Літературно-музичне свято

"Я маю в серці те, що не вмирає"

 

Є люди, як свічки, -

Згорають, відходять  у небуття.

Є люди. Як зірки, -

Горять і світять  все життя.

 У цьому  сузір’ї  незгасною зорею  сіяє  ім’я  Лесі   Українки. Світ ще не знав  такої поетеси.

Безсмертна іскра Прометея запала  глибоко в її серце і загорілася ясним вогнем.

( На фоні тихої мелодії йде діалог ведучої та Лесі)
Ведуча. Ти, дівчинко, в які світи мандруєш?

 Леся Українка:
Я до людей.
Ведуча. А як твоє імення?
Леся.
Ведуча. А де зросла ти, дівчинко вродлива?
Леся. Мене весна на лузі породила,
Заквітчана у проліски.
Водила вона мене за руки у лани,
На луки дальні, до верби старої,
Розщепленої громом весняним,
Водицею з криниці степової
Щоранку напувала…
Була я вільна і щаслива.
Та якось вдень, коли скінчилася злива,
Я на отаві дудочку знайшла,
Обвітрену, стару, робітникові.
Заграла я й почула дивну мову –
То мова муки людської була…
Так вперше я відчула муку пісні, яка співцеві сну не принесла.
Яка його будитиме й вестиме, і сіятиме слово молоде,
Аж поки сам він хащами густими
Пробуджених від сну не поведе…
І я тепер на шлях ступити мушу.
Я поспішаю…Я до вас іду.

Безсмертна Леся Українка

Усі зібрались ми сьогодні,

По всій Вкраїні світлий день,

Складаєм шану славній доньці,

 Співаєм Лесиних пісень.

Приспів:

Безсмертна Леся Українка

Була і є повік жива,

Ми хочемо сказати дзвінко

Подяки щирії слова.

 

Стежками казки лісової

Шукати пісню ми ідем.

З героями казок чудових

Розмову тиху поведем.

 

Тебе донькою «Прометея»

За те поважно люди звуть,

Що українському народу

Ти словом освітила путь.

Вогонь пісень Лесі Українки палає уже 146 років. Це незгасимий вогонь таланту, справжнього, від Бога. Донька Прометея,як назвали її люди, несла їм вогонь своїх поезій,цю іскру Божу, за життя і несе зараз,. Хай звучить слово.
Ведучий:
Хто ж така ця безсмертна жінка?
Ведуча:
Лариса Петрівна Косач. Окраса і гордість української нації, одна з
основоположників нової української літератури.
Ведучий:
Геніальна поетеса і драматург.
Ведуча:
Талановитий прозаїк і перекладач.
Ведучий:
Учений літературознавець і фольклорист-етнограф.
Ведуча:
Публіцист, педагог,видавець,журналіст,поліглот(знала до 10 мов),громадський діяч.
Ведучий:
Просто жінка, котра багато страждала,уміла кохати і хотіла бути потрібною.
Ведучий:
І світ не знав такої поетеси, не знав такої страдниці святої.
 

Сумлінним акордом зима в небесах.

Тужливим  ехом  в’ється в піднебессі.

Ми розповісти хочемо сьогодні вам

Про життя і творчість поетеси Лесі.

 

Жила колись на світі Леся.

Любила мріяти й співати.

Сама – найкраща із поезій,

Якої нам не написати.

 

Ведуча: За вікном зима. Ось у таку пору, 25 лютого 1871 р., народилася Лариса Петрівна Косач.

У Новгород-Волинському

дівчина жила.

Лесею Українкою

(так себе звала).

Блакитні оченята,

Жмуток русявих кіс,

Рожеві губенята

Й тонкий маленький ніс.

 

Ведуча:  Маленька Леся була  така ж, як  і ми. Любила бігати лісами і луками, плела віночки, співала пісні, заслуховувалась казками й приказками.

 

Ведуча: Мати – письменниця Олена Пчілка, батько – юрист, громадський і культурний діяч. Вони багато зробили для розвитку здібностей обдарованої доньки, дбали про її гуманітарну освіту.

 

Дитина:

На рідній Волині зросла,

І пісні та мужності сила

По всій  Україні пішла,

Досвітні вогні засвітила.

 

Лишила нам скарби свої

І світочем стала Вкраїни.

Тож пісня не змовкне її,

І слава повік не загине!!!

ведучий: Лариса жодного дня не сиділа за шкільною партою, не відповідала біля дошки, не бігала з ровесниками лункими коридорами. Учителями її були мати, батько, а також книги і життя. Лесина мама, як щира українська патріотка, негативно ставилася до казенної, до того ж російсько-мовної шкільної науки.

 

ведучий: Улюбленим місцем сім`ї був батьків кабінет. Мабуть тому, що діти дуже любили свого татка Петра Антоновича, але він часто працював далеко від сім`ї.

Інсценізація «У батьківському кабінеті»
Мати: Сьогодні я вам принесла дуже цікаву книжку.
Леся: Мамо, починайте, бо я так хочу послухати цей твір.
Мати: Ні, доню, зачекай, бо Ліля і Дора збирають іграшки у кімнаті. Давайте пригадаємо, що ми читали минулого разу?
Михайло: Це було тоді, коли татко приїздив на вихідні. Він нам читав байки Леоніда Глібова.
Леся: А я так люблю, коли татусь читає ці байки. А ще я люблю, коли мамуся читає свої казочки.
Дора: Мамо, ми вже зібрали іграшки і почули. Про що ви говорите. Мені подобається, коли ми співаємо українські пісні. Давайте проспіваємо.
Михайло: Давайте. Мамо, може швидше повернеться тато до нас!
( Діти виконують українську пісню)
Є у мене голосочок, як срібний дзвіночок,

Навчіть мене , матусенько, рідних співаночок.

 

Приспів:

Навчіть мене співаночок із рідного краю,

Легше стане на серденьку, як їх заспіваю.

 

Білі гуси, білі гуси, лебітки біліші,

Гарні чужі співаночки, та наші гарніші.

 

Приспів:

Навчіть мене співаночок із рідного краю,

Легше стане на серденьку, як їх заспіваю.

 

  ведучий: У чотири роки Леся навчилася читати. Її улюблені книги – «Кобзар» Т.Шевченка,  казки Г.Х.Андерсена.

 

  ведучий : У шість – невтомна дівчинка сама вишиває улюбленому батькові сорочку, а подаровані їй ножиці й гольник вона пильнує більше ніж деякі забави.

ведучий:  Леся багато читала, вивчала різні мови, знала грецьку,латинь, німецьку – всього 13 мов.

 

 ведучий: Леся розказує про свої дитячі роки: «Жодних шкіл не покінчила і взагалі систематично вчилась тільки до 14 років, а потім пішла «на власний хліб», себто вчилась тільки того, що мені подобалось, а читала все, що запорву, без жодної заборони.

ведучий:  Дитячі роки поетеси минали на Поліссі. Узимку Косачі жили в Луцьку, а літом – у селі  Колодяжне.
ведучий:  Лесин тато, Петро Антонович, подарував їй справжню білу хатинку в знак великої любові до донечки. Побудували її навесні. В цій хатинці Леся працювала, тут збиралися її друзі.

На зеленому горбочку,
   У вишневому садочку
   Притулилася хатинка,
        Мов маленькая дитинка
        Стиха вийшла виглядати,

                                                                                                  чи не вийде її мати.
 

А навкруги був великий сад, в якому росли вишні та черешні. Які смачні ягідки черешні, але ростуть вони, на жаль, на високих деревах і дістати їх діточкам неможливо. Саме про це написала Леся у своєму вірші, який так і назвала «Вишеньки-черешеньки». А український композитор написав музику і вийшла гарна пісня.

Діти виконують хоровод «Вишеньки»

Вишеньки-черешеньки,
Червонії, спілі.
Чого ж бо ви так високо
Виросли на гіллі?
Ой того ми так високо
Виросли на гіллі,
Якби зросли низесенько,
Чи тож би доспіли?
 

 

Ведуча: 3 маленьких років Леся товаришувала з простими сільськи­ми дітьми, для яких українська мова була рідною. Маленька Ле­ся  також любила і шанувала українську мову рідного краю, адже в її родині українська мова була в пошані, зараз за до­помогою живої картинки ми перенесемося в ті часи.

 

Ведуча: Стежинкою біжить дівчинка, бачить біля хатинки бабусю.

      Бабуся: А куди ти йдеш, дівчинко? Як тебе звати?

      Леся:   До лісу, бабусю.

Бабуся: А ти не боїшся лісовичка, чи русалоньки, дитино?

 

Леся: А чого мені боятися? Про русалочку я читала, то вона мені геть не страшна.

 

Бабуся: У книжці? А хіба ти читати вмієш?

 

Леся: Умію. Усі ж уміють.

 

Бабуся: Дивна ти дівчинка, убрана, як усі люди і говориш по-нашому, читати  вмієш. Хто тебе навчив читати?

 

Леся: Матуся.

 

Бабуся: То й мати вміє читати?

 

Леся: Атож.

 

Бабуся: А чия  ти? Щось я тебе ніде не бачила.

 

Леся:  Бо я недавно приїхала. Я - Косачівна, а звуть мене - Леся.

 

Бабуся: То ти панова дочка? Пани все по-руськи розмовляють.

 

Леся: Чого ж нам мови своєї соромитися у нас всі родичі так роз­мовляють : І Лисенки, і Старицькі і дядько Драгоманов таж і тітонька... (плаче).

 

Бабуся: Чого ж ти засмутилася, моя пташко?

 

Леся: Бо тітоньку в Сибір вивезли за те, що по-українськи розмовляла.

 

Бабуся: Із Сибіру люди повертаються, не плач моя пташко. А коли ті­тоньку засудили, то чи не страшно тобі по-українські розмов­ляти, одягатися?

 

Леся:  Ой ні, бабусю, нізащо в світі своєї мови не відцураюсь.

СПІВАЄ

Знаю, бо казала мені моя ненька,

Що я українка правдива, маленька.

 

Знаю, Україна серцю мому мила,

Я по-українськи молитися вчила.

 

Бабуся: Що ж, бачу ти завзята, рости велика.

 

      Леся: До побачення, бабуню, я завжди буду любити українську мову.

Коли дівчинці було 9 років, заарештували тьотю Елю.

 

ПЕРШИЙ ВІРШ

Сиділа за столиком Леся мала,

Вдивлялась у книжку, що мати дала,

Дівчатко читало чудові казки,

І очі горіли мов срібні зірки.

Застукав хтось в двері...

То сивий поштар

Приніс, як звичайно із пошти листа.

Узяв листа батько, коверт  той  роздер,

Поглянув, поблід  і неначе завмер.

Без слова він мамі подав —і вона

Читаючи, стала бліда, мов стіна,

 «Вони…на Сибір…засудили її…»

І втерла заплакані очі свої.

«Кого засудили? Скажіть! —

 від стола Спитала стурбовано Леся мала

. «Ох, тітку Олену, дитиночко,

знай, За те, що так палко кохає свій край..

Московські жандарми її повезуть

На Сибір, де сніги, де морози, і лють,

І Леся такі проказала слова:

«Жандарми…заслання…усе це дарма!

Такої любови не зломить тюрма!

І я б ворогам не скорилась повік

Надію у серці носила б, мов лік.”

 Всміхнулася мати тоді до дочки,

І батько погладив шовкові кіски,

 А Леся схилилася знов до стола

І перший писати свій вірш почала.

А тітка ввижалась, неначе жива,

Й такі їй до серця шептала слова

«Ні долі, ні волі у мене нема,

Зосталася тільки надія одна..     Роман Завадович

 

Несподівано для самої Лесі, у 1880 році з’явився перший вірш «Надія»

Ні долі, ні волі у мене нема,

Зосталася тільки надія одна:

Надія вернутись ще раз на Вкраїну,

Поглянуть іще раз на рідну країну,

 

Поглянути ще раз на синій Дніпро, –

Там жити чи вмерти, мені все одно,

Поглянуть іще раз на степ, могилки,

Востаннє згадати палкії гадки…

 

Ні долі, ні волі у мене нема,

Зосталася тільки надія одна.

 

Ведуча:  З 9-ти років почала Леся писати вірші. І були вони такі гарні, що їх стали друкувати.  З цього часу і до кінця життя поезія, слово, пісня стали призванням, сенсом її життя.

 

Пісня про Лесю Українку

 

Як вона свій край любила

І для свого краю жила,

Гей весело починаєм

Та про Лесю заспіваєм.

 

Мовби пташкою злітала,

Край свій рідний прославляла,

Мовби зіркою палала,

Поетеса наша славна.

 

Ці вірші із України

Знають нині всі родини,

Край свій рідний так любити,

Треба всім нам, любі діти.

 

Ведуча:  Та щоб усі знали, що дівчинка ця родом з України, Лесина мама — відома письмен­ниця Олена Пчілка — підписувала їх ім'ям Леся Українка.

ДИТИНА:   

 Ти себе Українкою звала,
І чи краще знайти ім’я
Тій,що радістю в муках сіяла,
Як вітчизна велика твоя.

Танець  “Україночка”, сл. А.Демиденка, муз. Г.Татарченка

Ведуча: Дуже любила Леся українську природу: ліс, річку, поле. Разом зі своїми братами й сестрами ходила до лісу, збирала ягоди, квіти.

    Ведуча:Казки, приказки, повір’я навівали чудові рядки про Лелію.  «Лелія» - так називалася Лесина казка,   інсценізацією якої ви зараз побачите. Ось який чарівний  сон наснився хворому хлопчиков  Павлусеві…

 

Дійові особи Лелія –цариця, Павлусь,     Мама  Лелії

Павлусь сидить у ліжку , біля нього мама…

          Мати:  Спи. Павлусю, пізно вже! Ти ж слабкий ще, тобі вже треба заснути.

 

          Павлусь. Мамо, Мамочко, я ще не хочу спати, мені так гаряче… Я не буду спати, краще  ти мені   казочку розкажи про тих маленьких діток, що то живуть у квітах, вони звуться ельфи і про їхню царицю Лелію ти казала, що в кожній квіточці живе маленький ельф або ельфа, що вони щоночівиходять з квіточок і грають , танцюють, співають?

 

        Мати. Ні Павлусю, пізно вже. Нехай завтра. Спи, моє любе хлоп’ятко!

        ( Лягає, мати вкриває і виходить Павлусь  засинає. Пісня  колискова.

 

         Павлусь. Ти Лелія – цариця?

 

         Лісова цариця Так, я Лелія .Ти радий мені?

 

         Павлусь. Дуже, дуже  радий! (Встає з ліжка)

 

         Лісова цариця. Зараз ти станеш маком, і ми полетимо до моїх сестричок, довідаємося як вони                          

         живуть. (Лісова цариця одягає Павлусю зелену шапочку з  квіткою маку на голову, Вони вибігають з  саду, (підходять до   дівчат квіточок).

 

            Лісова цариця.

            Ото сплять! І не чують, що до  них прилетіли!Вставайте, мої 

           сестриці!

            (Торкається кожної дівчинки, вони оживають, встають на 

           ноги, стають півколом).

 

              1 лелія   Вибачай, царице – сестрице! Якби ти знала, як ми      

                 стомилась!Ох, бідні ми, квітки!

 

          Лісова цариця. А що ж вами таке?

 

2 лілея У день нас руками займають, листя обривають, а часом віку збавляють, гострим ножем стинають, несуть нас у панську палату, ставлять у воду, гублять нашу вроду. Ох сестрице, скільки нас погинуло, білий світ покинуло… От було недавно свято ,- скільки ж нас було потято!

 

Лісова цариця.  Бідні, бідні мої сестричка (Журливо мовила й озирнулась) А де ж моя сестричка наймолодша ?

 

3 лілея Немає сестриці, немає - в іншому садочку процвітає . віддала сестрицю нашу панну : виросла дівчина Мар’яна, за щиру свою роботу влітку випросила щонайменшу квітку.

 

Павлусь (До Лілеї – цариці) Засмутили мене твої сестрички. Полетіли  до Мар’яни!(Обоє вибігають)

 

Лілея –наймолодша. Здорова, люба сестрице леліє – царице! Де ти літала, де ти бувала? Чи моїх сестричок не видала?

 

Лісова цариця. Видала, видала і про тебе розпитала.

 

Лілея наймолодша . Не хай же не плачуть, не хай не ридають , мені в цій           квітниці краще, ніж цариці. Красуюсь,

пишаюсь із лишенька не знаю! Ще сонце не сходить, скажи Мар’яночці  спасибі, що так гарно тебе доглядає

 

Лісова цариця: .Рости  ж, леліє, розкішна, красна , щоб була доля щасна! Павлику, а нам пора вже повертатися додому. Бачиш, он там вже сонце сходить

Павлусь. Лелія! Я ще не хочу додому, я ще хочу залишитись тут у Мар’яни .!

 

  Лісова цариця. (Здалеку) Ні, любий, Павлусю, нехай іншим разом , на сьогодні досить, мені ніколи, ще маю багато роботи.   

               Лягай, відточить трішечки!.. Прощавай будь  здоров!

 

          Павлусь. Почекай!! (Ніби уві сні, простягає руки і    розплющує  очі)

 

           Мати. А ти  вже встав, прокинувся! Моя люба дитино!Ну, як  ся маєш»

 

           Павлусь. Добре !Зовсім добре… а знаєш, мамочко,  який мені гарний сон приснився! Мені снилася Лілея  -  цариця! Це вона допомогла мені одужати. Як би ти знала, яка  вона красива і добра!

 

Ведуча: Подивіться до нас прилетіли метелики. Пригадайте назву казки, хто її автор?

 

Вилітають три метелики (жовтий, червоний, білий). Танок метеликів.

Ведуча: Весело літали цілий день метелики у великому саду. Вони так загралися, що  не зогляділися, як пустився дощик. Змокли метелики. Полетіли до хатки, вона замкнена. Що робити? Метелики так змокли, що ледве крильцями ворушили. Підлетіли до тюльпана.

 

Метелик Б: Любий тюльпанчику, просимо тебе, свій келех відчини та сховай нас від дощу!

 

Тюльпан: Жовтого та червоного прийму, а білий нехай зостається надворі.

 

Метелики Ч та Ж: Коли ти не хочеш захистити нашого братика, білого метелика, то й ми краще на дощі будемо мокнути.

 

Ведуча: Смутні метелики полетіли до білої лілеї.

 

Метелик Ч: Люба лілея, просимо тебе, сховай нас від дощу!

 

Метелик Б: Сам – один не хочу ховатися в тебе! Або вже разом з своїми братами  десь знайдемо захист, або вже вкупі бідувати будемо.

 

Ведуча: Почуло це з-за хмар сонечко і схотілося йому побачити цих приятелів, що так один за одного обстоювали. Продерлося крізь хмари й кинуло на метеликів своє проміння. Метелики висохли, зогрілися і знов літали, танцювали і раділи.

 

Ведуча: Любила Леся і до річки бігати купатись. А найбільше любила Леся слухати розповіді старих людей про русалок, водяників, інших казкових істот, що нібито існують у природі. Пам'ять маленької дівчинки міцно три­мала ці чарівні оповідання Надзвичайної сили любов до рідного краю прозвучала в "Лісо­вій пісні", де Леся познайомила нас не тільки з прекрасною по­рою року Весною, її красою, але й з лісовими мешканцями: мавками, лісовичками, русалками.

Я чую, ніби ліс Волині

Шепоче Лесі Українці

Свої казки, свої балади,

Пісні народні і коляди.

 

До неї Мавка прибігала,                  Їй Лісовик примружливо всміхався

Віночком Лесю прикрашала.    І Водяний із дна ріки піднявся

Русалка голосом – дзвіночком,                 Лукаш для неї грає на Сопілці

Кружляла з нею у таночку.  А потерчата дивляться з водиці.

 

Жива картинка: на пеньочку сидить Мавка, чути звуки музики.

А хто мене збудив?

Весна, так весна, вона ще так

Ніколи не співала, як отепер

               Чи то мені так снилось?

                         Мені здається часом, що верба,

                          ота стара, сухенька, то — матуся.

                          Вона мене на зиму прийняла

                          і порохном м’якеньким устелила

                          для мене ложе.

 А осика все мене чогось лякає..

Вона й сама боїться, вся тремтить.

Дуби  поважні  надто,

Дика рожа зрадлива,

Так само, як і глід, і терен.

А ясен, клен і явір-гордовиті.

Ні.. стій..Ба! Чуєш, То весна співає..

 

Лісовик:

Та ні.. То хлопець на сопілці грає.

Це людський хлопець.

Дядька Лева небіж.

Лукаш на ймення.

 

Мавка: Хотіла б я побачити його.

 

Лісовик: Та нащо він тобі?

Се лісовим дівчатам небезпечно.

 

( Лісовик іде. Лукаш підходить до берези і хоче врізати гілку)

Мавка

                          Не руш! не руш! не ріж! не убивай!

Не пий же крові з сестроньки моєї!

 

Лукаш

                          Березу ти сестрою називаєш?

                          Хто ж ти така?

 

Мавка

                                  Я – Мавка лісова.

 

Лукаш

                          Що ж, ти — зовсім така,

                          як дівчина.. ба ні, хутчій як панна,

                          бо й руки білі, і сама тоненька,

                          і якось так убрана не по-наськи...

                          А чом же в тебе очі не зелені?

                                        (Придивляється.)

                          Та ні, тепер зелені... а були,

                          як небо, сині... О! тепер вже сиві,

                          як тая хмара... ні, здається, чорні,

                          чи, може, карі... ти таки дивна!

 

Мавка

                                             (усміхаючись)

                          Чи гарна ж я тобі?

 

Лукаш

(соромлячись)

                                                            Хіба я знаю?

 

Мавка

                                      (щиро дивуючись)

                          Чому ж сього не можна запитати?

                          Он, бачиш, там питає дика рожа:

“Чи я хороша?”

                          А ясень їй киває в верховітті:

“Найкраща в світі!”

 

 Лукаш

                          А я й не знав, що в них така розмова.

                          Я думав — дерево німе, та й годі.

 

Мавка

                          Німого в лісі в нас нема нічого.

 

                                                 Лукаш

                          А ти давно живеш  у лісі?

Мавка

Ніколи я й не думала про це.

Мені здається, що жила я  завжди.

Так, я жива, я буду вічно жити!

Я в серці маю те, що не вмирає!

 

Лісовик:

Вітри піснями захлинались,

Ліси шуміли навкруги,

І в срібні роси одягались

В ранкових маревах луги.

Ходила мавка чарівниця,

 Когось шукала між дерев,

І знав, хто їй ночами сниться,

Мешканець лісу-дядько Лев.

 

Ведуча: Поряд з радістю про те, що народилася велика українська поетеса, наші душі огортає смуток, адже життя Лесі - то була бороть­ба з тяжкою хворобою, яка вразила її в 10 років. Це трапилося на Водохрестя, коли Леся ходила до озера, там засту­дила ноги і туберкульоз вразив дитячі кісточки.

 

 Ведуча:

Хвора дівчинка, бідна Леся,

 Де ще хворі такі були,

Щоб літали у піднебессі,

Що його не сягнуть орли.

ЛЕСЯ:

Хто вам сказав,що я слабка,

Що я корюся долі?

Хіба тремтить моя рука,

Чи пісня й думка кволі?

Ви чули, раз я завела

Жалі та голосіння, –

То ж була буря весняна,

А не сльота осіння.

А восени… Яка журба,

Чи хто цвіте, чи в’яне,

Тоді й плакучая верба

Злото-багряна стане.

Коли ж суворая зима

Покриє барви й квіти –

На гробі їх вона сама

Розсипле самоцвіти.

Ведучий:

     Героїзм,з яким поетеса переборювала свої муки, непримиренність до угодовства й компромісів робили Лесю Українку наймужнішою серед численних тогочасних поетів.

Ведуча:  Згодом біль перейшов у руки. Лікарі, нарешті, змогли визначити, що це – туберкульоз  кісток. Після першої, складної, але вкрай невдалої операції, рука залишилась покаліченою. Відтепер багато місяців на рік дівчинка повинна лежати в ліжку, не робити різких рухів, увесь час відчувати гострий біль. Саме тоді в очах тендітної дівчинки вперше з`явився сум.

Ведуча: Леся Українка тяжко хворіла, і їй доводилося подовгу жити далеко від домівки, щоб лікуватися біля моря. Хто з вас їздив з батьками до моря? Пригадуєте, яке воно? (Діти від­повідають). А тепер послухайте, як гарно написала про море Леся Українка.

 

Вже сонечко в море сіда; У тихому морі темніє; Прозора, глибока вода, Немов оксамит, зеленіє. На хвилях зелених тремтять Червонії іскри блискучі І ясним вогнем миготять, Мов блискавка з темної тучі…

Ведуча:  Леся вважала, що з неї був би кращий музикант, ніж поет, коло б не лиха доля. Туберкульоз кісток руки позбавив дівчинку змоги грати на фортепіано. Прощаючись з улюбленим інструментом, написала вона задушевну елегію «До мого фортепіано» Розставання з фортепіано було цілою драмою для дитини такої вразливої душі.

Мій давній друже! мушу я з тобою

Розстатися надовго… Жаль мені!

З тобою звикла я ділитися журбою,

Вповідувать думки веселі і сумні.

Розстаємось надовго ми з тобою!

Зостанешся ти в самоті німій,

А я не матиму де дітися з журбою…

Прощай же, давній, любий друже мій!

 

Ведуча:  У Лесі теж була добра і ніжна мама. Леся дуже її любила і про все розпитувала. А мама пояснювала, учила Лесю читати, писати, розповідала їй казки, співала пісні, а маленьким діткам — колискові.

                             У маленькій хатинці, у тихім куточку

Мати спить і дитина маленька.

У віконце одчинене линуть з садочку

Урочисті пісні соловейка.

Мати спить, над колискою сина схилившись,

Певне, пісню малому співала,

А тепер, як приспала його, – утомившись,

Край його і сама задрімала.

 Ведуча: Ці ніжні  рядки з «Місячної легенди», яку присвятила своїй мамі, Олені Пчілці.

 Леся Українка, коли виросла, теж склала колискову «Місяць яснесенький», а композитор Я. Степовий написав музику до неї.

Місяць ясненький

Промінь тихесенький

Кинув до нас.

Спи ж ти, малесенький,

Пізній бо час.

 

Любо ти спатимеш,

Поки не знатимеш,

Що то печаль;

Хутко прийматимеш

Лихо та жаль.

 

Тяжка годинонько!

Гірка хвилинонько!

Лихо не спить...

Леле, дитинонько!

Жить — сльози лить.

 

Сором хилитися,

Долі коритися;

Час твій прийде

З долею битися, —

Сон пропаде...

 

Місяць яснесенький

Промінь тихесенький

Кинув до нас...

Спи ж ти, малесенький,

Поки є час!

 

Ведуча: Писала Леся чудові казки. А чи впізнаєте ви цю казку?

Дитина: Горобець біднесенький на віконце сів

Горобчик 1: Їсти, їсти, їстоньки

                      Холодно джив, джив.

Підлітає 2-ий горобець. Танок горобців. Зупиняються біля зерняток.

 

1-ий: Ой, які гарні зернятка.

 

2-ий: це – мої. Я перший побачив.

1-ий: ні, мої!

 

Горобці б’ються, з’являється Курка, яка забирає зернятка.

 

Курка: Дурні бились, а розумні поживились.

 

Горобці: Що ти таке кажеш?

 

Курка: То я вам дякую. От поки ви здуру бились, то  я із своїми курчатами поснідали вашими зернятками. Нікому вас було вчити. Якби вас у добру науку. То, може б,  з вас птахи були.

 

Горобець1: вчи своїх дурних курчат розуму, а мені і мого розуму вистачить. (вилітає)

 

Горобець 2: А правда, краще бути розумним. От курка розумна, собі наїлася. А я мушу голодний сидіти. Навчіть мене розуму матуся Курка! Ви ж такі розумні!

Курка: Е, ні! Вибачай, серденько! Маю я й без тебе клопоту доволі, - он своїх діточок чималенько, поки-то всіх до ума довести. Шукай собі інших вчителів. (пішла в курник)

 

Ведуча: так і ходив горобець від Курки до зозулі, від неї на болото до бузька потрапив, день прочекав доки прокинеться сова, тікав від сороки. Всі йому відмовляли.

 

Лише Крук сказав «Розум по дорозі не валяється. Не так-то легко його знайти! Поки біди не знатимеш, то й розуму не матимеш. От тобі моя наука»

 

Настали осінь, за нею зима. Біда горобчику – холодно, голодно. Почав Горобчик уважно придивлятися, як інші птахи собі раду дають: як гнізда в’ють, де зернят шукають, як запаси роблять. А потім і собі став так робити й весну зустрів у власному гнізді. Та й не сам, а з Горобчихою і горобенятами. Такий господар з нього став  гарний! Звідки в нього стільки й розуму?»

 

Горобчик: Життя навчило!

 

учень: Лесі було лише 20 років, коли у 1893 році у Львові вийшла книжка її віршів « На крилах пісні». Книга швидко зробила її популярною.

 

учень: Леся Українка написала низку творів для дітей. Вони друкувались в журналі “Дзвінок”, тоді це був єдиний дитячий журнал українською мовою.

учень: Леся мала 13 років, вона написала вірш «Конвалія», видрукуваний в часописі «Зоря» у Львові.
учень: У 1884–1891 рр. Леся Українка написала поезії для дітей, які об’єднала в цикл “В дитячому крузі” В Лесі Українки є багато казок, написаних для малих дітей. (“Осіння казка”,“Казка про Оха-чудотвора” “Біда навчить” ) У своїх творах вона закликає земляків боротися за кращу долю, палко любити свій народ і батьківщину. Вона навчає нас, що треба бути відважними, сміливими й завзятими, - «сором хилитися, долі коритися».

учень: Через хворобу Лесі доводилось багато їздити по світу. Лікарі радили теплий клімат. Вона лікувалася в Криму і на Кавказі, у Німеччині і Швейцарії, в Італії та Єгипті.

учень: Останні роки Леся Українка жила в Грузії та Єгипті. Невблаганно прогресувала хвороба.  Перемагаючи тяжкі страждання, вона знаходила силу працювати.

 

учень: 1 серпня 1913  року  в  Грузії, в містечку Сурамі, далеко  від коханого  рідного краю відійшла у вічність  велика  поетеса,  славна  дочка України  - Лариса  Петрівна Косач – Леся Українка. 

 

учень: Не  загубилася  Лесина  стежина поза Україною.  Київ знову зустрів її, щоб  залишити навіки.  Рідна Вітчизна прощалася   з великим поетом, творчість  якого  входила  у безсмертя

Ведуча: Ось таким було життя Поліської дівчинки Лесі. Сьогодні ми перегорнули лише декілька сторінок її життя, а більш детально з її життям і творчістю ви познайомитесь у старших класах. Справжньою донечкою українського народу росла Леся, і саме їй, а також і вам, дітям, які живуть на Україні, присвятила цей вірш « Молитву» Олена Пчілка. Цією молитвою ми і закінчуємо нашу зустріч.

Молитва
Знаю,бо казала 

Мені моя ненька.
Що я українка,
Правдива, маленька.
Знаю, Україна
Серцю мому мила.
Я по-українськи
Молитися вчила.
А моя опора –
То Божая мати,
Мати Україна
Повна благодаті.

 

Ведучий:

     Хіба була ще на світі така жінка,в серці якої поєдналися б така мужність,така геніальність, такий вогонь і розум,така пристрасна любов і така відданість народові та Батьківщині? Ні, другої такої на світі не було.

Ведуча:

Кажуть: ти не вмирала ніколи,

Кажуть: ти, наче пісня,живеш.

Ніби юність ясна, смаглочола,

По країні в майбутнє ідеш.

 

Ведучий:

     Будуть відходити віки,

будуть приходити віки;

 пилом і попелом розвіється скороминуще…

 а вічне увійде у вічність,

не так у бронзу чи мармур,

як в очі людські,

 надії людей,

бо допоки живе надія — живий і народ!

Як на снігу червоний  жар калини,

Як у віках любов  всесильна жінки,

Світитиметься  в небі України

Свята надія Лесі Українки.

 

І нехай проходять дні за днями,

А роки хай змінюють роки.

Леся Українка завжди з нами

На усі літа на всі віки.

Можна  спинитись… годі блукання..

Все буде добре… Рідний мій край

Вкупі зі мною одужав від злигоднів,

Небо не хворе, не плаче, не хмуриться.

Люди веселі і я.. не будіть…

Все буде добре…

 

Ці тихі, добрі слова сну-мрії укладаються у своєрідний заповіт.

Лесин заповіт

 

Її життя – оповідання,
Сумне, мов скрипки гіркий плач,
Як непокірливе страждання,
Її життя – її палач.

Ой, Лесю, Лесю Українко,
Ти – світла зіронька вночі.
Сумної повісті сторінка,
Яка палає у руці.

Ти жити будеш у душі
Коханої Країни.
Твої казки, твої вірші –
Назавжди в Україні!

 

 

О, Лесю! Цілий дивний світ
Ти відкривала кожним словом,
Давала перед Богом звіт,
Що чаруватимеш нас знову.

Ти стільки мук перенесла –
І біль, і втрату, і хворобу,
Але ти духом ожила,
Щоб з творчістю іти в дорогу.

Ти будеш жити у серцях,
Тебе ніколи не забудуть.
І твій важкий та дужий шлях,
Як приклад українським людям.

Я вдячна за усе тобі –
За драми, вірші та за «Пісню»,
За Мавку, що в своїй журбі
Жила у весняному лісі.

В твоїх очах зажура-сум
За свій народ, за його долю,
Ти не зреклася рідних дум
Про всенародну світлу волю.

 

                                                                                                                        Голос Лесі лине в віках,

Її творчість надихає на творчість.

Вона жива і буде вічно жити,

Бо в серці мала те, що не вмирає.

 

 

 

То ж будемо і ми  вчитися терпінню, вірі, любові і надії у нашої неповторної Лесі

Леся Українка неодноразово бувала у Львові. 

Зі Львовом пов’язана ще одна сторінка життя та творчості Лесі Українки – її фольклористична діяльність. У 1908 р. разом зі своїм чоловіком Климентом Квіткою Леся Українка організувала етнографічно-фольклористичну експедицію для записування мелодій українських дум. Для цього спеціально з Москви замовили валики для фонографа. Участь в експедиції та в опрацюванні зібраних матеріалів брав Філарет Колесса – відомий український етнограф, фольклорист, композитор, музикознавець, дійсний член Товариства імені Шевченка у Львові. Саме він розшифрував мелодії з валиків та опублікував їх у своїй книзі “Мелодії українських народних дум” (Львів, 1913).

 

У листі до фольклориста Леся Українка від себе і свого чоловіка висловила подяку за надіслане їм видання мелодій, а ще зазначила: “Тепер уже справді можна сказати: “Наша пісня, наша дума не вмре, не загине!”. Честь Вам і дяка за Ваші труди!”.

 

Леся Українка – то промінь світла
В темнім підземеллі,
Що дарувала людям світлу мить,
Хоч змушена була із болем жити.
Лиха година зруйнувала долю,
Та Українка так любила волю,
Що не здалась хворобі у полон
І не схотіла впасти в тяжкий сон.
О, Леся про людей
звичайних завжди дбала,
Хоч прожила, на жаль, так мало!
Моя душа її віршам
відкрита назавжди!

 

Ні! Я жива, я буду вічно жити,
Я в серці маю те, що не вмирає!
Леся Українка
Коли погано на душі,
Коли кохані помирають,
Коли зі смертю боротьбу ведеш
Не треба думати, як далі жити…
А далі боротьбу веди!
Вона змогла і ти повинен!
Вона любила й ти люби.
Люби свою країну до загину.
Це сонце, землю, небо синє,
Завжди свій край
Одне життя, одне оберігай!
Життя даремно не втрачай!

 

У краї красивім,
В чудовій країні
Жила поетеса
на ім’я Леся.
Була вона гарна, вродлива
І нашому серцю любима.
Її шанували за правду і чесність,
За доброту і відвертість,
За її добрі вчинки
І за те, що вона – Українка!
Ми їй дуже вдячні
за щирі вірші,
За те, що живемо
З любов’ю в душі
Любимиці нашої Лесі!

Леся Українка не раз казала, що не годиться афішувати життя поета. Не поділяла думки, ніби для розуміння творів треба знати життєпис автора.      «Не знаю, як для кого, а для мене та хвилина, коли б я побачила свою докладну біографію в друку, була б найприкрішою хвилиною мого життя, дарма що в моїй біографії не знайшлося б нічого ні  особливо цікавого для людей, ні надто ганебного для мене самої».