Матеріали до уроків. "Поети і доба"

Творчість П.Куліша завжди непокоїтиме читача своєю бру­тальною дражливістю, нескореною жадобою до трансформації минув­шини, майбу­тнього в теперішнє. В цьому її актуальність, її таємниця. Тому спроба визначення провідних ідей творчості завжди призведе до усвідомлення наявності єдиної концепції. Деякі дослід­ники схильні ви­значати її як державотворчу, тобто конструктивну, на думку інших, поет є передчасним пред­ставником мистецтва деструкції. Тому цілком доцільними видаються пошуки рівноваги, позбавленої будь-якої псевдо­ідеологічної, суб'єктивної примари.

Контекст рецептивної естетики передбачає характеристику першо­прочитань як сучасниками поета, так і нащадками. На думку такого до­слід­ника, як М.Ігнатенко,¹ кожен читач є учасником літературного процесу, претендуючи на співавторство, тому пр­облема дослідження, перетинаючи концепт доби Романтизму "народ-історія як особистість-історія", окреслена крізь призму множинного і сталого, тобто "поети і доба", що є цілком оберненою аксіомою, потребує доведення.

Незважаючи на супротивні оцінки творчості П.Куліша (які потр­ебують окремого оглядового дослідження), постать письменника може зникнути за маревом інтерпретацій, тому будь-який критичний аналіз традиційного бачення проблеми, сприятиме об'єктивізації концепцій,² Сучасний читач по-різному інтерпретує окреслені П.П.Хропком домінанти епохи відродження самобутності етносів в аспекті дуаліс­тичної природи явища. Дехто з дослідників традиційно дотримується думки І.Ткаченка та Д.Дорошенка, вважає "анахронізмом" прискіпливий інтерес П.Куліша до проблем української державності, що мали форму органічних ортодоксаль­них: козацтво як військова структура; урядова конструкція.

Напевно, легше торувати традиційний шлях знищення видимих засад того­часного поспільства, легше заперечувати самобутність влас­ної культури, адже чужі штампи вже перевірені часом. Отож, данина моді, загальний рух уперед, може спровокувати такі соці­альні зру­шення, як революція та захоплення ідеями Томаса Мора, що , власне, і сталося наприкінці 90х рр. ХІХ сторіччя. Тому не дивно, що дослідників, схильних писати панегірики формалістам, інколи обурює В.Кулішева негація козаччини, чинна, бо подальші військові формув­ання як наслідок переосмислення світогляду українця не отримали визнання загалу. Нерідко й нині подибуємо дослідження, присвячені "хитанням" П.Куліша, адже уникання цілісного аналізу творчості в контексті доби, знаковою рисою якої була цензура, передбачає запе­речення не лише езопо­творчості М.Костомарова,⁴ а П.Кулішеву зв­ужує до критики "п'яної музи" Т.Шевченка. Невипадково згадали тезу дослівно, оскільки брутальні вирази П.Куліша, вилучаючи з ко­нтексту, спотворюють не лише етичну концепцію письменника. Сумнів­ною також видається "еволюційний рух" розвитку особистості поета, зважаючи на сталі концепції, обриси яких стали невдовзі чіткішими. З огляду на це періодизація творчості (1840-1864 – "козакофільства” 1864-1882 – "русофільства та полоно­фільства"; 1882-1897 – "позагро­мад­ський", "турко­фільства"), вида­ється занадто штучною, а за Є.Нахлі­ком, нараховує два відлікові вектори, позначені самобутнім мис­ленням письменника. Тож творчість П.Куліша не слід розглядати лише крізь призму історії літератури О.Дорошкевича, який дотримувався станового розша­рування як важливого чинника творчої трансформації мистецьких ідей.⁵ Наріжним каменем цих інтерпретацій слід вва­жати перегляд попередніх студій, а також зміну акцентів стосовно... Повний перелік осіб можна знайти в автобіографічній поемі "Куліш у пеклі". Однак повторимо тезу дослідника про поета, який критику­вав "пьяную музу, поддержанную худшими, а не лучшими умами своей родины", крім того, тримався "крайніх ідей українського націона­лізму". Чи варто долучатися до штучних конструкцій протиставлення, (чи варто вічно шукати вороже ворогам - вбачаючи зло в кожному, збільшуємо співучасників його), адже заперечив Д.Донцов подібні тези.⁶ 0тже, концепції різноликих ідеологів-ворогошукачів підтверджують багатогранність особис­тості пись­мен­ника, творчість якого була так ретельно про­аналі­зовано крізь призму псевдополітичних теорій, чи П.Кулі­шевих антогонізмів, про які неодноразово пише В.Петров, оскільки поет намагався "уравномерить бедность с багатс­твом".⁷

Тонкий лірик, вишуканий стиліст, П.Куліш, висловлюючи своє захоплення творчістю Т.Шевченка в листі від 14 лютого 1858 року, в "Эпилоге к "Черной раде", не міг не передбачити негативного впли­ву генія Кобзаря на інертне письменницьке плем'я, яке завжди схи­льне до самозречення заради пошанування культу чергового пророка. Отож, створення ідола призвело до спотворення образу Т.Шевченка, появи подоби в кожушку та смушевій шапці, а також спровокувало пр­отилежний модус епігонства – роздягання сучас­никами та нащадками: П.Кулішем , М.Семенком... Слід наголосити на тому, що будь-які зіставлення поетичної діяльності П.Куліша з творчістю поетів угрупування "Допала грамота" чи "Бу-ба-бу" матимуть штучний характер, оскільки поети різняться плеканням морально-етичної настанови.⁸ Схильність П.Куліша до деструкції подибується на рівні інтуїції, що призвело до переоцінки цінностей, перегляду зб. "Досвітки", позбавленої самобутньої тональності. Поезія П.Куліша - це спроба активізувати поснулий дух громади, провокуючи діяльність за покл­иком часу, в унісон епохи впроваджувати в життя найдоцільніші ідеї державотворення, які дослідниця В.Владимирова означила в межах дв­ох типів дискурсу: етнографічної та історичної істини. В цьому ас­пекті слід чіткіше окреслити історіософські, культурологічні концепції, враховуючи П.Кулішеве захоплення історичними пам’ятками та їх відносне тлумачення, а також міру тенденцій наслідування.⁹

Отож, наслідуючи форму й мову народних дум, П.Куліш мав на меті виразити життя народу в оссіанській манері, оскільки "... въ потемкахь старини не останемся безъ светоча. Этимь светочемь будеть для нас современность... Только она, обнятая со всtх сторонъ, поставитъ насъ въ возможность постигнуть подлинную, полную жизнь народа въ его прошедшемъ..." Оспівування епохи, проекцій минулого на майбутнє, величини сталої, подібне до визначення М.Хайдаггером "буття і часу" допоможе зрозуміти дуаліс­тичні тези щодо студіювання фольклору. Тим більше, що історик-етнограф "скользить по поверхности", поглиблюючи знання поза народною стихією, і проектує самознищення: "І погибав Дажбожий внук Від по бурсачених наук" ("Григорій Сковорода").¹⁰

Збірник пісень М.Максимовича, стилізації І.Срезневського, пое­тизація романтиками подій періоду Руїни, – все це в сукупності ста­ло поштовхом для того, аби П.Куліш на відміну від М.Костомарова віддавав перевагу історичним джерелам, плекаючи істинне бачення проблеми занепаду, адже "духъ народный ослабель в масе населенія", тоді як інтелігенція не прагнула до злиття з ним. П.Кулішеві студії, ходіння в народ, заклали основні засади культурологічної конц­епції письменника, яка передбачала освітню програму для незабезпеченого прошарку населення "Граматка" (1857), а також моральне очищ­ення еліти, процес звиродніння якої тривав не одне століття: "где ему деваться после того, какъ онъ пропьеть все, что только можно пропить? Работать онь отвыкъ, отъ козакованья отстать не хочеть. Разумеется, всего проще й удобнее идти ему туда, где не спрашивають: откуда й зачемь пришель, на січ. ("Дума о казацкой жизни").¹¹

Тема Руїни пронизує творчість П.Куліша, проте в контексті мор­ального занепаду нації. На засланні, продовжуючи свої студії, П.Куліш пише російською мовою роман у віршах "Евгений Онегин нашего времени". Тема зазнає різних модифікацій, починаючи від поеми "Україна", якою поет мав на меті охопити унікальний епос народу, і закінчуючи "Шукачами щастя", тобто "Мальованою гайдамаччиною", а та­кож поемами збірки "Хуторні недогарки", інвективами останніх літ тощо. Нерідко реалізацією теми в межах епігонства письменник прирікав себе на скутість, невідбуття. Незважаючи на те, що для втілення теми потрібна була художня форма, в якій би творчо пере­осмислювалися художні моделі фольклору, поема "Україна" (1843) ці­нна силою задуму - зобразити історію поразок, спричинених генотип­ом нації: "А те, що пращур вам тихенько завіщав: Лукаве, кам'яне й злюще серце ваше..." П.Куліш знає чітку відповідь на питання:"Хто ми?" Звертаючись до серця нащадків, вірить в те, що онуки пращур­ів славетних зможуть із серця виректи "собі названнє (...) тогди би козаки знайшли собі у нас у серце оправданьнє... Вы сьмітьтє, от ви хто! недоумків раби..." ("Козацьким панегирикам").

Беззаперечно, думки П.Куліша, висловлені в творах упродовж жи­ття набули різкої тональності щодо козацтва, яке долучилося до зн­ищення держави: "Умерла ти, матусенько Вкраїно, Серед козащини, серед незгоди; В крові й руїні цьвіт найкращий згинув Твоеі благодатьнеі природи", хоча й донині схильна громада "Кадіти ледарям, сьпівати алилую" війську, яке склало клейноди, не передбачило пор­азки. На думку поета, вирішальним чинником став морально-етичний занепад, риси якого гнівно висміював Т.Шев­ченко. П.Куліш апелює до громади історичними фактами щодо недугу хижацтва й каверзи, як­ий знищив Золоту Орду так само, як і Козацьку Республіку: "... чи­сту кров з мирян точило гайдамацтво, и продавало в Крим й шляхту, й простацтво". ("Українським исто­риографам"). Однак письменника не влаштовує місія історика, оскільки він співучасник ганьби – усвід­омлення занепаду:  Я не поэт й не историк, ні! Я пионер с сокирою важкою: Терен колючий в рідьній стороні вирубую трудящою рукою."¹² Це запустіння в душах, цей терен колючий постав в якості нев­ірних інтерпретацій діяльності козацтва, дії якого керуються іде­єю розбишацтва, а не державним мисленням, тому поет так звертаєть­ся до нащадків: "О, ви козацькі патріоти! Ви так, як і батьки й діди, Кріваві любите клейноди, Стяги, булави, бунчуки Кріваві любите надбаньнє Добром хижацьким величаньнє і вам пісень розбійний дух Голубить дике серце й слух..."¹³

Авторизований монолог подибуємо не лише в П.Куліша. Т.Шевчен­ко широко використовував цей художній засіб для відродження почут­тів суголосних ідейному втіленню П.Куліша, однак негативні зауваги творчості супроводжуватимуть постать письменника завжди, оскільки його творча манера вираження думок була занадто різкою, брутальною на відміну від співчутливого плачу бандури поетів-романтиків. А поетові інвективи, в яких він звірявся світові, викликали лише нерозуміння громади, яка акцентувала увагу на працях "История воссоединения Руси" чи "Крашанка русинам і полякам". Нерозуміння ще більше розпалювало "гарячого" П.Куліша, який за мету поставив будь-якою провокувати діяльність інертного поспільства з приспаним сумлінням, зумовленим невірним тлумаченням поезії Т.Шевченка, адже твори ці, завуальована критика законів, якими поет оперується не лише в плані родинно-побутовому (тема сирітства, покритки), це критика традиції, закону фарисеїв, формалізму в усьому. Т.Шев­ченкові властива лагід­на меланхолійність в зображенні жахливих реалій. Поет співчуває грішнику, переймається його болем, проро­куючи очищення, натомість П.Куліш Т.Шевченкові негативні збірні образи – людей, "ці символи державотворчих ідей"¹⁴, перевіряє на міцність прижиттєвим пекл­ом. З огляду на цю концепцію П.Куліш конструює сюжет роману "Чорна рада" як замкнене коло – твір починається і закінчується описом хутора Хмарище, який постає примарою знищення звитяжця, трансформуючи цей об­раз у миря­нина. Твір цим і завершується, та чи зможе культура мирян-гречкосіїв сформувати нащадка-державотворця високого рівня... Т.Шевченко і П.Куліш сподівалися, що прийдешнє покоління знатиме міру в усьому.

Література

1.     Ігнатенко М.А. Читач як учасник літературного процесу. - К., 1980. -172с.
2.     Хропко П.П. Українське козацтво в поетичному осмисленні романтиків 30-40х років XIX століття// Сучасний погляд на літературу.- Зб. наук, праць. – Вип.4. - К.,2000. -С. 14-20.
3.     Ткаченко І. П.О.Куліш: Критико-біографічний нарис. - Х., 1927. - С.46.; Дорошенко Д. Пантелеймон Куліш. Київ-Лейпціг, 1930. - С.63
4.     Кислий Ф.С. Костомаров про народність та про націо­нальність й загальнолюдське в творчості Т.Г.Шевченка // Вісник київського університету. - 1992.- №7- С.75 - 82.

5.     Нахлік Є.К. Пантелеймон Куліш: До 170-річчя від дня народження. – К., 1989; -С.23.; Дорошкевич О. Підручник історії української літератури. - Х.-К., 1930. - 356с.
6.     Драгоманов М. Вибране. - К., 1991. - С.327.; Драгоманов М.Літературно-публіцистичні праці: У 2хт. -К., 1970. - Т.1. - С.164,;
   Донцов Д. Правда пращурів великих. - Филадельфія, 1952. - 95с.
7.     Петров В. Хуторянство і Європа (Листування П.Куліша з-за кордону р. 1858-го// Життя й Революція. - 1926. - №7. - С.77.; Петров В.              Куліш-хуторянин (Теорія хуторянства і баївщанський епізод 1853-1854)// Хроніка-2000. - Кн.1. - С.128-ЗЗ.

8. Баран Є. Пантелеймон Куліш проти Юрія Андруховича // Кур'єр Кривбасу. - 1998. - №10. - С. 128-130.

9. Владимирова В. Етнографічна та історична істини: (два типи дискурсу Пантелеймона Куліша) // Слово і час. - 1998. -№11. - С.58-61.

10. Кулиш П.О. Записки о Южной Руси: В 2х томах. - Репр. вид. - К, 1994. - Т.1. С. 122.; С.121.; Кулиш П.О. Сочинения й письма/ Под ред. И.Каманина. - К.:Изд. А.М.Кулиш, 1909. - Т.2. - С.293-294.

11. Кулиш П.О. Записки о Южной Руси: В 2-х томах. Репр. видання. К.,1994. - С.180-184.; С.222.

12. Куліш П.О. Дзьвін. Староруські думи й сьпіви. - Женева, 1893. - С.36-38.; С.82.;С.35.; С.48.

13. Кулиш П.О. Сочинения й письма/ Под ред. И.Каманина. - К.,1909, - Т.З. -С.517.

14. Щурат В. Фільософічна основа творчості П.Куліша. 1922. - С.4; Маланюк Є. Книга спостережень, - К., 1997. - С.186.