Людська гідність і права людини

Людська гідність і права людини. Громадянська освіта – Муляр А. М.

Право на повагу людської гідності - це право, що захищає гідність будь-якої особи, забезпечує належне ставлення до неї з боку органів державної влади, інших осіб. Це є одним із видів прав людини, належить до основоположних прав, адже воно є необхідним для нормального існування та розвитку людини, є загальним та є особистим (або громадянським) правом. Гідність — це поняття моральної свідомості, яке виражає уявлення про цінність всякої людини, як моральної особистості, а також категорія етики, що означає особливе моральне ставлення людини до самої себе і ставлення до неї з боку суспільства, в якому визнається цінність особистості. Право на людську гідність — це право, що захищає гідність будь-якої особи, забезпечує належне ставлення до неї з боку органів державної влади, інших осіб. Це є одним із видів прав людини, належить до основоположних прав, адже воно є необхідним для нормального існування та розвитку людини, є загальним та є особистим (або громадянським) правом.

Змістом права на повагу до гідності людини є можливості усвідомлювати себе як особистість, поважати власні моральні принципи й етичні норми, наполягати на повазі до себе інших людей, державних органів та їх посадових і службових осіб. Поняття гідності людини пов’язується в основному з цінністю людини та оцінкою її значення і місця у суспільстві та державі. Це може бути повагою високих моральних якостей в самому собі, внутрішня самооцінка суспільного значення, власних здібностей та якостей.

Закріплення у міжнародному праві1. Перш за все право на повагу людської гідності передбачене в Загальній декларацій прав людини: «Усі люди народжуються вільними і рівними в своїй гідності і правах. Вони наділені розумом і совістю і повинні вчиняти по відношенню один до одного у дусі братства» (ст. 1).«Ніхто не повинен піддаватися катуванням, чи жорстоким, нелюдським або принижуючим його гідність, поводженням та покаранням» (ст. 5).2. Міжнародні угоди, регіональні та національних конституції та закони розвинули Декларацію і уточнили її зміст, одна з яких – Міжнародний пакт про громадянські і політичні права:«Нікого не може бути піддано катуванню чи жорстокому, нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню. Зокрема, жодну особу не може бути без її вільної згоди піддано медичним чи науковим дослідам» (ст. 7).«Всі особи, позбавлені волі, мають право на гуманне поводження і повагу до гідності, властивій людській особі» (ст. 10, ч.1).

Закріплення в українському законодавствіКонституція України Основний Закон України закріплює це право у ст. 28:«Кожен має право на повагу до його гідності». Конституція України забороняє наступні протиправні дії, які безпосередньо порушують права на людську гідність:• катування;• жорстоке, нелюдське або таке, що принижує гідність поводження;• застосування жорстоких, нелюдських, таких, що принижують людську гідність покарань;• використання людини (без її волі) для наукових, медичних чи інших дослідах. Гідність, за Конституцією, визнається найвищою соціальною цінністю (ст.. 3), на неї ніхто не має права посягати. У разі вчинення цих протиправних дій будь-яка особа може звернутись за допомогою до суду, а винна особа повинна притягнутись до відповідальності, відповідно до закону. Окрім того, кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань (ст. 55); кожен зобов'язаний неухильно додержуватися Конституції та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей (ст. 68).

Цивільне право України. Цивільний кодекс передбачає право на повагу до гідності та честі, визначене у ст.. 297 (ч. 1), а саме:• Кожен має право на повагу до його гідності та честі. Під поняттям "гідність особи" слід розуміти визнання цінності кожної фізичної особи як унікальної біопсихосоціальної істоти. Що стосується цивільно-правового регулювання та захисту, то вони можливі лише стосовно правовідносин, які виникають щодо об'єктивної сторони гідності особи, тобто суспільним або класовим відношенням до особистості, незалежно від самої людини. Кримінальне процесуальне правотакож передбачає повагу до людської гідності (ст. 11). Під час кримінального провадження повинна бути забезпечена повага до людської гідності, прав і свобод кожної особи. Перш за все, це стосується тих посадових осіб, які наділені в кримінальному провадженні владними повноваженнями, а саме – не допустити зловживанню своїх владних повноважень. Окрім того, обов'язком цих органів є забезпечення поваги до людської гідності. Забороняється під час кримінального провадження піддавати особу катуванню, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує її гідність, поводженню чи покаранню, вдаватися до погроз застосування такого поводження, утримувати особу у принизливих умовах, примушувати до дій, що принижують її гідність. Кожен має право захищати усіма засобами, що не заборонені законом, свою людську гідність, права, свободи та інтереси, порушені під час здійснення кримінального провадження.

Судова практика європейських судів, зокрема, Європейського суду з прав людини визначила, що під жорстоким поводженням розуміється певна тяжкість фізичного болю або душевних страждань. У випадку катувань їхній рівень є дуже високим. Такий біль або страждання завдаються за допомогою спеціальних методів або через створення конкретних обставин. Прикладами можуть бути завдання ударів по ступнях;застосування електричного шоку, гарячої або холодної води до жертви, удари у голову тощо. Принизливе для гідності людини поводження або покарання є таким, якщо через нього людина зазнає сильного приниження перед іншими, або ж повинна діяти всупереч волі чи сумлінню (позбавлення сну, харчування і води; стояння голим біля стіни; одягання мішка на голову, утримання у підвалах, де є щур тощо)Катування, жорстоке нелюдське поводження тощо має місце тоді, коли біль і страждання спричиняється державними посадовими особами чи іншими особами, які виступають як офіційні, чи з їх підбурювання, чи з їх відома, чи з їх мовчазної згоди.

В основі захисту людської гідності лежать принцип гуманізму. Гуманізм — це система ідей і поглядів на людину як на найбільшу соціальну цінність, створення умов для її повноцінного життя і фізичного та духовного розвитку. У сучасному розумінні на означення певної системи поглядів його вперше використав данський філософ Габріель Сіббернhumanus — людяний, homo — людина) — вчення про те, що найвищою цінністю є  людина, яка має право на вільне самовизначення та волевиявлення. Уперше цей термін з’явився в  Римській імперії і  позначав вищу форму розвитку людських чеснот. У  добу Відродження гуманістичними називали ті сфери знання, що стосувалися вивчення духовного світу людини. Звідси пішла й  назва гуманітарних наук  — наук про людину. Головним принципом вчення гуманістів було те, що людина, наділена розумом і  безсмертною душею, чеснотами й  безмежними творчими можливостями, є  вільною у  своїх вчинках і  думках, а  її найбільшою цінністю є  почуття гідності.

Гідність проявляється в  опорі будь-яким посяганням на індивідуальність та незалежність людини; ґрунтується на визнанні людиною принципової моральної рівності з  іншими людьми; не дозволяє особистості зневажливо ставитися до інших і, у свою чергу, вимагає ставитися до неї з  повагою. Гуманізм висуває на передній план людину, розглядаючи її як вільну особистість, заради якої створені державні інституції, що захищають особисту гідність людини, при цьому не завдаючи шкоди гідності інших людей. Саме принципи гуманізму змушують державу дбати про своїх громадян, забезпечуючи їх гармонійний розвиток. Серед найголовніших ідей сучасного гуманізму можна назвати визнання людської гідності як головної соціальної цінності, а також визнання за людиною свободи вибору, зокрема свободи слова і свободи совісті. При цьому людина має усвідомлювати свою відповідальність щодо інших осіб, а отже, набуває особливого значення толерантне ставлення до поглядів, відмінних від власних, а також вирішення суперечностей шляхом розумного діалогу.

Декларація — це міжнародно-правовий документ, який закріплює основні положення або принципи в конкретній галузі міжнародних відносин. Декларації не несуть обов’язкового характеру, є лише рекомендаціями, але вони мають величезну морально-політичну силу. Вони не лише проголошують певні принципи, а й передують практичному втіленню відповідної політики та стають основою відповідних міжнародних договорів. Свобода — це індивідуальний чи колективний стан, який передбачає можливість і здатність обирати на свій розсуд різні варіанти дій. Межі свободи визначає лише закон, тобто дозволено все, що не заборонено законом. Окрім того, свобода завжди обмежена правами й свободами інших, суспільними інтересами, моральними принципами. Юридично, свобода — це можливість людини поводитись відповідно до своїх волевиявлень, тобто робити все, що бажається, але тільки те, що не заборонено законом і не спричиняє невиправданої шкоди правам і свободі інших людей. Абсолютна свобода — свобода робити все, що бажається, справжня правова свобода — свобода робити все, що подобається, але без шкоди свободі і правам інших людей. Завдання права полягає в тому, щоб свободу усіх ввести в розумні справедливі рамки

Види свободи можна розділити на три категорії:свобода волі людини — свідома свобода вибору у житті, приватних життєвих рішеннях, обранні життєвих пріоритетів, організації свого життя тощосуспільна свобода громадянина — права людини в суспільстві та державі, регульована законами.духовна свобода особистості — християнське розуміння свободи духа від рабства гріху та гріховним страстям (тобто від своїх же пристрастей та злих навичок, напр. від гніву, нетерпеливості, осуду, сладострастя, жадібності, заздрості, надмірних пожадань плоті тощо)Право виступає мірилом свободи. Його суть у тому, щоб узгодити свободу окремої людини зі свободою інших членів суспільства, дотримуючись принципу рівності. Право виступає як засобом забезпечення свободи, так і засобом обмеження неузгоджених із суспільними потребами й уявленнями людей про добро і справедливість рівня свободи й обсягу влади. Встановлювані заборони й обмеження мають бути доцільними з погляду гарантій свободи, а отже, і справедливими. У праві свобода пов'язана не просто з відповідальністю суб'єкта за свої дії, яка має на увазі його свободу волі, але й з «мірою» відповідальності — «рівня» відповідальності вчинків. Встановлення цієї міри відповідальності за діяння викликано вимогою справедливості, справедливого присуду — «міри» покарання.

Соціальна рівність — суспільний устрій, при якому всі члени суспільства володіють однаковим статусом у певній галузі. Політичний аспект соціальної рівності полягає в розгляді правил громадського управління: право на участь у виборах, правила визначення лідерів, права і обов'язки лідерів, рівність перед законом, тоді як економічний підхід розглядає процес розподілу благ: право на роботу, розподіл ресурсів, рівність можливостей. Рівність - це рівне становище людей у суспільстві, що виражається в однаковому відношенні до засобів виробництва і в користуванні одними й тими ж політичними та громадянськими правами. Принцип рівності передбачає : Рівна повага в межах певної схеми процесу ухвалення постанов — вимога виявляти рівну повагу до думки кожного; Об'єктивне ставлення — вимога однакового розгляду однакових випадків. Рівність розподілу — вимога отримання кожним рівної частки певного блага; Рівність результату — вимога, згідно з якою індивіди після процедури розподілу повинні опинитися в однакових умовах.

Принцип рівності являє собою діалектичне поєднання концепцій формальної і фактичної (реальної) рівності. Саме це дозволяє забезпечити у праві чесну (справедливу) рівність можливостей як провідну сучасну інтерпретацію ідеї рівності. Принцип правової рівності може бути описаний за допомогою формули «диференційована рівність з можливостями позитивних дій». Вона виводиться із того, що:усі, хто знаходиться в однаковому становищі, мають рівні права, свободи та обов'язки і є рівними перед законом і судом,але права, свободи та обов'язки є різними, коли право враховує розумні й об'єктивні відмінності між особами або створює тимчасові сприятливі умови для певної категорії осіб з метою компенсації існуючої фактичної нерівності.