Матеріали до уроків. "Релігія в поетичному осмисленні П.Куліша"

Виклад світоглядних концепцій письменника, означених в аспекті релігієзнавства, доцільно аналізувати з огляду на специфіку теорії стилів, адже кожна епоха має певні домінуючі схеми. Ці схеми розвитку суспільства завжди варіативні, оскільки структурованість, системність є побіжними величинами, єдиною сталою - Дух епохи. Спробуємо означити межі, тобто домінанти. Перш за все, слід наголосити на тому, що розгляд певного напряму, школи, призведе до спрощення проблеми , алгоритм якої вже визначено Б.-І.Антоничем.¹ Отже, за маревом течій можна помітити мистецьку триєдність: макросвіт, мікросвіт... Святе Письмо. За умови поєднання цих величин можна відродити істинну палітру художнього твору, адже ще Г.Сковорода писав про фальш символів, що маскують найбільший скарб Біблії - істину.

Упродовж історії людства модифікуюча природа Літери вирізняє незмінність Духу, тому схильність митця до плекання міфологем, релігійних догм, покликана назавжди визначити релігію істини, за визначенням П.Куліша, релігію науки², тобто постійного пошуку нелжі, заперечуючи цим незмінного - змінним абсолютом, – відбитий поетичною творчістю абсурд спробував охарактеризувати А.Войтюк у статті, що мала назву – "Символ віри П.Куліша", а також О.Дзера, який так само, як І.Бетко, присвятив своє дослідження висвітленню біблійних мотивів крізь призму мікросвіту³, оскільки лише з позиції аналізу національної психології можна означити загальнолюдську історію розвитку особистості, тому згадані праці, а також монографія О.Нахлік - "Письменник-Нація-Універсум: світоглядні та худож­ні шукання в літературі ХІХ-ХХ століть" є засадничими і доповнюючими водночас. Гіпотетичне знання істинності буття модифікувало міфологеми, релігійні догми античності до спрощених релігійних форм нашого часу, тобто до наявності численних конфесій. Якщо зазначену вище тезу розглянути в світлі етногенезу, то можна помітити певну закономірність, тенденцію повторюваності історичного буття, що передбачає зміну модусів: теоцентризму, антропоцентризму тощо. Отже, культурно-історичні епохи – це лише відбиток наслідків поєднання вищезгаданих складових, а також скрижалів Божих. Тому питання щодо стильових хвиль, цих проявів духов­ності, максимально наближене до концепції розвитку людства, що має умовну форму спіралі, а, відповідно, доцентрове коло, що заперечує дегра­да­цію-еволюцію тощо.

Слово, Святе Письмо, яке плекалося роками, відтворюючи молитви, містить не лише скристалізоване вчення, висловлене символами, алегоріями та трансформованими формами міфології, архетипами. Все це в сукупності позначилося на мисленні людини, схильної переоцінювати власну сутність, невірно витворюючи постулат. Враховуючи подібне, тобто традиційне, слід означити, як постулати, церкви, різноликі конфесії, тим більше, що множинність не суперечить закону, адже людство на даному етапі розвитку схильне до відтворення мислення людини доби античності, тобто язичника, який визнає єдиного Бога. Тож особливість розвитку культурно-історичної епохи з її стильовими домінантами втрачає свої обриси в світлі Святого Письма, невірна інтерпретація якого нерідко викликала спротив не лише в П.Куліша. Подібна позиція видавалася крамольною безапеляційністю, напев­но тому, що традиційне, звичне влаштовує животіння юрби. П.Куліш як один із кирило-мефодіївських братчиків, не міг схвалювати "суд і правду", "пре­мудрої ницості" релігійного фарисейства, що знищує "поснулий дух великої народньої могили", тому він гостро критикує сучасну йому офіційну церкву, тих священиків, які ретельніше служили московським земним владикам, аніж Цареві Небесному. П.Куліш зрікається офіційної проросійської церкви, що не плекала в народі духу єдності, національної гідності, поваги до історичної минувшини та віри у власне майбутнє, адже "проходячи зросійщену школу, кандидати на священецтво", – писав М.Грушевський, – "навіть ті, що вийшли таки з українського села, відривались від народної мови, дивились на неї і на народню українську стихію згорда, на народний обряд і культуру легковажили... сліпо тримались російської книжки й культури, настрашені урядовими нагінками і заборонами всякого "українського сепаратизму".⁴ Таких настроїв П.Куліш прийняти не міг. У рядках варіації на тему Псалма І відчутна гірка іронія, за допомогою якої поет відкидає в християнстві все те, що заважає розвиткові вільної особистості, закликаючи Спасителя вселитися "в храм новий, в храм животворящий”, щоб віра праведна засяяла в Україні. Філософія життя, релігійні переконання та соціальні погляди кирило-мефодіївських братчиків були своєрідними З огляду на це І.Бетко так писала про них: "у пошуках нових релігійних виявів (у бажанні побудувати власний храм Духа Святого) українські письменники ХІХст., свідомо чи несвідомо, ставали на шлях протестантизму, шлях позацерковного, позадогматичного шукання євангельських ідеалів. Щоправда, ці пошуки не злучалися з жодною, більшою чи меншою, релігійною громадою".⁵ Однак маніфест-програма Кирило-Мефодіївського товариства, "Книга буття", суголосна основними тенденціями християнства. Книгу напи­сано своєрідним "біблійно-пророчим стилем": "Племено слов'янське ... не йміло ані царей, ані панів, і всі були рівні". Завершується "Книга буття" програмою-пророцтвом про майбуття України й усіх слов'янських народів: "... голос України не затих. І встане Україна з своєї могили, і знову озоветься до всіх братів своїх слов'ян...".⁶

Т.Шевченко так само, як П.Куліш цікавиться релігійними проблемами, читає Біблію, залюбки цитує її, і поруч з цим "богохульствує" на адресу староруського церковного малярства, з приводу церковних обрядів, що свідчать лише про показовість, форму, а не дух.

Отже, дух "Книги буття", перейнятий антропоцентризмом, спричинив множинність прочитань, серед яких найбільш наближене до істини, дослідження Д.Чижевського щодо провідної думки твору: "історія є на­креслений Богом людству шлях до спасіння."⁷ Саме тому об’єктом поетичного наслідування братчики обрали Біблію, використовуючи теми та сюжети Священної Історії. Чи варто визначати міру наслідування - питання  риторичне, оскільки будь-яке подражаніє великого - це лише спроба узгодити власне почуття, переживання з чужим, що завдяки суголосним темам, образам, мотивам стимулюють оригінальний творчий процес, передбачаючи співісну­вання особистісного з загальнолюдським на межі перекладу, переспіву та навіть стилізації, пародії тощо.

Переспіви псалмів П.Куліша нерідко позбавлені еквіритмічності, еквілінарності, наснажені біографічною тональністю, однак останнє ще більше підкреслює глибину християнського вчення. Різні жанрові модифікації пред­став­лені доробком наслідувань, серед яких чільне місце посідає медитація, хвалебна пісня, елегія, повчання, скарга, сповідь, прокляття. Враховуючи традиційну нумерацію, можна порівняти оригінал та наслідувальні тенденції творів П.Куліша, що інтерпретує історію України крізь призму гуманістичних цінностей людства, що стало поштовхом до створення концепції, ніби поет намагався створити Святе Письмо від П.Куліша. Кожна теза має дуалістичне начало, тому Святе Письмо, перекладене П.Кулішем чіткіше означило історичні перипетії окремого народу і людства в цілому. Псальмою І П.Куліш нама­гається пояснити незрячим та тим, "що затуляє собі уші, не чує знахарського слова", адже Україна - це збудований, новий Сіон, і ті, хто "камінне рідне і прах сіонський возлюбили, (старовину, дух пращурів, гріх розп'яття), – ой дай, щоб силу твою люди і славу всі царі узріли! Як ізбудуєш знов Сіону і ласку нам свою покажеш, приникнеш до плачу людського, невільні руки нам розв'яжеш...".⁸ Ці провіщення, висловлені з урахуванням ораторської специфіки допомагають читачеві краще зрозуміти світ символів Біблії, а також специфіку орієнтації української культури на вектор греко-римської античності, адже зречення власної культури завжди передбачає наслідування. Отож усі спроби витво­рити власне Святе Письмо викликає заперечення, оскільки людство тяжіє до химерних конструкцій на зразок Вавилонської башти, слід додати епітет - безликої (жадоби-прагнення втратити себе заради величі). Звідси наявність різноликих "язиків", народів цілого. Спробуємо розглянути вплив екзегези на П.Кулішеві переклади та переспіви, що не лише відтворюють лінгвістичні, культурологічні особливості в контексті перекладу єдиних тез, морально-етичних норм різних конфесій.

Сучасники П.Куліша захоплювалися перекладами пісень з "Кралед­ворського рукопису", що виникли в епоху плекання ідей Гердера, Шеллінга, ієнських романтиків, перекладів лірики О.Пушкіна, А.Міцкевича, вирізнивши українську перекладну традицію в контексті дуалізму літератури (двох форм вираження - усної та писемної). П. Куліш, перекладаючи твори поетів-роман­тиків, створював конструкції української дійсності, яка зазнавши наруги, спромоглася трансформувати чужорідні нашарування, торуючи власний шлях історії, не претендуючи на Богообраність, і тим самим зумовлюючи проекцію буття народу, що зазнає випробувань, бо "може, се тільки на науку мирові і пустив Господь Україну в руки харцизякам. Не можна, мабуть, інше, як тілько горем та бідою, довести людей до розуму”.⁹

Кулішеві переспіви творів І.Нікітіна, А.Фета, О.Кольцова, Й.-В. Гете, Дж.Байрона, Г.Гейне, що складають збірку "Дзвін" – Переспіви з велико–руських співів, збірку "Позичена кобза" (1897), в контексті релігійного світо­сприйняття зазнають модифікації за ознаками хвалебної пісні та медитації. Природа, оспівана митцями, лише віддзеркалює контраст Божої подоби, занепад людства в лоні раю, що оточує, тобто, за П.Кулішем, засліплення свідоме-ідентичне зрадливості, зреченню самобутньої культури, понищеної греко-римською, n-навалою, тому для нього образ понівеченої, закутої в кайдани країни, яку врятує месія, є провідним мотивом, що порушує хронотоп, етнічні, просторові межі. Про це свідчить Кулішеве ставлення до вживання назви національностей, безвідносно до життєвих колізій істини, традиції, позитиву-негативу цієї формозмістової ідентифікації. Ця брутальна простота захоплює своєю первісною чистотою, своїм незрадливим плеканням природи крізь призму язичницької релігії оживлення в її поклонінні Творцеві, якого зрікся світ ("Сторчак і Старчиха”, "Григорій Сковорода", "До радості", "Молитва природи", "Пісня"). Остання з зазначених поезій синтезує грецьку міфологію, засади християнської релігії в контексті реалій української культури як першопочатку цих величин. Тому П. Куліш у поетичних видіннях посилається на Святе Письмо, подібно  до  Г. Сковороди та Т.Шевченка, які до багатьох своїх творів подавали епіграфи з різних біблійних книг: з Книг про­років Ісаї та Єремії, з П'ятикнижжя Мойсеевого, Приповістей Соломо­нових, Псалтиря, а також Євангелій від Святих Івана, Луки, Марка. Біблійні епіграфи, як і в Т.Шевченка, відкривають твори, де П. Куліш порушує теми національної самосвідомості українського народу та народно-визвольних змагань України. У низці творів П. Куліш згадує імена багатьох біблійних героїв: патріарха Мафусаїла, Йова, царя Соломона, гору Синай, де Мойсей одержав дошки Заповіту, Голгофу. Оживають біблійні імена, назви та інші реалії в переспівах П.Куліша. Проблематика перекладознавчих студій постає в нерозривному зв'язку з творчим мисленням поета, заглибленого в світ Біблії. З огляду на це, переспіви "Позиченої кобзи" дублюють біблійні мотиви самоти Спасителя серед псевдовіруючого стада, що поклоняється чужоземним властителям ("Слово про староруських народовників на появ "Позиченої кобзи", "Слово до німців на появ "Позиченої кобзи", "Співець"). У переспіві поезії Г.Гейне "Старий гай мрій, пахущий гай!..." подибуємо алюзію на життя Ісуса Христа, на його роздуми в пущі, що символізує хаос думок, обставин тощо. Ця поезія ще раз підкреслює матеріалізацію душевного стану людини як свідоме осмислення безвиходді, яка передбачає перепочинок і повернення до чітких контурів осмислення становища, усвідомлення почувань. Щодо переспіву "Прощаннє з рідною вкраїною", то цей твір, як і більшість Куліше­вих перекладів поезії Дж.Байрона, а саме його "Паломництво Чайльд Гарольда" відбиває світові пошуки втраченої душі, тобто аналіз усвідомлення людством гріха зречення Божого сина.

Твори В.Шекспіра, А.Данте постають в осмисленні П.Куліша в контексті висвітлення реалізації сутності законів Божих. Мотиви пекельних мук про­низують оригінальну лірику П.Куліша, трансформуючи коло в нерозривну палітру людської гріховності ("До Данта, прочитавши його поему "Пекло", "До Шекспіра, заходившись коло українського перекладу його творів", "Куліш у пеклі"). Тема потойбіччя пронизує творчість П.Куліша, що поєднує вірування праукраїнців у перемогу добра над злом. Кулішеві поетичні метаморфози цих вірувань, "слова правди" мають форму послання, інвективи. Оскільки цей жанр є наріжним, потребує окремого дослідження, тим більше, що "ключі до розуміння" - це завжди місток між світом видимим та невидимим ("Невидимий співець"), бо пересторога "на чужій чужині" повинна очистити земляцтво, "пекельний наплод" Божим судом, аби стали вони "подвижниками свободи", що здатні , праведно пануючи, поновити "заворожену криницю", – усі ці алюзії на твори збірки "Дзвін" лише підкреслюють заглибленість у відтворення Святого Письма поетом, який сповідує найвищий дар, духовну цілісність, і цим заперечує зволікання - "Что єсть мне й тебе, жено ?" тому поєднання елементів основних релігій видаються йому суттєвими ("Магомет і Хадиза", "Маруся Богуславка" та зб. "Хуторні недогарки"). Кулішева позиція суголосна основним засадам проблематики "Велесової книги", "Слова...", цих пам'яток "сумнівного походження”, які однак гіпотетичне наснажені віруваннями праукраїнців, що втратили дар Божий. Поет осмислив цю тезу в контексті сув'язі епох розвитку людства здатного до звеличення завдяки душогубству, зраді, зреченню істини ("Забули ми"), тому, за П.Кулішем найбільшою пре­мудрістю слід вважати не "лукавий Вавилон" лживої, суєтної науки, а Божий закон міри в усьому ("Нагай”, "Григорій Сковорода”). Лише за цієї умови людина здатна зрозуміти високі ідеали "огня, меча і мук невимовного посланника", що має вселитися "в храм новий, в твій храм нерукотворний, Що в три дні ти создав на древній тій руїні..."¹⁰ Як бачимо культурософська концепція П.Куліша так само, як історіософська засадничо спирається на пагінці Святого Письма. Усвідомлення зрадливого начала людини стало поштовхом для різких, драстичних оцінок діяльності історичних осіб України, а також і самого перебігу історії в пошуках людей праведних. Варто згадати слово правди, висловлене Божим Чоловіком ("Чорна рада"):"...Бог гріхом уже покарав; а праведному чоловікові якої треба в світі награди? Гетьманство, багатство або верх над ворогом? Діти тілько ганяються за такими цяцьками; а хто хоть раз заглянув через край світу, той іншого блага бажає... Немає, кажеш, награди! За що награди? За те, що в мене душа лучча од моїх ближніх? А се ж хіба мала милость Господня? Мала милость, що моя душа сміє і зможе таке, що іншому й не присниться?.. Інший іще скаже, що такий чоловік, як твій панотець (Творець наш?), уганяє за славою! Химера! Слави треба мирові, а не тому, хто славен. Мир нехай навчається добру, слухаючи, як оддавали жизнь за людське благо; а славному слава у Бога!"¹¹

ЛІТЕРАТУРА

1.       Антонич Б.-І. Національне мистецтво: Спроба ідеалістичної системи мистецтва// Наука і культура: Україна. - Вип. 24. - К., 1990, - С.234.
2.       Куліш П.О. Твори: В 2т. - 2ге видання. - К., 1998. - Т.2. Поеми. Драматичні твори/ Упоряд. і приміт. В.М.Івашкова; Ред. Тому М.Д. Берн­штейн. - С.195.
3.       Войтюк А. символ віри П.Куліша//Віче. - 1997. - №3.- С. 120-127.;
   Дзера О.В. Індивідуально-авторське трактування біблійних мотивів як пере­кладо­знавча проблема (На матеріалі українських перекладів Дж. Байрона): Автореф. дис... канд. філол. наук: 10.02.16. - К., 1999. - 21с.

4. Грушевський М. Історія релігійної думки на Україні. - К., 1992. - С.29.

5.       Бетко І. Біблійні сюжети і мотиви в українській поезії XIX - початку XX століття: Монографія. - К., 1999. - С.231.
6.       Костомаров М. "Книга буття українського народу"// Кирило-Мефодіївське товариство: В Зх томах. - К., 1990. - Т.І.- С.162-164.
7.       Чижевський Д. Нариси з історії філософії на Україні. - К., 1992. - С.146.
8.       Куліш П.О. Твори: В 2т. - 2ге видання. - К., 1998. - Т.1. Прозові твори. Поетичні твори. Переспіви та переклади/ Вступна стаття, упоряд, і приміт. Є.К. Нахліка; Ред тому М.Д.Бернштейн. - С. 516-517.

9. Там само.- С.166-167.

10.     Там само. - С. 510.
11.     Там само. - С.173.