Філософська лірика Ліни Костенко

Філософська лірика. Ліни Костенко

Особливості філософських мотивів поетеси. Філософічність, інтелектуальність творчості Ліни Костенко завжди привертала до себе увагу мислячого, глибокого читача. Її поезія багата мотивами та образами, темами і проблемами, над якими людство замислюється впродовж усіх часів. Разом із тим ми не знайдемо у віршах Костенко якоїсь надмірної закодованості, особливих хитросплетінь, надуманості, нагромадження незрозумілостей і ребусів. Творам поетеси властива та простота, яка здається (і є!) геніальністю. Усе більше на землі поетів, вірніше – тих, хто вміють римувати. У джунглях слів поставили тенета,але схопити здобич – ранувато

Творчість поетеси важко розділити на окремі за художніми ознаками частини. Її філософська, інтимна, пейзажна та громадянська лірика тісно пов'язана між собою. В окремих поезія можливо знайти елементи кожного жанру. Легше виокремити певні групи віршів за їх темою та головною думкою. Наприклад, твори присвячені швидкоплинності часу, природі, суспільству, поезії про війну, красу, роль талановитої особистості в житті народу тощо. Поезії Ліни Костенко незвичайні, прекрасні, художньо довершені. «Це — як висловився Володимир Базилевський, — більше ніж поезія — тут наша історія і філософія, наш спосіб думання, героїка. Тут минуле й сучасне, просвічене рентгеном мислі…»ТЕМАТИКА ПОЕЗІЇ МИТЦЯ

Зв’язок поколінь та часу Мабуть, основний філософський мотив поетичної творчості Ліни Костенко — це мотив неперервного зв'язку часів. Це незбагненне відчуття дає її віршам силу генетичної пам'яті, до якої прилучається читач. Воно також дає віру в майбутнє, у те, що ми продовжимося у прийдешніх поколіннях. Поетеса часто замислюється над проблемами буття і небуття. Це наче відгомін шекспірівського «бути чи не бути», проіснувати чи відбутися як особистість у цьому складному світі. Ліна Костенко не має сумнівів: здатність прожити гідно, чесно, жертовно, дбаючи не лише про власний комфорт, але й про внесок кожного у скарбницю найвищих вселюдських цінностей є найкращою запорукою безсмертя людського духу

Здається з нами щось уже не те...І навіть люди, місто й камні,Щось прошепоче – Те усе святе. У що ти вірив - згинуло з віками. Пройшло скрізь пальці,Як вода, зачерпнута відкритою рукою,А на лодоні лиш краплинки сну,У сяйві марив, як в полоні.І вічність та тяжка завіса,Що ми не здатні піднести,Роздавить вас, навіщо йти. Навіщо тратити надію,У те усе, що нам святе,Скажи мені і я повірю,Та все ж із нами щось не те.... Нехай  підождуть  невідкладні  справи. Я  надивлюсь  на  сонце  і  на  трави. Наговорюся  з  добрими  людьми. Не  час  минає,  а  минаєм  ми. А  ми  минаєм...  ми  минаєм...  так-то... А  час  -  це  тільки  відбивання  такту. Тік-так, тік так...  і  в  цьому  вся  трагічність. Час  -  не  хвилини,  час  -  віки  і  вічність. А  день  і  ніч  і  звечора  до  рання  –  це  тільки  віхи  цього  проминання. Це  тільки  мить,  уривочок,  фрагмент. Остання  нота  ще  бринить  в  повітрі,  -  Дивися:  Час,  великий  диригент,Перегортає  ноти  на  пюпітрі

Але чи не найбільше уваги поетеса приділяє темі митця та мистецтва, ролі їх у житті людства. «Поезія — це завжди неповторність, якийсь безсмертний дотик до душі», — пише Ліна Костенко. Поезія, як і кохання, як і любов до рідної землі, підноситься автором на щабель найвищих цінностей. Але так часто поетові непросто знайти своє місце в цьому світі, так само тяжко як було таким геніям, як І. Франко, Л. Українка та іншим. Роль митця у суспільствіІ приходять якісь безпардонні пронози. Потираючи руки, беруться за все. Поки геній стоїть, витираючи сльози,метушлива бездарність отари свої пасе. Дуже дивнивй пейзаж: косяками ідуть таланти. Сьоме небо своє пригинає собі суєта. При майстрах якось легше. Вони - як Атланти. Держать небо на плечах. Тому і є висота.

Поезія згубила камертон. Хтось диригує ліктями й коліном. Задеренчав і тон, і обертон,і перша скрипка пахне нафталіном. Поезія згубила камертон. Перецвілась, бузкова і казкова.І дивиться, як скручений пітон,скрипковий ключ в лякливі очі слова. У правди заболіла головаод часнику, політики й гудрону.Із правдою розлучені словакудись біжать по сірому перону. Відходять вірші, наче поїзди. Гримлять на рейках бутафорські строфи. Але куди? Куди вони, куди?!Поезія на грані катастрофи.І чи зупиним, чи наздоженем?Вагони йдуть, спасибі коліщаткам... Але ж вони в майбутнє порожнем!Як ми у вічі глянемо нащадкам?!Різні бувають естафети. Міщани міщанам передать буфети,Заяложені ложки, тупі ножі,Глупоту свою і думки чужі. Різні бувають естафети. Воїни воїнам передать багнети. Майстри майстрам – свої таємниці,Царі царям – укази й темниці. Різні бувають естафети. Передать поетам поети. З душі у душу,Із мови в мову. Свободу духу і правду слова,Не промінявши на речі тлінні –На славолюбство і на вигоду.І не зронивши. Бо звук падіння. Озветься болем в душі народу.

Частину своїх поезій Ліна Костенко присвятила темі війни. Але це, напевно, недоречне слово — «присвятила», бо поетеса вистраждала, сама пережила страшні воєнні роки. Свої спогади і душевний біль вона вилила, висповідала у своїх віршах. Усі твори Ліни Костенко, написані про війну, залишають глибокий слід у душі читача, навіть якщо читач, на його щастя, не бачив ніколи війни і не має власних спогадів... І це тому, що поетеса вносить своє, суб'єктивне у всі поезії. Вона не є істориком від літератури, але є людиною, яка ділиться своєю душею, своїм болем і спогадами. Тому вірші Ліни Костенко набувають загальнонародного, загальнолюдського звучання, залишаючись при цьому інтимною лірикою, щемливою та сповненою почуттів. Криваві сторінки війн та революцій

Тут обелісків ціла рота. Стрижі над кручею стрижуть. Високі цвинтарні воротависоку тишу стережуть. Звання, і прізвища, і дати. Печалі бронзове лиття. Лежать наморені солдати,а не проживши й півжиття!Хтось, може, винен перед ними. Хтось, може, щось колись забув. Хтось, може, зорями сумнимиу снах юнацьких не побув. Хтось, може, має яку звістку,які несказані слова…Тут на одному обеліскує навіть пошта польова. В цю мить десь хтось загинув. В цю мить. В цю саму мить. У кожну із хвилин. Розбився корабель. Горять Галапагоси.І сходить над Дніпром гірка зоря-полин. Десь вибух. Десь вулкан. Руйновище. Заглада. Хтось цілиться. Хтось впав. Хтось просить:«Не стріляй!»Не знає вже казок Шехерезада. Над Рейном не співає Лореляй. Летить комета. Бавиться дитя. Цвітуть обличчя, острахом не стерті. Благословенна кожна мить життяна цих всесвітніх косовицях смерті!

Як кожен поет, Ліна творила перш за все для людей. Тому, поезії про суспільство займають особливе місце в її праці. Костенко, немов має таємничу силу, яка дозволяє їй бачити людину наскрізь, розуміти її думки, прагнення, щастя та біль. Це зумовлює здатність поетеси описувати загалом духовні та моральні віхи народу, але, водночас, заглядати в душу кожному з нас. Її вірші завжди правдиві, іноді критичні, просякнуті іронією та сатирою, але любов до оточуючих ніколи не покидає їх рядки. Те, що Присвячено людям«У глухі часи загострюється слух. В епоху гласності усі до всього звикли» — Ліна Костенко. Не бійся правди, хоч яка гірка,не бійся смутків, хоч вони як ріки. Людині бійся душу ошукать,бо в цьому схибиш – то уже навіки

Мабуть, ще людство дуже молоде. Бо скільки б ми не загинали пальці, –XX вік! – а й досі де-не-детрапляються іще неандертальці. Подивишся: і що воно таке?Не допоможе й двоопукла лінза. Здається ж, люди, все у них людське,але душа ще з дерева не злізлаІ в житті, як на полі мінному,я просила в цьому сторіччіхоч би той магазинний мінімум:– Люди, будьте взаємно ввічливі! –і якби на те моя воля,написала б я скрізь курсивами:– Так багато на світі горя,люди, будьте взаємно красивими!

Життя Ліни Костенко, справді, непросте. З самого малечку вона, спочатку пережила арешт батька, потім поневіряння по світу разом із матір'ю. Коли ж Ліна виросла й стала визнаною цілим світом поетесою, труднощі не перестали чекати за кожним поворотом. Її збірки – не друкували, з боку влади лунали погрози, а перший чоловік був змушений розлучитися з нею. Очевидно, що всі ці факти вплинули на формування особистості Костенко, вплинули й на її творчість, але ви знайдете жодного вірша, у якому б поетеса нарікала на свою долю, адже навіть у найскладніші хвилини вона захоплювалась світом, цінувала кожну прожиту хвилину. Про життя та його унікальність. Я вибрала Долю собі сама. І що зі мною не станеться, – у мене жодних претензій нема до Долі – моєї обраниці.

Життя, як річку, не перейдеш вбрід. Та, певно, в ньому і немає броду. Заходь по груди у студену воду,Пливи, пливи, пливи десятки літ!Не уникай в путі круговороту -Хай руки загартуються твої,Бо доведеться плавати і проти,І впоперек стрімкої течії. Коли ж попадеш в смугу теплих течій,Коли душа розніжиться без меж,Ослабнуть руки і отерпнуть плечі,І вже навряд чи далі попливеш. Зануриш серце у блаженну втому,Запрагнеш тільки затишку... О, ні!Як жити, зачепившись на мілкому,То краще потонуть на глибині.І скаже світ:– Ти крихта у мені. Ти світлий біль в тяжкому урагані. Твоя любов – на грані маячніі віра – у наївності на грані. Що можеш ти, розгублене дитя,зробити для вселюдського прогресу?– Я можу тільки кинути життяісторії кривавій під колеса. Хоч знаю: все це їй не первина. Але колись нап’ється ж до переситу!Захоче випити не крові, а виназа щастя людства, за здоров’я всесвіту!

Ліну повсякчас хвилювало і хвилює те, як ми іноді жорстоко та наївно ставимося до всього живого, що нас оточує. Дійсно, природа потерпає від руки людини. У своїй поезії, поетеса намагається зобразити той «ефект бумерангу», який рано чи пізно а таки настигає людство, караючи за байдужість. У цей же час, Ліна Костенко закликає нас схаменутися, почати бачити навколо себе красу, подякувати тому, що надихає та забезпечує нас усім необхідним, а саме таким речам як: природа, сонце, небо, ріки, краса…Природа, Сонце І краса. Ми атомні заложники прогресу. Вже в нас нема ні лісу, ні небес. Так і живем од стресу і до стресу,Абетку смерті маємо – АЕС.«Природа така мудра – вона все створила сама…»

Вечірнє сонце, дякую за день!Вечірнє сонце, дякую за втому. За тих лісів просвітлений Едемі за волошку в житі золотому. За твій світанок, і за твій зеніт,і за мої обпечені зеніти. За те, що завтра хоче зеленіть,за те, що вчора встигло оддзвеніти. За небо в небі, за дитячий сміх. За те, що можу, і за те, що мушу. Вечірнє сонце, дякую за всіх,котрі нічим не осквернили душу. За те, що завтра жде своїх натхнень. Що десь у світі кров ще не пролито. Вечірнє сонце, дякую за день,за цю потребу слова, як молитви. Мені страшно признатися: я щаслива. Минають роки, а ти мені люб. Шаліє любові тропічна злива –землі і неба шалений шлюб. Вколисана в ніч, тобою омита,хитає мене серед білого дня. Ковшами самотності сплачене митоза всі незнання і за всі навмання. Нещасть моїх золоті обжинки. Душа моя, аж тепер сп’янись. Ох, я не Фауст. Я тільки жінка. Я не скажу: “Хвилино, спинись!”Хвилино, будь!Лише не хвилиною,а цілим життям – хвилюй і тривож!Аж поки мене понесуть із калиноютуди… ну звідки… Тоді вже що ж…

Дякую за увагу!