Роль літератури у формуванні духовної культури української нації як основи виховання молоді у сучасних умовах.
Україна… Духовність… Молодь… Скільки проблем, завдань, порухів душі відображено в цих поняттях, скільки життєвих ритмів об’єднують вони. Ще Емпедокл писав:
“ Світ перебуває в постійному хитанні від ненависті до любові і від любові до ненависті. Бувають цілі епохи боротьби й ненависті. І також незмінно як доби року, на зміну їм приходить новий розквіт світлих часів”.
Ми тепер живемо у цей апокаліптичний момент зміни епох. Ми віримо у “Новий розквіт світлих часів", але світле майбутнє, в яке ми віримо, не прийде без боротьби.
Видатний український психолог і педагог Г. Ващенко писав: “… світ стоїть перед перспективою небувалого в історії удару Світла і Темряви, Добра і Зла… в такій світовій ситуації кожен член суспільства мусить визначити – де його місце в цій титанічній боротьбі”.
У цій велетенській боротьбі і візьме участь наша молодь, як словом, так і ділом. Саме вона є сподіванням і майбутнім української нації. За словами Г. Ващенка, “ нація – своєрідний організм, що колись народився, росте і розвивається і при несприятливих умовах може загинути, себто розчинитись в інших націях”. Саме література покликана формувати духовність нації. Це важливе завдання включає, перш за все, збагачення та вдосконалення внутрішнього світу нашої молоді. Виховати підростаюче покоління щирим, чуйним, осяяним істиною Божою, здатним любити, творити Добро і Красу – мета і призначення вчителя на Землі.
Що таке духовність? Це - спосіб розбудови особистості, це зустріч із самим собою – своєю душею, внутрішнім “Я”. Це - провідний фактор смислової гармонізації, поєднання образу світу з моральними законами.
Геній українського народу, велет духу й слова – Т.Г. Шевченко – в поемі “Неофіти” створив шедевр осмислення духовної місії людини творчої:
Ридаю,
Молю ридаючи: пошли,
Подай душі убогій силу,
Щоб огненно заговорила,
Щоб слово пламенем взялось,
Щоб людям серце розтопилось.
І на Украйні понеслось,
І на Україні святилось
Те слово, Божеє кадило,
Кадило істини. Амінь.
Мрія речника українського народу словом “серце розтопити” могла здійснитися лише за умови дарованої Богом “сили“ “огненності”, “полум’яності” духу, а тому він і молив подати “душі убогій силу” – силу духовності.
Здобутки духовної культури займають головне місце в традиціях народу, а джерелом духовності є Біблія, з сторінок якої лине до нас велике і мудре, осяяне любов’ю та життєвою силою слово Боже. Завдання літератури – донести слово Боже до сердець нинішнього покоління.
Господь створив людину, наділив її душею "по образу і подобі своїй", поставив її над ділами рук своїх, оповив великою любов’ю і ласкою. Він дає нам духовну енергію для подолання усіх страхів, що породжують негативну ріку думок, потік невдач та лиха:
Бог – це наше втечище
І наша сила, найдійовіша поміч
У всіх нещастях.
Тим – то в нас немає страху.
Псалми.
Внутрішній світ дитини сприймає кожне слово, кожен звук, кожен подих оточуючого світу щиро і вразливо водночас, і те, що саме залишиться в душі дитини, які кольори збагатять її гаму світосприйняття, які насінини розцвітуть квітами любові, залежить від нас.
Дитина - беззахисна, ніжна і чуйна крихітка, вона простягає до нас свої рученята і дозволяє вести за собою. Крок за кроком ми відкриваємо їй істини буття , з кожним кроком вона стає мудрішою, досвідченішою, залишаючись при цьому вразливою і беззахисною. Хіба є в світі слова, крім слова Божого, які могли б відтворити глибину, тепло, щирість, радість і сум дитячих очей? Що ми дамо їм, що відкриємо для світоспоглядання залежить від нас – ми повинні пам’ятати про цю відповідальність. Пам’ятати, коли на дитячому обличчі сяє радість, пам’ятати, коли лунає дитячій сміх, пам’ятати, коли у відповідь з’являється гордовита, іронічна посмішка, за якою можливо криється великий дитячій біль. Ви бачили сльози дитини? Хіба може бути щось більш болюче ніж дитячий сум? Як подолати його, як загладити чуттєві рани, як наповнити душу розумом? Відповідь на це є слово Боже.
Духовно багата людина є, перш за все, людина мудра: “ Хіба відповідає мудрий пустим знанням, сповняє своє нутро східним вітром, сперечаючись недоречними словами, промовами, в яких нема користі?” (Іов, 15).
Дуже важливо, аби людина усвідомлювала, в який час вона живе, і чого від неї потребує життя. Коли діти скажуть вам, що все у нашому житті купляється і продається, спитайте у них: “ А скільки коштує слово Боже, скільки коштує Добро, Віра, Надія, Любов? Хіба не наділив Господь нас тим вічним, що ніхто не відбере і не купить?”
В святому письмі сказано, що людина, яка не визнає духовних цінностей – ніщо. Можливо, її можна придбатити, як річ, забути і покинути, бо вона споганила свою душу дріб’язковими вчинками та пустими прагненнями:
“ Серце його – попіл! Його надія – марніша пороху, життя ж його -ганебніше грязі! Бо він не визнав того, який його створив, який вдихнув в нього творчу душу та вдмухнув в нього дух, що оживлює”.( мудрість, 15 )
Світосприйняття учня, це не сторінка в зошиті, не диктант, не задача, в якій ми перекреслюємо помилки червоною лінією. Внутрішній світ дитини неможливо оцінити відмінно чи незадовільно. Розмовляючи з учнями, слід пояснити їм своє прагнення оберегти їх від болю, підтримати і не дати впасти, бо ми маємо життєвий досвід, бо ми знаємо, що таке падіння і біль.
Ми повинні навчити дітей мріяти, але не ставати рабами своїх мрій; мислити, але не возвеличувати своїх думок; розуміти поразки і вибачати інших; не дати позбути себе крил, бо життя вимагає від них творчого злету, а не тихих кроків з понуреною головою. Ми повинні зробити все, аби наші діти не були байдужими:
"Не бійся ворогів – у гіршому випадку вони можуть вбити. Не бійся друзів – у гіршому випадку вони можуть тебе зрадити. Бійся байдужих – вони не вб'ють і не зрадять, але тільки з їхньої мовчазної згоди існують на землі зрада і вбивство". (Б.Ясенський).
Себе в руках завжди тримати – ось справжнє благородство.
Глухих, сліпих не ображати - ось справжнє благородство.
Неблагородство – наступити на груди бідному, що впав.
Ні, руку впалому подати - ось справжнє благородство.
(Рудакі).
Письменники різних епох і народів приділяли увагу людським пристрастям. Важливо навчати дітей вгамовувати свої пристрасті, що лежать в основі наших помилок і гріхів. Їх владі протистояти нелегко. Перед ними усі люди рівні. І коли пристрасті стають некерованими, неминуче ведуть людину до пороку. Можливо, тоді людина стає жертвою своєї пристрасті, вона перестає пам’ятати про своє велике призначення на землі. А воно і є, насамперед, в щедрості думок, сердець і рук:
"І все ж прожити, певне, так годиться,
Щоб старість не промовила, бува:
- Ти був, козаче, щедрим на дурниці
І на красиві та пусті слова!…".
(В.Симоненко).
Завдання вчителя – навчити дітей сприймати і бачити світ серцем, адже, за словами А.Екзюпері, добре бачить тільки серце, основного очам не видно. У філософській казці – притчі "Маленький принц" французький письменник нагадує людям одну істину, про яку багато забуває: "Ти назавжди береш відповідальність за тих, кого приручив".
Так і ми, вчителі, несемо відповідальність перед самим богом за тих, кого він дав нам право навчати, виховувати, виправляти.
Великі мудреці порівнювали людину з розкачуванням маятника, оскільки вона завжди в сумнівах, завжди шукає відповідь: так – ні. Маятник завжди проходить через основну лінію, лінію осі. Так і людина повинна прийняти правильне рішення, інакше годинник її совісті покаже невірний час. А який час покаже годинник совісті наших дітей залежить від нас.
Однією з рушійних сил виховання є щирість. "Щирістю людина подібна до бога" – писав Заратустр. Щирість – почуття, що нерозривно зв’язане з любов’ю, що, за словами святого Павла, довго терпить, милосердствує, не заздрить, не пишається, не гордує, не мислить зла, не радується неправді і співрадується істині, всьому вірить, на все надіється, все зносить. Любов здатна воскрешати та зцілити людську душу, лише любов є основою побудови Царства Божого на землі. Любов до Бога об’єднує в собі любов до ближніх, любов до рідних і до людини взагалі. Недарма святий Павло писав: "Коли я розмовляю мовами людськими й янгольскими, а любови не маю, то я мідь, що дзвенить, і цимбал, що брязчить. Коли я маю дар пророцтва і знаю всі таємниці, а не маю любові, то я ніщо". Тож пригадаймо пораду великого Конфуція: "Треба любити людей всіма силами". Саме тому література покликана формувати любов і щирість в душах нашої молоді.
На думку Ващенка, призначення вчителя – посіяти та виплекати парость великої любові в душах дітей. Пригадаймо мудрість Платона: "Киньте в землю насіння квітки, ви наперед знаєте, що виросте квітка, подібна до тієї, від якої походить насіння". То чи не такими квітами любові маємо бути ми, вчителі, аби кожне слово проросло насінням у душах дітей? " Дві речі вражають своєю величністю: зоряне небо поза нами і моральний закон в нас", - писав Кант. Отож, які квіти розцвітуть від кожної насінини, зароненої в дитячу душу, залежить від нас, педагогів. Великій Песталоцці писав: " Моє серце торкалось сердець дітей, щоб їх щастя було моїм щастям, щоб моя радість була їх радістю. Моя рука лежала в їхній руці, мої очі спочивали на їхніх очах". Кожен педагог торкається струн душі дитини, і те, чи поллється лагідна музика з дитячого серця, залежить від нас.
"Життя прожити-не поле перейти",говорить народна мудрість.Часом, ми допускаємо помилки, від яких страждаємо ж самі, від яких страждають також і ті, хто нас оточує. Необхідно пояснити учням, наскільки важливо вчасно визнати та виправити свою помилку, адже " не має такого вчинку, крім хули на Духа святого, що його не можна було б виправити добрими ділами, молитвою і постом".
Духовність, внутрішнє усвідомлення свого обов’язку служити Богові і батьківщині, допоможе нам виховати у стінах школи справжню людину; а "бути людиною – це й означає відчувати, що ти за все відповідаєш. Палати від сорому за злидні, хоча вони, здавалося б, існують і не з твоєї вини. Пишатися перемогою, яку здобули товариші. І знати, що, кладучи камінь, допомагаєш будувати світ".