Матеріали до уроку "Домашні ремесла та промисли",8 клас

Тема. Ремесла  і  домашні  промисли.

Мета. Познайомити  учнів  з  промислами  та  домашніми  ремеслами, які  

           розвивалися на  Київщині, та  продовжують  жити  і  зараз.

           Поглиблювати  знання  про  рідний край.

Тип  уроку.

Хід  уроку.

І. Мотивація  навчальної діяльності.

«Ремесло  пити  і  їсти  ре  просить, а саме  дає»

• Як  ви  розумієте це українське народне прислів’я

Отже  тема  сьогоднішнього  уроку: «Ремесла  та домашні  промисли»

ІІ. Вивчення  нового  матеріалу.

1.Вступ.

          Слайд №1   Поряд із землеробством, скотарством та іншими галузями господарства українці здавна займалися різноманітними ремеслами й промислами. Ремесла, пов'язані з обробкою мінеральних речовин і продуктів тваринництва, існували вже за часів трипільської культури. У Київській Русі налічувалося понад 100 ремісничих спеціальностей — ковалі, гончарі, ткачі, склодуви тощо. У XV—XVII ст. таких спеціальностей було вже понад 270.

           З другої    половини    XIX ст.    народні   ремесла  і промисли на Україні починають занепадати, не витримуючи конкуренції зі зростаючою промисловістю

2.Гончарство.

           Слайд №2   Гончарство — обробка глини та виготовлення різноманітного кухонного посуду, а також цегли, кахлів та іншої кераміки. Гончарні вироби на території України, що належали до трипільської культури, вже визначалися вишуканістю форм, цікавою оздобленістю. 

          Слайд №3  Технологія  підготовки  і виготовлення  виробів  із  глини

          Слайд №4  Гончарна  майстерня.

          Слайд №5,6,7   Реалізація гончарних виробів здійснювалася звичайно самими майстрами, які роз'їжджали по селах і вигуками "По горшки!" запрошували селян до торгівлі. Вартість тієї чи іншої посудини найчастіше визначалася кілі кістю зерна, яку вона могла вмістити. Гончарі вивозили свій товар і на ярмарки та базари: розташовані у гончарному ряді просто на землі різноманітні керамічні вироби — одна з характерних рис українських ярмарків.

           Слайд №8,9  Васильківський  майоліковий  завод. У 1928 — 16-х кустарів-одинаків у Василькові організовали в артіль «Керамік».

Спочатку артіль випускала прості гончарні вироби: горщики, миски та макітри.

У 1931 — вдосконалили технологію виробництва: запровадили розписування посуду ангобами з введенням українського національного орнаменту, ввели традиційно українські форми виробів. З цього моменту васильківський гончарний посуд почав набувати вигляду, близького до майоліки.

З початку 1960-х років Васильківський майоліковий завод став одним із провідних підприємств художньої промисловості України. Його вироби успішно експонували на виставках декоративного мистецтва в Україні та за рубежем, надходили до магазинів багатьох міст (особливо Києва та Москви), набувши найширшої популярності.

Основу асортименту становила колекція посуду й декоративних виробів, виконана в традиційному українському стилі. Завод випускав вироби 70 найменувань: вази, миски, тарілки, кашпо тощо. У 2005р. на базі промислових приміщень заводу створили приватне підприємство «Васильківська Майоліка», яке продовжує традиції українського народного майолікового посуду.

           3. Ткацтво

           Слайд №10 Ткацтвом  в  основному  займалися  жінки. Основною  сировиною для  ткацтва  в  ті  часи  були  коноплі  та  льон.

Тонко прясти — швидко порветься.

Тонко прясти — довго ткати.

Не було з ткача багача, а із швачки багачки.

            Слайд №11 Процес  виготовлення  пряжі  із конопель

           Слайд №12  Знаряддя  праці

           Слайд №13  Фарбування  тканини

            4. Чумацтво

            Слайд №14  Хто такі чумаки та чим вони займалися – знають усі, проте одиниці можуть сказати про них щось більше. Ми незаслужено забули унікальний і споконвічно український промисел, котрий століттями формувався на нашій землі й став своєрідною автономією з власними законами, ієрархією влади, фольклором тощо.

1. Чумаки породили козацтво

Складність їхньої праці полягала в тому, що вони не просто перевозили товар на відстані тисяч кілометрів, а й захищали його від численних розбійників (лугарів). Напади останніх були справою частою, і це розвило в чумака відчуття воїна не в меншій мірі, ніж торгівця. Саме зі старих чумаків сформувався стержень козацтва як класу.

2. Чумаки були дипломатами

Вони укладали міждержавні економічні угоди незалежно від військово-політичної ситуації земель, на яких здійснювали свою діяльність. Це дозволяло чумакам не боятися армій сусідів, із якими постійно точилися війни, а стабільно займатися своєю справою та відкривати для себе нові ринки збуту й імпорту.

3. Промисел назвали від хвороби

У часи існування чумаків Європа була накрита епідемією чуми. Чумаки, аби не занести вірус в Україну, з ніг до голови вимазувалися дьогтем. За однією з версій, слово «чумак» пішло саме від візуальної схожості темних постатей з образом недуги, котру зображали як стару жінку в чорному вбранні.

4. Чумаки заклали сучасні дороги

Майже всі шляхи загальноукраїнського значення сьогодні – засновані саме чумаками. Коли нашу територію вкривали безкраї степи, більшість доріг виключно з’єднували між собою найближчі села. Чумакам було не вигідно втрачати час, подорожуючи поселеннями, і вони прокладали власні маршрути, прив’язуючись лише до річок (задля орієнтації на місцевості та постійного доступу до прісної води).

          Слайд №15 Чумацтвом займалися переважно селяни і козаки, подекуди міщани, духовенство, поміщики. В добу середньовіччя основною продукцією їхньої торгівлі були сіль і риба. їх транспортували в найвіддаленіші куточки України, а також у Росію, Литву, Польщу та інші країни Європи. Чумацький промисел був суто чоловічою сферою діяльності, що зумовлювалося трудомісткістю та небезпечністю праці У далеку і небезпечну дорогу чумаки готувалися заздалегідь ще взимку. Вони лагодили свої вози, виготовляли запасні частини (осі, дишла), замовляли в стельмахів нові колеса, відгодовували волів, запасалися дьогтем і харчами. Як тільки з-під землі з першими весняними променями пробивалася трава, десятки чумаків на добровільній основі гуртувалися у так звані «валки». Об'єднаними зусиллями легше було долати степові простори, захищатися від татар, грабіжників чи навіть зграї вовків, допомагати один одному під час мандрівки. Валку, яка в дорозі розтягалася на сотні, а то й більше, метрів, очолював найдосвідченіший чумак «ватажок». Він визначав маршрут подорожі, домовлявся за платню на водних переправах і митницях, визначав місця відпочинку і ночівлі.

           5. Лісові промисли

      Слайд №16,17,18,19

           6. Гутництво

           Слайд №20,21  Сотні років  тому  на Київському  Поліссі з’явилась значна кількість  невеликих  підприємств  -  гут,  на  яких виробляли  скло. Майстри  скла  виготовляли  кухонний посуд, пляшки, баклаги,  чарки,стакани, вази, кришталь. Для виготовлення скла потрібний поташ, який добували, спалюючи дерево, а також кварцовий пісок, крейда і вапно, що залягали  на теренах  Київщини. У XVIII — першій половині XIX ст. поряд із гутами з'являються поміщицькі й магнатські склоробні мануфактури й заводи, на яких працювали здебільшого наймані робітники, нерідко іноземці. Зокрема, під впливом майстрів із Чехії та Богемії поширилася західноєвропейська технологія дуття (богемський кришталь). Склодуви прикрашали свої вироби гутним декором (скляними жгутами, стрічками тощо), розмальовували емалями і навіть золотом. Скляний посуд продавався у крамницях міст і містечок і набув широкого вжитку На середину XIX ст. гутництво, засноване на ручній праці, починає занепадати, неспроможне конкурувати з великими механізованими підприємствами.   Деякі  села  досить  мають  назви  від слова  «гута» -  Гута-Межегірська.

           7. Ковальство  Залізо з давніх часів на  півночі Київщини  добували з болотяної руди, плавлячи її спочатку в земляних печах, а пізніше — у звичайних печах житлових будинків. З VIII ст. з'явилася досконаліша споруда — домниця, найпростіший вид доменної печі. Заповнюючи домницю деревним вугіллям та подрібненою рудою і подаючи в неї за допомогою спеціальних шкіряних міхів кисень, одержували так звану крицю — метал зі шлаками, окалиною та іншими домішками. Неодноразово куючи крицю, таким чином очищали її та одержували чистий метал.

Добре тому ковалеві, що на обидві руки кує.

           Слайд №22,23 

           8. Деревобробка

            Слайд №24      склад   деревообробки

            Слайд №25     теслярство   Теслярство — один із найбільш масових деревообробних промислів; зведення житлових та інших споруд, господарських будівель. Зрубані дерева обтесували здебільшого вручну різного виду сокирами й розпилювали на колоди. Уздовж колод знизу долотами видовбували поздовжні пази, а по кінцях — зарубки. За допомогою простого, але ефективного знаряддя — драчки — колоди щільно з'єднували у зруб.

Народними майстрами-теслями у XVII ст. було зведено багато унікальних споруд.

Без сокири — не тесляр, без голки — не кравець.

           Слайд №26          столярство    Столярство — вид деревообробного промислу; виготовлення хатнього начиння — лав, ослонів, скринь, столів, табуреток та стільців, мисників, ліжок, а також віконних рам та рамок для вуликів, дерев'яних частин борін та плугів.

           Слайд №27          столярні  інструменти  наших дідів

           Слайд №28          стельмахівство      Стельмаство — деревообробний промисел, пов'язаний з виготовленням транспортних засобів — возів і саней, а також коліс, полоззя, дуг. Крім традиційного столярного інструмента, стельмахи широко користувалися  коловороткою (звичайно при виготовленні округлих ступиць). Специфіка стельмахівства полягала й у тому, що матеріал для гнуття ободів, дуг, полоззя заздалегідь розпарювали у спеціальному приміщенні — парні.

           Слайд №29,30,31          бондарство        Бондарство — вид деревообробного промислу, пов'язаний з виготовленням місткостей — бочок, діжок, барил, цебер тощо. Порівняно з теслярством та іншими деревообробними промислами бондарство на Україні поширилося пізніше, проте швидко набуло значного розвитку, особливо на Поліссі, в  північній  частині  Київщини.

Українські бондарі добре розумілися на різних сортах дерева і добирали їх конкретно для кожного виробу. Зокрема, ті, що призначалися для рідин, виготовлялися з твердого дерева, звичайно дуба. Асортимент бондарських виробів був широким і різноманітним.  Це ремесло вимагало неабияких навичок і майстерності. Поширення металевого посуду та начиння призвело до занепаду  бондарства.

Якби не тирса та не рогіз, то й бондаря взяв би біс.

           Слайд №32            ложкарство — деревообробний промисел по виготовленню ложок, ополоників, мисок, тарілок та іншого кухонного начиння. Для цього використовувалися здебільшого такі породи, як береза, осика, липа, інколи груша. З розпиляного дерева майстер робив спочатку заготівки, котрі оброблялися потім за допомогою спеціальних ложкарських інструментів — різця та шліфера, а також ножа та найпростішого токарного верстата. Розрізняли ложки прості, нефарбовані (мужицькі, циганські) та руські, що були пофарбовані у золотавий та темно-червоний кольори та розписані стилізованими візерунками. Ложкарством займалися звичайно чоловіки похилого віку — діди.

            Слайд №33            гребінництво        гребінництво — промисел, пов'язаний з виготовленням різноманітних дерев'яних гребінок і гребенів для прядіння та гребінців з рогу, котрі використовувалися як розчіски для волосся. Останні робили звичайно з волячих рогів, які спочатку розпилювали до необхідних розмірів, потім, підігріваючи на вогні, їм надавали еластичності та розгладжували гемблем (різновид струга). Далі, користуючись токарним верстатом і циркулярною пилкою, робили нарізку зубців. Іноді на виріб наносили орнамент.

Значно більших розмірів були дерев'яні гребені та гребінки (до 40-50 см). Їх виготовляли з твердих порід: груші, клена тощо. При цьому використовували струг, спеціальні швайки та пилки для нарізування зубців. Гребені та гребінки мали ручку (стебло), яка вставлялася в отвір в ослоні, лаві чи спеціальній підставці.

           Слайд №34            плетіння      — кустарний промисел по виготовленню господарсько-побутових та художніх виробів з різноманітної еластичної сировини. На Україні має багаті й давні традиції, особливо на Поліссі.(північ  Київщини) Як сировину для плетіння використовували лозу, кору певних дерев, насамперед молодої липи (лико) та берези (береста, луб), верболоз,  коріння ялини, сосни тощо.

           Слайд №35,36       обробка шкіри     технологія обробки шкіри, а також асортимент знарядь, що застосовувалися при цьому, майже подібні в усіх східнослов'янських народів. Вичинка шкіри  починалася з розтягування й висушування сировини. Наступні операції полягали у розмочуванні шкір, вапнуванні їх у спеціальних ямах, чанах або коритах та зіскрібанні волосся, м'ясних і жирових залишків — міздрі. Останнє здійснювалося на спеціальному верстаті — кобилиці за допомогою вигнутого дворучного ножа — струга. Далі шкіру ретельно промивали у проточній воді, намазували хлібним розчином і дубили. Розчин для дублення готували із хлібного квасу і кори, найчастіше дуба. Залежно від сорту шкіри, який збиралися одержати, дублення розтягувалося від одного до п'яти місяців. Після дублення шкіру змащували жиром, висушували й розминали.

           ВАТ «Васильківський шкірзавод» — спеціалізується на виготовленні хромових шкір для рукавичок, верху взуття, підкладки із свиної шкірсировини і шкірсировини великої рогатої худоби. На даний час основний вид продукції — хромовий напівфабрикат, що йде переважно на експорт;

        Слайд №37        викладання  печей

Роби піч, щоб пекла, варила й добре гріла.

Пічник додому, а груба додолу.