Літературно-музична композиція "Вічно живе Шевченкове слово"

Літературно – музична композиція «Вічно живе Шевченкове слово»

Мета: ознайомити з творами Тараса Шевченка, покладеними на музику, викликати інтерес до пісень на слова поета, виховувати прагнення знати історію свого народу в піснях, ушанувати пам'ять поета.

Обладнання: святково прибрана зала, на сцені портрет Т. Шевченка, біля нього квіти, виставка літературного доробку письменника, презентація, документальні фільми.

 

Звучить пісня  Ірини Білик «Бандуристе, орле сизий»

 Вчитель: Весна… Ще несміливо, ледь помітно ступаєш ти моєю рідною Україною. Твій прихід – це завжди свято. Свято оновлення, відродження, свято наших душ.

Кожному з нас здається, що він народжується на світ удруге, що весна ця – особлива, краща, світліша!

Весна… Ти подарувала світові таку величну Людину, душу української нації – Тараса Григоровича Шевченка. Хочеться торкатися його святих слів, читати й перечитувати сторінка за сторінкою його прості і мудрі поезії. Та ми знову розгорнемо сторінку його життя .

 Велетню духу, лицарю могутньої, творчої сили, співцеві волі народної Тарасу Григоровичу Шевченку присвячується….

1-й учень: Він був сином мужика,а став володарем у царстві духа.

2-й учень: Він був кріпаком,а став велетнем у царстві людської культури.

3-й учень:  Він був самоуком,а вказав на нові світлі і вільні шляхи професорам і книжним ученим.

1-й вед.: Доля переслідувала його в житті скільки могла, та вона не змогла перетворити золота його душі  в іржу, ані його любові до людей в ненависть і погорду, а віри в Бога у зневіру й песимізм.

Немає гірше, як в неволі
Про волю згадувать. А я
Про тебе, воленько моя,
Оце нагадую. Ніколи
Ти не здавалася мені
Такою гарно-молодою
І прехорошою такою
Так, як тепер на чужині,
Та ще й в неволі. Доле! Доле!
Моя ти співаная воле!
Хоч глянь на мене з-за Дніпра,
Хоч усміхнися з-за ....
І ти, моя єдиная,
Встаєш із-за моря,
З-за туману, слухняная
Рожевая зоре!
І ти, моя єдиная,
Ведеш за собою
Літа мої молодії,
І передо мною
Ніби море заступають
Широкії села
З вишневими садочками
І люде веселі….
 

2-й вед.: Найкращий і найцінніший скарб доля дала йому лише по смерті – невмирущу славу і все розквітаючу радість, яку в мільйонів людських сердець все наново збуджуватимуть його твори.

Всі разом: Отакий був і є для нас, українців, Трас Шевченко.

Звучить пісня «Заповіт» лівівського фольк-рок-оркестру «Тарасова ніч»

Покладу «Кобзаря « на скатертину

І змахну непрошену сльозину…

Підійди сюди , моя дитино,

Заплети розплетену косу.

Книжка ця – це наша Україна,

В ній не тільки мова солов ' їна, -

Стогнуть в ній ще дотепер руїни,

Скапуючи кров’ю у росу.

Ця роса – червоний світ калини…

Бережи той цвіт, моя дитино, -

Не зів’яв він у важку годину,

Хай не в’яне і у наші дні.

Цвіт калини завше нагадає

Тому, хто у грудях серце має:

України іншої немає.

Тільки та , що у твоїм вікні…

Візьми силу з «Кобзаря» , дитино,

Бо у ньому – для душі хлібина,

Її теж кладуть на скатертину

У великі свята і малі.

 

1-й вед.:       Навесні, коли тануть сніги

                     І на рясті заграє веселка,

                     Повні сил і живої снаги

                     Ми вшановуємо пам'ять Шевченка.

                  

2-йвед.:          Ти слухав Кобзаря?

                       Ти чув його печаль,

                       Що піснею лилася

                       З-під струн?

                       Горіла, мов зоря, і сяяла як жар,

                       Висока пісня кобзаревих дум.

                       Дзвенить вона і досі у серцях,

                       Відлунюється в співі журавлів -

                       Великим Кобзарем оспівана в віках

                       Чарівна мова рідної землі.

Звучить пісня сестер Тельманюк на слова Кобзаря «І мертвим,і живим,і ненародженим»

Вчитель: В історії назавжди залишаються імена, які з гордістю вимовляє, пам'ятає і шанує людство. У перші березневі дні ми знову згадуємо великого сина нашого народу - Тараса Шевченка. 208 років минуло з дня народження поета, проте і нині живе під сонцем України Кобзареве слово, слово великої, непогасної любові до свого народу, своєї землі. Сьогодні ми зібралися, щоб вшанувати пам’ять великого Кобзаря. І хоча багато років минуло з того часу, коли народився він «…на українській землі, під українським небом, проте він належить до тих людей-світочів, що стають дорогими для всього людства і що в пошані всього людства знаходять безсмертя».

Мужицький син, кріпак, школяр дяка- п’яниці, самоук, професор графіки Петербурзької академії мистецтв, геніальний поет, мислитель, патріот-інтернаціоналіст, інтелігент з душею людського милосердя…І все це він-Тарас Григорович Шевченко.

Ні, не мужикуватий селюк і не наївний неотесаний простак, як дехто з потомственних панських родин «подавати Шевченка. Це був велет духу і душі народної, що вивів себе самого на вершини всесвітньої культури щоденною каторжною працею, назавжди зрікшись світських благ, що манили в свої обивательські тенета».

 

1.вед:             Шевченко - це буря

                      Шевченко - це гнів!

                      Огненного серця удари..

                      Як блискавка в небі,

                      Як жайвора спів,

                      Зорі золотої пожари

2вед:              Це-сонце, що сяє з-під хмар, як з-під вій,

                      Розпечений клекіт металу..

                      Мільйонами став він у пісні своїй,

                      І їхньою пісня ця стала.

1вед:             У серці народу, в народних вустах

                        Їй жити й життя прославляти.

                        Садів аромати і шаблі розмах -

                        Це слово Шевченка крилате.

2-вед:             Віддав він народу всі сили в борні

                        За долю його соколину

                        І, сповнений віри у сонячні дні

                        Він кликав любить Україну.

 Звучить пісня Скрябіна «Мені однаково»

1-й учень:      Щороку в березні до нас

                         Значний приходить день

                         Це ж народився наш Тарас

                         Творець палких пісень.

 

2-й учень:          Не на шовкових пелюшках,

                         Не у великому палаці,

                         В хатині бідній він родивсь,

                         Серед неволі, тьми і праці

1-й вед.: 9 березня 1841 року весна подарувала на радість людям маленького Тараса. Народився він у селі Моринцях, що на Черкащині, в бідній хаті Григорія Шевченка. Давно це було… У невеличкому селі Моринцях народився і зростав маленький Тарасик. Ще пройде багато років, допоки він виросте, стане талановитим поетом та знаним художником. Тарасик був такий, як і ви, допитливий, розумний, кмітливий, дуже любив свою старшу сестричку Катрусю, з цікавістю слухав розповіді дідуся про давнє минуле.

        Далека і гірка була Тарасова любов,

Одвічні протилежності в житті,

Кружила заметіль навколо доль,

Заплуталось кохання в крижаній імлі,

Але серед снігів, снігів, снігів

Ішла у мрії ти, зоря весни.

Інсценізація

Ведучий:  Уперше незбагненні почуття пробудила в хлоп’ячій незахищеній душі сусідська дівчина Оксана Коваленко.                            

Тарас. Ти у вінку найкраща за всіх панянок у світі. А я тобі ще й чобітки справлю із срібними підковами.

Оксана. Срібними?

Тарас. І золотими дзвіночками в закаблуках.

Оксана. Ще ні в кого не було.

Тарас. А в тебе будуть.

Оксана. За що ж справимо?

Тарас. Об’єднаємось від злиднів. Тоді й усе буде. І по дзвіночках угадаю – ти йдеш.

Оксана. Я без тебе – нікуди.

Тарас. А як до пана покличуть?

Оксана. Не піду! Хоч убий – не піду!

Тарас. І я тебе не віддам нікому.

Оксана. А коли що – порішу сокирою!

Тарас. А я втечу до тебе звідки завгодно.

Оксана. А як закують? Не діждуся – мій вінок до тебе припливе.

Тарас. Оксано, не кажи цього. Може, й річки туди не буде.

Оксана. Докотиться через гори, байраки, долини

Тарас Шевченко: (підходить до столу, на якому підручник. Запалює свічку, читає – на фоні музики Й. Баха.

Чи правда, Оксано? чужа чорнобрива!

І ти не згадаєш того сироту,

ЩО в сірій свитині, бувало щасливий,

Як побачить диво-твою красоту.

Кого ти без мови, без слова навчила

Очима, душею, серцем розмовлять.

З ким ти усміхалась, плакала, журилась

Кому ти любила Петруся співать.

І ти не згадаєш. Оксано! Оксано!

А я й досі плачу, і досі журюсь,

Виливаю сльози на мою Мар’яну,

На тебе дивлюся, за тебе молюсь.

Згадай же, Оксано, чужа чорнобрива,

І сестру Мар’яну рястом уквітчай,

Часом на Петруся усміхнись, щаслива,

І хоч так, як жарти, колишнє згадай

 

 

 

 

 

 

Оксана:

Ми вкупочці колись росли,
Маленькими собі любились.
А матері на нас дивились
Та говорили, що колись
Одружимо їх. Не вгадали.
Старі зараннє повмирали,
А ми малими розійшлись
Та вже й не сходились ніколи.
Мене по волі і неволі
Носило всюди. Принесло
На старість ледве і додому…

Хрести дубові посхилялись,
Слова дощем позамивались...
І не дощем, і не слова
Гладесенько Сатурн стирає...
Нехай з святими спочивають
Мої старії... – Чи жива
Ота Оксаночка? – питаю
У брата тихо я. – Яка?
– Ота маленька, кучерява,
Що з нами гралася колись.
Чого ж ти, брате, зажуривсь?
– Я не журюсь. Помандрувала
Ота Оксаночка в поход
За москалями та й пропала.
Вернулась, правда, через год,
Та що з того. З байстрям вернулась,
Острижена. Було, вночі
Сидить під тином, мов зозуля,
Та кукає, або кричить,
Або тихесенько співає
Та ніби коси розплітає.
А потім знов кудись пішла,
Ніхто не знає, де поділась,
Занапастилась, одуріла,
А що за дівчина була…
 

 2-й вед.: Восьмилітнього Тараса батьки віддали до дяка в «науку». Дивна це була наука. П’яниця – дяк навчав дітей по церковних книгах. За найменшу провину карав своїх учнів різками. Будучи уже відомим поетом, Т. Шевченко згадував ту школу, куди привела його кріпацька доля.

Ти не лукавила зо мною,
Ти другом, братом і сестрою
Сіромі стала. Ти взяла
Мене, маленького, за руку
І в школу хлопця одвела
До п’яного дяка в науку.
«Учися, серденько, колись
З нас будуть люде»,— ти сказала.
А я й послухав, і учивсь,
І вивчився. А ти збрехала.
Які з нас люде? Та дарма!
Ми не лукавили з тобою,
Ми просто йшли; у нас нема
Зерна неправди за собою.
Ходімо ж, доленько моя!
Мій друже вбогий, нелукавий!
Ходімо дальше, дальше слава,
А слава — заповідь моя.

1-й вед.: Поки була мати, хлопчику жилося добре, але Катерина Акимівна часто хворіла і в 1823 році померла.

Не називаю її раєм,

Тії хатиночки у гаї

Над чистим ставом край села.

Мене там мати повила

І, повиваючи, співала,

Свою нудьгу переливала

В свою дитину... В тім гаю,

У тій хатині, у раю,

Я бачив пекло... Там неволя,

Робота тяжкая, ніколи

І помолитись не дають.

Там матір добрую мою,

Ще молодую, у могилу

Нужда та праця положила.

Там батько, плачучи з дітьми

(А ми малі були і голі),

Не витерпів лихої долі,

Умер на панщині!.. А ми

Розлізлися межи людьми,

Мов мишенята. Я до школи —

Носити воду школярам. 

Брати на панщину ходили,

Поки лоби їм поголили!

А сестри! сестри! Горе вам,

Мої голубки молодії,

Для кого в світі живете?

Ви в наймах виросли чужії,

У наймах коси побіліють,

У наймах, сестри, й умрете!

 

2-й вед.: У батька, Григорія Івановича, на руках зосталося п’ятеро дітей. Одному було важко. Змушений був одружитися вдруге. Мачуха, Оксана Терещенко, мала своїх троє дітей. Ось що про це пізніше говорить Шевченко: « Хто хоч здалеку бачив мачуху та зведених дітей, той бачив пекло в самому огидному його тріумфі».

 1-й вед.: У 10 років Тарас Шевченко здійснив першу велику подорож - батько, який ходив на Південь з чумацькими обозами, взяв його з собою. А через рік хлопець залишився круглою сиротою – в 1825 році Григорій Іванович помер.

 

1-й учень:        І мати кинула цей світ

                          Як мав Тарас лиш дев’ять літ.

                          Потім два роки не пройшло,

                          Ще й батька рідного не стало.

                          Зостався круглий сирота

                          І гірко попливли літа.

                          Ходив, шукав що було сили,

                          Людей, щоби добра навчили.

                          Писати вчився у дяка,

                          А малювати в маляра.

                          По селах пас чужих ягнята

                          Та мачуха прогнала з хати.

2-й вед: Малий Тарас був цікавим і допитливим хлопчиком і мав велику любов до життя, хоч важко було йому, сироті. На літо мачуха віддавала Тараса в пастухи. Але життя продовжується. «Все робитиму: воду носитиму, дрова рубатиму, в школі прибиратиму, тільки дозвольте в школі жити і вчитись». Та дяк більше знущався з Тараса, ніж учив його. Він утік від нього, бо почув, що в сусідньому селі є дяк, який вміє малювати. Але і цей дяк вчити хлопчика не збирався. І знову пошуки роботи, найми, аби дістати шматочок хліба, якусь одежину. Повернувся Тарас до свого села, деякий час пас свиней у свого дядька, а пізніше – громадську череду. Перебуваючи на засланні, Шевченко пригадав своє важке і разом з тим неповторне дитинство.

 

1-й вед.: До вашої уваги відеофільм «Край, де народився Шевченко»

Звучить пісня «Нічлави» Ой, у горі роман цвіте» (на вірш Шевченка, який був написаний під час останньої поїздки в Україну у 1859 році)

2-й учень:     У тяжкій неволі

                     Ріс малий Тарас.

                     Він не вчився в школі –

                     Він ягняток пас!

3-й учень:     «Мені тринадцятий минало.

                     Я пас ягнята за селом.

                     Чи то так сонечко сіяло,

                     Чи так мені чого було?

                     Мені так любо, любо стало,

                     Неначе в Бога......

                     Уже прокликали до паю,

                     А я собі у бур’яні

                     Молюся Богу... І не знаю,

                     Чого маленькому мені

                     Тоді так приязно молилось,

                     Чого так весело було.

                     Господнє небо, і село,

                     Ягня, здається, веселилось!

                     І сонце гріло, не пекло!

                     Та недовго сонце гріло,

                     Недовго молилось...

                     Запекло, почервоніло

                     І рай запалило.

                     Мов прокинувся, дивлюся:

                     Село почорніло,

                     Боже небо голубеє

                     І те помарніло.

                     Поглянув я на ягнята —

                     Не мої ягнята!

                     Обернувся я на хати —

                     Нема в мене хати!

                     Не дав мені Бог нічого!..

                     І хлинули сльози,…»

                    

1-й вед.: Важка була в нього доля, але в серці жила велика любов до рідної України, до рідного народу, до рідної мови. Доля закинула Тараса далеко від рідного дому, аж у Петербург, де він залишався у пана, не маючи змоги вчитися і малювати. Лише згодом його друзі викупили з неволі. Потім переїзд до Ніжина. Згодом заслання на 10 років. Після заслання поїхав на Україну. Ось послухайте, як він говорив про Україну: « Рідний край – у груди б’ють духмяні пахощі зелених гаїв, широкополих ланів.» Шевченко мріє, пише, милується.

1-й учень:  … Світає,

                  Край неба палає,

                  Соловейко в темнім гаї

                  Сонце зустрічає.

2-й учень:  Тихесенько вітер віє,

                  Степи, лани мріють,

                  Між ярами над ставами

                  Верби зеленіють.

3-й учень: Сади рясні похилились,

                 Тополі поволі

                 Стоять собі, мов сторожа,

                 Розмовляють з полем.

2-й вед.: Мріям не судилось здійснитися. Знову арешт. За бунтарські вірші 33-річного Тараса забрали в солдати. Незважаючи на заборону, Тарас Григорович писав вірші і ховав їх за халявою чобота. Тепер цю книжку називають захалявною. Поет писав: «О думи мої! О славо злая!

                                                           За тебе марно я в чужому краю

                                                           Караюсь, мучуся…Але не каюсь.»

1-й учень:    Змовкла пісня на устах,

                    Але в душі жила, бриніла

                    І в серці бідного співця

                    Вогнем палаючим горіла.

                    Він рвався серцем із тюрми

                    На волю, до ланів широких,

                    До тихих тих могил високих.     

                    Та сил в співця вже не було,

                    Остання пісня продзвеніла.

                    І в небо тихо піднеслась

                    Душа поета наболіла.

1-й вед.: 9 березня 1861 року Тарасу Григоровичу виповнилося 47 років. Надійшло багато вітальних телеграм. Привітати поета, який лежав тяжко хворий, прийшли друзі. А 10 березня перестало битися серце великого Кобзаря. Це була велика втрата для всього українського народу. Поховали його у Петербурзі, а згодом тіло перевезли на Україну і поховали на Чернечій горі поблизу Канева. Так заповідав великий поет. А збірка віршів поета «Кобзар» невдовзі сколихнула всю Україну.

Звучить пісня «Суботів» легендарного гурту «Кому вниз»

1-й учень:    Умер співець, але живуть

                      В серцях людей слова безсмертні.

                      Й сьогодні по Вкраїні всій

                      Бринять його пісні славетні.

2-й учень:       Йшов він долею своєю

                      Так, як Бог сказав.

                      І в кінці дороги тої

                      Книга, книг «Кобзар»

2-й вед.:          Це був Поет. Поет з родини бідної,

                      А душу мав розкрилену , як птах.

                      Гарячим болем і живою піснею

                      Його слова – в народу на вустах.

1-й вед:        А скільки ж раз його було розіп’ято

                     За правду, за «Кобзар», і «Заповіт».

                     В душі народу словом заповітним він

                     Залишив вічний і глибокий слід.

   (Всі учасники і гості виконують пісню « Думи мої, думи мої»..  )

Думи мої, думи мої,
Лихо мені з вами!
Нащо стали на папері
Сумними рядами?..
Чом вас вітер не розвіяв
В степу, як пилину?
Чом вас лихо не приспало,
Як свою дитину?...
За карії оченята,
За чорнії брови
Серце рвалося, сміялось,
Виливало мову,
Виливало, як уміло,
За темнії ночі,
За вишневий сад зелений,
За ласки дівочі...
За степи та за могили,
Що на Україні.