Матеріал до уроку " Наш край в роки Другої світової війни""

МИТТЄВОСТІ З ЖИТТЯ РАЇ БАЛАГОВОЇ

Дегтярьова Аміна, учниця 10-Б класу  комунального закладу

«Великобурлуцький ліцей Великобурлуцької селищної  ради» Харківської області

Керівник: Морозова Л. В., вчитель історії,керівник історико – краєзнавчого музею ліцею

У війни немає обличчя. У війни немає віку, статі та національності. Війна жахлива. Війна не вибирає. Щороку ми згадуємо Другу світову війну, що забрала мільйони життів. Щороку ми дякуємо тим, хто боровся за нашу країну.

З 1939 по 1945 рік у воєнних діях брало участь кілька десятків тисяч  дітей. «Сини полку», піонери - сільські хлопчики й дівчатка, хлопці з міст - їх посмертно визнавали героями, хоча вони були набагато молодші за нас з вами.

Нарівні з дорослими вони поневірялися, захищали, стріляли, потрапляли в полон, жертвуючи власним життям. Вони тікали з дому на фронт, щоб захищати Батьківщину. Вони залишалися вдома і терпіли страшні злидні. У тилу і на лінії фронту вони кожен день здійснювали маленькі подвиги. У них не було часу на дитинство, їм не дісталися роки, щоб дорослішати. Вони дорослішали  щохвилини, адже у війни не дитяче обличчя.

 Історія, яку я хочу розповісти, надзвичайно розтягнута в часі. Її початок - морозний ранок березня 1942 роки; місце дії (точніше, події) - Великобурлуцький район Харківської області, півтора кілометра на південь від станції Шипувате.

Одного разу  на зустріч із слідопитами клубу «Пам’ять» приїхав полковник із Москви Володимир Петрович Горлов. Він сказав, що розшукує дівчинку, яка врятувала йому життя. І розказав цю дуже дивну історію, про яку вперше було написано в  солдатській  газеті Південно-Західного фронту "Червона Армія" від 7 квітня 1942 року. Автором цієї статті був військовий кореспондент Євген Долматовський.

25 березня 1942 року. В. П. Горлов був тоді в чині капітана і командував 8-им гвардійським саперним батальйоном легендарної 13-ої стрілецької дивізії ім. гене­рала Олександра Ілліча Родимцева. 13-а гвардійська (вона щойно  стала гвардійською) дивізія Героя Радянського Союзу Родимцева ( який тільки що отримав генеральське звання)   поверталася на фронт. Їх перекинули із – під  містечка  Щигри, що в Курській області Росії, в Харківську область. З Куп’янська їхали через станцію Ши­пувате.    За пересуванням знаменитої дивізії стежила ворожа авіація.  Снігопади і заметілі були   на руку гвардійцям, а кожне прояснення загрожувало нальотами штурмовиків і бомбардувальників. У вагонах грали гармоніки, лунали дзвінкі пісні.

Хоч і була рання весна, густо мела поземка. 8-ий окремий саперний батальйон ішов останнім. Фашистські літаки весь час переслідували ешелон, намагаючись знищити його. Вони безперервно обстрілювали 8-ий батальйон з кулеметів, скидали де­сятки бомб. Проте суцільний вогонь зенітних установок не давав повітряним піратам наблизитись до ешелону. І вони вдалися до хитрощів, розбили далеко попе­реду поїзда залізничне полотно.

Поїзд підходив до станції Шипувате, яку півгодини тому бомбили фашисти. З вікна своєї хати учениця шостого класу Рая Балагова чула, як літаки скинули декі­лька бомб, чула сильні вибухи, від яких піднялися вгору рейки, шпали. Рая вибігла на вулицю і чимдуж кинулася до насипу. Вона побачила, що залізниця зруйнована. Дівчинка хотіла побігти і повідомити про це батька – залізничника, який того дня чергував на станції. Але до станції біля двох кілометрів, а із-за рогу в будь-яку хвилину міг з’явитися потяг, і тоді аварія була неминуча.

Рая рішуче залізла на насип, зірвала з голови хустку і, розмахуючи нею, побігла назустріч потягу. Мороз сягав 20 градусів, дув крижаний вітер. Поїзда не було. І, нарешті, він виринув із-за рогу. Рая почала подавати знаки машиністу паровоза, щоб негайно зупинив поїзд. На той час на паровозі чергував лейтенант Бєліков. Він раз по раз підводив до очей бінокль і пильно вдивлявся вперед, оглядаючи місцевість,    стежачи за небом. Та раптом помітив, що хтось біжить назустріч ешелону, і почав сигналити. Дівчина стояла на місці. І коли до неї залишалось близько ста метрів, поїзд зупинився. З-під коліс посипалися іскри. Вагони загриміли буферами.

«Я побіг до паровоза, - згадує начальник ешелону Володимир Петрович Горлов.

У чому справа? – запитую у чергового лейтенанта Бєлікова.

- Бігла назустріч дівчинка, - відповів той.

Машиніст і помічник підтвердили слова лейтенанта. Я дав команду оглянути вагони і одночасно вислав вперед розвідку.

- За двісті метрів колія зруйнована, - відповіли розвідники.

Ми зрозуміли, що дівчинка, рятуючи нас, сама потерпіла, і посилили розшук. Через півгодини знайшли її під насипом.

 Рая була без свідомості. Вона міцно тримала в маленькій червоній руці якусь стареньку чорну хустку. На ногах великі чоботи на босу ногу. Раю понесли в паровоз, відігріли, відтерли, а солдати стояли і чекали, коли їхня рятівниця прийде  до тями.

Фельдшер О. І. Воротинцев та санінструктор М. Г. Маслюк привели дівчинку до тями. Що тут почалося! Солдати дякували їй, хто як міг. Лейтенант Бєліков подарував найцінніше, що в нього було,- гітару з бузковим бантом. Солдат Яків Мамон відшпилював з гімнастерки медаль «За відвагу». В. П. Горлов каже: «Що ти робиш? Це ж твоя нагорода.» А він відповів:

- Товаришу капітан, коли б я мав Золоту Зірку Героя, все рівно віддав би! Бо і я, і весь батальйон винні їй життям.»

Тим часом сапери відновили колію і потяг продовжив свій шлях.

Ця дівчинка врятувала тих, хто потім тримав в руках легендарну волзьку переправу, захищаючи Сталінград, хто на смерть стояв в районі Прохорівки на Курській дузі, форсував Дніпро, визволяв Полтаву і Кіровоград, хто брав участь у порятунку Варшави, Дрездена, Праги...

Отже, успіх усіх цих нелегких, що назавжди залишилися в історії, бойових справ на самому ранньому етапі війни був закладений і подвигом піонерки Раї Балагової, подвигом, за який гвардії лейтенант Федя Бєліков преміював її своєю улюбленою гітарою.

 До Раїси Петрівни в 1979 році приїздив Є. Долматовський, Марія Маслюк, В. П. Горлов та інші, щоб подякувати за порятунок.

З метою увічнення подвигу Раї Балагової за рішенням Харківської обласної ради народних депутатів на станції Шипувате установлена меморіальна дошка 25 березня 1978 року з написом «У районі станції Шипувате 25 березня 1942 року учениця 6-го класу Шипуватської середньої школи Рая Балагова врятувала від неминучої загибелі військовий ешелон».

Раїса Петрівна - почесний громадянин села Шипувате, нагороджена медаллю «За бойові заслуги».