Матеріал до виховних годин

СЕЛИДІВСЬКИЙ ВІДДІЛ ОСВІТИ

МЕТОДИЧНИЙ КАБІНЕТ

ПРИТЧІ – ДОРОГОЦІННЕ КАМІННЯ

Збірник для виховних годин

   Збірник призначений для учнів та вчителів, класних керівників загальноосвітніх навчальних закладів.

      Вчителі, психологи, класні керівники можуть за допомогою притч дати своїм учням знання, що проникають глибоко в серце і подібно насінню проростають і дають свої паростки.

Підготувала

учитель математики та інформатики

Селидівської ЗОШ І-ІІІ ступенів №1

Лаба Світлана Василівна

КОМУ ПОТРІБНІ ПРИТЧІ?

Притчі , як дорогоцінне каміння, віками
передавались від одної культури до іншої,
стали універсальною мовою духовного
спілкування народів.
(В.Н.Кляпіков).
Притча - це одночасно мудрість і шлях до
мудрості: це слово, вчинок, життя і 
мистецтво
(А. Княжицький).

     Тисячі років усна народна творчість існувала не лише для розваг. Вона слугувала певним засобом, з допомогою якого старше покоління передавало знання і досвід молодшому. З давніх часів дійшли до нас різні види усної народної творчості: казки, легенди, міфи, байки. Колись давно вони слугували мало не єдиним засобом передачі інформації наступним поколінням. Для чого взагалі потрібні притчі? Вони допомагають у житті. Це не просто цікаві історії, написані з метою когось навчити.
     Притчі – це історії, які передаються від серця до серця, відкривають людям почуте, побачене, але найголовніше – душу.
     Вікова мудрість, що закладена в притчах, перетворює їх на своєрідну книгу життя, яка допомагає нам зрозуміти себе та наше майбутнє.
     Краса притчі полягає в тому, що вона не ділить людський розум на запитання і відповідь. Вона просто дає натяк на те, що кожного разу, коли відбуваються які-небудь події, згадується відповідна до них притча. На мій погляд, це не просто повчальні історії. У будь-якій з них можна знайти безліч прихованих змістів.
     Інколи притча – найкраща відповідь на поставлене життям питання. Притчі вчать розуміти, приймати і цінити найважливіше в житті – кохання, щастя, розуміти неписані, але такі важливі закони життя. Але, найцінніше – притчі не мають вікових обмежень. Вони цікаві всім!
     Саме дітям, яких виховують іноді батьки в наказовому порядку: «Винеси сміття! Прибери в кімнаті! Поважай вчителів! Не прогулюй уроки», за допомогою притч можна найкраще пояснити важливі в житті речі.
     Школярам потрібно читати притчі, щоб вони визначали для себе життєві пріоритети. Молодь знайде в притчах багато цікавого про зміст життя, про те, куди ми йдемо і який шлях нам обрати. Вчителі, психологи, класні керівники можуть за допомогою притч дати своїм учням знання, що проникають глибоко в серце і подібно насінню проростають і дають свої паростки.

Не відносьтесь до притчі зневажливо. Подібно тому, як при світлі найдешевшої свічки можна знайти загублену золоту монету або перлину, так з допомогою притчі пізнається істина.

ВИКОРИСТАННЯ ІСТОРІЙ, ЛЕГЕНД МЕТАФОР НА ТРЕНІНГУ
       Легенди і притчі – історії. Які поєднують в собі мудрість і простоту, вчать нас думати, знаходити вирішення проблеми, розвивають мислення, інтуїцію, уявлення. Одні з них приносять натхнення, інші змушують сміятись, треті – задуматись. Ці історії відкривають нові життєві орієнтири, направити нас і запропонувати шляхи майбутніх змін і особистого зросту. У наш час притчі, історії і метафори використовують з метою морального та естетичного виховання.
       З появою тренінгових технологій вони переживають друге народження. З їх допомогою на тренінгу можна розв’язати безліч завдань:
- створення сприятливої психологічної атмосфери;
- набуття учасниками стану розслабленої готовності;
- мотивація до вивчення нової теми;
- позитивні зміни на рівні цінностей і ставлень;
- краще розуміння того, що важко пояснити;
- планування майбутнього.
Вони допомагають:
- зрозуміти те, що важко пояснити словами;
- головна думка легше запам’ятовується, тому що викликає асоціації з особистим досвідом;
- розслаблюють і створюють позитивну атмосферу;
- найефективніше використовувати для впливу на рівні цінностей,
переконань і морального вибору.

Історії, зображені у притчах, не втратили сьогодні свого значення. Інформація у формі цікавої історії сприймається і запам’ятовується краще, ніж у вигляді сухих фактів чи інструкцій.

Все в твоїх руках

Давним-давно в стародавньому місті жив Майстер, оточений учнями. Самий здатний з них одного разу задумався: «А чи є питання, на яке наш Майстер не зміг би дати відповіді?» Він пішов на квітучий луг, піймав найкрасивішого метелика і сховав його між долонями. Метелик чіплялася лапками за його руки, і учневі було лоскотно. Посміхаючись, він підійшов до Майстра і запитав:

- Скажіть, який метелик у мене в руках: живий чи мертвий?

Він міцно тримав метелика в зімкнутих долонях і був готовий будь-якої миті стиснути їх заради своєї істини.

Не дивлячись на руки учня, Майстер відповів:

- Все в твоїх руках.

Притча про призначення

В одного  чоловіка було чотири сина.  Кожен із парубків мав  свій талант : перший добре бився, другий був відмінним розвідником, третій майстерно з луку стріляв, і лише четвертий був далекий від військових справ -  він неперевершено готував.

Минали роки. Хлопці розвивали свої здібності і досягли певних результатів у цьому . Все було добре до того часу, поки не  настали скрутні часи: король іншої країни оголосив війну.

Парубки разом з іншими молодими людьми вирушили в дорогу, щоб у боях захищати рідний край. Ось коли хлопці змогли проявити свої здібності! Перший бився, другий ходив у розвідку і розповідав своєму загону про плани противників, а третій по ворогах  з лука стріляв. Лише четвертий брат не брав участі в боях – він  годував військо.

Минув  рік, а війна тривала. Якось  три брати прийшли до четвертого і кажуть: «Ти  нічого не зробив для перемоги, нема від тебе користі на війні – вертайся додому».    Молодший брат, не сказавши ні слова проти, пішов додому, адже він умів бути лише кухарем.

Не стало чим годувати солдатів. «Ох і дурні ми, що брата прогнали!»- подумали брати. Відіслали вони гінця до свого поселення , щоб він повернув їхнього братця до війська. Молодший брат був не гордий, і тому довго його вмовляти не довелося – він із радістю відгукнувся на прохання братів.

Скоро війна закінчилася повною перемогою війська. Повернувшись до рідного села,  старші брати  допомагали бідним, хворим та  бездомним, а молодший смачно годував мешканців свого селища. Усі вони одружилися з гарними дівчатами, котрі народили їм багато дітей. Щастя надовго оселилося у цьому чудовому місці.

Кожна людина на Землі виконує своє призначення. Важливо не те, у чому ти себе проявив, а те, як ти це зробив і яка користь людям з цього.

В руках долі

Великий японський воїн вирішив атакувати противника, хоча супротивників було в кілька разів більше. Він знав, що переможе, але його солдати сумнівалися.

По дорозі він зупинився у святині і сказав своїм людям:

–  Після того, як я відвідаю святиню, я кину монету. Якщо випаде орел – ми переможемо, якщо решка – програємо. Доля тримає нас в руках.

Воїн увійшов до святині і мовчки помолився. Вийшовши, він кинув монету. Випав орел. Його солдати так рвалися в бій, що легко виграли битву.

– Ніхто не може змінити долю, – сказав йому слуга після битви.

– Звичайно, ні, – відповів на це переможець, показуючи йому монетку, у якої з обох боків був орел.

Рай і пекло

Наснився одному чоловікові сон, що потрапив він на небеса і зустрів там Апостола Петра, що запропонував йому екскурсію.
    Спочатку вони помандрували до пекла. Чоловік здивувався: у великих світлих кімнатах стояли величезні столи, заповнені різноманітними стравами, за столами сиділи люди, але вони були нещасливі, бо ложки в їхніх руках були занадто довгими і вони не могли їсти ними!
     Після цього вони пішли до раю. Чоловік був здивований не менше! Тому що побачив ту ж саму картину: великі світлі кімнати, столи зі стравами і знову довгі ложки. Але люди, що сиділи за столом, посміхались. Вони були щасливі!

Чоловік запитав Петра:
- Не розумію, все однаково. Чому ж в раю люди такі щасливі?
- А тому, що вони годують інших, а не стараються наїстись самі!

Сила слова

Жили – були маленькі жабенята. Вони вирішили організувати
змагання. Їх метою було вибратись на вершину башні.
     Зібралось багато глядачів, які хотіли подивитись на ці змагання і 
посміятись над їхніми учасниками…
     Змагання почались…
Ніхто не вірив, що жабенята зможуть забратись на вершину башні.
З усіх сторін лунало:
«Це дуже складно!!! Вони ніколи не досягнуть цієї вершини».
«Башня для них занадто висока».
     Маленькі жабенята почали падати. Один за одним…
     Деякі намагались підстрибнути все вище і вище… Але юрба все одно кричала: «Жоден не зможе цього зробити». Ще більше жабенят падало з висоти на землю… Тільки одне підіймалось все вище і вище… І, доклавши зусиль, одне єдине добралось до вершини. Всі поцікавились, як йому це вдалося?
Де в нього знайшлося сили не впасти з висоти?

Але жабеня–переможець виявилось глухим… Воно не чуло, що
глядачі не вірили в його сили!
     Ніколи не слухайте людей, що прагнуть передати тобі свій
песимізм та поганий настрій! Вони забирають у тебе віру у власні сили!
     Не забувай про силу слова!!! Думай лише про хороше!

                                  Притча про двох вовків
     Колись давно старий індієць відкрив своєму внукові одну життєву істину:
     "В кожній людині йде боротьба, дуже схожа на боротьбу двох вовків. Один вовк являє зло, заздрість, ревнощі, жаль, егоїзм, амбіції, брехню... Інший вовк представляє добро, світ, любов, надію, істину, доброту, вірність…" Маленький індієць, зворушений до глибини душі словами діда, на якусь мить задумався, а  потім запитав: "А який вовк в кінці перемагає? " Старий індієць ледве помітно посміхнувся і відповів: "Завжди перемагає той вовк, якого ти годуєш."

Гордий олень

У одного молодого оленя були великі і красиві роги, якими він дуже гордився. Ні в кого не було таких розкішних рогів! Біля нього паслися дикі кози, в яких були такі маленькі і криві ріжки, що він сміявся над ними. А коли йому зустрічалися дикі кабани, в яких взагалі не було рогів, а були лише кривіікла, він зневажливо пирхав і відвертався від них. Адже йому було чим гордитися! Все в його житті було б чудово, коли б не його ноги. Йому здавалося, що вони дуже непривабливі, тонкі і криві. Він нікому про це не говорив, але дуже страждав і переживав з цього приводу. І ось, одного дня в  лісі сталася пожежа. Всі дикі звірки із страхом кинулися бігти. І у цей момент олень оцінив всю гідність своїх міцних ніг. Вони несли його швидше за вітер. Він оббігав всіх кабанів і антилоп і, неодмінно врятувався б від вогню, коли б не його гіллясті, розкидисті роги. Вони застрягли в хащах. Повз нього проносилися дикі звірі. Вогонь наближався. І у цей момент олень вперше усвідомив, як хороші його ноги, і як безглузді його роги - предмет його гордості!

                                        Доля

Якось одна людина постала перед Творцем і запитала Його:
- Чи правда, що життя кожної людини зумовлене Долею, і Доля ця записана в Книзі Доль задовго до народження самої людини?
- При народженні кожній людині я підношу Дар, - відповів Творець, - і Дар цей ви називаєте Долею. Мій Дар, немов щит, оберігає людину. У першу чергу від себе самого.
- Отже, - сказала людина, - Книга Доль дійсно існує?
Творець кивнув, витягнув з небуття Книгу і дав її людині.
- Невже в цій книзі можуть вміститися всі Долі людські? - Здивувалася людина малим розмірам Книги.

- Набагато більше, - відповів Творець.
Людина навмання розкрила Книгу і стала читати.
- Отже, все було безглуздо, - нарешті сказала людина, - всі страхи і радості, всі надії, сумніви і цілі, все життя - це всього лише написана кимось Доля.
Людина закрила Книгу.
- Навіщо? - Запитала вона.
- Людина виростає зі своєї Долі, і одного разу вже не поміщається в ній, - відповів Творець. - Так дитина раптом помічає, що старе дитяче ліжечко не вміщує його витягнуте тіло, так квітка розриває кістяну оболонку насіння у своєму неусвідомленому прагненні до сонця, так зима розчиняється в дні, який став довшим, не встигаючи наростити своє крижане тіло за коротку ніч.
- І що ж відбувається потім? - Запитала людина.
- Відкрий Книгу і прочитай, - сказав Творець.
- А де шукати? - Спитала людина, гортаючи сторінки.
- Шукай свою Долю.
Людина довго копалася в Книзі в пошуках потрібного, потім здивовано вигукнула:
- Але мене там немає!
Творець кивком підтвердив. Людина довго думала, але так і не змогла придумати пояснення цьому неймовірному факту. Лише знизала плечима. Не дочекавшись відповіді, Творець відповів сам:
- Людина виростає зі своєї Долі і сама творить її своїми вчинками.

Образа – це камінь в душі

     Учень попросив учителя:
- Ти такий мудрий, ти завжди в гарному настрої, ніколи не злишся - допоможи і мені бути таким.
     Учитель погодився і попросив учня принести картоплю і прозорий пакет.
- Якщо ти на когось розізлишся і затаїш образу, - сказав учитель, - то візьми одну картоплину. З одного її боку напиши своє ім'я, з іншого ім'я людини, з якою стався конфлікт, і поклади цю картоплину в пакет. 
- І це все? - Здивовано запитав учень.
- Ні, - відповів учитель. Ти повинен завжди цей пакет носити з собою. І кожен раз, коли на когось образишся, додавати в нього картоплину. Учень погодився.
     Пройшов якийсь час. Пакет учня поповнився ще декількома картоплинами і став уже досить важким. Його дуже незручно було завжди носити з собою. До того ж та картопля, що він поклав на самому початку, стала псуватися. Вона покрилася слизьким гидким нальотом, деяка проросла, деяка поцвіла і стала видавати різкий неприємний запах.
     Учень прийшов до вчителя і сказав:
- Це вже неможливо носити з собою. По-перше пакет занадто важкий, а по-друге картопля зіпсувалася. Запропонуй щось інше.
     Але вчитель відповів:
- Те ж саме відбувається і в тебе в душі. Коли ти на кого-небудь злишся, ображаєшся, то в тебе в душі з'являється важкий камінь.        Просто ти це відразу не помічаєш. Потім каменів стає все більше.   Вчинки перетворюються на звички, звички - в характер, який породжує смердючі пороки. І про цей вантаж дуже нелегко забути, адже він надто важкий, щоб носити його постійно з собою. Я дав тобі можливість поспостерігати весь цей процес з боку. Кожен раз, коли ти вирішиш образитися або, навпаки, образити когось, подумай, чи потрібен тобі цей камінь.

Рецепт від гріха

Одного разу чоловік запитав у лікаря:
- Чи є у вас рецепт від гріха?
- Є, - відповів лікар. - Ось цей рецепт:
нарийте коренів слухняності, зберіть квітів душевної чистоти, нарвіть листя терпіння,
зберіть плодів чесності, все це висушіть постом утримання, вкладіть в каструлю добрих справ, додайте води сліз покаяння, посоліть сіллю братолюбства, додайте щедрот милостині, та в усе це покладіть порошок смирення і колінопреклоніння.

Приймайте по три ложки в день страху Божого, одягайтеся в одяг праведності, не впивайтеся вином перелюбства, не входьте в марнослів'я, а то застудитеся і захворієте гріхом знову.

Чаша терпіння

Одного разу молодий християнин попросив свого вчителя пояснити, чи варто випробовувати терпіння іншої людини.     Учитель взяв порожню чашу і поставив її учневі на коліна, давши в руки глечик, наповнений водою. Потім попросив учня закрити очі і поступово наповнювати чашу.
Вчитель сказав:
- Випробовуючи терпіння іншої людини, ти наосліп наповнюєш чужу чашу, яка, тим не менш, знаходиться на твоїх колінах. Тому ти не знаєш, коли вона переповниться, і ризикуєш облити самого себе.
Продовжуючи повільно наповнювати чашу, учень запитав:
- Отже, християнин не повинен наповнювати чужу чашу терпіння?- Не тільки, - відповів учитель, - в тому, що ти оберігаєш свої ж коліна, чесноти і заслуги немає.
- Так що ж він ще повинен робити? - Запитав здивовано учень, не відкриваючи очей.
Учитель зняв з його колін практично повну чашу і, виливши її вміст назад у глечик, додав:
- Християнин повинен також стежити за тим, щоб його чаша на чужих колінах ніколи не переповнювалася. 

Найцінніше в нашому житті

Один чоловік в дитинстві був дуже дружний зі старим сусідом. Але час минав, з'явився інститут та інтереси, потім робота і особисте життя.

Кожну хвилину молодий чоловік був зайнятий, і у нього не було часу ні згадати про минуле, ні навіть побути з близькими. 
     Одного разу він дізнався, що сусід помер - і несподівано згадав: старий багато чому навчив його, намагаючись замінити хлопчикові загиблого батька. Відчувши свою провину, він приїхав на похорон.
     Увечері, після поховання, чоловік зайшов до спорожнілого будинку покійного. Все було так, як і багато років тому ... Ось тільки маленька золота коробочка, в якій, за словами старого, зберігалася найцінніша для нього річ, зникла зі столу. Подумавши, що її забрав хтось із нечисленних родичів, чоловік покинув будинок. 
     Однак через два тижні він отримав посилку. Побачивши на ній ім'я сусіда, чоловік здригнувся і відкрив коробку. Всередині лежала та сама золота коробочка. У ній виявився кишеньковий золотий годинник з гравіюванням: «Спасибі за час, що проводив зі мною». І він зрозумів - найціннішим для старого був час, проведений зі своїм маленьким другом. З тих пір чоловік намагався якомога більше часу приділяти дружині та синові.
     Життя вимірюється не кількістю подихів. Воно вимірюється кількістю моментів, які змушують нас затримати подих. Час витікає від нас кожну секунду. І його потрібно витрачати прямо зараз. Але витрачати його потрібно мудро і на саме цінніше у житті.

Краса серця

В один сонячний день красивий хлопець стояв на площі посеред міста і з гордістю хвалився найпрекраснішим серцем в окрузі. Він був оточений натовпом людей, які щиро захоплювалися бездоганністю його серця. Воно було дійсно ідеальне - ні вмятинки, ні подряпини. І кожен у натовпі погоджувався, що це - найпрекрасніше серце, яке вони коли-небудь бачили. Хлопець був дуже цим гордий і просто сяяв від щастя.
Несподівано, з натовпу вперед вийшов старий і сказав, звертаючись до хлопця:
- Твоє серце по красі і близько не стояло поряд з моїм.
Тоді весь натовп глянула на серце старого. Воно було пом'яте, все в шрамах, в деяких місцях шматки серця були вийняті і на їх місцях були вставлені інші, які зовсім не підходили, деякі краї серця були рваними. До того ж в деяких місцях в серці старого явно не вистачало шматочків.

Натовп втупилася на старого - як він міг сказати, що його серце красивіше?
Хлопець глянув на серце старого і засміявся:
- Ти напевно жартуєш, старий! Порівняй своє серце з моїм! Моє ідеальне! А твоє? Твоє - мішанина шрамів і сліз!
- Так, - відповів старий, - твоє серце виглядає ідеально, але я б ніколи не погодився обмінятися нашими серцями. Дивись! Кожен шрам на моєму серці - це людина, якій я віддав свою любов - я виривав шматок мого серця і віддавав цій людині. І вони часто натомість віддавали мені свою любов - свій шматок серця, яке заповнювало порожні простори в моєму. Але оскільки шматочки різних сердець точно не підходять один до одного, тому в мене в серці є рвані краї, які я бережу, бо вони нагадують мені про любов, якою ми ділилися. Іноді я віддавав шматки мого серця, але інші люди не повертали мені свої - тому ви можете бачити порожні діри в серці - коли ти віддаєш свою любов - не завжди є гарантії на взаємність. І хоч ці діри приносять біль, вони мені нагадують про любов, якою я ділився, і я сподіваюся, що в один прекрасний день ці шматочки серця до мене повернуться.
Тепер ти бачиш, що означає справжня краса?
     Натовп завмер. Молодий чоловік мовчки стояв приголомшений. З його очей стікали сльози.
Він підійшов до старого, дістав своє серце і відірвав від нього шматок. Тремтячими руками він протягнув частину свого серця старому. Старий узяв його подарунок і вставив в своє серце. Потім він у відповідь відірвав шматок від свого побитого серця і вставив його в діру, що утворилася в серці молодого чоловіка. Шматок підійшов, але не ідеально, і деякі краї виступали, а деякі були рваними.
     Молодий чоловік подивився на своє серце -вже не ідеальне, але більш красиве, ніж воно було раніше, поки любов старого не торкнулася його.
     І вони, обнявшись, пішли по дорозі...

Любов і щастя

- Куди зникає Любов? - Запитало маленьке Щастя у свого батька.
- Вона вмирає, - відповів батько. Люди, синку, не бережуть те, що мають. Просто не вміють любити!
     Маленьке Щастя задумалося... "Ось виросту великим і стану допомагати людям!" - вирішило. Йшли роки. Щастя підросло і стало великим. Воно пам'ятало про свою обіцянку і з усіх сил намагався допомагати людям, але люди його не чули. І поступово Щастя з великого почало перетворюватися на маленьке і чахле. Дуже воно злякалося, як би зовсім не зникнути, і відправилося в далеку дорогу, щоб знайти ліки від своєї недуги.

Довго чи коротко йшло Щастя, не зустрічаючи нікого на своєму шляху, тільки стало йому зовсім погано. І зупинилося воно відпочити. Вибрало розкидисте дерево і прилягло. Тільки задрімало, як почуло кроки, що наближаються. Відкрило очі і бачить: іде по лісу старезна баба вся в лахмітті, боса і з палицею. Кинулося щастя до неї:
- Сідайте. Ви, напевно, втомилися. Вам потрібно відпочити і підкріпитися.
     У старої підкосилися ноги, і вона буквально звалилася в траву. Трохи відпочивши, мандрівниця розповіла Щастю свою історію:
- Прикро, коли тебе вважають такий старою, але ж я так ще молода, і звуть мене Любов!
- Так це ви Любов?! - Щастя було вражене. - Але мені говорили, що Любов - це найпрекрасніше з того, що є на світі!
Любов уважно поглянула на нього і запитала:
- А тебе як звуть?
- Щастя.
- Ось як? Мені теж говорили, що Щастя має бути прекрасним. І з цими словами вона дістала з свого лахміття дзеркало.
Щастя, поглянувши на своє відображення, голосно заплакало. Любов підсіла до нього і ніжно обійняла рукою.
- Що ж з нами зробили ці злі люди і доля? - Схлипувало Щастя.

- Нічого, - говорила Любов, - Якщо ми будемо разом і станемо піклуватися один про одного, то швидко станемо молодими і прекрасними.
      І ось під тим крислатим деревом Любов і Щастя уклали свій союз ніколи не розлучатися. З тих пір, якщо з чийогось життя іде Любов, разом з нею йде і Щастя, порізно їх не буває. А люди до цих пір зрозуміти цього не можуть...

Хто врятує Любов?

Давно ... Дуже давно був острів, на якому жили всі Почуття і духовні цінності людей: Радість, Смуток, Пізнання і інші. Разом з ними жила і Любов. Одного разу Почуття помітили, що острів занурюється в океан і скоро потоне. Всі сіли в свої кораблі і покинули острів. Любов не поспішала і чекала до останньої хвилини. І тільки, коли вона побачила, що на порятунок острова немає надії, і він майже весь пішов під воду, вона почала кликати на допомогу.

Повз проплив розкішний корабель Багатства. Любов просила взяти її на корабель, але Багатство сказало, що на його кораблі багато коштовностей, золота і срібла і для Любові місця немає. Любов звернулася до Гордості, корабель якої пропливав повз ... Але у відповідь Любов почула, що її присутність порушить порядок і досконалість на кораблі Гордості.

З благанням про допомогу Любов звернулася до смутку. «О, Любов, - відповів Смуток, - мені так сумно, що я повинна залишатися на самоті».
Мимо острова пропливла Радість, але вона була так зайнята веселощами, що навіть не почула благання Любові.

Раптом Любов почула голос: «Іди сюди Любов, я візьму тебе з собою». Любов побачила сивого старця, і вона була така щаслива, що навіть забула запитати ім'я його. І коли вони досягли Землі, Любов залишилася, а старець поплив далі.

І тільки коли човен старця зник, Любов спохватилася ... адже вона навіть не подякувала старцю.

Любов звернулася до Пізнання: «Пізнання, скажи мені, хто врятував мене?». «Це був Час», - відповіло Пізнання. «Час?» - Здивувалася Любов - Чому він мені допоміг?» Пізнання відповіло:« Тільки Час розуміє і знає, як важлива в житті Любов».

Дім сонця

Хлопчина-сирота, одягнений у лахміття, сидів, зіщулившись, біля будинку багатія. Його витягнута рука просила у людей милостині. Цвіла весна, гори, що височіли неподалік, одяглися вже в зелене вбрання і весняне сонце дивилося на світ добрими очима. Повз хлопчика снували люди, але ніхто з них не глянув на нього, ніхто не звернув уваги на бідолашного сироту. Сонце повільно йшло до заходу і, нарешті, сховалося по той бік зелених гір: подув холодний вітер, і хлопчик сильно змерз.

- Ах, червоне сонечко, добре сонечко, мене зігрівали твої промені... Куди ж ти йдеш, навіщо залишаєш мене одного в цьому холоді і темряві? У мене немає матері, немає дому. Куди ж я піду, де мені шукати собі притулок? Вернись, вернись, візьми мене з собою, миле сонечко...

Так говорив безмовно в душі сирота-хлопчик, і сльози одна за одною котилися по його блідих щоках. А люди поспішали додому, і ніхто не захотів поглянути на хлопчика, нікому не було до нього справи. Останній сонячний промінь ковзнув по плечах гір і згас.

- Миле сонечко, я знаю, ти пішло у свій дім, до своєї матусі. Я знаю, де твій дім - він онтам, за горою. Я прийду до тебе, зараз прийду...

І встав бідолаха сирота, тремтячи від холоду, і побрів, тримаючись за стіни будинку багатія. Йшов він, йшов, минув місто і досяг підніжжя гір. Важкий був його підйом: кругом каміння й каміння, ступаючи по якому він поранив собі ноги, але, не звертаючи уваги на сильний біль, йшов без зупинки.

Ніч закрила своїм чорним крилом зелені гори. Тільки високо над вершинами гір мерехтіли зірки, немов ласкаві, ваблячі вогні. Дув сильний вітер, завивав в ущелинах, свистів між скелями. Але хлопчик твердим кроком, безстрашно йшов все вгору і вгору. Несподівано він почув собачий гавкіт, і трохи згодом з непроглядного мороку до нього долинув голос:

- Хто ти і куди йдеш?

- Я маленький мандрівник, іду до сонця. Скажи, де живе сонечко, чи далеко його будинок?

Тримаючи лучину в руках, до нього підійшов якийсь чоловік і лагідно сказав:

- Ти, напевно, втомився, хлопчику, хочеш їсти і пити? Підемо до мене. Як же це батько й мати кинули тебе самого в цю холодну, темну ніч?

- Немає в мене ні батька ні матері, я бездомний сирота...

- Ходімо, хлопчику, підемо до мене в будинок, - сказав добрий незнайомець і, взявши хлопчика за руку, повів його за собою.

Вони увійшли в бідну хатину. Біля вогнища сиділи жінка і троє маленьких дітей.

- Любі мої дітки, я привів до вас братика, було вас троє, відтепер стане четверо. Той, хто годує трьох, може прогодувати і чотирьох. Любіть же один одного міцно. А зараз підійдіть, діти, поцілуйте свого нового брата.

Дружина пастуха першою обняла хлопчика-сироту і гаряче поцілувала його. Потім підійшли діти і по-братськи поцілувалися з ним. Заплакав від радості хлопчик і довго не міг заспокоїтися. Потім сіли за стіл, радісні і жваві. Мати постелила дітям ліжка і поклала їх усіх біля себе. Втомлений хлопчик, як тільки закрив очі, негайно заснув міцним сном. Уві сні на обличчі його була щаслива посмішка, йому снилося, що він, нарешті, біля сонця, тримає його і лежить в його теплих обіймах. Затріпотіло його серце від захвату, він схопився і побачив, що міцно тримає за руку свою названу матір, а уві сні обіймав не сонце, а своїх братів. І зрозумів тоді хлопчик, що сонце саме тут, в цьому будинку, і саме його він тримав у своїх обіймах.

     Бог не десь далеко на небі, а він поруч з нами і живе в кожній людині, яка готова Його прийняти.

Половинками не народжуються, а стають

Філософ підкинув на долоні яблуко, покрутив, розглядаючи з різних сторін, і глибокодумно промовив:
- Люди вважають, що їхні душі подібні яблукам.
- У сенсі? - Зацікавився його учень.
- Точніше, половинки, - поправився філософ. - Ось так приблизно... - Він акуратно розрізав яблуко на дві частини і поклав на стіл.- У них є таке повір'я, ніби для кожної людини існує ідеальна пара.

Начебто Бог, перш ніж посилати душі в світ, розсікає їх навпіл, на чоловічу і жіночу половинки. Як яблуко. От і бродять ці половинки, шукають один одного. І знаходять? Як ти це собі уявляєш? Яка ймовірність такої зустрічі? Знаєш, скільки у світі людей?
- Багато.
- Саме так. А крім того... ну знайдуть вони один одного, ну і що далі? Думаєш, складуть ціле яблуко і заживуть у мирі та злагоді?
- Мабуть. А хіба не так? - здивувався учень.
- Ні, не так.

Учитель взяв у руки по половинці яблука і підняв їх до свого обличчя.
- Ось дві свіженькі душі сходять у світы. А як світ поводиться з людськими душами?
Філософ з хрускотом відкусив шматок від однієї половинки.
- Світ, - продовжував він з набитим ротом, - не стабільний. І жорстокий. Він все перемелює під себе все. Тим чи іншим способом - відрізає по шматочку, або відкушує, або зовсім перемелює в дитяче пюре.
Він відкусив від іншої половинки і на деякий час замовк, пережовуючи. Учень втупився на два недогризка і нервово проковтнув.
- І от, - урочисто проголосив філософ, - вони зустрічаються!
Він поєднав понадкушувані половинки.
- І що, підходять вони один одному? ...... Hі!
- А подивись тепер сюди, - перебив учитель і взяв ще кілька яблук. - Розрізаємо кожне навпіл, складаємо навмання дві половинки від різних яблук - і що бачимо?
- Вони не підходять, - кивнув учень.
- Дивись далі.
Склавши дві різні половинки разом, він куснув з одного і з іншого боку і продемонстрував результат.
- Ну, що бачимо? Тепер вони утворюють пару?
- Та-а, - учень задумливо кивнув. - Тепер вони відповідають один одному ідеально. А все тому, що світ їх обкушував не поодинці, а разом!

Люблячі один одного люди стають одним цілим: разом радіють життю і разом приймають удари долі, вчаться розуміти один одного з півслова, підтримувати один одного і підштовхувати до досягнення успіхів. А з часом деякі пари переймають один у одного навіть звички, стають схожими характерами і гармонійно доповнюють один одного ...Тобто другими половинками не народжуються, а стають. І це - клопітка праця.

Справедлива ціна

Одного разу цар подорожував зі своєю свитою по країні і потрапив в пустельну гірську місцевість, в якій не було навіть бідних пастуших халуп.
Кухар царя поскаржився:
- Повелитель! Я тут для того, щоб тішити твій смак. А в кухонному наметі не залишилося ні крихти солі. Що мені робити?
Цар відповів:
- Що за біда! Вернись в найближче село і знайди торговця сіллю. Тільки дивись, не переплати йому.

- Великий царю, - здивувався кухар, - у твоїх скринях так багато золота, що про це ходять легенди. Що за біда, якщо я заплачу за сіль трохи дорожче? Адже така дрібниця не зробить тебе біднішим.
Цар подивився серйозно і сказав:
- Не варто недооцінювати значення дрібниць. Дрібниці - вони як краплі, з яких, зрештою, утворюється ціле море. Всі великі несправедливості, в більшості випадків, починалися з дрібниць. Так що йди і купи солі за звичайною ціною.

Яким би дорогим не був Ваш час, завжди залишайте трохи для сім'ї...

Якось раз один чоловік повернувся пізно додому з роботи, як завжди втомлений і засмиканий, і побачив, що в дверях його чекає п'ятирічний син.
- Тату, можна в тебе дещо запитати?
- Звичайно, що трапилося?
- Тату, а яку платню ти отримуєш?

- Це не твоє діло! - Обурився батько. - І потім, навіщо це тобі?
- Просто хочу знати. Будь ласка, ну скажи, скільки ти отримуєш на годину?
- Ну, взагалі-то, 500. А що?
- Тату ... - син подивився на нього знизу вгору дуже серйозними очима. Тату, ти можеш зайняти мені 300?
- Ти питав тільки для того, щоб я тобі дав грошей на яку-небудь безглузду іграшку?- Закричав той. - Негайно марш до себе в кімнату і лягай спати! .. Не можна ж бути таким егоїстом! Я працюю цілий день, страшно втомлююся, а ти себе так нерозумно поводиш.
     Малюк тихо пішов до себе в кімнату і закрив за собою двері. А його батько продовжував стояти в дверях і злитися на прохання сина. «Та як він сміє питати мене про зарплату, щоб потім попросити грошей?»
     Але через якийсь час він заспокоївся і почав міркувати розсудливо: «Може, йому дійсно щось дуже важливе потрібно купити. Та біс із ними, з трьома сотнями, адже він ще взагалі жодного разу у мене не просив грошей ». Коли він увійшов у дитячу, його син вже був в ліжку.
- Ти не спиш, синку? - Запитав він.
- Ні, тату. Просто лежу, - відповів хлопчик.
- Я, здається, занадто грубо тобі відповів, - сказав батько. - У мене був важкий день, і я просто зірвався. Прости мене. Ось, тримай гроші, які ти просив.
     Хлопчик сів в ліжку і посміхнувся.
- Ой, татку, спасибі! - Радісно вигукнув він.
      Потім він заліз під подушку і дістав ще декілька зім'ятих банкнот. Його батько, побачивши, що у дитини вже є гроші, знову розсердився. А малюк склав всі гроші разом, і ретельно перерахував купюри, і потім знову подивився на батька.
- Навіщо ти просив грошей, якщо вони в тебе вже є? - Пробурчав той.
- Тому що у мене було недостатньо. Але тепер мені якраз вистачить, - відповіла дитина. - Тато, тут рівно п'ятсот. Можна я куплю одну годину твого часу? Будь ласка, прийди завтра з роботи раніше, я хочу, щоб ти повечеряв разом з нами.

Притча про страх

Жив чоловік, який всього боявся. Він боявся темряви, павуків, злих людей. І незабаром зі страху взагалі перестав входити з дому. Йшов мимо мандрівник. чоловік впустив його на нічліг і розповів про свою біду. Мандрівник йому й каже:

- Є страх, якого боятися не потрібно, і якщо ти його пізнаєш, то ніякий інший страх тебе вже не злякає. Іди, шукай його. А як страшно тобі стане, так ти відразу молитися починай. І хай береже тебе Бог.

І пішов чоловік шукати страх, якого не потрібно боятися, хоча і було йому дуже страшно. Він йшов через холодні гори, темні ліси. Йшов уздовж глибоких річок, по берегах солоних морів. Коли йому ставало страшно до неможливого, він починав Богу молитися, і страхи відступали. Так обійшов він всю землю і зрозумів, що боятися по-справжньому потрібно тільки одного: залишитись без Бога.

Недарма кажуть: хто пізнав страх Божий - нічого не боїться.

Чому йде любов?

Одного разу запитала внучка у бабусі: - Бабусю, чому йде любов? Чому люди перестають любити один одного і розлучаються? Я знаю, це дуже складне питання, на нього неможливо дати простої відповіді. Але я вже втомилася задавати це питання собі, шукаючи відповіді в помилках і розчаруваннях минулого. Мені на нього не можуть відповісти подруги, тому що у них ті ж самі помилки і розчарування, тільки з іншими іменами і прізвищами. Я навіть шукала відповідь на це питання в книгах по психології, але там замість відповідей багатосторінкові описи нервозів, комплексів, ієрархій цінностей, когнітивних дисонансів. Бабусю, ти можеш пояснити мені просто і зрозуміло, чому йде любов? - Онучко, - відповіла бабуся, - відповідь на це питання проста. Любов йде тоді, коли один з пари починає думати, що він гідний кращого. Коли один починає вважати присутність другого в своєму житті не незаслуженим щастям, а чимось само собою зрозумілим. Тоді любові вже немає місця і вона йде. А виною всьому - гординя. Недарма Церква вважає її найпідступнішим гріхом. 

Гріхи і чесноти

 Учитель відпочивав у тіні старого дерева. Повз по дорозі неспішно, невпевненою ходою йшов втомлений чоловік. Він ніс великий і важкий мішок. Його обличчя виражало весь біль і печаль роду людського. - Відпочинь, дорогенький! - Гукнув його вчитель. Той зупинився, повернув голову в бік вчителя, намагаючись зібратися з думками, і попрямував до дерева. У тіні подорожній буквально звалився на землю під вагою свого мішка. - Що несеш, друже? - Поцікавився учитель. - Гріхи мої тяжкі... - ледве видавив з себе чоловік, - будь вони прокляті! - Так кинь їх! Навіщо тягнути по житті те, що тобі приносить лише розчарування і страждання? - Як же я їх кину? Мабуть така доля моя тяжка ... - Гріхи не є частиною душі людини. Це важкі камені, які лежать на ній і не дають виявляти те, що закладено Богом. Уяви, що на землі лежить великий камінь. А під ним намагається пробитися назовні маленький паросточок. Так цей маленький паросточок і є доброчесність, яка вирощується Богом. Подорожній піднявся, обдумуючи слова Вчителя. - Ну, дякую тобі, мені пора йти... - сказав він, оглядаючи свій мішок. І пішов геть. Пройшовши кілька кроків, він раптом зупинився і, обернувшись, ніяково запитав: - Але ж, позбувшись від своїх гріхів, я стаю безгрішним! Чи означає це, що я став святим? - Ні, друже мій! Позбувшись від своїх гріхів, ти лише позбувся їх тяжкого вантажу і відкриваєш своє серце для плекання чеснот. Святим же ти станеш тоді, коли покажеш доброчесність у повній мірі.

Рахунок

Якось під вечір, коли мама поралася на кухні, до неї підійшов одинадцятилітній син з аркушем паперу в руках. 
Прибравши вигляду офіційної особи, хлопчик подав списаний лист мамі. Витерши руки до фартушка, мама почала читати:

РАХУНОК ЗА МОЮ ПРАЦЮ: 
За замітання подвір'я - 5 грн. 
За порядок у моїй кімнаті -10 грн. 
За купівлю молока - 1 грн. 
Догляд за сестричкою (три полудні) -15 грн. 
За дворазове отримання найвищої оцінки- 10 грн. 
За винесення сміття щовечора - 7 грн. 
Разом - 48 грн.

Закінчивши читати, мама лагідно глянула на сина, її вираз заполонили спогади. Вона взяла ручку і на зворотньому боці аркуша написала:

За те, що носила тебе у своєму лоні 9 місяців — 0 грн. 
За всі ночі, які провела коло твого ліжечка, коли ти був хворий - 0 грн. 
За ті всі хвилини, коли заспокоювала і втішала тебе, аби не сумував - 0 грн. 
За всі сльози, що витирала з твоїх очей - 0 грн. 
За все, чого тебе вчила кожного дня - 0 грн. 
За всі сніданки, обіди, підвечірки і вечері та канапки до школи - 0 грн. 
За життя, котре присвячую тобі кожного дня - 0 грн. 
Разом - 0 грн.

Закінчивши писати, мама, ніжно посміхаючись, подала листок синові. 
Хлопчик уважно прочитав написане, і дві великі сльози покотилися по його щоках. Він перегорнув листок і на своєму рахунку написав: "Заплачено", потім обхопив маму за шию і притулився, ховаючи обличчя.

Коли в особистих і родинних стосунках починають з'являтися розрахунки, все закінчується недобре. Любов — безрозрахункова, інакше її не існує.

За вікном

В лікарні в одній палаті лежали два тяжко хворих. Ліжко одного було біля єдиного вікна, а ліжко другого - біля дверей. - Що там видно у вікні? - якось спитав той, що лежав біля дверей. - Я бачу небо, хмари, що нагадують фантастичних звірів, озеро й ліс вдалині. Щодня той, що був біля вікна, коли він міг сидіти, розповідав своєму сусідові про події за вікном.
     Він розповідав про озеро, качок та лебедей на ньому, про човен з рибалками, про дітей, що гралися на березі, про закоханих, що трималися за руки й не зводили сяючих очей один з одного... Той, що біля дверей, хоча й не бачив цього, та в його уяві поставали ці картини - так гарно розповідав йому сусід. Та поступово до нього вкралася заздрість
     «Це несправедливо, - думав він. - За які заслуги йому дісталося місце біля вікна, а я повинен любуватися лише дверима з облупленою фарбою, тоді як він має такий чудовий вид з вікна." Спочатку ця думка його засоромили. та поступово його почала душити злість. Він навіть спати перестав - так хотів лежати біля вінка. Лише ця думка контролювала його життя.
     Одного разу вночі той, що лежав біля вікна почав задихатися й сильно кашляти. Він пробував дотягнутися до кнопки, щоб викликати сестру - та не міг. Його сусід біля дверей спостерігав у напівтемній палаті, як той намагається дотягнутися до кнопки. Він не поворухнувся й не натиснув свою кнопку, що викликала б сестру. Десь за п'ять хвилин кашель й хрипи затихли. Разом із диханням cусіда. Запанувала мертва тиша.
     Вранці його забрали. Після того сусід попросив медсестру, щоб його переклали до вікна. Медсестра, природно, допомогла йому. З трудом від піднявся й виглянув у вікно. За вінком була лише глуха цегляна стіна. Він спитав у медсестри - Як же так! Це вікно дивиться на глуху сіру стіну! Але той, що помер - розповідав мені про ліс, озеро, хмари, людей... Як же він міг це бачити з вікна? Медсестра сумно посміхнулася: - Він не міг бачити навіть стіни; ваш покійний сусід був сліпим. Він, певно, просто хотів вас трохи підбадьорити.

Прощення - як спосіб терпіння

В одному місті жив мудрець, і був у нього учень. Учень був хуліганом, частенько здійснював нехороші вчинки і не завжди був чемний з оточуючими. Але наставник його був дуже мудрою і праведною людиною, і тому взявся пестувати самого неприборканого хлопця. А учень виявився напрочуд здібним і дбайливим, схоплював все буквально на льоту. Він багато читав, вивчав Біблію, привчався до етикету, і його поведінка ставала кращою. Але залишилася у нього одна проблема, з якою він не міг впоратися. Тоді юнак звернувся до свого наставника.
- Учителю, - сказав юнак, - у мене є одна проблема: де б я не знаходився, де багато народу: на ринку, наприклад, у черзі, у великих компаніях, то скрізь з'являються люди, які починають мене дратувати.

Ці розмови, штовханина, чийсь неприємний сміх, або чавкання, плямкання...  Загалом, я починаю нервувати, а іноді й зриватися.
- Я знаю це відчуття, коли в тебе немає настрою, а хтось поруч неприємно сміється, або чавкає, або робить навіть просто те, що тобі не до душі. Я й сам часто стикаюся з цією проблемою.
- Ось-ось. Я починаю нервувати, але щоб не зірватися на кого-небудь, я просто йду, кидаю свої справи і йду, аби його не бачити.
- Ну от бачиш, ти сам знайшов спосіб, як вийти зі становища. Пішовши від джерела подразнення, ти йдеш від сварки, що може статися. Але, відповідно, ти йдеш і від своїх справ, якими займався біля джерела. У цій ситуації ти перемагаєш самого себе, але не проблему.
Тепер слухай мій спосіб: не потрібно більше нікуди йти, щоб придушити свого біса. Потрібно просто спочатку не давати йому біснуватися. Навчися їх прощати - всіх цих некультурних, грубих і противних. Навчися прощати, як прощав їх Ісус, коли ніс свій хрест на Голгофу. Наступного разу, коли тебе буде хтось дратувати, то згадай Ісуса, як усі в нього плювали і лаяли, як усі його били та сікли, і як він казав: «Господи, прости їх, бо не відають вони, що творять».

Зустріч і розлука

Давним-давно на перехресті трьох доріг ріс могутній старий дуб.
Якось в один прекрасний, теплий, сонячний день після довгої дороги підійшли до перехрестя три спутники, зупинилися, задумалися, у кого запитати, куди дороги ведуть. Тут несподівано зашелестів зелений дуб своїм листям: "Наліво -  в ліс, прямо - в поле, а направо - в гори." Задумалися спутники, засперечалися:
Куди ж йти?
Один хоче в гори, інший в ліс, а третій в поле. Розлучатися надовго не хочеться, а йти туди, куди нецікаво, теж не тягне. Спантеличилися. І знову зашумів тут своїми міцними гілками розкидистий дуб: "Ви тільки що прийшли, і тому вам здається, що дороги розходяться, а для мене вони тут сходяться. Ось по цій дорозі приходять сюди з лісу, по цій з полів, по цій з гір, але ніхто не проходить повз мене. Під моєю кроною відпочивають і набираються сил, в  смарагдовій тіні мого листя ховаються від сонця, притулившись до мого могутнього стовбура, слухають, як течуть по ньому цілющі соки з самої землі, живлячи зелене листя, довго згадують і розповідають про свої пригоди і  подорожі і надихаються на подальшу життєву дорогу. І коли вони
розлучаються зі мною, мені стає цікаво, якими я побачу їх через деякий час, що я почую від них і як по-новому доторкнуться до мого стовбура їх ,обпалені сонцем і вітром, руки. Тому в кожній розлуці для мене зароджується початок нової зустрічі, і 
ось вже багато років моя могутність зміцнюється знанням простої істини: чим багатша розлука, тим багатша зустріч чекає мене."

Вибачення

Один простий сільський хлопчина вперше попав в місто. На станційній платформі хтось наступив йому на ногу і сказав: "Пробачте". Потім він попрямував в готель, але там хтось знову штовхнув його і сказав: "Пробачте!"
Потім він пішов в театр, і хтось майже збив його з ніг із словами: "Пробачте".
Тоді цей парубок з села вигукнув:
"Це здорово, а ми ніколи не знали цього прийому. Роби все, що тобі
завгодно, кому завгодно і просто вибачайся!" Він стукнув кулаком людину, яка проходила біля нього, і сказав: "Пробачте!"
Якщо людина наступає на ногу чужому посеред базару, він ввічливо
вибачається і пояснює: "Тут стільки народу". Якщо батько наступає на ногу своєму дитяті, то не скаже взагалі нічого.
Найбільша ввічливість вільна від всякої формальності. Бездоганна
поведінка не обтяжена турботами. Досконала мудрість не спланована. Дійсна любов не потребує доказів. Повна щирість не дає гарантій.

Срібло

- Ребе, я не розумію: приходиш до бідного - він привітний і допомагає, як
може. Приходиш до багатія - він нікого не бачить. Невже це тільки через гроші?
- Визирни у вікно. Що ти бачиш?
- Жінку з дитиною, віз, що їде на базар...
- Добре. А зараз подивися у дзеркало. Що ти там бачиш?
- Ну що я можу там бачити? Тільки себе самого.
- Так от: вікно зі скла і дзеркало зі скла.

Варто додати трохи срібла, і вже бачиш тільки себе.

Жінка

До Бога прийшов чоловік і заявив про свою нудьгу.
Бог задумався: "З чого зробити жінку, якщо весь матеріал пішов на
чоловіка?"
     Але, не бажаючи відмовляти чоловікові, після довгих роздумів, Бог створив жінку, використавши кілька яскравих променів сонця, усі чарівні фарби зорі, замислений смуток місяця, красу лебедя, грайливість кішечки, витонченість метелика, ласкаве тепло хутра, притягальну силу магніту - і все це зліпив разом. Аби зменшити надмірну солодкуватість, додав холодне мерехтіння зірок, мінливість вітру, сльозоточивість хмар, хитрість лисиці, настирливість мухи, жадібність акули, ревнощі тигриці, мстивість оси, кровожерливість п'явки, дурман опіуму - і вдихнув у все це життя.
     У результаті з'явилася справжня жінка.
Бог подарував цю жінку чоловіку, сказавши при цьому:
- Бери її такою, яка вона є, і не намагайся переробити, тому що з  цього нічого не вийде. Блаженствуй із нею все життя і мучся до самої смерті!

Дружба

Хлопчик і осел були найкращими друзями. Вони всюди ходили разом, усе робили разом, але більш за усе їм подобалось подорожувати світом.
     Вони ходили з міста у місто, від країни до країни...
Але біля одного міста, хлопчик побачив чудову вишню і зупинився біля неї, щоб посмакувати, а коли через півгодини отямився, осла не було поруч. Він шукав його, де тільки міг, кричав так, що аж боліло горло, але осла ніде не було. На наступний день він сів на землю і став дивитись поперед себе.
     Так просидів він тиждень, місяць, рік. Через рік біля міста йшов якийсь купець і побачив недалеко якесь сяйво. Прийшовши у місто, він розказав про це диво усім знайомим і родичам. На наступний день жителі міста пішли у місце, вказане купцем, і побачили там хлопчика: від нього справді, якщо придивитись, йшло ледь помітне світло. Якийсь мудрець, проходячи повз, сказав, що хлопчика звуть    Брахман і пішов собі далі. Жителі почали вважати хлопчика за святого, і приносили йому усілякі дари та їжу. А й справді - тим, кому було погано, прийшовши до нього, видужували. Мудреці знаходили рішення своїх складних проблем, сидячи біля нього, скривджені чомусь переставали плакати і спокійно засинали, а в калік потихеньку повертались до попереднього стану ушкоджені органи.
     Але в один день якась людина привела до хлопчика осла. І, о, яке щастя! Хлопчик вперше за довгі роки підвів погляд і побачив, що це його друг!!!
     Відразу світло навколо нього згасло, він взяв осла за шию і вони знов радісно і безпечно побігли дивитись світ.
     Мораль цієї притчі така: не чекай просвітлення, допоки дружиш з ослами.
 

                                      Любов і щастя
     Один чоловік зачинився в квартирі і нікого туди не впускав.
Одного разу почувся дзвінок, чоловік запитав:
- Хто там?
- Я - Багатство. Я прийшло, щоб оселитися в твоїй квартирі, - прозвучала відповідь.
- Ти не вчасно. Давай, може, прийдеш іншим разом, - сказав чоловік.
Через деякий час дзвінок задзвенів знову.
- Хто там?
- Я - Щастя! Я йшло по дорозі і вирішило зайти до тебе! - була відповідь за дверима.
- Щось я невпевнений... Не знаю чи варто відчиняти тобі… - не зважився відчинити чоловік.
     На третій раз у двері подзвонила Любов і чоловік відчинив. А разом з Любов'ю прийшло справжнє Щастя. А згодом завітало і Багатство.

Вчасні слова

У однієї жінки був німий син. Він не говорив, починаючи з народження. Вона водила його по різних лікарях, але ніхто не міг допогти. І вона змирилася з тим, що її син німий.
Одного разу вона смажила млинці на кухні. А тим часом пішла до іншої кімнати прасувати одяг. І заклопотавшись, забула про млинці. Аж тут приходить її син і каже:
- Мамо, млинці підгорають!
- Синку!! Що сталося!? Ти заговорив!!! Що сталося!? Ти можеш говорити!?? Чому ти мовчав весь час досі?!
- Млинці підгоріли... А до цього все було гаразд.

Гнилі яблука

Один чоловік був дуже ощадливим і послідовним. Був у нього великий сад яблунь, що кожного року щедро родив. Чоловік сумлінно збирав урожай, зносив до льоху і потрохи під'їдав. Було тих яблук дуже багато - аж самому чоловікові не вдавалося все з'їсти, то вони собі навіть підгнивали у льосі.
     Чоловік знав порядок, і завжди брав їсти спочатку пригнилі яблука, перш ніж дійти до свіжих і рум'яних.
     Так він усе життя їв тільки гнилі яблука...

Життя

Коли Бог створив людину, то спитав її:
- Скільки років ти б хотів прожити?
Людина відповіла:
- Стільки, скільки ти зможеш мені вділити?
- Добре, - подумав Бог, - будеш жити двадцять років.
Людина заплакала.
- А чому так мало?
Підійшов осел до Бога. Сказав йому Бог:
- Тобі я даю сорок років. Двадцять будеш працювати, допомагати
людині, а двадцять будеш відпочивати.
Попросив осел.
- Тяжко мені буде, Боже. Скороти мені хоч трішки
- То віддай мені ці роки! – відразу зметикувала людина. Бог віддав
їй ослячі роки.
Підійшов до Бога собака.
- Живи сорок років: двадцять будеш служити людині, а двадцять – відпочиватимеш.
Благає собака:
- Боже, скороти хоч трішки.
Людина знову попросила собі і ці роки.
Тут прискакала мавпа.
- Живи й ти сорок років, - сказав їй Бог.
Заплакала вона:
- Нащо ж так багато?
     Бог і її двадцять років віддав людині.
Прожила людина свої двадцять років красиво, весело, яскраво. Все її радувало. Одружилась. Наступили ослячі роки: стала тягнути вона лямку гіркого і важкого життя.
     За ослячими наступили собачі… діти підросли, стали забирати з 
дому придбане за довгі роки багатство. Людина почала бурчати, не давати їм нічого. Все її дратувало. Наступили і мавп’ячі роки. Старою стала людина. Дому свого немає. Ходить до дітей, внуків няньчить, кривляється з них, щоб їх розважити, як ота мавпочка…
Так і проходить все людське життя.

Притча про колодязь

Одного разу осел упав в колодязь і став голосно гукати про
допомогу. На його крики прибіг господар, але тільки розвів руками, - витягнути козла з колодязя було неможливо.
     Тоді господар подумав:
«Осел мій старий, йому недовго зосталось на світі жити, а я все
одно хотів купити іншого, молодшого. Колодязь висох, його вже давно потрібно було засипати і викопати новий. Отже, я вб’ю двох зайців: засиплю старий колодязь тай заодно осла там прикопаю.»
     Недовго думаючи, він запросив сусідів і ті дружно взялися за
лопати, стали засипати його землею. Коли осел зрозумів, що рятувати його ніхто не буде, почав голосно кричати, і благати його врятувати, але люди не звертали увагу на його відчайдушні крики й далі продовжували кидати землю в колодязь.
     Проте, дуже скоро віслюк замовк. Коли господар заглянув до
колодязя, він побачив таку картину – кожну грудку землі, що падала на спину осла, він скидав і притоптував ногами. Через деякий час, на здивування всім, він виявився зверху і хутко вискочив з колодязя.
     Можливо, у вашому житті було багато неприємностей, і майбутнє
приготувало вам все нові і нові випробування. Кожного разу, коли на вас впаде черговий камінь, пам’ятайте: ви можете скинути його з себе і,  завдячуючи йому, піднятись вище. Таким чином ви можете вибратись із самої глибокої ями.
     Кожна проблема – це каміння, що життя кидає в тебе, але йдучи по ньому, ти зможеш перейти найбурхливіший потік.
Запам’ятай чотири простих правила:
1. Звільни своє серце від ненависті – пробач тих, на кого
образився.
2. Звільни своє серце від хвилювань – більшість із них нічого не
варті.
3. Жити скромно, цінуй, що маєш.
4. Віддавай – більше – чекай меншого.

Вірний друг

Старий вікінг разом з друзями відпочивав біля озера. Раптом,
задумавшись, він сказав: «В мене за все життя не було жодного вірного друга».

Друзі обурились.
- Згадай, хто перший допоміг тобі, коли всі від тебе відвернулись?
- Це був я, - відповів один.
- Коли вороги спалили твій дім, хто відбудував його разом з 
тобою?
- Це був я, - озвався другий.
- А хто в бою прикривав тебе собою?
- Це ж був я, – відповів третій.
Старий вікінг подумав і відповів:
- Я пам’ятаю все, що ви зробили для мене, ви є друзями, коли я 
нещасний, і я вдячний вам за це.
Скажу правду:
- Я рідко буваю щасливий. Згадайте, коли на полюванні я врятував
короля і він при всіх мені подякував, назвавши найкращим воїном, всі раділи, а друзі мовчали. Коли моє військо отримало перемогу над ворогом. Мене вважали рятівником народу, мої друзі знову  мовчали.
     Коли я повів під вінець найкращу дівчину королівства – серце моїх друзів знову промовчало.
     Коли трапляється горе – рідко хто відмовляє тобі у допомозі, але коли людина щаслива – навіть ті, кого ти вважаєш друзями, можуть не порадіти твоєму щастю.
В щасті ніколи не буває друзів.

Всього лише відображення

Король збудував величезний палац. В одній залі усі стіни було
оздоблено дзеркалами.
     Одного вечора, ще до того, як у палаці оселилися люди, туди
пробрався пес. Він зайшов до дзеркальної зали і завмер, побачивши
навпроти себе кількох собак. Озирнувшись довкола, збагнув, що вони оточили його з усіх боків. Щоб налякати їх, він вишкірив зуби.      Однак собаки не злякались, а теж вишкірилися.
     Тоді він загарчав, і вони тут же загарчали у відповідь. Пес почав сердито гавкати. Але собаки не відставляли і гавкали не менш
сердито. Що більше злився пес, то лютішими ставали його вороги.
     Вранці у дзеркальній залі знайшли нещасного мертвого пса. Він був там один. Ніхто з ним не бився, ніхто йому не
загрожував. Він злякався свого відображення і загинув у боротьбі з самим собою.

Рани

Жив-був юнак з поганим характером. Батько дав йому повний мішок цвяхів і сказав забивати один цвях у ворота саду кожен раз, коли той втратить терпіння або посвариться з кимось.
     Першого дня він забив тридцять сім цвяхів у ворота саду.
     Наступного дня навчився контролювати кількість забитих цвяхів,
зменшуючи її з дня в день.
     Зрозумівши, що простіше контролювати себе, ніж забивати цвяхи.
     Нарешті, наступив день, коли юнак не забив жодного цвяха у ворота саду.
     Прийшов він до батька і сказав йому цю новину. Тоді батько наказав юнаку виймати один цвях з воріт кожен раз, коли той не втратить терпіння.
     Настав той день, коли юнак зміг сказати батькові, що витягнув всі цвяхи. Батько підвів сина до садових воріт і промовив:

«Сину, ти чудово себе вів, але подивись, скільки дірок залишилось у  воротах. Ніколи вони вже не будуть такими, як раніше». Коли ти з кимось сваришся і говориш йому неприємні речі, то залишаєш йому рани, як у тих воротах.
Можеш встромити в людину ніж, і потім витягнути його, але завжди залишається рана. І буде неважливо, скільки разів ти попросиш пробачення. Рана залишається.
Рана, нанесена словами, спричиняє таку ж біль, як і фізична.

Цінності життя

Якось один бізнесмен стояв на пірсі і спостерігав за рибаком, що піймав тунця. Бізнесмен запитав рибака:
― Скільки потрібно часу, щоб піймати таку рибу?
― Не більше кількох годин, ― відповів рибак.
― Чому ж ти не залишився на довше і не збільшив улов? ― здивувався бізнесмен.

― Навіщо, однієї риби достатньо, щоб прого дувати мою сімȯю? - відповів той.
― І що ти ще робиш за день? ― знову запитав бізнесмен.
― Я сплю до обіду, потім рибачу декілька годин, граю з дітьми, проводжу час з дружиною, гуляю селом, ввечері п’ю пиво з друзями, граю на гітарі, я  насолоджуюсь життям, ― пояснив рибак.
― Я ― випускник Гарварду, я допоможу тобі: якщо ти будеш працювати цілий день, то згодом купиш човен.
― І що далі? ― запитав рибак.
― Потім ти ловитимеш ще більше риби і купиш декілька човнів, а згодом у тебе з’явиться ціла флотилія.
― А далі?
― Ти відкриєш фірму і продаватимеш рибу без посередників.
― А далі?
― Ти покинеш село і переїдеш до міста і, можливо, колись станеш
директором великого офісу.
― І скільки часу це займе?
― 15-20 років.
― І що далі?
― Далі, ― засміявся бізнесмен, ― т и перестанеш працювати, переїдеш в  село, будеш спати до обіду, рибачити, гратися з дітьми, проводитимеш час з  дружиною, гулятимеш селом, питимеш пиво з друзями …
 

Без труда нема плода

Якось один чоловік почастував вовка хлібом.
− Ну й смачний хліб! — похвалив вовк. А потім і питає:
− Де ж ти його взяв?
− Та де взяв! Землю виорав…
− І це все?
− Та ні, − відповів чоловік, − потім я  посіяв жито.
− І вже маєш хліб? − радісно вигукнув вовк.
− Та ні, − каже чоловік, − потім чекав, поки жито зійшло. Потім я його вижав, змолов, намолов борошна, замісив тісто і  аж тоді напік буханців.
− Ну що смачний хліб, то смачний, - сказав вовк, - та скільки коло нього походити треба ! 
− Дійсно,− сказав чоловік, − багато клопоту.
− Але без труда немає і плода.

Чашка кави

Група успішних випускників престижного вузу, зробивши успішну кар’єру, прийшли в гості до свого професора. Випускники розмовляли про роботу, жалілись на труднощі життя.
     Запропонувавши своїм гостям кави, професор пішов на кухню і 
повернувся з тацею, на якій знаходилась кава і різноманітні чашки:
фарфорові, скляні, пластмасові, кришталеві. Одні чашки були дорогі, інші – дешеві.
     Коли випускники обрали чашки, професор сказав:
─ Погляньте: ви усі взяли дорогі чашки. Це є нормальним, адже ви
прагнете кращого для себе, та це стає причиною ваших проблем. Зрозумійте, що чашка не впливає на каву, і якою б дорогою вона не була, від цього ваша кава все одно не стане кращою.
Проте ви обираєте кращу і звертаєте увагу на вибір своїх колег.
     А тепер подумайте: життя ― це кава, а робота, гроші і становище в суспільстві - це чашки. Вони лише інструменти для підтримання життя. Якості чашки не відповідають якостям нашого життя. Адже, вибираючи чашку, ми не насолоджуємося кавою.
     Найщасливіші люди – це не ті, що мають все, а ті, що беруть все
краще і з того, що мають.

Пісок

Двоє друзів ішли пустелею. В якийсь час вони посперечалися і один дав ляпас іншому по обличчю. Друг, відчуваючи біль, не сказав жодного слова, а лише написав на піску:
«Сьогодні мій найкращий друг дав мені ляпаса».
     Вони продовжували іти. Знайшли оазис, в якому вирішили скупатись. Той, що отримав ляпас, ледве не втонув, але його врятував друг. Коли він отямився, то написав на камені:
«Сьогодні мій найкращий друг врятував мені життя».
Той, що дав ляпаса, а потім врятував свого друга, запитав його.
- Коли я тебе образив – ти написав це на піску, а тепер – ти пишеш на камені. Чому?
І він відповів:
- Коли хтось нас ображає, ми повинні написати це на піску, щоб вітри могли це стерти. Але коли хтось робить для нас хороше, ми повинні викарбувати це на камені, щоб ніякий вітер не зміг це знищити.

Навчись писати образи на піску і карбувати радощі на камені.

Чи в рай, чи в пекло

Дуже злий чоловік, коли помер, у воріт пекла зустрів ангела. Ангел йому сказав:
- Для тебе достатньо було зробити хоча б один хороший вчинок в 
твоєму житті, і це допомогло б тобі потрапити в Рай.
     Чоловік згадав, що одного разу, коли він гуляв лісом і побачив павука – то обійшов його, щоб не задавити. Ангел засміявся. І з неба спустилась павутина, що дозволила чоловіку піднятись в Рай. Інші, приречені на існування в  пеклі, теж почали чіплятись за павутину.
     Чоловік, побачивши, як ці нахаби забирають у нього останній шанс врятуватись, з острахом почав скидати їх на землю. Павутина не витримала і  порвалась… Чоловік повернувся до пекла.
- Яка жалість, – сказав ангел. – Твоє переживання за себе перетворило в злість єдиний хороший вчинок, який ти колись вчинив.

Кожний знаходить те, що шукає

Мудрець і учень сидять біля воріт свого міста. Підходить до них
мандруючий і запитує:
- Що за люди тут живуть?
- А хто живе там, звідки йдеш ти? – запитав у нього Мудрець.
- Ой, брехуни, крадії, злі, розбещенні!
- І тут такі самі, - відповів Мудрець.
     Через деякий час підійшов інший мандрівник і запитав те саме:
- А там хто, звідки ти йдеш? – задав йому питання Мудрець.
- Хороші люди, добрі, співчутливі, веселі і життєрадісні.
- У нашому місті ти зустрінеш таких же, - відповів Мудрець.

- Чому ти одному сказав, що тут живуть негідники, а іншому – що хороші люди, - запитав учень у вчителя.
     Повсюди є і хороші, і погані люди, - відповів Мудрець. - Просто кожен знаходить те, що шукає.

Листок і вишенька

Подивись у вікно і ти побачиш: самотній Листочок крутиться на вітрі?
Останній листочок…
     Він уже жовтуватий. А колись був яскраво-зеленим. Тоді він був
завжди поряд із красивою Вишенькою, яку кохав усім серцем.
     Старий гульвіса Вітер часто йому говорив:
- Підемо десь, побродимо по світу. Навкруги стільки рум’яних
вишеньок!
     Але листочок був незворушний. Навіщо йому інші, якщо у нього є одна, його, найкраща?
     Та потім його щастя обірвалось. Вишенька раптом зникла і ніхто не знав, куди вона поділась. Стояла осіння холодна пора, все листя
облетіло з дерев давним-давно. Тільки самотній Листочок, пожовклий від горя, залишився на гілочці: він ще чекав, що Вишенька повернеться.
- Що ти тут висидиш? – переконував його вітер, - підемо пошукаємо її, може і знайдемо. Вітер дмухнув сильніше – і вони полетіли…
     Подивись у вікно: бачиш, темні дерева шумлять від холоду.
Всі одягаються до зими, а вони – навпаки. А он там, бачиш, крутиться на вітрі осінній жовтий листочок. Це наш Листочок, наш самотній однолюб. Він все ще шукає свою Вишеньку…

Квітка і вітер

Якось вітер зустрів прекрасну Квітку і закохався у неї. Він ніжно її обіймав та пестив, на що вона відповідала йому великим коханням, яке виявлялось в  її красі та ароматі.
Але раптом Вітрові стало цього замало. Він вирішив: «Якщо я дам Квіточці всю свою силу та велич – вона подарує мені все своє кохання».
     Він дмухнув на неї сильним подихом. Квітка не витримала сильної пристрасті і зламалась. Як не намагався Вітер її  оживити, та в нього нічого не вийшло. Він дихав ніжним теплим подихом, але та всеодно в’янула на очах.
Закричав він тоді:
- Я ж віддав тобі всю свою могутність та велич кохання, а ти зламалась! Мабуть, ти не кохала мене так сильно, як я тебе!
Та Квітка не відповіла. Вона померла…
     Кохання вимірюють не силою та пристрастю, а ніжністю та
бережливим ставленням. Краще десять разів стриматись, ніж один раз зламати.

Притча про яблука

Купив чоловік собі новий будинок, великий, гарний, і сад з 
фруктовими деревами. Поряд в старому будинку жив заздрісний сусід, який постійно намагався зіпсувати йому настрій: то сміття під ворота підкине, то ще якусь гидоту витворить.
     Одного разу прикинувся чоловік в хорошому настрої, вийшов на
ґанок… а там ― відро з помиями. Взяв він відро, вилив помиї, відро
вичистив до блиску, назбирав у нього найбільших, найспіліших і  найсмачніших яблук. Сусід, почувши стук у двері, злорадно подумав: «Накінець то я дістав його!!!». Відкрив двері, сподіваючись на скандал, а сусід простягає йому відро з яблуками і каже: «Хто чим багатий, той тим і поділився!».

Притча про вчителя і крапку

Одного разу Учитель показав учням чистий аркуш паперу, де в середині стояла чорна крапка, і запитав: «Що ви бачите?»

Перший учень: «Крапку».

Другий: «Чорну крапку».

Третій: «Жирну крапку».

Тоді Учитель відповів: «Ви всі побачили тільки крапку, і ніхто не помітив великого білого аркуша!».

Ось так само ми судимо про людину по його дрібних недоліках.

Краща школа

Батьки шукали для сина хорошу школу і вчителя і нарешті вони обрали для сина кращого вчителя. Вранці дід повів онука до школи. Коли дід і онук увійшли на подвір'я, їх оточили діти.

- Який смішний старий, - засміявся один хлопчик.

- Ей, маленький товстун, - скорчив пику інший.

Діти кричали і скакали навколо діда і онука. Тут пролунав дзвінок, оголошуючи початок уроку, і діти втекли. Дідусь рішуче взяв онука за руку і вийшов на вулицю.

- Я, що не піду в школу? - Запитав хлопчик.

- Підеш, але не в цю, - сердито відповів дід. - Я сам знайду тобі школу.

Дід відвів онука в свій будинок, доручив його турботам бабусі, а сам пішов шукати кращого вчителя. Побачивши якусь школу, дід заходив у двір і чекав, коли вчитель відпустить дітей на перерву. У деяких школах діти не звертали на старого уваги, в інших - дражнили його. Дід мовчки повертався і йшов. Нарешті він увійшов в крихітний дворик маленької школи і втомлено притулився до огорожі. Задзвенів дзвінок, і діти висипали на подвір'я.

- Дідусь, вам погано, принести води? - Почувся голосок.

- У нас у дворі є лавка, сідайте, будь ласка, - запропонував один хлопчик.

- Хочете, я покличу вчителя? - Запитав інший дитина.

Незабаром у двір вийшов молодий учитель. Дід привітався і сказав:

- Нарешті я знайшов кращу школу для мого внука.

- Ви помиляєтеся, дідусь, наша школа не найкраща. Вона маленька і тісна.

Старий не став сперечатися. Він про все домовився з учителем і пішов. Увечері мама хлопчика запитали діда:

- Батько, ви неграмотні. Чому ви думаєте, що знайшли кращого вчителя?

- По учням дізнаються вчителів, - відповів дід.

Сила притчі

Ви притчі не читайте, як поеми,
І зміст прихований у них, щоб зрозуміти
Всім серцем пережити їх Вам треба
І найцінніше визначити вміти.

В житті вони завжди допомагають,
Хоч долю ти свою не загадаєш,
Вони на подвиги постійно надихають,
Лиш треба вдуматись у те, про що читаєш.
Нас вчать прощати горе і образи,
Знаходити наснагу до життя,
Триматись вперто, мудро і щоразу
Душевній болі не давати вороття.
Ще мудрість притчі полягає в тому - 
Щоб інших ти й не прагнув ображать.
Ображений хоча й буде страждати – 
Та більш за все – ви будете страждать!
Не тільки мудрості завдання їх навчати,
А вмінню побороти словом ворогів,
Умінню вчитись і в житті пізнати
Те, що до цього ти пізнати не зумів.

       О.Д.Сатанівська

Література:

1. Воронцова Т., Пономаренко В.С. Основи здоров’я. 5 клас. Посібник для вчителя. – К.: Алатон, 2005. – с. 262.
2. Воронцова Т., Пономаренко В.С. Основи здоров’я. 6 клас. Посібник для вчителя. – К.: Алатон, 2006. – с. 198.
3. Блоги@mail.ru.
4. www.liveinternet.ru/showjournal.php?
5. www.zolotze.blogspot.com/…/blog-post.07.html
6. www.planeta.rambler.ru/.../32159437.html
www.inoskaz.com/?tag=druzhba