Літературно-музична композиція "Зустріч двох поколінь: минуле і сучасне"

 ЛІТЕРАТУРНО-МУЗИЧНА КОМПОЗИЦІЯ:
«ЗУСТРІЧ ДВОХ ПОКОЛІНЬ: МИНУЛЕ І СУЧАСНЕ»
(Поетична мова Л. Українки і Л. Костенко)

 

Мета: ознайомити старшокласників з життєвим та   творчим шляхом  Л. Українки та
Л. Костенко, розкрити жанрове й тематичне розмаїття їх творчості, познайомити з особливостями індивідуального стилю поетес,  формувати мовну культуру, виховувати любов до поезії

Необхідне обладнання: проектор, комп’ютер, презентації до уривку з роману Ліни Костенко «Маруся Чурай», до уривку з драми – феєрії Лесі Українки «Лісова пісня», музичний супровід

Хід заходу

(фанфари)

Ведучий. Шановні учні, вчителі, гості. Ми зібралися на свято-зустріч двох поколінь: минулого і сьогодення. Свого часу на літературному  небосхилі загорілися дві зіроньки, які сяють і до сьогоднішнього дня. Це великі поетеси – Л. Українка і Л. Костенко. Люди різних віків, але пам'ять і шана про них незабутня. Сьогодні до нас завітали Л. Українка, Л. Костенко та їхні герої, а також любителі їх поезій.

 

(Учні по черзі читають вірші)

1.    Я прилину до вас першим вітром тужливим весняним

Журавлиним ключем прилечу із натомлених дальніх доріг,

Повернуся сюди солов’їними первопіснями,

Рушником обернусь в прадідівський святий оберіг.

 

2.                Коли перші громи розітнуть чисте небо промінням вогненним,

Коли гомін лісів відгукнеться вам смутком тужливим моїм,

Отоді спом’яніть, я прошу вас. Отак всі про мене,

Щоб цей спогад у вічні незнані шляхи долетів.

 

3.                Я лишила вам слово, яким користатись завжди уміла,

Залишила вам голос, щоб з вічності він аж сюди долетів, 

Щоби моя любов до Вкраїни змаліти не сміла

І голубила завше і всюди достойних дочок і синів.

 

 

4.                Сумним акордом лине осінь в небесах,

Тужливим ехом в’ється в піднебессі.

Ми оспівати хочем у віршах

І ту, і іншу поетесу.

 

5. Вони, мов кремінь, були горді почуттям,

Що є дочками рідної країни.

Свою любов у віршах передали нам,

Як дар святий для нашої родини.

 

6.                На вітрі тужить спогадом листок

І виколихує у серці пісню.

Своїм життям вони дали урок,

Як берегти землі колиску вічну.

(під музику)

(Виходить Леся Українка)

Леся. На шлях я вийшла ранньою весною

І тихий спів несмілий заспівала.

А хто стрічався на шляху зі мною,

Того я щирим серденьком вітала.

 

(Виходить Ліна Костенко)

Ліна. Я вибрала долю собі сама

І що зі мною не станеться ,

У мене жодних претензій нема

До Долі моєї обраниці

 

Я – Леся Українка!

Я – Ліна Костенко!

Я – минуле!

Я – сьогодення!

 

Ведуча. Поезія Лесі Українки «Конвалія» читає Ангеліна Деличук.

Росла в гаю конвалія

Під дубом високим,

Захищалась від негоди

Під віттям широким.

Та недовго навтішалась

Конвалія біла, –

І їй рука чоловіча

Віку вкоротила.

Ой понесли конвалію

У високу залу,

Понесла її з собою

Панночка до балу.

Ой на балі веселая

Музиченька грає,

Конвалії та музика

Бідне серце крає.

То ж панночка в веселому

Вальсі закрутилась,

А в конвалії головка

Пов’яла, схилилась.

Промовила конвалія:

«Прощай, гаю милий!

І ти, дубе мій високий,

Друже мій єдиний!»

Та й замовкла. Байдужою

Панночка рукою

Тую квіточку зів’ялу

Кинула додолу.

Може, й тобі, моя панно,

Колись доведеться

Згадать тую конвалію,

Як щастя минеться.

Недовго й ти, моя панно,

Будеш утішатись

Та по балах у веселих

Таночках звиватись.

Може, колись оцей милий,

Що так любить дуже,

Тебе, квіточку зів’ялу,

Залишить байдуже!..

 

Леся. Я – видатна українська  письменниця Леся Українка. Справжнє прізвище – Косач Лариса Петрівна. Народилася 25 лютого 1871 року в м. Новограді-Волинському. Мати – теж письменниця, відома під ім’ям Олена Пчілка.

 

Дитинство пройшло в мальовничому селі Колодяжному на Волині, серед розкішної природи. В дитинстві була веселою дівчинкою, любила співати і танцювати, любила грати на фортепіано, пробувала писати музику, у 4 роки вже читала, у 8 років власноруч вимережила батькові сорочку, у 9 років написала перший вірш «Надія». У 10 років дуже застудилася і хвороба переслідувала все моє життя. Мріяла стати художником, бо гарно малювала, музикантом, бо мала неабиякий хист до музики. І не здогадувалась я, що в серці вже поселилася муза, що моїй поезії в майбутньому судилося стати окрасою української літератури.

 

Ведуча. Вірш Лесі Українки «На роковини Шевченка» читає Ангеліна Деличук.

Не він один її любив,

віддавна Україну

поети славили в піснях,

немов «красу-дівчину».

Від неї переймали сміх,

і жарти, і таночки,

її байки, немов квітки,

сплітали у віночки.

Той в ній давнину покохав,

той мрію молоденьку.

Він перший полюбив її,

як син кохає неньку.

Хоч би була вона стара,

сумна, змарніла, бідна,

для сина вірного вона

єдина, люба, рідна;

хоч би була вона сліпа,

каліка-недоріка, –

мов рана ятриться в ньому,

любов його велика.

Вкраїна бачила не раз,

як тії закоханці

надвечір забували все,

про що співали вранці,

і, взявши дар від неї, йшли

до іншої в гостину;

вони не знали, що то є

любити до загину.

Він перший за свою любов

тяжкі дістав кайдани,

але до скону їй служив

без зради, без омани.

Усе знесла й перемогла

його любові сила.

Того великого вогню

і смерть не погасила.

 

Ведуча. Пісня «Україна» музика і слова Каті Бойко виконує Яна Парагайло.

Ведуча. Поезія Лесі Українки «Contra spem spero» («Без надії сподіваюсь») читає Анастасія Дембовська.

Гетьте, думи, ви, хмари осінні!

То ж тепера весна золота!

Чи то так у жалю, в голосінні

Проминуть молодії літа?

Ні, я хочу крізь сльози сміятись,

Серед лиха співати пісні,

Без надії таки сподіватись,

Жити хочу! Геть думи сумні!

Я на вбогім сумнім перелозі

Буду сіять барвисті квітки,

Буду сіять квітки на морозі,

Буду лить на них сльози гіркі.

І від сліз тих гарячих розтане

Та кора льодовая, міцна,

Може, квіти зійдуть – і настане

Ще й для мене весела весна.

Я на гору круту крем’яную

Буду камінь важкий підіймать

І, несучи вагу ту страшную,

Буду пісню веселу співать.

В довгу, темную нічку невидну

Не стулю ні на хвильку очей,

Все шукатиму зірку провідну,

Ясну владарку темних ночей.

Так! я буду крізь сльози сміятись,

Серед лиха співати пісні,

Без надії таки сподіватись,

Буду жити! Геть думи сумні!

 

Леся. Малювання, музика, поезія…А моє перше кохання?, яке боязко ступило на тінисту терасу у невеличкому містечку Чукурларі, що біля Ялти, де я оздоровлялась. Кохання заглянуло в очі, посміхнулося щирою посмішкою і навіки поселилось у серці. Як нам було  добре вдвох… ми часто слухали, як шепотіли кипариси, як бився об скелі шалений прибій, як кигикали чайки над морем. Моє перше кохання – це Сергій Мержинський.

 

(Входить Сергій Мержинський,
міні-спектакль «Зустріч у Ялті»)

Сергій. Я був закоханий нестямно в Лесині очі, в яких стояла лісова прохолода, надвечірня зажура і тепло призахідного сонця…Лесю!  …Подивіться навколо. Попереду море, чайки кигичуть, а позаду – гори.

Леся. Диво, та й годі. Внизу, погляньте, наче в раю, а тут пустеля. От уже забута Богом Волинь, а такого не стрінеш. Там ліс – так ліс, а поле – так поле…Знаєте, Сергію Костянтиновичу, от скільки вже об’їздила країв, а найріднішою все-таки залишається Волинь. Хоч і недуга моя звідти, а все одно люблю її.

Сергій. Ви завше так про неї гарно говорите, що й мені кортить там побувати.

Леся. То й що? Приїздіть до нас в Колодяжне. Жити є де, місця чудові. Будьте певні – не пошкодуєте.

Сергій.  Місяць-два на лоні природи… А що? Це ідея. Тільки де ж його урвати того часу?

Леся.  Вас важко переконати, але майте на увазі – наша домівка завжди до ваших послуг.

Сергій.  Спасибі, неодмінно скористаюсь вашою гостинністю

Леся. Гляньте навколо. Яка краса! Шкода, що я не художник, хоч і колись вчилась цьому мистецтву.

Сергій. А ви словами, Лесю, малюйте, у вас гарно виходить.

Леся. Так., словами…

(Звучить попурі з поезій Л. Українки)

1. До тебе, Україно, наша бездольная мати,

Струна моя перша озветься.

І буде струна урочисто і тихо лунати,

І пісня від серця поллється.

 

2. Сім струн я торкаю, струна по струні,

Нехай мої струни лунають,

Нехай мої співи літають                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                            

По рідній коханій моїй стороні.

 

3. Час, моя пісне, у світ погуляти,

Розправити крильця, пошарпані горем,

Час, моя пісне, по волі буяти,

Послухать, як вітер заграв понад морем.

 

4. Тиша в морі…ледве-ледве

Колихає в морі хвилі;

Не колишуться од вітру

На човнах вітрила білі.

5. І та мелодія не може заніміти:

Не раз, як тільки лист од вітру зашумить,

Чи блиснуть проти сонця ярі квіти,

Вона зненацька в думці забринить.

 

6. Якби мої думи німії

Та піснею стали без слова,

Тоді б вони більше сказали.

Ніж вся оця довга розмова.

 

Ведуча. Поезія «Давня весна», автор – Леся Українка, виконує Ольга Дмитрівна Заболотна.

 

Сергій. Досить . Ходімо краще глянемо вниз. Погляньте, Лесю! Ще одне диво.

(Мержинський зупинився біля квітки)  

Леся. Чи не привиділося нам?

Сергій.  Жива! Ходіть сюди, гляньте на її стебло.

Леся.  Диво, та й годі: така мертвеччина, така суворість – і раптом, майже неприродна краса!

Сергій. Зірвемо?

Леся.  Що ви нехай росте.

Сергій. А я хочу для вас…на пам’ять…

Леся. На  пам'ять… О друже! Знав би ти, як увійшов ти мені в серце. Не квіткою і не дарунками коштовними, не пестощами, а скромністю, своєю людяністю, любов’ю щирою.

Сергій. То як? Не ми, то хтось інший зірве…Не вікувати ж їй тут?

(Висмикнув квітку  і подав Лесі)

Забув, у якого народу є звичай: хлопець, коли він хоче одружитися, повинен розшукати дівчині щонайкращу гірську квітку.(Леся зашарілася, опустила очі)

Леся. Уже сутеніє, Сергію. Треба їхати. Цікаво, як у вас називають цю квітку?

Сергій.  Я вперше бачу таку квітку.

Леся. Тоді я назву її Ломикамінь. Як, підходить?

Сергій. Справді, вона таки варта цього наймення.

Леся.  Поставлю її в себе на столі – як символ нескореності, твердості… Хай нагадує і цю подорож.

Сергій.  Спасибі, Лесю. Я теж не забуду. Прощайте , Лесю…

(цілує руку, виходить)

(звучить тихо музика, за столом сидить Леся, пише лист)

 «Мій любий друже! Твої такі нечасті листи чомусь завжди пахнуть зов’ялими трояндами. Легкі тонкі пахощі, мов спогад про якусь любу минулу мрію…

Мій друже, любий мій друже! Як можна, щоб я жила саме тепер, коли я знаю інше життя? Я бачила тебе і раніше, але не так прозоро, а тепер я іду до тебе,  як сплакана дитина іде в обійми того, хто її жалує. Тільки з тобою я не сама. Тільки з тобою я не на чужині. Пишеш про смерть? Я так боюся без тебе….Бери, бери й мене з собою… Ми підемо тихо посеред цілого лісу мрій і згубимось обоє помалу. І нехай в’януть білі й рожеві, червоні й блакитні троянди…!

(музика грає сильніше)

Леся. (Говорить)Він помер. Чому мені доля посилає такі випробування?...Час лине….Час лікує….І я створила  свою Мавку з самих глибин душі. Образ зродився з духу музики, з народної пісні…

Леся  встає і виходить.

(Уривок з «Лісової пісні»)

Леся:
В дитячий любий вік,
В далекім ріднім краю
Я чула казку. Чула раз,
А й досі пам'ятаю.
Кохана сторона моя!
Що раз згадаю я тебе,
То й казку цю згадаю!

(Десь далеко чути звуки сопілки. Мелодія поступово гучнішає, потім замовкає. Серед лісу на пеньочку спить Мавка. Неподалік від неї — Лісовик.)

Мавка
Ох, як я довго спала. А хто мене збудив?

Лісовик.
Либонь весна.

Мавка
Весна ще ніколи не співала, як тепер .
Чи то мені так снилось?
Мені здається часом, що верба
Ота стара, сухенька, то — матуся.
Вона мене на зиму прийняла
І порохном м'якеньким устелила
Для мене ложе...
А осика все мене чогось лякає,
Вона й сама боїться — вся тремтить. Дуби поважні надто.
Дика рожа зрадлива,
Так само й глід і терен.
А ясен, клен і явір — гордовиті.
Ні... Стій... Ба! — чуєш?
То весна співає?

(Знову грає сопілка.)

Лісовик 
Та ні, то хлопець
На сопілці грає.
Це людський хлопець,
Дядька Лева небіж
Лукаш на ймення.

Мавка.
Хотіла б я побачити його.

Лісовик
Та нащо він тобі?
Се лісовим дівчатам небезпечно!

(Лісовик іде геть. З'являється Лукаш, граючи на сопілці.
Підходить до берези, виймає ніж,хоче зрізати гілку).

Мавка.
Не руш! Не ріж! Не убивай!
Не пий же крові з сестроньки моєї!

Лукаш
Березу ти сестрою називаєш?
Хто ж ти така?

Мавка.
Я — Мавка лісова.

Лукаш
Що ж, ти зовсім така, як дівчина,
Ба ні, хутчій, як панна,
Бо й руки білі і сама тоненька,
І якось так убрана не по-панськи.
А чом же в тебе очі не зелені?
О, уже зелені, А були, як небо, сині...
О, тепер вже сині,
Як тая хмара... Ні, здається,
Чорні, чи може карі?
Дивна дуже ти.

Мавка.
То гарна я тобі?

Лукаш
Хіба я знаю?
Таке питаєш!

Мавка
Чому сього не можна запитати?
Он бачиш, там питає дика рожа:
«Чи я хороша?»
А ясен їй киває в верховітті:
«Найкраща в світі!»

Лукаш

Я й не знав, що в них така розмова.
Я думав — дерево німе, та й годі.

Мавка.
Німого в лісі в нас нема нічого!

Лукаш
А ти давно живеш на світі?

Мавка.
Ніколи я не думала про це,
Мені здається, що жила я завжди.
Так, я жива, я буду вічно жити,
Я в серці маю те, що не вмирає!

 

Ведуча. Пісня «Двори стоять» на слова Ліни Костенко у виконанні Яни Парагайло.

 

Ведуча. Вірш Ліни Костенко « Чекаю дня, коли тобі скажу…» читає Ольга Дмитрівна Заболотна.

Чекаю дня, коли собі скажу:
оця строфа, нарешті, досконала.
О, як тоді, мабуть, я затужу!
І як захочу, щоб вона сконала.
І як злякаюсь: а куди ж тепер?!
Уже вершина, де ж мої дороги?
...Він був старий. Старий він був. Помер.
Йому лизали руки епілоги.
Йому приснився жилавий граніт.
Смертельна туга плакала органно,
Він Богом був. І він створив свій світ.
І одвернувся: все було погано.
Блукали руки десь на манівцях,
тьмяніли фрески і пручались брили.
Були ті руки в саднах і в рубцях —
усе життя з камінням говорили.
Вже й небо є. А стелі все нема.
Пішли дощі. Хитались риштування.
Внизу ревла і тюкала юрма.
Вагою пензля металися вагання.
А він боявся впасти на юрму.
Сміялись в спину скіфи і етруски.
І він зірвавсь. Не боляче йому,
бо він розбився на камінні друзки.
І ось лежить. Нема кому стулить
його в одне на плитах базиліки...
Прокинувся. Нічого не болить.
Все віднялось. І це уже навіки,
Нажився він. І недругів нажив.
Було йому без року дев'яносто.
Життя стужив і друзів пережив,
і умирав зажурено і просто.
Важкі повіки... стежечка сльози...
і жаль безмірний однієї втрати:
"В мистецтві я пізнав лише ази.
Лише ази! Як шкода умирати..."
Земля пером. Чудний був чоловік.
Душа понад межею витривалості.
Щоб так шукати, і за цілий вік —
лише ази! — ні грана досконалості.

Ти, незглибима совісте майстрів,
тобі не страшно навігацій Лети!
Тяжкий був час. Тепер кого не стрів, —
усі митці, художники й поети.
Всі генії.
На вічні терези
кладуть шедеври у своїй щедроті.
Той, хто пізнав в мистецтві лиш ази,
був Мікеланджело Буонарроті.

 

На сцені зявляється Ліна Костенко

(Читає вірш «Доля»)

ДОЛЯ                     

Наснився мені чудернацький базар:

 під небом у чистому полі,

 для різних людей,

 для щедрих і скнар,

 продавалися різні Долі.

 Одні були царівен не гірш,

 а другі – як бідні Міньйони.

 Хту купляв собі Долю за гріш.

 А хто – і за мільони.

 Дехто щастям своїм платив.

 Дехто платив сумлінням.

 Дехто – золотом золотим.

 А дехто – вельми сумнівним.

 Долі-ворожки, тасуючи дні,

 до покупців горнулись.

 Долі самі набивались мені.

 І тільки одна відвернулась.

 Я глянула їй в обличчя ясне,

 душею покликала очі…

 – Ти, все одно, не візьмеш мене, –

 Сказала вона неохоче.

 – А може візьму?

 – Ти собі затям, –

 сказала вона суворо, –

 за мене треба платити життям.

 А я принесу тобі горе.

 – То хто ж ти така?

 Як твоє ім'я?

 Чи варта такої плати?

 – Поезія – рідна сестра моя.

 А правда людська – наша мати.

 І я її прийняла, як закон.

 І диво велике сталось:

 минула ніч. І скінчився сон.

 А Доля мені зосталась.

 Я вибрала Долю собі сама.

 І що зі мною не станеться, –

 у мене жодних претенсій нема

 до Долі – моєї обраниці.

 

Я – Ліна Костенко. Сьогодні відома і шанована в Україні поетеса. Народилася я 19 березня 1930 року в містечку Ржищеві на Київщині. Мій батько був неординарною особистістю, знав 12 мов. Коли ми переїхали до Києва, то сталося лихо, однієї ночі «чорний ворон» на 10 років вирвав із сім’ї батька, який став «ворогом народу». А через деякий час почалась війна. Саме в  час воєнної розрухи до мене прийшло натхнення. Мій перший вірш написаний в окопі на мокрій стіні, де ховалася від ворожого обстрілу. У 16 років мала перші публікації в пресі. Я закінчила Московський літературний інститут ім.Горького. Поставила собі за мету – стати письменником. Пізніше я спробувала себе як авторка кіносценарію. Разом з Аркадієм Добровольським написала сценарій фільму «Перевірте свої годинники». Проте фільм так і не було поставлено.

     Я виступала проти збройного вторгнення радянських військ на чужу територію і розуміла, що наражаюсь на ув’язнення. Проте влада не посміла торкнути мене, бо я мала величезний авторитет серед шанувальників моєї поезії.

Звучить попурі з віршів Л. Костенко

1. Не допускай такої мислі,

Що Бог покаже нам неласку.

Життя людського строки стислі.

Немає часу на поразку.

2. І не знецінюйте коштовне,

 не загубіться у юрбі.

 Не проміняйте неповторне

 на сто ерзаців у собі!

 

3. Любіть травинку, і тваринку,

 і сонце завтрашнього дня,

 вечірню в попелі жаринку,

 шляхетну інохідь коня.

 

4. В епоху спорту і синтетики

 людей велика ряснота.

 Нехай тендітні пальці етики

 торкнуть вам серце і вуста.

 

5. Моя любове! Я перед тобою,

Бери мене в свої блаженні сни.

Лиш не зроби слухняною рабою,

Не ошукай і крил не обітни!

 

6. Не дай мені заплутатись в дрібницях,

Не розміняй на спотички доріг,

Бо кості перевернуться в гробницях

Гірких і гордих прадідів моїх.

 

7. Митцю не треба нагород,

Його судьба нагородила.

Коли в людини є народ,

Тоді вона уже людина.

Ліна продовжує. Але покарання знайшли – не друкувати мої твори.

Ця заборона тривала цілих 19 років. Та час усе ставить на свої місця. Я написала історичний роман у віршах «Маруся Чурай». Успіх був неймовірний!!! За книгою стояли багатолюдні черги. Я отримала Державну премію України ім.. Т. Шевченка.

 

Ведуча. Поезія Ліни Костенко «І все на світі треба пережити…»  читає Анастасія Дембовська.

Ліна Костенко. Нині мої твори друкуються не тільки в Україні, а й за кордоном. За перекладені італійською мовою «Інкрустації» мене було удостоєно премією ім. Франческо Петрарки. Зараз живу і працюю в Києві. Моє ім’я асоціюється з Лесею Українкою та героїнею з мого твору «Марусею  Чурай»

Звучить музика

Ведуча. Пропонуємо до вашої уваги уривок із роману Ліни Костенко «Маруся Чурай».

Бобренчиха лишилася вдовою,

Лютіша стала до роботи вдвоє.

Стару людину ганити негоже,

Співає кожен, хто якої може.

І так співає, як йому дано.

Хто про калину, хто про джиґуна.

А в неї завжди пісенька одна.

Бобренчиха (до Гриця)

— Чого сидиш? Одвик хазяйнувати.

Мені б оце невістку молоду.

А то все мати. мати, мати, мати!

Чи я коли хоч помочі діжду?

От ти прийшов з великого походу

А не приніс ні слави, ні добра.

Сидиш, мовчиш, ні за холодну воду,

Та й не туди, що я уже стара.

Все дивишся, та якось наче здалеку.

Все думаєш, і лікоть на столі.

То все небесні, сину мій, мигдалики.

А треба жити, синку, на землі. -

Тече повітка. Хата занехаяна.

Підмокло сіно. Поламався віз.

Все просить рук. Усе кричить хазяїна.

І грошей, грошей треба позаріз!

Гриць

— Чого ви, мамо, є в нас, слава Богу,

Хліб і до хліба, поле і воли.

Бобренчиха

— Якби ти взяв ще дівчину не вбогу,

То, може б, якось ми і прожили.

В тії Марусі, що не слово — насторч.

Таж там росте на хаті кропива

Мені таку невістку ані на оч,

Ні на оч, сину, поки я жива!

Гриць.

— А що покрив я дівчину неславою?

Не буде, мамо, доля нам сприять.

А гроші? Он, у горщику, під лавою,

Ще й попелом притрушені, стоять.

Бобренчиха

—А то твої? Чи ти доклав старунку?

Чи ти укинув таляр хоч туди?

Ну що ж, іди, бери свою чаклунку,

Бо гроші є у матері,— веди...!

Іди, женись, хай буде не по-людськи,

Але як пустка свисне у печі,

То, наплодивши злиднів, голопуцьків,

Не посилай до баби по харчі.

Щоб так і знав: як сходитиму з світу,

То не лишу тобі і заповіту.

Все одпишу на церкву й монастир,—

На всю Полтаву будеш багатир.

(Звучить пісня «Ой, не ходи, Грицю»).

Маруся

...Вже й воду брала з іншої криниці,

а вже й не знала, де себе подіть.

Дівчата потягли на вечорниці, то я пішла, щоб дома не сидіть.

Вони собі жартують з парубками,

а я сиджу, самотня при стіні.

Пряду куделю! Не зберусь думками.

В мені умерли всі мої пісні.

Тоді співали про якусь Кирею,

про те, що хтось когось занапастив.

Я оступіла: Гриць прийшов із нею.

Мене побачив — очі опустив.

...Мені всю ніч в очах це маячило.

А після тих проклятих вечорниць

пройшло два дні, вже добре споночіло,

аж, Боже мій! — захопить в хату Гриць.

Якийсь чудний, запалені повіки,

пригаслі очі, під очима бриж.

Гриць

— Марусю! — каже. — Я прийшов навіки,

Я на коліна стану, ти простиш?

(Звучить українська пісня «Закувала зозуленька»).

Маруся

— Я найдорожчі сплакала літа

Чого вернувся до моєї хати?

Ми ж розлучились... Матінко свята!

Чи я ж тебе примушую кохати?

Коли своїм коханням поступився

Заради грошей і багацьких нив,

Чи ти тоді од мене одступився,

Чи сам себе навіки обманив?

 

Гриць

— Себе, Марусю. Не дивись вороже.

Мені ті дні повік не одболять.

Тут двоє матерів, твоя і Божа

Хай нас на шлюб вони благословлять.

Я зрадив, так. Але це біль чи злочин?

Скажу всю правду, ми тепер одні.

Кому з нас гірше? Я одводжу очі, а ти у вічі дивишся мені.

Я мучуся. Я сам собі шуліка.

Є щось в мені так наче не моє.

Немов живе в мені два чоловіка,

і хтось когось в мені не впізнає.

Тобі дано і вірити, й кохати, А що мені?

Які такі куші? Нелегко, кажуть, жити на дві хати.

А ще нелегше — жить на дві душі!

Ти ж ніч моя і світло моє денне!

Вже тут брехать,— який мені хосен?

Прости за все, воно таке буденне

А я не можу без твоїх пісень!

 

Маруся

Тоді я двері відчинила в ніч.

Він ще й не встиг збагнути, в чому річ,

А я сказала: «Йди собі, іди!» —

А він сказав: «Мені нема куди».

Маруся

— Іди до неї. Будеш між панами.

А я за тебе, Грицю, не піду,

Це ж цілий вік стоятиме між нами.

А з чого ж, Грицю, пісню я складу?

(Звучить пісня «Ой не ходи Грицю...»)

 

ІІ ведучий

...Лежала тінь від столу і до печі.

Лампадка тріпотіла в божнику.

А він сидів, зіщуливши ті плечі

І звісивши ту голову тяжку.

Гриць

— Як не хочеш, моє серце, дружиною бути,

То дай мені таке зілля, щоб тебе забути.

Буду пити через силу, краплі не упущу.

Тоді я тебе забуду, як очі заплющу...

Ведучий

Торкнувся шклянки білими вустами.

Повільно пив. І випив. І погас.

Маруся

Ой, сонце, сонце, промінь твій останній!

Оце і є вся правдонька про нас.

Ведучий

Не помста це була, не божевілля,

Людина спроста ближнього не вб'є.

Маруся

Я не труїла. Те прокляте зілля -

Він випив сам. Воно було моє.

Звучить українська народна пісня «Чарівна сопілка»

Ведуча. Вірш Ліни Костенко «Не треба класти руку на плече…» читає Ольга Дмитрівна Заболотна.

Не треба класти руку на плече.
Цей рух доречний, може, тільки в танці.
Довіра — звір полоханий, втече.
Він любить тиху паморозь дистанцій.

Він любить час. Хвилини. Дні. Роки.
Він дивний звір, він любить навіть муку.
Він любить навіть відстань і розлуку.
Але не любить на плечі руки.

У цих садах, в сонатах солов'їв,
Він чує тихі кроки браконьєра.
Він пастки жде від погляду, від слів,
І цей спектакль йому вже не прем'єра.

Душі людської туго і тайго!
Це гарний звір, без нього зле живеться.
Але не треба кликати його.
Він прийде сам і вже не відсахнеться.

 

Ведуча. Поезія Ліни Костенко «Крила» читає Денис Мрачковський.

 А й правда, крилатим ґрунту не треба.
Землі немає, то буде небо.

Немає поля, то буде воля.
Немає пари, то будуть хмари.

В цьому, напевно, правда пташина...
А як же людина? А що ж людина?

Живе на землі. Сама не літає.
А крила має. А крила має!

Вони, ті крила, не з пуху-пір"я,
А з правди, чесноти і довір"я.

У кого — з вірності у коханні.
У кого — з вічного поривання.

У кого — з щирості до роботи.
У кого — з щедрості на турботи.

У кого — з пісні, або з надії,
Або з поезії, або з мрії.

Людина нібито не літає...
А крила має. А крила має!

На сцену виходять Леся і Ліна.

Леся. На шлях я вийшла ранньою весною

І тихий спів несмілий заспівала…

Ліна. Я вибрала долю собі сама…

Леся. Я – Минуле.

Ліна. Я – сьогодення.

Ведучий. А попереду – вічність, бо велика любов і велика творчість – невмирущі…

Ведучий. «Пісня солов*їна», слова Віталія Куровського, музика – Руслана Квінти, виконує Марина Гоншовська.

Ведучий. Дякуємо за увагу усім глядачам! До нових зустрічей!!!