Матеріал до уроку "Історія української біографістики"

                    Історія української біографістики

Дослідників української біографістики небагато. Проблема ролі особистості в історії як такій та в історії літератури зокрема виникла не сьогодні . Тією чи іншою мірою вона присутня вже в «Порівняльних життєписах» Плутарха і «Житті дванадцяти цезарів» Г.С.Транквілла, подовжених традицією античної розповіді про «акме», головна увага якої була зосереджена на періоді «розквіту особистісних потенцій персонажа», а сам життєпис не виходить поза їх хронологічні межі. У цій моделі біографії не йшлося про розкриття особистісної індивідуальності у сьо­годнішньому розумінні: контекст цілковито залишається поза його увагою. Індивідуальність розуміється переважно як неординарність, що допомагає людині реалізувати своє історичне призначення.

При осмисленні українського літературного матеріалу XVI віку елементи біографії можна знайти в українському речитативному епічному жанрі думи: власне українські опоетизовані історичні постаті Марусі Богуславки, Самійла Кішки, Івана Коновченка-Удовиченка.

Автор «Історії русів» багато місця відводить біографіям Б.Хмельницького та І.Мазепи. В подорожі В. Григоровича-Барського по святих землях значне місце посідають духовні переживання суб’єкта, що, з певними застереженнями, дозволяє трактувати цю книгу як зразок популярного для бароко жанру автобіографії, який користувався популярністю в Україні. Проте,  несформованість власної гуманітарної еліти закономірно призводила до того, що читачеві переважно доводилося користуватися працями, які належали до польського або російського культурного контекстів. Не випадає говорити й про окрему традицію української біографістики.

XIX століття було добою романтики, періодом тривалого зацікавлення, визбирування та публікації народних пісень, дум та хронік. Саме в цей час формується та починає активно розвиватися й нова українська література. Природно, що в цей період з’являється й чимало цікавих українських автобіографічних та біографічних зразків.

Нашої теми передусім стосуються «Щоденник» Т.Шевченка та «Автобіографія» М.Костомарова, які є надзвичайно цінними свідченнями про внутрішнє життя та самоусвідомлення української еліти середини позаминулого віку. Цілком відповідають біографічним канонам й «Історичні портрети» М.Костомарова, особливо його історично-біографічні дослідження про життя князів Володимира Святого, Володимира Мономаха і Данила Галицького, київського митрополита Петра Могили, гетьманів Зіновія-Богдана Хмельницького та Павла Полуботка. І хоча новітні віяння розвитку жанру біографістики в Європі не були використані Костомаровим, сам факт постання такої праці свідчить про усвідомлену необхідність української еліти творити свою — відрубну від російської та польської — традицію. За цих обставин природним і виправданим видається опертя науковця не лише на історичні відомості, а й на народнопісенні матеріали.

Постання міфологізованих біографій стало яскравим свідченням зростання культурного значення жанру біографії, свідчило про нову якість національної самосвідомості.

Отже, саме початок – середину ХІХ ст. можна вважати за відправну точку в розвитку жанру біографії в Україні.

Слід констатувати, що з об’єктивних обставин українська біографістика не стільки прагнула створити індивідуальний портрет героя, скільки інтерпретувала біографічні факти з «потрібних» ідеологічних позицій, замовчуючи й опускаючи ті з них, що не вписувались у наперед вибраний ракурс інтерпретації та показу. Всі неправильності та вагання відкидалися і замовчувалися. Так «треба»! Спершу для становлення нації, потім — для становлення «диктатури пролетаріату», для становлення спільноти під назвою «радянський народ», і, врешті-решт, — знову для становлення недосформованої «нації». При цьому схеми побудови портретів за новітньої соціалістичної чи націоналістичної «агіографії» були не менш жорсткими, аніж у середньовічній житійній традиції. Тому все, що вибивалося з усталеної домінанти, сприймалося як виклик. Навіть за позірної нейтральності та максимальної об’єктивності дослідження.

Основним завданням мистецтва І. Франко вважав саме “служіння” народу (суспільству), а “пізнання” світу і місця людини в ньому відсувалося кудись на неозору перспективу.

Відтак попри всезростаючий на Заході інтерес до індивідуального буття людини як такої і людини-творця, потреби нашого суспільства зумовили дещо інший розвиток жанру біографії, аніж це мало місце в демократичному світі. Іншими словами, головні виклики ХХ століття на україно-російському ґрунті залишилися практично без відповіді.

Якщо раніше було достатньо описати об’єкт біографії у всій складності його взаємостосунків з суспільством, культурою, традицією і, визначивши основний мотив вчинків героя, користуватися ним як універсальним методом, то сьогодні стає зрозумілим, що уявлення про постійно діючий фактор впливу є нічим іншим, як наукоподібною вигадкою: нічого постійного не існує. Закономірний вплив випадку стає законом, частково заперечити який під силу лише одиницям, а спростувати його не дано нікому.

Образна метафорична природа випадкового примушує зовсім інакше поставитися до штучно створеної «дихотомії «наукової» і «художньої» біографії. Сьогодні, як ніколи раніше, стає зрозумілим, що часто саме за допомогою метафори можна передати те, що не підвладне точній науковій інтерпретації.

Довгий час науковим підходом в царині біографії вважалося складення детальних літописів, хронік життя і творчості, які з надлишковою деталізацією фіксували будь-яку об’єктивну діяльність персонажа, однак саме ця деталізованість ставала й найбільшим недоліком даного типу праць. Вона фіксувала, а не пояснювала, засипала необ’єднаними фактами, не вибудовуючи їх у ряд причинно-наслідкових зв’язків та пов’язань, фіксувала розвій зовнішніх подій, не зупиняючись на важливих — часто переломних — для героя подіях його внутрішнього саморозвитку. Так само поза увагою залишалися такі “дрібнички”, як архетипи свідомості та їхній вплив на формування життєвої та творчої стратегії об’єкта біографії.

Якби не книги С.Павличко, Г Грабовича та, певною мірою, П.Зайцева, можна було б говорити, що новітні віяння біографістики жодним чином на зачепили українську гуманітаристику до цього часу.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Мороз О. Радянські франкознавці за 50 років // Українське літературознавство. Вип. ІІІ.- Львів.- 1968.

2. Пасемко І. І тут не судилося: Іван Франко і Нобелівська премія // Дзвін.- 2006.- № 9.

3. Салига Т. «Ні, я не кинув каменярський молот…» // Дзвін.- 2006.- № 9.

4. Салига Т. Посттоталітарна недуга деяких франкознавців // Урок української.- 2007.- №6.

5. Сивокінь Г. Біографізм у методі сучасного літературознавства // Сучасність.- 1993.- №8.

6. Стус Д. Біографія: суб’єктивізація об’єкта//Сіверянський літопис.- 2001.- №5

7. Українська літературна енциклопедія.- К. 1989.