Матеріал до уроку "Чорнобильська катастрофа"

Пам’ятаємо  і не забуваємо

         26 квітня 1986 року. Чорною та гіркою увійшла ця дата в історію людства. На благодатній землі українського Полісся, майже в центрі Європи, за 110 км від столиці України Києва, сталася аварія, яку обґрунтовано вважають найбільшою в світі техногенною і екологічною катастрофою.

Тривожні трагічні дзвони лунають над землями України, Росії, Білорусі, вказуючи точну адресу біди - Чорнобиль. Саме там вибухнув атомний реактор, і «мирний» атом приніс таке лихо, якого людство ще не знало.    

Ось вже 30 років ця невигойна рана ятрить українську землю. Чорнобильський смерч забрав життя багатьох людей, завдає шкоди здоров'ю мільйонів українців. Наслідки чорнобильської трагедії ще сотні літ відчуватимуть на собі майбутні покоління.

       А тоді, в ніч на 26 квітня 1986 року, мирно спала синьоока поліська земля, молоде містечко Прип'ять, що за 3 км. від атомної станції. Це була ніч з п'ятниці на суботу і люди чекали вихідних та прийдешніх травневих свят. В 1 год. 24 хвилини у приміщенні четвертого енергоблоку при виведенні його в плановий ремонт і проведенні випробувань турбогенератора стався вибух і виникла пожежа, яка перекинулася на дах третього енергоблоку. Внаслідок вибуху була зруйнована покрівля четвертого блоку і машинного залу.   “На розтрощеному вибухом даху плавився гудрон і скрапував на землю, як чорні сльози цього многогрішного століття.

      З руїни реактора виривається в небо стовп зловіщого вогню, пари, уламків перекриття, блискучих труб, палаючих шматків графіту. Стовп стрімко, як фантастична ракета, піднімається в небо, освітлюючи корпуси атомної, річку з верболозами…

           Першими удар атомної стихії на себе прийняли працівники воєнізованої пожежної частини атомної станції.

           На захист землі і народу України встали не лише пожежники, а й ті, хто брав участь у ліквідації аварії та будівництві захисної споруди – так званого об'єкта “Укриття”, який заховав залишки зруйнованого реактора. Це – робітники атомної станції, що залишились працювати після вибуху, атомники з інших станцій, водії машин, ремонтники спеціального обладнання (танки,БТР), що прийшли на ліквідацію аварії. Це і льотчики гелікоптерів, з яких у воронку закидали пісок. Це і шахтарі, які під зруйнованим реактором будували фундамент саркофагу. Це були люди з усіх куточків України. Чорнобильці зробили дуже багато, щоб урятувати світ. Багато, бо запобігли можливості перекинутись небезпеці на інші реактори, щоб не сталося ще масштабнішої катастрофи. Навіть тяжко уявити, які б тоді були наслідки. Ліквідатори - це герої, які живуть поряд з нами.

             Серед тих, хто ціною свого здоров’я рятував нас від страшної біди, був і наш земляк  Доля Борис Вікторович.

Доля Борис Вікторович народився 9 лютого 1962 року в селі Жукове Великобурлуцького району, де і проживав зі своїми батьками до 7 років, потім переїхали в село Лебедівка. Восьмирічку закінчив у Площанській школі, а 9 і 10 клас – у Великобурлуцькій середній школі. Потім служба в армії, навчання у ХІМЕСГ імені П. Василенка. Знайшов свою другу половинку. Побралися 4 серпня 1984 року.  Працював у позавідомчій охороні. 

Але в грудні 1986 року був призваний знову до армії для ліквідації наслідків аварії, бо мав військову спеціальність – старший майстер по електроспецобладнанню. Службу ніс у військовій частині 34003 «Н» з 10 грудня 1986 р. по 19 січня 1987 р. Борис Вікторович згадує, що вже 18 грудня були на ЧАЕС. Жили в палатках, які були розраховані на 30 чоловік, в лісі біля села Оране Іванківського району Київської області. До речі, всі жителі цього  села мають статус потерпілих від наслідків аварії на ЧАЕС. Там же снідали  і вечеряли.  А обідати возили в їдальню до Чорнобиля. Із 45 діб, що пробув Борис Вікторович у зоні ЧАЕС, 25 діб безпосередньо біля 4 реактора, ремонтуючи техніку. Радіація була досить високою, але ніякого захисного одягу не давали. Радіацію не відчуваєш на смак, на дотик, навіть поглядом неможливо окинути.

 Для захисту органів дихання давали так звані  пелюсткові респіратори, але вони нічого не давали. Їх солдати викидали, бо взимку вони примерзали до обличчя і знімалися разом зі шкірою. В людей спостерігалися часті перепади тиску, були кровотечі з носа, свербіло в горлі. Від різких перепадів тиску нудило, часто блювали.

 «Ми були повністю відрізані від світу: жодних газет, не чули радіопередач. Робота до виснаження. Вечеря. Сон.»- говорить Борис Вікторович.  «Зате, як пізніше дізнався, працювати ми повинні були лише дві години на добу, а несли службу по дванадцять годин.»

Природа навколо ЧАЕС була красивою, але страшно було дивитися на села, де раніше проживали люди, а тепер пустка; вікна перехрещені дошками. Біля села – могильник під відкритим небом: вертольоти, що літали над Чорнобильською станцією, пожежні машини, трактори та багато іншої техніки. Дозиметром контролювали кількість радіації на автомобілях, що залишали територію. Якщо вона перевищувала норму, відправляли машину на авто- мийку. Коли ж і після цього кількість радіоактивних речовин перевищувала встановлені показники, то авто відправляли на спеціалізований майданчик – «могильник». У кюветах та на обочинах дороги перед КПП доводилося спостерігати автомобілі швидкої допомоги, служебки «Волги», приватні «Жигулі», яких не випустили в зв’язку з перевищенням граничної дози опромінення, і їх власники просто залишили, навіть не відігнавши до спеціально відведених місць.  А на снігу видно тільки сліди собак… А ще ялинки довкола незвичного кольору. Жовті ялинки. А ще покинуті магазини, буфети, їдальні…

Коли були викиди на станції, а реактор постійно «дихав», солдати погано почували себе. Але знали добре, що, якби реактор повністю прикрили, він би знову вибухнув. Тому хлопці говорили між собою, що реактор дихає, ніби живий, і через те вони погано себе почувають. Всі були молоді й не усвідомлювали, яка небезпека буде чекати їх пізніше, після того як вони хворими демобілізуються додому. Коли солдат отримував опромінювання 16 рентген, його деякий час тримали за межами зони. Але траплялися випадки, що солдат із таким опромінюванням відправляли на реактор. Так трапилося із Борис Вікторовичем. Він отримав опромінювання 21 рентген.

Пошкоджений четвертий реактор постійно «дихав», викидаючи радіаційні хмари, а захисні маски з марлі в кілька шарів не могли захистити солдат від небезпеки. Діагноз «серцево-судинна дистонія» став для багатьох звичним.

19 січня 1987 року був демобілізований. Отримав сумарну дозу опромінювання 20,13 рентген. Це офіційно. А не офіційно. Скільки отримав? Бо, навіть журнал обліку доз опромінювання військовій частині 34003 «Н» був знищений, у зв’язку з великим його зараженням.

Свій залишок життя після півтора місяця служби у Чорнобилі Борис Вікторовичем  мусить проводити по лікарнях і госпіталях. Потрібно ще було боротися за своє життя.   

Дехто говорив, що чорнобильці – жертви Чорнобиля, що вони приречені на смерть. Чим завинили вони, чорнобильці? Всі люди хочуть жити. Тоді вони, молоді хлопці, не усвідомлювали небезпеки, що чатувала на них. Зараз ліквідатори з нетерпінням чекаємо 26 квітня та 14 грудня – Дня вшанування учасників ліквідації аварії на ЧАЕС. Чорнобильців не потрібно жаліти, їм потрібно допомагати, а найголовніше – їм потрібна увага від державних службовців і підтримка. Їм дуже приємно, що за них не забули. Людині, яка ніколи не потрапляла під радіацію, не збагнути, що це таке. І не треба нікому цього знати, бо за що така кара?

Волею долі, ми досі мешкаємо у тій державі, де знаходиться епіцентр атомної катастрофи – Чорнобильська АЕС. Пам’ятаємо і шануємо героїв-пожежників, перших ліквідаторів непоправних наслідків, тих, хто віддав себе до останнього подиху, до останньої краплі поту на порятунок людству. Але про тих, чиє життя розділилося на «до» і «після» Чорнобиля, тих, що прийшли слідом після аварії і першими вступили в Чорнобильський пил для подолання наслідків страшного лиха, а нині дорогою ціною платить за перебування у зоні відчуження – фактично нічого не  знаємо.  

З тієї пори пройшло немало часу. Виросло ціле покоління, яке дізналось про Чорнобиль тільки із засобів масової інформації, які готують випуски до річниць трагедії. А багато хто і взагалі нічого не знає. Але, як би не намагалися замовчати, закрити цю сумну сторінку історії, Чорнобиль ще довго буде сам нагадувати про себе.

Ми ж можемо знати тільки те, що розкажуть нам ті, хто був у той фатальний час там, у Чорнобилі, в Прип’яті, і хто, незважаючи на перевищений будь-які допустимі норми радіаційний фон, на дозиметри, що зашкалювали, виконував свою роботу.

У житті, в основному, щастить мужнім і рішучим. Саме такі хлопці потрапляють під категорію «ліквідатори аварії на Чорнобильській АЕС». А тоді, в далекі 80-ті, вони, не думаючи-не гадаючи про будь-які пільги, категорії та винагороди, йшли туди, де були потрібні.