19 липня о 18:00Вебінар: Реалізація національно-патріотичного проекту в закладах дошкільної та середньої освіти

Матеріал до уроку на тему: "Світ тоталітаризму в поемах Юрія Клена"

Про матеріал
У матеріалі до уроку подано світ «проклятих років» у зображенні Юрія Клена в поемі "Прокляті роки"
Перегляд файлу

Матеріал до уроку на тему «Світ тоталітаризму в поемах Юрія Клена»

За планом:

1.Світ «проклятих років» у зображенні Юрія Клена в поемі «Прокляті роки»:

-характеристика дійсності 20-х років ХХст. (мотив руїни, образ країни – тюрми, тема голодомору);

-своєрідність її художнього репрезентування (автобіографізм, історизм, поєднання реалій із умовно-художніми засобами, опозиція гармонія-дисгармонія, врожай-голод)

«Прокляті роки» - роки голодомору, репресій, автобіографічні елементи (згадка про арешт), зображення тюрми (більше місяця перебував автор) – жорстокість до арештованих. Поема невелика за обсягом. Трагічність розкривається на реаліях дійсності (голодомор, репресії 1930-х років, переслідування інтелігенції), звернення до реальних образів. Написано класичними октавами, якими свого часу Франко написав поему «Лісова ідилія» (1903). Головний пафос твору спрямований проти поневолення України сталінсько-тоталітарним режимом. Постає мотив руїни, образ країни-тюрми в поемі на той період.Автор гнівно посилає прокляття на голови більшовицьких катів, які руйнували й нищили його батьківщину. З великим болем поет розповідає про бездушну карально-репресивну машину, жертвами якої стали українські селяни й інтелігенція. Винищено, зокрема, понад три чверті українських митців слова:

Вогнем я в серці випік люті вчинки:

З убивць водою цілого ставка

Не змити кров невинного Косинки,

Не воскресити мертвого Влизька.

На нашій ниві справили дожинки,

Щоб не лишилось нам ні колоска...

При розкритті сюжету автор вірний своїм неокласичним принципам, вводить історичні образи Ярославни, Святослава, Всеволода... і залишається на стороні тих, що вистояли, хто не впав на коліна.

О, слава тим, які не піддались
Солодкій грі вабливої сопілки,
Які, як гордий Ганнібал колись, -
З смертельним ворогом не склали спілк

Поема складається з чотирьох частин, у яких вимальовується страхітливий образ абсурдного й жорстокого світу. В ньому злою волею опинилася й Україна.                                           В першій частині елегійними й ніжними фарбами відтворено чудову осінь у Києві в часи окупації більшовиками України, зображено автобіографічні моменти: арешт поета ЧК і проведені місяці в його підземеллях. Поетові роздуми гнівні й скорботні, адже в творі показано масові розстріли ні в чому не винних людей. У читача не може не скластися переконання, що радянська влада в Україні утверджувалась насильно, страхом, багнетами, терором.                                                                                     У другій частині відтворено апокаліптичні картини панування більшовицького режиму, що порівнюється з чумою і владою дракона, який, «сповивши ката пурпуром героя, Звелів, щоб не мали ми думок, Які не є стандартного покрою». Митець іронізує над безглуздістю більшовицької ідеології, що руйнує загальнолюдські моральні засади життя («На батька він нацьковує дітей»), над насаджуванням культу пролетарських вождів: «Мовчати ти не смій: співай, як птиці, Хвалу йому труби і в бубон бий, Бо, суючи до рук блюзнірську ліру, Він роздере губу і рот Шекспіру».                                                         За жанром «Прокляті роки» — ліро-епічна поема. Розповідь про свавілля й беззаконня окупаційної влади в Україні переривається ліричними відступами, роздумами поета над кривдою, яка чатує на людину в рідному краї, котрий перетворився на дев’яте коло пекла. Символіка числа 9 постає в поемі.                             Отак сформувався лірико-патетичний стиль Ю.Клена: незвичайно динамічне змалювання почуттів, часто в трагічному надриві, з украй виразним згущенням горя, жаху, з нахилом до яскраво-оцінних й зображальних епітетів, з підкресленою стилістичною барочністю. Зокрема, велике враження суворою правдивістю справляють картини голодомору 1933 р. в Україні, штучно й планово організований сталіністами, жертвами якого стали безневинні люди, в тому числі і письменники, страшенні масштаби голодомору 33-го року. В багатьох октавах поеми змальовано явища, які мали місце в тому часі. Саме ж тоді добре вродили щедрі українські чорноземи. Показано опозицію врожай-голод («У ті роки великої руїни Такий рясний, нечуваний врожай Послав Господь нещасній Україні, Якого доти ще не бачив край»). Проте влада ні зернини не залишила людям, вивозила збіжжя за кордон, щоб насаджувати і там «більшовицький едем». У селах же люди

Вмирали, як у зливу комарі.

Тоді по селах їлось людське м’ясо,

І хліб пекли з розтертої кори.

Дивилися голодні діти ласо

На спухле тіло вмерлої сестри.

Так ми, хоч і покинули печери,

В двадцятім віці стали людожери.

Завершується поема знаменитою «Молитвою» за полонених, страждущих і пригноблених, за безжально кинутих у тюрму, розстріляних і закатованих. Світова поезія не знає таких плачів і вболівань, сповнених гуманної любові до людини рядків, як у цій медитації. Поема «Прокляті роки» відбивають складні події ХХ ст. з великою художньою силою, сповнені драматизму й масштабності. В цьому творі Ю.Клен піднявся до постановки складних філософських проблем нашої доби.                                           Автор показав у поемі мегаобраз окупованої після програних Визвольних Змагань України, який увиразнюється через макрообраз УРСР.  Поема «Прокляті роки» розгортає перед читачем мегакартину більшовицького «пекла», що і відтворено в поемі «Попіл імперій». Представлена автором жахлива парадигма домінуючих об’єктів національно-духовної диференціації розгортається в континуумі російсько-комуністичної окупації (коли панують слуги сатани – «жерці криваві чорних мес»: національного античасу («проклятих років») та антипростору («до Голготи страдницької путь»).                                                                                                                                                           Автобіографічний епізод продемонстровано у полтавському підвалі смертників – «чекістській в’язниці». У цій вкрай загостреній ситуації герой разом з іншими співв’язнями декларує й утверджує власну національну самототожність через«контрреволюційні», бо українські, пісні:               

Здавалось, що спадала з душ кора
І сріблилася біла древесина,
Коли, мов грім, лунало «Не пора»
І в такт здригалися в’язничні стіни:
Веселий бог виплескував з відра
Злотавий плин, чистіший від бурштину.
Та завжди вправи ті, мов чорний квіт,
Урочисто вінчав нам «Заповіт».

І саме оте животворне для будь-якої особистості національно-духовне «укорінення» (за Сімоною Вейль) дозволяє йому збагнути глибину й обсяг української трагедії, бо спонукає подивитися на зовнішній та внутрішній світи очима усіх «мертвих, живих і ненарождених земляків своїх в Украйні і не в Украйні» (Т. Шевченко).

Наприклад, у наступних риторичних звертаннях та запитаннях до Києва герой виявляє історичну закономірність незнищенності української столиці, її здатності відроджуватися, відновлюватися і, таким способом, пророщує трагічно-оптимістичне зерно надії у свідомості інших, пригніченого варварством новітньої «татарської голоти»:                                                       

О златоглавий мій! Не раз голота
Татарська пила твою чисту кров,
Не раз знущалася з твоєї плоті,
Та духу твого варвар не зборов.
Невже ж навік зчорніла позолота
Тепер ніким не пещених церков,
Що викохані мудрістю варяга,
І висушила горло вовча спрага?

У поле його зору героя потрапляють різні прояви організованого окупаційною радянською владою – «чумою» – антиукраїнського погрому: «Який співець поему склав про холод, / Чи розповів, як то людей в наш вік / Крушив і чавив пролетарський молот? / В скількох кровях купаючи той герб, / Жнива справляв на людській ниві серп?». Ось елементи, що утворюють мегаобраз «нещасної України»: тут і матеріальні нестатки («дні / Без дров, і без електрики, й без хліба»), і дикунська «романтика кривавої чеки» – терор комуністичного «чорного ворона» («Ти одяг катові лишав «на чай». / В потилицю, мов грім. А потім клали, / Поважно, всіх шикуючи до куп, / З мистецьким хистом труп на мокрий труп»), і деградація письменницького таланту («І, мов гриби, ростуть з землі поети, / Які виспівують похід машин»), і масові депортації в «очима ще не міряний Сибір»  («...я криком радісним вітаю. / Усіх, хто йшов шляхами ясних зір, / В дрімуче лоно радо він приймає: / Тут нації краса і гордий квіт / З уламків корабельних творить міт»), і тюрми та концтабори («холод бараків і в’язниць» у «дикому просторі Усевлону»), і нівелююча індустріалізація («Чи ж знаєте, що в затисках металу / Самі машинами давно ми стали!»), і безліч ще не висловлених проблем:

Клубки багряних літ, повиті в чад,
Жмути кривавих днів, мов пишні грона,
Які зросли під вибухи гранат,
Я б міг вам кидати...

Ліричний герой уміє не тільки побачити, а й дати відсіч проявам хибної інтерпретації «совєтської» дійсності. Він не лише демаскує імперські пропагандивні стереотипи, показуючи антилюдяну, бо антинаціональну сутність різних (часто замовчуваних, як-от голодомор 1932–33 років) процесів і явищ, а й показує світоглядну немічність чи лицемірство тих закордонних інтелектуалів, котрі зумисне чи мимоволі допомагали червоним тиранам розповсюджувати міф про «щасливе» життя «щасливих» радянських людей. Негативним прикладом помічника колоніальним фальсифікаторам стає Бернард Шоу «та інші «побратими» – «заїжджі гості, що плекали чвань»: «...В’ялились на поживу, як тарань, / Мандруючи, як Катерина в Кримі, / По килимах, покладених на твань. / І рідко спостережливіше око / Допитливо зорило дно глибоке». Їхньою антитезою, уособленням митецької порядності стає румунський письменник Панайт Істраті, котрий «метнув перунний грім / І сповнив світ отим потужним дзвоном, / Який луною гув у вухах всім»:

О милі гості з західних країв!

Нехай за приклад буде вам Істраті.

Невже ж у вас ще не клекоче гнів?

Нотуйте все: знущання, крики, страти,

Щоб потім гулом праведних громів

Облудного напасника скарати!

Хай не засліплять вас зухвалий блиск

Самореклами, вигода і зиск.

Показаний у поемі «Дракон»як давній символ на позначення нового окупаційного ладу – замешкує у національно-духовній порожнечі, попередньо випаливши в народа спадок «давніх-давен»– його «легенди і славу». «Кублом дракона» стають «тіла і душі» людей, отруєні його «ядом», у формі марксистсько-ленінської ідеології ця антидуховна отрута проникає у свідомість: «Засліплюють нам мозок блискавиці / Його у пітьмі зроджених ідей».

У поемі актуалізується образ новітнього убивці – «яничара» і «малороса»: «...З нас зайди горбоносі / Ще виховають добрих яничар, / І час прийде, що вірні малороси / За хліб і цукор, жир і дрібний крам / Ще голови стинатимуть братам». Імперські люди – люди «дракона», і його манкурти-раби і їх господарі – «дмухачі всесвітньої пожежі». Ідеалом, метою, сенсом буття нового радянського «дракона» стає культ гордині – основа будь-якого гуманізму,– котрий у поемі метафоризує кривава, зроблена з людей, вежа, що нагадує вежу вавілонську. Світ повинен перетворитися у космополітичний меганекропалац, що насправді повинен прихистити не людей усього світу, а потолоч усього світу. Зміст цього образу є якнайточнішою інтерпретацією суті російсько-комуністичного окупаційного режиму та його пролетарсько-інтернаціональної соціал-демократичної ідеології, ідеології марксизму:

.. З людських, цементом зліплених, кісток
Там добудовують гігантську вежу.
Отак, усіх втягаючи в танок,
Копичачи на купу спини, груди,
Змуровують палац для щастя люду.
Загравши той мотив, що всім набрид,
Туди прийдуть з усього світу ланці...
Цвіль нечисті, що виригнув Мадрид.
Займуть почесне місце мексіканці.
Нехай москаль, іспанець, негр і жид
Там обіймуться у братерськім танці...
Хай там, до стін прибивши свій портрет,
Лишаться Маркс і Сталін tкte-а-tкte.
 

Мужність в умовах колоніального світу дещо інша, тут, щоб зберегти своє національне й особистісне обличчя, треба не стати рабом системи:
 

...тричі той блажен, який за чай
І хліб теж не схотів себе продати,
Але, минаючи тропу розлук,
Зостався, щоб зазнати хресних мук...
 

Не випадково поема закінчується молитвою за мучеників, «чиї неясні дні, як ночі, чорні».

 

2. Модель антисвІту в поемі Юрія Клена «Попіл імперій»:

А) образ пекла як утілення дійсності першої половини ХХ ст..; кола пекла в потрійному його вимірі; політичний зміст демонічного сюжету;

Б) образ – символ попелу в поемі «Попіл імперій»; концептуальний зміст.

 

Уособленням національного чина, типу національного героя постає у поемі «Попіл імперій» образ Олега Ольжича (чи не найбільш розгорнутий у творі). Картина «мовчазної» панахиди по загиблому герою, аксіологічна згадка молитви бранців започатковують оповідь про «шпиль найстрімкіших жорстоких страждань» Ольжича в таборі Заксенгаузена. Роль оповідача віддана, як засвідчує текст, єпископу, безіменному, хоча його монолог вибудовано на реаліях дійсності. У «Примітках» Ю.Коваліва до видання «Вибраного» Юрія Клена 1991 р. зауважено, що «ідеться про засудженого на смерть єпископа Кунцевича». У вступній статті до книги поезій Олега Ольжича «Цитаделя духу», виданій того ж року, за кордоном і означеній як «перше зібрання творів поета» М. Неврлий, посилаючись на працю Т. Лапичака «Як загинув О.Кандиба-Ольжич» опублікованому в часописі «Український історик» подає інші відомості про Кунцевича: «польський капітан», який сидів у сусідній камері тієї ж тюрми в Заксенгаузені і на слух сприймав все, що діялося в камері Ольжича. За тим же джерелом М.Неврлий згадує й польського єпископа д-ра Владислава Гораля з Любліна, який «відслужив у своїй камері заупокійну Богослужбу… за упокій душі О.Ольжича». Аналогічні відомості про ці персоналії наведені у післямові Л.Череватенка до книги Олега Ольжича «Незнаному Воякові» і в додатку «Основні віхи життя творчості Олега Ольжича» до статті О.Багана «Апофеоз духу» у книзі «Лицарі духу».

 Обізнаний із подіями від самих свідків, Юрій Клен поєднав ці дві постаті в образі єпископа в поемі «Попіл імперій»: свідчення Кунцевича прекатування, точніше про наслідки катувань Ольжича гестапівцями, озвучені в поемі устами єпископа, ним же дана і характеристика героя. Головні іпостасі останнього – Воїн, Лицар, Поет – в єдності з іншими його чеснотами вченого («прозорі озера науки») і людини («невблаганне сумління», жертовність – «Він жертви солодкість жахливу зазнав») екстрапольовані на опозицію життя-смерть у взаємозв’язку із концептом сили духу. Спираючись на інтерпретацію Ольжича співвіднесення душі і тіла у вірші «Піхотинець» (душа відділяється від тіла з хвилини звитяги бою, радіє його стійкості), Юрій Клен зіставляє скатоване тіло героя і його дух, що «не знав катувань./ Стояв, височів над проваллями смерті». Йдучи за конкретикою дійсності, поет не вдається до романтичного мотиву відступу смерті перед красою, силою духу, як і до мотиву повернення у цей світ. «А він, необорний, лише жалкував, / що вдруге померти йому вже не дано», - сказано про героя. Враховуючи «сильний духовний заряд» (М.Неврлий), властивий поезії Ольжича і йому як особистості, що за словами М.Неврлого, «породжує енергійне рішення і дію, пориває до героїзму», Юрій Клен своєрідно його витлумачує. У його світосприйнятті відчуття трагічної провини перенесено на образ смерті, що поглиблює трагізм зображуваного і є переконливим доказом того, що бездуховність катів Ольжича позбавляє їх цієї здатності.

 У зв’язку із опозицією духовність/бездуховність розгорнуто тему співвіднесення «я» як форми свідомості й душі у двох романах з душею в поемі «Попіл імперій». У «Першій розмові з душею» Ю.Клен розмежовує «я»- свідомість і «душу» як само існуючі світи, але такі, що прагнуть до злиття, оскільки через роз’єднаність обидва опинились у лабетах тлінності. У характеристиці «я» ключовими є образи «туги», «безсмертної туги», «мертвих мук». Деталі самохарактеристики душі емоційно зорієнтовані на трагічне – «забута», «в обручі закута», «труна», «клич»…. Рятуй, «засипана в пісках». Причина такого стану обох, як і порушення їх «сродності», за Юрієм Кленом, соціальна. Її наслідки багатогранно осмислюються у попередніх і наступних розділах і частинах поеми як на рівні художньо відтворюваного факту, так і засобів містифікації. У «Першій розмові з душею» у цьому ракурсі промовистим є лаконічним образ зла, Сатани, що знайде всебічне розгорнення в поемі. У «Першій розмові…» ці образи одягненні в реальні шати і набувають узагальнюючого змісту: 

Тебе згубив я в городській пустелі,

Натхненна твоя мова, як у Шеллі,

Не так про те, що діялось вгорі,

Метикували Маркс і Ламеттрі, -  проголошує «я» у зверненні до душі.

 Така думка знаходить своє продовження у розділі «Плач Єремії», що передує «Другій розмові з душею». Зберігаючи пафос біблійного плачу Єремії, Юрій Клен наповнює його новим змістом: спустошено не Єрусалим (Ізраїль) за гріхи сіонської доньки, а світ Європи часів війни. Називаючи ті ж ознаки руїни, що і в пророцькій книзі – гнів, кров, голод, ярмо, темрява – Юрій Клен проголошує, що не Господь «став, як той ворог» і карає, а тоталітарна влада, яка зважилася рівнятися з Богом, і Людина, яка зброєю викохала «сторіччя мук». Гріхи їх серйозніші й небезпечніші для світу, оскільки розривають зв’язок «я» із світом «золотої стиглої пшениці», із відчуттям радості, високості думок і бажань. Об’єднуючи дух, розум, душу, серце в одній площині поет у характеристиці Людини наголошує устами оповідача, Єремії, на її знікчемності.

Образ пекла. Хронотопічно динаміку розвитку образу визначено трьома центральними сюжетними лініями: російська (царська) імперія, що йде до своєї загибелі, і народження іншої, більшовицької; сталінська, що охарактеризована як «доба колонізацій, доба нечуваних екстермінацій, талантів, партій, напрямів і сект», ліквідації «інтелекту»; гітлерівська в час її зіткнення з СРСР. Вони конкретизовані реаліями – іменами й подіями. У межах кожної з них спільна одна із просторових точок – Україна, для якої вони і є пеклом. Юрій Клен відштовхувався не лише від класичної (античної чи української) літератури, а й солідаризувався зі своїми сучасниками. Опозиція держава (імперія) – пекло було характерне для української історичної прози 30-х років ХХ ст. західного регіону (В.Будзиновський «Осавул Підкова», Ю.Липа «Козаки в Московії»). Поет, як відомо, перебуваючи в еміграції, мав тісні зв’язки з варшавським журналом уенерівської еміграції «МИ», з «празькою школою», зі львівськими і галицькими культурницькими центрами, зокрема і з журналами «Назустріч», «Дзвони», «Вісник».

 В поемах «Попіл імперій», «Прокляті роки» антисвітом постає Росія епохи царату та СРСР. В поемі «Попіл імперій» органічно поєдналися анімалістичні образи і реалії («виє вовком-хижаком», «звір в багрянім сяйві революцій», «світ виє зграями шакалів», «широка Маркса борода»). Поет уперше означує (століття) як «пекло». Образ останнього розшифровується в зображенні реальної дійсності. Сполучення «Попіл імперій», винесене в заголовок, є символічним вираженням ідеї твору, сутність якої акцентовано в тому ж узагальнюючому портреті доби:

Вік, що нещадний до життя,

Вік, що віщує смерть імперій

І що Європі в небуття

Розкрив широко настіж двері!

Образи смерті й небуття в образній системі поеми поліфонічні, але концептуально вони незмінні. У зв’язку з ними у сполученні «попіл імперій» образ-символ «попіл» має однозначний сенс – руйнування, що актуалізується з розвитком сюжету: війни, революція, диктатура імперського тоталітаризму ведуть до винищення не лише народу, а й самої держави. Образ «новітнього пекла» в другій-четвертій частинах поеми безпосередньо дає ключ до коду інтертекстуальності твору: Ю.Клен обирає провідниками по колах демонічного світу Данте, Енея, Фауста, Гете, асоціативно скеровуючи читача до образу Вергілія. Зберігши їхні характеристичні домінанти: Данте – «в душі мандрівник, поет»; Еней – «воїн», мандрівник; «Фауст» - «магістер», «вчений маг» - Ю.Клен наділив їх нетрадиційною функцією – провідника-гіда.

 Перший етап ХХ ст. у поемі «Попіл імперій» названо «переддвір’ям пекла Данте». Його знакові фігури – Распутін, Грегуар, «Капітал» Маркса, піп Г.Керенський, Ленін, чимало інших діячів за часів І світової війни, революції, громадянської війни, визвольних змагань України та поразки УНР, початку будівництва соціалізму, події яких пропущено через «я» героя-оповідача. У «Розмові з читачем», якою завершується «Перша частина» поеми, автор обіцяє читачу:

Тебе в прірву пекла поведу

і виведу на верховини,

і в тім поході грізно загудуть

від Данта пещені терцини

 У наступній (другій) частині поеми, де реалістично зображено «новітнє пекло», Данте вступає у визначеній йому автором ролі, яку згодом передає Енею. За своєю структурою ця частина наближена до «Пекла» з «Божественної комедії», з якої запозичено Кленом чимало ремінісценцій, серед останніх є й такі, що зустрічаються в «Енеїді» Вергілія І.Котляревського. Юрій Клен не відмовляється від терцин при зображенні пекельних мук. Пекло в нього – «прірва». Збережено й атрибутивні ознаки підходу до нього – «темрявий бір», «нетрі», «туман», «горби». Вхід до пекла теж означений міфічними прикметами – печера. Охоронці в пекло в Юрія Клена, як і у Данте, - «лев, пантера, вовчиця». Автор так описує пекло:

Новітнє пекло там…не давнє, звикле,

в якому шкварили людей чорти.

Та марево старе  погасло й зникло

Данте в «Попелі імперій» «у френчі й галіфе, - і кольт висів на пасі шкірянім» та ще й «парбілетом», «у високі чоботи узутий», «приображений на трафарет». Аналогічно змінено і образ Енея: він теж «у високі чоботи узутий», стає на «милиці-ходулі». Вмотивування маскараду стосується обох сторін: він підпорядкований образу пекла:

А щоб туди дістатись і дійти,

все там оглянути і все збагнути,

чортячу шкуру труба надягти, -

бо все пекло на землі, де і кати , і жертви – породження імперій.

 У структурі повістування про пекло теж простежується близькість до «Божественної комедії» Данте. Книга «Пекло» поділяється на пісні, пекло на 9 кіл.

 Автор тяжіє до геометричних фігур. Світ – простір – час уявляються ним у формі кола. Колами він називає просторові точки пекельних страждань українського народу. При цьому наголошує: «кляте коло», «зачаклований круг», «закляте коло», «проклятий круг». Кожне з кіл поєднані темою, але змістовно різні, епізоди «пекельних мук» несправедливо обвинувачених. Письменник підкреслює це через аксіологічні означення: «вигадана драма», «примха слідчого». Жахливі тортури простежуються у поемі: «способи, якими в ваші дні/людині смирній язика розв’яжуть,/різноманітні вельми  і рясні», і після тих нестерпних мук людина / на себе радо брала ту вину, / яку їй примха слідчого накине». У межах кожного з кіл своєрідно демонструються дії катів і мук жертв (політичних в’язнів), наводяться характеристичні портрети реальних осіб, названих безпосередньо (Лесь Курбас, Олена Теліга, Олег Ольжич), або упізнаваних за наведеними біографічними відомостями чи ремінісценціями з їхніх творів (М.Зеров, М.Драй-Хмара, П.Филипович). Побудована за принципом кола характеристика фашизму: «З чорним знаком білий круг став колесом історії» - має алегоричний зміст.

Час у Юрія Клена визначається як «антракт між безчассям», «мить атома і війн», він орієнтований на світовий хаос, що підкреслюється трансформацією кола в квадрат, ромб (квадрат – символ дисгармонії). Ознаки смерті показані в поемі і підкреслюються цитатами: «куби, труп», «чотирикутники пожовклих нив, як ті квадрати шахівниць». Есхатологічна ідея коло обігу осмислювалася антиками і Г.Сковородою, Фіхте, Шеллінгом, Шпеглером, Гегелем, що було відомо Юрію Клену. Ближча до нього паралель – нім. авангардистський експресіонізм: у живописі періоду ІІ світової війни художники цього напряму на тлі геометричної фігури давали жахи воєнної трагедії.

Також своєрідне бачення автора і до чисел-емблем, зокрема до числа 5. «Попіл імперій», як і «Прокляті роки», має 5 частин. У розвитку сюжету виразно виявляється культурологічний та соціальний зміст цього числа, що є символом людини. «У християнській іконографії 5 – число ран «Христових». Найвиразніше саме це значення втілено в концепції пекла і страждання. Події, зображені в поемі «Попіл імперій», прив’язані до п’яти трагічних етапів першої половини ХХ ст. (Перша світова війна, громадянська війна, голод, репресії, Друга світова війна). Виражено 5 психологічних станів автора-оповідача:

  1. Казковий світ дитинства;
  2. «Архангельське заслання» (саме Ю.Клен був відправлений на заслання в Архангельськ);
  3. Рятування від голоду Баршивстві;
  4. Співпереживання репресованим друзям;
  5. Стан в окупованій фашистами землі.

Модель пекла складається з 5 картин:

  1. В’язниця радянських концтаборів
  2. Село на Україні в 20-30 р.
  3. Українського періоду гітлерівської окупації
  4. 5 концтаборів, які були розташовані на території Німеччини.

 Також числа 3,4 автор застосовує у поемі не в позитивному плані: три фурії, три грації, три горгони «три царства тіней мертвої країни». 3 точки, де жорстоко знущалися. 3 апокаліптичні явища – українське село 20-30 роки – голод, канібалізм, виселення. Число 4 теж має негативний зміст: розп’яття, жертви, камери в яких знищують людей.

 Образи для викриття імперій:

  • Образ Цербера і Люцифера, в характеристиці яких число 3 домінує. Юрій Клен подає характеристику «триголовий пес». Він наділяє рисами містичну істоту, узагальнюючи образ: «якась потвора, чудище/ за нами стежить пильно день і ніч, думки відгадує і числять кроки». Поглиблення цього образу в портреті двійників, які «зрослись тілами» (натяк на плакатні зображення спільноти Маркса, Енгельса, Леніна, Сталіна), де фіксовано «чотири шиї, восьмеро очей». Деталь «пащі»: «…текло із пащі четвертої сало, / Стирчали в ній огризки рук і ніг, / А під зубами черепи тріщали». Зіставлення алегоричного образу із конкретними реаліями і долями поіменно названих осіб переводить викриття у площину трагічного, відчуття якого наявне в зображенні як сталінського, так і гітлерівського пекла. Вожді останнього – Сатана (Сталін) і Люцифер (Гітлер), проявляється вся їхня суть в діяльності. Сталін – постать Сатани, створив «соціалістичний рай», а Гітлер обіцяв «новий едем». «Триголовий лютий пес» є уособленням єдності Гітлера та його сателітів:

… і гавкали три пащі хором,

З них слина з лайкою текла.

Одна з них басом по-німецьки

Так лаялася по-мистецьки,

 

А друга, мов хотіла зжерти,

Щось по-мадярському ревла.

І по-румунськи третя, зла,

На нас торохкотіла: «Dracu!»

Розмежування Сталінського і Гітлерівського пекла лише в геральдичних прикметах (серп і молот; «свастики знак у білому крузі»), що трансформується в чорний.

Віщуючи смерть імперіям, Юрій Клен, через пекло «веде до неба» героя-оповідача. Простежується мотив «сходження до зірок». Цей вираз у творі вперше з’являється як заголовок до експозиційного вірша «Другої частини», центральною темою якої є пекло. Своє «сходження до зірок» автор відносив до вересневих днів 30-х років ХХ ст. Постає образ світла: «сонце вересневих днів/ стояло на вечірнім прузі». Ключовими у вираженні стану героя в Юрія Клена є «радість» і «воля». Нова країна сприймається як «щасливий острів», протилежній залишеній. Де є тундр, і тайг далекий жах». Та воля виявилася оманливою, зроблений вибір не звільнив від співпереживань: «мов життя відтятий шмат, твоя Вкраїна». Фраза «вернув я дух мій до землі» визначає наслідок нових перешкод по шляху до зірок, що постають на сторінках «історичного альбому» як злодіяння, але вже іншого «вождя» (Гітлера). Записи у нього завершуються картиною таборів «ді-пі» (переміщених осіб) на території повоєнної Німеччини, боротьби за душі колишніх громадян СРСР, які опинилися в них. Протиставлення кодових прикмет радянського суспільства (Сибір, «пиятики бравади», «темні змови», каторги тощо) і менталітету України («Сад Божественних пісень» Г.Сковороди, левади, гетьманська булава й бунчук, пісня і верба й т.ін.).

Тема «сходження до зірок» у «Четвертій частині» поеми «Попіл імперій» набуває значення повороту поета в думках «з чужого простору» на Вкраїну. Вона для нього небо і зірка, світло і сонце. Такою вона постає через систему символів і метафор астрального і солярного змісту: «нагорній спокій зір», «простір безсмертної блакиті і сонця повінь золота»,  соняшник як квітка-символ, «ясного Хорса квіте золотий». Парадоксальність уявного і реального образу України створює відчуття її недосяжності, як зірки, неба, сонця, для Поета. Жертви імперій зображені на тлі червоної землі, образ якої в поемі тотожний образові «мертвої землі». В одній площині з ним образи вогню, пурпурного Сонця, червоного вина, червоних пломенів у їх негативному сенсі як ознак апокаліпсису. У завершальній частині п’ятій місія поета визначається в тріаді: бути літописцем, борцем і творцем. Очищення світу від «пекельних жартів» залежить і від нього:

Предків не маєш? – Тож будь тепер сам собі предок.

Люди забули легенди? – Нову їм створи.

Втратили віру? – Кресли на скрижалях їм Кредо.

Щезли герої? – Меча тоді в руки бери.

«Золотий засів» поета, святість і мудрість, думки якого спрямовані до неба, до зірок, до природи, - втілення гармонії.

Отже, звернувшись до «вічних» опозицій Добро-Зло, Життя-Смерть, традиційних мотивів пошуків щастя, вибору людиною, митцем свого  місця в житті, образів пекла і раю, Юрій Клен переніс їх на новий історичний і соціальний грунт екзистенційних конфліктів дійсності, надаючи їм якісно нового змістового рівня.

 

docx
Додано
30 січня
Переглядів
102
Оцінка розробки
Відгуки відсутні
Безкоштовний сертифікат
про публікацію авторської розробки
Щоб отримати, додайте розробку

Додати розробку