Матеріал до уроку " Епітети як засоби художньої виразності"

ВОЛОДИМИР ВИННИЧЕНКО « СЛОВО ЗА ТОБОЮ, СТАЛІНЕ!»
ЕПІТЕТИ ЯК ЗАСОБИ ХУДОЖНЬОЇ ВИРАЗНОСТІ

Роман  В. Винниченка «Слово за тобою, Сталіне!» привертав увагу критиків лише з боку суспільного значення й соціального аспекту функціонування художнього твору, хоч поетика твору вивчає питання його творчого методу, структури, композиції, мотивів, про їх джерела і форми сюжетно-динамічної й власної мовної характеристики персонажів.

Поетика розкривається за допомогою зображувально-виражальних засобів, завдяки яким створюється образність і емоційно-естетична виразність художніх творів.

З усіх зображувально-виражальних засобів епітет, на думку багатьох дослідників, найповніше характеризує стиль письменника, найкраще визначає його симпатії та антипатії, прагнення й ідейно-естетичні погляди, адже саме в епітеті представлено сконцентрований зміст мистецької думки, саме за допомогою епітета автор підкреслює характерну рису, індивідуальну властивість предмета, поняття, явища.

Епітетизація проходить через призму світосприйняття письменника, віддзеркалює його почуття, за допомогою художніх означень Винниченко проектує свою образну модель світу.

Катерина Семенівна зустрічає чоловіка «з лукавим кокетством», «сама струнка й висока, як і в 24 роки», з «кучерявим "перманентом"», «нагадувала йому постать якогось високого, худого негра, що віз перед собою тачку». Степан Петрович «весело посміхнувся він, показавши свої широченькі зуби старої гарної слонової кістки»; «такий самий молодий і чарівний», «волосся лишилось таке саме золотаве, ніжне, хвилясте», «очі… ласкаві, одверті, щирі, влазливі, переконливі», «губи, ті самі,широкосоковиті, з постійним усміхом». Автор тонко проникає в душу героїв, указуючи на теплі сімейні стосунки. На противагу Іваненкам, Микола Сидорович Бєлуґін мав вилиці, чоло, підборіддя «такі рівносірі», «неначе з усієї голови було випомповано кров, і вона жила і рухалася тільки сірим мозком. Навіть уста були сірі й здавалися подібними до розрізу в опуці з сірої ґуми». Уже переважають похмурі відтінки. Ця розлога портретна характеристика постає завдяки кольоровій експресивній тональності. Більше увиразнюється концепція маленької людини як гвинтика великого механізму, позбавленого індивідуальності та характеру. Автор наділяє її ознаками жорстокої, бездушної машини, яка знищує затишок «сімейного інтиму». Зміна сюжетних ситуацій, згущеність фарб, відтінків зумовлює зміну психологічного стану персонажа: «Тяжко хворий був накритий з головою сірою, подертою ковдрою і здавався трупом»; «Степан Петрович глянув і розгублено зупинився; вийшла, очевидно, помилка: на ліжку з-під сірого лахміття випиналась якась чужа сива кучма волосся над жовто-пергаментним обличчям, у якому не було нічого подібного до обличчя Марка. Очі були опукло заплющені, — чи не чув хворий кроків одвідувачів, чи вже нічого взагалі не міг чути?».

Автор використовує вже іншу палітру, інший відтінок сірого. Це те, що залишилося від людини після того, як над нею попрацював один із таких-от гвинтиків країни, як Бєлуґін. «В покарлючених, жовто-сірих пальцях, немов у залізних гаках, обтягнених пергаментом, була затиснена товстенька рурка паперу, перев'язана мотузочком. Степан Петрович поспішно взяв її, поклав собі в кишеню хутра й наставив очі на пергаментну, чужу, страшну машкару, яка, знову переломившись од руху, лежала з заплющеними очима і жовтими гаками пальців на ковдрі. Яке моторошне чоло, як у тисячолітніх мумій, чоло того самого Марка...». Навіть жовтий колір, колір сонця, життєвої наснаги, радості, оптимізму, стає сірим.

«І вмить погляд Степана Петровича зупинився на чомусь сіренькому, що повільно рухалось на пергаменті чола: то була велика воша. Горлом Степана Петровича пройшла судорга огиди, і він, швидко відвівши погляд убік, злегка кашлянув». Огидне в тексті слугує засобом контрасту, порівняння, зіставлення, увиразнюючи те потворне, яке неминуче з’явиться, коли «товариш» стане «громадянином». Автор максимально повно репрезентує такий контраст двох братів - сексота Степана й Марка, який не зламався під тиском тортур, на відміну від інших. Винниченко майстерно змоделював послідовність перетворень від обивателя до каторжника. А між ними - сірий «начальник секретного відділу МДБ» Микола Сидорович Бєлуґін. Письменник  поступово підводить читачів до такої думки за допомогою не тільки змодельованих сюжетних ситуацій, а й експресивно наснажених епітетів, які завдяки кольоровій гамі увиразнюють портрети героїв.

Бєлуґін «тільки на мить спустив очі на пом'ятий папір листа. І лице без очей в ту ж мить стало, як сіра безживна машкара, зроблена з замазки. Але як тільки підвів очі й встромив у Степана Петровича їхні чорні стрілки, то лице відразу стало живим, повним важкої, мовчазної загрози». Відтінки похмурі, сірі,  відбивають вже не жахливий стан людини, а збудженість ката при погляді на свою жертву. Ось що робить «живим» Миколу Сидоровича.

Володимир Винниченко був різнобічно обдарованою людиною. Не тільки його слова навічно вкарбувалися в історію України, а й  живопис. У травні 2000 року 89 картин Володимира Винниченка передано із США в Україну, за заповітом вдови, вся спадщина - щоденники, літературний і малярський доробок -  могли повернутися лише в незалежну, демократичну Україну. Натюрморти, пейзажі, портрети наповнені імпресіоністичним психологізмом, тому й у прозі образи наче вимальовані. Окрему сторінку художнього доробку Винниченка складає його портретне мистецтво в романі на основі людинознавства, яке досягається завдяки малярським здібностям письменника. Епітети, неначе мазки пензлика на полотнах імпресіоністів, уміло, колористично створюють загальне враження від зображуваного, надають особливої життєвості.

У сучасній лінгвістиці немає єдиного погляду щодо визначення епітета, його призначення в літературознавстві. На нашу думку, епітет – це поєднання означення та означуваного, що приводить до художнього увиразнення, взаємозбагачення поняття та його прикмети.  Майстерність Винниченка в умілому застосуванні цих тропів, обарвленню їх. Традиційним для письменника є зіткнення контрастних колористичних лексем, що сприймаються по-різному, зважаючи, які фрагменти картин світу характеризують. У деяких сюжетних моментах епітети-контрасти виконують функцію індивідуалізації персонажів. Автор яскраво вимальовує протистояння добра і зла.

«Маруся ввійшла до кабінету, весело посміхаючись і одверто, щиро, майже закохано дивлячись на страшного начальника. Так увійшла б небога до улюбленого дядя, що мав сказати їй щось приємне». Протистояння духовного й бездуховного сприймається майже неможливим. «Дядьо прийняв її сухо, гостро глянувши на неї чудно-живими чорними  очима, і кивнув підборіддям на стілець». Це оказіональні фраземи з протилежним контекстуальним значенням. Очі сприймаються неживими, зловіщими, наче чорні ворони, що кружляють над помираючими в полі воїнами. Контраст підсилюється прислівниками: «весело», «щиро», «одверто», «закохано»  й «сухо», «гостро». Увиразнюються негативнооцінні семантичні описи подій. «Маруся легко сіла, заткнула під зелений беретик пасмо золото-пшеничного волосся й чекально виставила на дядя одверті, великі, сіро-зелені батькові очі.[…] привітно посміхалась тими самими соковитими устами і дивилась так одверто, немов розчинила навстіж двері своєї душі». Завдяки цій тропіці В. Винниченко ще більше підсилює безглуздість дядькової концептосфери увиразнення зла, що впливають на почуття читача, формуючи бажане ставлення до зображуваного та образно передаючи внутрішній стан персонажів. «Дивилась і думала: Ну, і дядьо ж цей "Колечка"». Як наслідок – розчарування дівчини. Порівняймо прислівникове поліпшення негативних значеннєвих планів: «раптом байдуже спитав Бєлуґін» і «охоче, майже радісно підтвердила Маруся».  Песимістичний настрій персонажів змінюється оптимістичним. «І Маруся, міцно стиснувши своєю твердою ручкою мляву руку начальника секретного відділу, легкою ходою вийшла з кабінету». Навіть контрастування вербалізованих рухів розкриває внутрішній стан персонажів. Відчувається: молоденька студентка має твердий характер, на відміну від млявого Миколи Сидоровича. Зважаючи на це, після слів Марусі: «Ну, от і сексотка!», переконані в протиріччі сказаного.

Неможливо не звернути увагу на зміну емотивно-оцінного портрету Андросова.  «Перед самим входом до будинку її зупинив якийсь молодий (і дуже гарний з себе) чоловік в елегантному (очевидно, закордонному) убранні, з гладенько зачісаним чорним і блискучим, як халява, волоссям, з довгими, немов пір'їни, віями, і надзвичайно милим усміхом». «І молодий чоловік з таким ніжним, лукавим і разом довірливим виразом обняв її поглядом своїх глибоких віястих очей, що Маруся знову і ще дужче засміялась». Коли ж дівчина дізнається про справжню роботу чоловіка, то зовсім по-іншому сприймає його. «І раптом Маруся аж голову підвела від дивування: як одразу змінився Андросов, який він був сьогодні буденний, сіренький, навіть моторошний, — це був живий труп, який ходив з нею, говорив компліменти, сміявся, залицявся. Труп залицявся!».

Індикатором поняттю «зло» досить переконливо виступає «труп». Чому «живий»? На тлі низки вербалізованих візуальних епітетів ми співставили оцінювання зовнішності «проклятого агента» й начальника секретного відділу та дійшли висновку, що вони, служителі «обителі зла», знекровлені, беземоційні, знебарвлені демони-ловці душ людських. «Думка була така комічно-моторошна, що Маруся мимоволі засміялась…». Цей образно-виражальний потенціал дозволяє визначити слабкість спрямованої фізичної енергії секретних працівників, що розбивається об міць «золотої, безжурної дівчинки».

Отже, письменник відходить від пасивного споглядання явищ життя і прагне до відтворення їх  крізь призму своєрідних асоціацій, кольоризує зображувані об’єкти, досить вдало використовує емоційні й експресивні зіткнення контрастних епітетів, які роблять твір виразнішим, натхненнішим, і на основі внутрішніх станів персонажів моделюють портрети. Тропи оцінюють не тільки зовнішність людини, а за їх допомогою  вдається розкрити сутність життя героїв роману «Слово за тобою, Сталіне!».