Матеріал для друку.Словник термінів.

Дитяча література - органічна частина всієї художньої літератури: спільність історичного розвитку, творчого методу та ідейної спрямованості, жанрів, основної тематики, художніх засобів літератури для дорослих і дітей.

Дитяча література – це та література, яка відповідає рівневі дитячих знань, їхньому психологічному розвитку і має свої жанрові та художні особливості, відповідно тематику і технічне оформлення.

Під педагогічними вимогами маються на увазі, зокрема, інтереси пізнавальні можливості і вікові особливості дітей.

Дитяче читання-тобто коло творів, які читаються дітьми.

Основним джерелом дитячої літератури, як і всієї художньої літератури є реальна дійсність – життя і праця народу на різних етапах розвитку суспільства.

Своєрідність дитячої літератури:

- образність дитячої літератури;

- доступність лексики і сприймання;

- врахування вікових особливостей дітей;

- дидактичні мотиви – повчальність;

- емоційність – особлива інтонація;

- яскравість – ілюстративний матеріал;

- пісенність творів;

- звуконаслідування;

- оптимістичність;

- драматизм, але без трагізму.

Педагогіка розрізняє чотири основні вікові етапи в розвитку дітей:

1. дошкільний вік (від 3 до 6-7 років);

2. молодший шкільний (від 6-7 до 11 років);

3. середній шкільний (з 11-12 до 14-15 років);

4. старший шкільний (від 15 до 18 років).

Сюжет дитячих книг повинен мати чіткий стержень, не дає різних відступів. Для нього характерні, як правило, швидка зміна подій і захоплюючі ситуації. Розкриття характерів персонажів повинні здійснюватися предметно і очевидно, через їхні справи і поступки, адже дитину більш за все приваблюють дії героїв.

Літературні форми:

1. Епос

2. Лірика

3. Драма

Епос – назва давньогрецька, вона означає „розповідь”. У найширшому розумінні слова це будь-яке повідомлення, будь-яка важлива інформація прозою, і не лише прозою, а й віршованим текстом.

Лірика – походить від назви стародавнього струнного музичного інструмента ліри, під акомпанемент якої виконувались пісні, що поклали початок ліричним віршам.

Драма – від грецького слова „drama” – дія.

Жанр (фр. genre, від лат. Genus – рід, вид) – історично усталена класифікація літературних творів за їх формою, обсягом та іншими ознаками. Образно кажучи, жанр – це змістовна форма, яка нестиме те, чим її наповнить письменник, - живим, духовним напоєм чи літературною отрутою.

Проблеми дитячої літератури вивчали багато науковців, революціонери-демократи, такі як В.Г.Бєлінський, М.Г.Чернишевський, М.О.Добролюбов, вони заклали основи наукового вивчення дитячої літератури, її критики і теорії, розробили методику її дослідження, основні принципи якої залишаються прийнятними для науки.

За розвитком дитячої літератури уважно стежив К.Д.Ушинський.

Помітний вклад у розвиток дитячої літератури і її наукове вивчення зробив А.М.Толстой, який любив і дітей і педагогіку.

Також визначним критиком і теоретиком дитячої літератури виступає І.Я.Франко.

Відомо, якої великої ваги надавав художній літературі у вихованні громадянина видатний педагог В.О.Сухомлинський.

Перші відомості теоретичного й літературно-критичного характеру у вітчизняній науці зустрічаються вже в ≪Ізборниках Святослава≫ (1073 і 1076 рр.).

Найдавнішою працею, в якій висвітлювалися проблеми тогочасної науки про літературу, був трактат Георгія Херабоска ≪О образах≫, уміщений в ≪Ізборнику Святослава≫ (1073 р.).

Епітет-це образне означення. Це означає, що таке слово додає образну, емоційну характеристику особи, явища, предмета. Пам’ятайте, що означення завжди відповідає на питання “який?”, а отже, епітет у нас завжди виражається прикметником.

Порівнянням (лат. comparatio) називається словесний вираз, в якому уявлення про зображуваний предмет конкретизується шляхом зіставлення його з іншим предметом, таким, що містить у собі необхідні для конкретизації уявлення ознаки в більш концентрованому вияві.

Метафора — один із основних тропів поетичного мовлення. З грецької це слово перекладається як «перенесення». Метафора означає розкриття сутності одного предмета чи явища через особливості іншого.

Персоніфікація — уособлення; надання неживим предметам чи явищам природи людських якостей. Це вид метафори, що сприяє поетичному олюдненню довколишнього світу.

Алего́рія (дав.-гр. αλληγορία — іносказання) — спосіб двопланового художнього зображення, що ґрунтується на приховуванні реальних осіб, явищ і предметів під конкретними художніми образами з відповідними асоціаціями, з характерними ознаками приховуваного.

Метонімія – заміна одного слова іншим на основі суміжності (тобто тісного зв’язку).

Синекдохою (грец. συνεκδοχή, від σύν — разом і εκδοχή — переймання) називається різновид метонімії, в якій відбувається перенесення значення з цілого на його окрему частку.

Гіперболою (грец. υπερβολή —перебільшення) називається словесний зворот, в якому ознаки описуваного предмета подаються в надмірно перебільшеному вигляді з метою привернути до них особливу увагу читача.

Іро́нія (дав.-гр. είρωνεία — лукавство, глузування, прихований гумор) — художній троп, який виражає глузливо-критичне ставлення митця до предмета зображення.

Сарказм (від грец. σαρκασμός, буквально «розривати м'ясо») — зла й уїдлива насмішка, вищий ступінь іронії, троп і засіб комічності, в основі якого лежить гострий дошкульний глум, сповнений зневаги. Сарказм заснований не лише на посиленому контрасті між тим, що розуміється і тим, що висловлюється, але і на безпосередньому навмисному оголенні того, що розуміється.

Сатира (лат. satira, від satura — суміш, усяка всячина) — особливий спосіб-художнього відображення дійсності, який полягає в гострому осудливому осміянні негативного.

Антономазією (грец. άντονομασία, від άντονομάξω —називаю по-іншому) називається різновид метонімії, побудованої на вживанні власного імені замість загального.

Інверсія – це фігура поетичного синтаксису, яка виявляється в незвичному розташуванні слів.

Синонімія-подібність слів, морфем, фразеологічних одиниць і т. ін. за значенням при відмінності їх звукової форми.

Перифраз, Перифраза (грецьк.periphrasis — описовий вираз) — мовний зворот, який вживається замість звичайної назви певного об’єкта і полягає в різних формах опису його істотних і характерних ознак.

Еліпсис (грец. ελλειψιζ — пропуск, нестача) — це стилістична фігура, побудована шляхом пропуску слова або кількох слів.

ГРАДАЦІЯ(лат. gradatio — поступове підвищення, посилення)- стилiстична фiгуpа певної будови, в якій кожна наступна частина посилює (або послаблює), нагнітає смислове чи емоційно-експресивне значення.

ТАВТОЛОГІЯ [грец. ταυτολογία — повторення, від ταυτό (τό αυτό) — те саме і λογος — слово] — неусвідомлюваний, мимовільний або, навпаки, навмисний повтор у межах словосполучення, речення того самого чи однокорен. слів або різнокорен. слів з тотожним, аналогічним і под. значенням.

Паралелізм – стилістичний прийом паралельного зображення в художній літературі (особливо в поезії) явищ природи і людського життя через їх зіставлення.

Притча— те, що притичеться, приміряється до чогось і таким чином отримує своє значення) — короткий фольклорний або літературний розповідний твір повчального характеру, орієнтований переважно на алегоричну форму доведення змісту етичних цінностей буття.

Помітне місце в історії українського літературознавства середини XIX століття посідає Микола Іванович Костомаров (1817—1885 рр.).

Уже в перші десятиліття XX сторіччя в українському літературознавстві працювали такі відомі дослідники, як С. Єфремов, М. Грушевський, А Кримський, М. Зеров, П. Филипович, М. Драй-Хмара, Л. Білецький. З літературознавчими працями виступали Леся Українка, М. Дашкевич, М. Коцюбинський, B. Стефаник, А. Чайковський та інші.

Одним з найвідоміших вітчизняних літературознавців початку XX століття був Сергій Олександрович Єфремов (1876—1939 рр.).

Іншою, не менш вагомою постаттю в історії українського літературознавства перших десятиліть XX століття є Михайло Сергійович Грушевський (1866—1934 рр.).