Матеріал для уроку: рецензія на зібрання прози Іздрика "Номінація"

РЕЦЕНЗІЯ

ЗІБРАННЯ ПРОЗИ ІЗДРИКА «НОМІНАЦІЯ»

В моїй реальності надто багато ірреального, нереального, надреального, сюрреального, позареального. Себто все це й складає так звану «дійсність» –  те, що є і діє.

(«Апологія чекання» Ю. Іздрик)

Важко знайти потрібні епітети, порівняння чи навіть метафори, щоб влучно охарактеризувати творчість Юрія Іздрика, що й не дивно, адже вона являє собою цілий складний синтез з різноманітних ремінісценцій, зухвалих алюзій та гіркої іронічності. Простіше кажучи, проза та поезія письменника постає перед нами у вигляді постмодернистської суміші із поєднаного та непоєднаного.

На перший погляд може здатися, що ця доволі-таки дика суміш для нашої вітчизняної літератури заплутана більше, ніж лабіринти в текстах Борхеса. Але уважний читач завжди знайде ключ до розуміння в тексті, зможе його осмислити та зробити для себе правильні висновки. Такою своєрідною грою з читачем Іздрик робить свої тексти елітарними, тобто не для всіх. Варто зазначити, що у випадку з Іздриком, ця елітарність навпаки додає шарму його текстам та спонукає читачів розплутувати інтертекстуальні вузлики, щоб краще зрозуміти текст.

Цієї зими до мене випадково потратив у руки минулорічний збірник есеїстки та прози Ю. Іздрика «Номінація». Книжка була достатньо великою, тому я постійно відкладала її на потім, посилаючись на завалу в навчанні чи на інші причини, що як потім виявилося, було даремно. Врешті-решт, я вирішила хоча б почати читати збірник. Закінчилося все тим, що годинка, яку я виділила на читання, переросла в цілий вечір.

Мене настільки заполонили створені Іздриком образи людей, природи, експерименти з формою (у збірці поміщено коротке есе «Інфінітив», яке, як можна здогадатися з назви, написано самими інфінітивами), що я буквально не могла відірватися від читання. За вечір я прочитала практично всі його есе, які займали більшу частину книжки.

Іздрику вдалося у скромній, часто завуальованій формі підняти актуальні теми. У есе «Крапки над «я»», що складається з шести невеличких частин, автор, зокрема, звертається до проблеми щирої віри, богохульства, байдужості суспільства та відсутності власної точки зору.

До речі, майже кожен приклад в текстах взятий із власного досвіду письменника. Знову-таки у «Крапках над «я»» в одному з розділів, автор прямо вказує на фальшивість віри нашого, здавалось би, такого богобоязного народу: «Однак коли, для прикладу, доводиться їхати в маршрутці, спостерігаючи співвітчизників, які ревно хрестяться на кожен храм, повз який проїжджаємо, я не можу позбутися враження, що в більшості громадян моєї декларативно-християнської країни там, де мала би бути віра, знаходиться пекельний коктейль із забобонів... Запитайте першого-ліпшого пасажира про його світобачення і одержите — якщо взагалі одержите відповідь — нестравний мікс із Ошо, Блаватської, Кастанеди, Сергія Лук’яненка, астрологічної рубрики «Cosmopolitan» тощо.»

На мою думку, Ю. Іздрик вдало наголосив на цю проблему суто нашого українського суспільства, на яку, на жаль, більшість закриває очі. Їздячи до університету в громадському транспорті, я сама не одноразово ставала вимушеним свідком ось таких юродивих «віруючих». Коли бачиш як людина, з якою ти зранку їдеш в транспорті, починає натхненно та майже в релігійному екстазі хреститися, ледь помітивши в брудному вікні тролейбуса будь-який православний храм, але лише варто від’їхати від каплички, коли ця особа починає зовсім не літературною мовою теревенити про всіх та вся, навіть не знаєш, що й відчувати.

Так само як й бентежити вічними пороками суспільства, Іздрик може з точно такою легкістю й абстрагувати від них. Для цього треба лише відкрити 664 сторінку збірника та почати читати ще одне есе, що носить цікаву назву «Esoterica Vulgaris». Це есе менш серйозне, ніж всі інші, які представлені у збірнику, але не менш цікаве. Незважаючи на те, що за яким-неяким сюжетом письменник лише описує як він намагається втамувати спрагу, паралельно критикуючи свої написані оповідання та відкриваючи пачку печива. «Отже, чай з молоком, сигарета й оповідання – таким був мій план боротьби зі спрагою.»

Насправді, це есе наповнене справжнім спокоєм та затишком, читаєш його з щирою посмішкою, особливо, коли натрапляєш на саркастичні коментарі автора. Дійсно, ніби відчуваєш себе у якомусь сюрреалістичному світі, де зовсім немає нічого дивного в тому, щоб з повною серйозністю описувати сакральну дилему «їсти чи не їсти те печиво».

Проза Юрія Іздрика для когось може здатися дивною, претензійною, нудною чи взагалі набором слів в дусі Джеймса Джойса, але без сенсу, хтось може описати її як зворушливу, експресивну та вражаючу, й кожна з цих думок влучно буде їй пасувати. Кожен твір Іздрика – багатогранний та дивовижний, зі своїми вадами та перевагами, на які сам наголошує автор. Особисто для мене творчість Іздрика стала справжнім відкриттям та краще допомогла зрозуміти нашу сучасну літературу. Я не жалкую те, що того зимового вечора змогла знайти для себе ще один незвичайний світ.