Матеріали до уроків в 11 класі

Летять собі журавлі та й летять. Небо, сине-синє, сте­леться перед ними в імлисті далі. А вгорі тепле й ласкаве сонце. А внизу, під запоною білих ріденьких хма­рок, синіють на землі тихі ріки, жовтіють пусті вже поля, зеленіють ліси і луки, біліють села й міста. І гар­но так, тихо, тепло та сонячно в світі! Здається, не покинув би вік цього краю, а треба ж летіти! Треба.

Молоді журавлики стомились. Вони вдивляються в плеса, що лежать попереду, і думають: там ми сядем, спочинемо. Сядемо, сядем курличуть вони з на­дією.

Старий вожак летить попереду, веде їх все далі в далі і не зважає на їхнє жалібне курликання. Він тривожиться за прийдешнє. Він знає, що десь там, на півночі, у місцях, які вони покинули вчора чи позавчора, вже холодно, і за оцими сонячними теплими днями повзуть морози, дощі і вітри, від яких важчають мокрі крила і ніде знайти поживу чи затишок.

Він усе знає, розумний і мудрий вожак.
А молоді журавлі нарікають
Курли-курли! І куди поспішає
Курли-курли! І чого він боїться
Чом би не посидіти отам он, на тихих водах, на ясному сонечку.
Боже який він жорстокий
Наші крилечка вже зомліли
А шиї вже стали важкими...

Вожак летить та й летить, все далі та й далі. До да­леких берегів супокою й тепла. Вони йому осоружні, як і лет оцей довгий.
Може, в нього крила гудуть і м’язи на грудях мліють?
Він усе знесе.
Може, хто з журавлів не витримає напруження й ка­менем шугоне на покинуту землю?
Хай!
Він не зупиниться. Тільки журно курликне над на­шою хатою, над селом чи над містом, над полем чи над лісом.
І ніхто не знатиме, чого він кричить і як йому тяжко.

Баштани були далеко, і кавуни привозили мовби з ін­ших країн.

То було свято. Свято, на якому мало було людей, бо баштани звозили, коли ще у полі багато було роботи, і в селі залишалися тільки ми, діти. Та ще — собаки. Та півні, що оспівували тихе й порожне село, мовби найнялися «в строк».

Сидиш на призьбі й куняєш під ті співи у холодку. У дитячій самотності своїй і в скучанні за мамою й сестрами. За суворим своїм батьком. За сімейними роз­мовами, в які, однак, нас, малих, не пускали, якщо не було шкоди і ні за що було карати.

Інколи, зібравшись громадою, ми вирушали в степ. Він завжди манив нас, заглядаючи з усіх боків і в наші душі. І ми не втримувалися від спокуси — вирушали. Людині завжди кудись треба йти, навіть змалечку: вона не може сидіти без руху.

Ми доходили тільки до першої балки. Спустимося в неї, оглянемось, а села немає. Зникли дерева й стріхи, теплі стіни з дверима й вікнами. І теплі печі, в яких нам пекли хліб матері і на яких вечорами казали казки наші ласкаві й затишні бабусі.

Вражені, ми, перезирнувшись, бачили острах на об­личчях товаришів, чули його в собі і, не змовляючись, повертали назад: так, чого доброго, села взагалі не ста­не. І не стане бабусь, матерів і батьків наших — не стане цілого світу, в якому ми народилися й жили досі. Ви­бігши з балки, ми бачили все на місці, одразу веселі­шали, але довго потім не могли забути, як страшно залишатися без села, і в балку ходити більш не нава­жувалися. Це вже потім, як повиростаємо, підемо «з блеску», як казала моя бабуся, і позабуваємо степ, і село, і ту балку, над якою воно кінчалось.

І от з тої самої балки, в якій кінчалися наші мандри і наші дитячі уявлення про безмежність світу, з’являється віз. Не звична гарба з снопами чи з соломою, а саме віз. І котиться він обережно, повільно, і весь — з присталими, впотілими кіньми, із згорбленим пого­ничем — весь незвично врочистий. Рябіють ще здалеку, волого вилискуючи під сонцем, круглі омріяні кавуни — найбільші ласощі степового дитинства. Віз порипує ко­лесами — він добре-таки навантажений і котиться плав­но й повільно не тільки через хазяїнову обережність і тендітність незвичпого вантажу, а й через те, що ко­ням важко.

«Трап-трап»,— глухо тупають копитами в глибокій пилюці, розбризкуючи її м’якими фонтанами. «Трап- трап»,— все ближче та ближче. І ти мимоволі підводиш­ся з призьби, насторожений і зраділий. Коні задумливо кивають головами в такт своїм крокам, нехотя помахують хвостами, відганяючи настирливих серпневих мух. І го­йдається стиха батіг за плечима візниці, і риплять колеса, перемелюючи вже й без того дрібний пил. І ти нічого не бачиш. Нічого, крім тих коліс і тих кавунів, що сміються під сонцем і непереможно ваблять до себе.

 - Дядьку, дайте кавуна! — одчайдушно кричиш, на­пружений і сповнений бажання.

Ти навіть і не примітив, як опинився край дороги. По кісточки в пилюці стоїш замурзаний, нестрижений, голубоокий і білочубий.

В тебе батька нема,— кажуть тобі в риму із воза усміхнено і лукаво. Дивляться на тебе з прихованою ніжністю, як на теля або на лошатко. Ждуть, що буде далі.

Ти йдеш за возом поряд з колесом. Тобі, малому, воно видається величезним. Ти бачиш, як по дерев’яному ободу сиплеться пил, як спадає на землю, чіпляючись за шпиці. Бачиш блискучу шину, білясту й суху, навіть на вигляд тверду й холодну, металево-невблаганну, і на­магаєшся не потрапити під неї ногою.

У степовому нашому дитинстві багато було витра­чено зусиль, щоб не потрапити під колеса. І все ж потрапляли. Майже всі. Ми, сільські діти, не могли уник­нути цього, бо коліс дуже багато: в гарбах, возах, пука- рях, сівалках і ягатках. Куди не глянь — скрізь колеса. А чіплятися ж треба, бо охота проїхатися хоч трохи. Як тут не потрапиш?

Велике колесо воза крутиться біля самого твого носа, обсипає пилюкою, а відстати тебе не заставить ніяка сила, бо мовчазні люди шлють тобі з воза усмішку, су­вору й лукаву, бо кавуни, такі красиві і такі близькі, просто пнуться тобі у вічі.

Підсмикуючи штанці, підкидаєш рукою підтяжку: вона, клята, має властивість спадати з плеча в найвідповідальніші моменти. Та одна-єдина підтяжка на тво­єму голому тілі.

- Дайте кавуна,— кажеш вже тихше і якось бла­гально.

Якщо на возі, крім господаря, сидить ще хтось із тво­їх ровесників, то батько, не озираючись, скаже коротко:

- Дай йому.

Твій ровесник чи ровесниця подадуть тобі найменшого кавунчика. Вони довго нишпорять, перекладають і на­решті знаходять — ну, отакісінький, як кулачок! І тобі хочеться плакати від образи, від ошукання найкращих твоїх бажань. Але суворий батько помічає цю неспра­ведливість.

- Не того даєш. Дай йому оцього,— підкочує він най­більшого «рябка» чи «тумана».

Якщо ж на возі немає нікого, крім господаря, тобі одразу вибирають найбільшого кавуна і подають. При цьому в одній руці затиснуто батіг — найстрашнішу зброю хлопчачої кари. Але він тепер не страшний, той батіг. Він здіймається над вибраним для тебе кавуном свічкою доброти й щедроти людської. Він погойдується на пужалні в такт погойдуванню воза на вибоях, часом шершаво лоскотне тебе по щоці, і ти навіть вловиш його запах: пахне він сирицею, кінським потом і пилю­кою.

- Дивись, під колесо не попади,— кажуть тобі якось інтимно і строго, перехиляються і просто на голову здо­ровими засмаглими руками подають круглий, слизький, прохолодний кавун.

Ти приймаєш його, немов з неба, в малі свої долоні. Ти не можеш втримати його, і кавун лягає тобі на обличчя. Але й там тримається недовго — скочується, і ти вигинаєш груди й обнімаєш його, мов найбільше щастя, що випало тобі за літо. За палюче, шпарке, просякнуте сонцем, пилом і запахом трав літо.

І потім все життя, вже дорослим, коли тобі випадає щастя вийти ненораненим з бою, або обійняти кохану, чи зробити добру роботу, або коли випадає щастя успіху чи просто удачі,— ти згадуєш ті кавуни, що привіз їх хтось з немислимої степової далечі, з омріяного баш­тану людського буття і подав тобі добрими сильними руками з високого воза, немов десь аж з-під самого неба.

Бо щастя завжди таке ж велике, таке ж округле й слизьке, як ті кавуни твого дитинства, подаровані тобі добрими людьми з рипучого воза.

І тут — тільки б втримати його.

І не потрапити під колеса.