Сьогодні не простий день. Сьогодні ми маємо можливість особисто познайомитися з Марина Павленко – дитячою письменницею , книгами якої захоплюються діти та навіть дорослі в різних куточках України.
Але спершу ви поринете в екскурс життя самої Марини Степанівни.
Демонстрація відео презентації про життєвий та творчий шлях Марини Степанівни ПавленкоПисати ж почала, відколи себе пам´ятаю. Мабуть, разом із малюванням, яке теж дуже любила. Пригадую розмальовані мною аркушики, де збоку біля малюнків - рядки ієрогліфів-каракулів (досі малюю лівою рукою, а тоді лівою і писала), котрі "розшифровують" зображене. Стала школяркою - взялася писати-малювати в звичайних зошитах. Нині розумію, що то було неусвідомлене прагнення також створити книжку. Хоч письменницею стати ніколи не прагла. Художницею - так, вчителькою, артисткою, балериною, фігуристкою - так. Тепер думаю: може, саме в літературі й об´єднались-реалізувались усі ці мої мрії-професії?
Творчим успіхом Марина Павленко завдячує своїм батькам — сільським вчителям української мови і літератури, письменникам. Батько і мати з дитинства прищеплювали Марині любов і шану до рідного слова, відчуття краси і трепетне ставлення до природи, чарівність якої оспівували в своїх поетичних і прозових творах.
Поштовхом же до написання книжки "Півтора бажання" ("Казок з Ялосоветиної скрині") став ненароком знайдений мій "творчий" зошит за третій клас: з отих, що виносились на горище. У цьому зошиті, серед інших, була й оповідь про Ялосовету і її волелюбних вихованок. Ця оповідь і стала "Мандрівницею мимоволі", а далі, як мовиться, - за текстом книжки. Адже мені пощастило: і цей рукопис, як і попередній "Домовичок...", виграв у літконкурсі видавницва "Смолоскип", завдяки чому, був виданий окремою книжкою. 2007 року «Грані-Т» перевидало його по-своєму: вже у твердій палітурці, з малюнками вже не авторськими, а - професійної художниці.
Як у батьків Павленків, так і в родині Марини і Володимира Музиченка панує творча атмосфера, у якій виховуються діти — Ольга та Оксаночка. Близькі піклуються про Марину Степанівну і допомагають їй, як вміють. Чоловік — перший читач нових творів Марини Павленко — висловлює свої критичні зауваження; він охоче виїжджає разом з нею у краєзнавчі подорожі для збору матеріалів і уточнення місць розташування старовинних пам'яток архітектури. Старша донька Ольга вносить свої корективи до образів деяких літературних героїв. Безумовно, завдяки їй персонажі спілкуються сучасною мовою підлітків, навіть з використанням сленгових висловів. Молодша дочка Оксана допомагає матері підбирати найкращі ілюстрації до видань нових книжок.
З 2000 року – викладач кафедри української літератури й українознавства Уманського державного педуніверситету імені Павла Тичини. Кандидат педагогічних наук, доцент, автор багатьох наукових публікацій, методичних рекомендацій «У країні Лісових Дзвіночків» (2002) і монографії «Тичининська формула українського патріотизму» (2002), за яку удостоєна літературної премії «Благовіст». Упорядник спогадів про Павла Тичину «З любов’ю і болем» (2005). Має багато публікацій у періодичній пресі, мистецьких часописах («Березіль», «Кальміюс», «Дзвін», в тім числі у тих, що видаються за кордоном: вірменському – «Гарун», в італійському – «Артекультура», в німецькій «Соборності»), альманахах та колективних збірниках. З 1997 року член Національної Спілки письменників України.
Я, мабуть, як колись так і сьогодні, своїх читачів уявляю не зовсім чітко... Вони такі різні, часом - несподівані... Я завжди їх поважала й поважаю (як поважаю і ціную ЧИТАЧА взагалі!), але... Але, здається, пишучи, ніколи не орієнтувалась саме на читача... Просто викладала те, що на душі... Може, навіть так: писала, як для себе. А якщо це виявиться цікавим ще комусь - тим краще!