матеріали до уроку "Творчість Б. Грінченка" інтелект-карти, хмари слів, аналіз оповідань, короткий зміст оповідань, сонети тощо

Про матеріал
Словник української мови Анастасія «Просвіта» Товариство Тарасівців Марія Загірня Вільховий Яр Чайченко Народництво Микола Костомаров Каторжна Тюрма Харків Батько «Запорожець за Дунаєм» Хліб Порвані чоботи пальто Київський університет
Перегляд файлу

Каторжна

Борис Грінченко

Каторжна — так її всі звали.

— Унеси дров у хату, чи чуєш, каторжна ти! — кричала мачуха.

— Геть з-перед очей, каторжна! — визвірювався на неї батько, вертаючись п'яний з шинку і заточуючись по хаті.

— За сцо ти мене стовхнула, католзна! — пищав дворічний мачушин хлопчик, б'ючи її кулаками.

І так усі!.. Навіть хлопці та дівчата на вулиці хоч і не так часто звали її каторжною, але ж і на ймення мало коли звали, а як звали, то все ж із додатком:

"Ота каторжна Докія..."

Та й було за що. Відколи мачуха ввійшла в батькову хату, ця маленька, семи років, дівчинка й разу не глянула на неї по-людському, а все з-під лоба. Може, вона боялася мачухи, не знаючи ще, яка вона, а тільки тим, що вона мачуха; а потім не кидала боятися тим, що вже знала, яка вона. Може... А все ж був у неї завсігди вовчий погляд. Та й не самий погляд!

Третього чи четвертого дня після свого весілля мачуха звеліла їй горщики поперемивати, а в неї, бачите, чомусь затрусилися руки, і вона впустила та й розбила горща. Не можна ж було дурну не повчити — і мачуха дала їй штурханця. І ось після цього — хоч ти їй що, а нічого не вміє до пуття зробити: або поб'є що, або наплута, накруте й не так зробить, як треба. Довелося вчити трохи не щодня, а далі й щодня... Так що ж вона — покається? перепросить? Така! Хоч ти її вбий, од неї слова не почуєш і ніколи не заплаче,— найгірше, що й не заплаче ніколи!

— Докіє! — спершу ще її таки на ймення звали,— чому хвіртки не причинила? Теля вибігло.

Мовчить.

— Кому я кажу? Чи я тобі не наказувала?..

Мовчить, у землю очі втупивши. Убив би на цьому місці!

— Чи ти оглухла? — І мачушина рука з усієї сили б'є її.

Стоїть, мовчить.

— Так слухай же! слухай! Ось тобі, щоб слухала, щоб слухала, чуєш ти?!

Ні пари з уст!. Ні сльозини з очей, мов їй і не болить! Одного разу мачуха не втерпіла:

— Хоч би ти заплакала коли, каторжна!.. А вона тільки глянула на неї з-під лоба, як вовк, і мовчить. І так завсігди. Б'є її мачуха, б'є, поки втомиться, поки заболять руки,— аж тоді кине:

— У-у!.. проклята! Каторжна!..

А до батька яка вона? Ще як мати її жива була, так тоді тільки до неї й мостилася, та вдвох усе плакали. Тоді хоч плакала! Та що з того?.. Така ж і мати її була — або плаче мовчки, або докоря: "Нащо п'єш, нащо жидові хліб носиш!.." Давав їй він доброго прочухана, як під п'яну руч. Ну, то ж матір бив, а ця ж чого тікає від його? Не завсігди ж він і п'яний, іноді схочеться йому пожалувати її — вона ж таки рідна дитина,— оце й покличе:

— Докіє!

Підійде, голову похнюпить.

— Докіє! Дочко...— почне батько та й зупиниться: мов колода, вона перед його стоїть. Штовхне її спересердя, встане, плюне та й піде з хати, промовивши: — Ну, каторжна!

А з мачушиними дітьми що вона виробляла? Мало вона їх била та штовхала? Як мачухи в хаті нема, так і єсть їм! А одного разу таки розманіжилась: увіходить мати тихенько в хату з городу, дивиться — сидить —вона на полу і хлопчика — років півтора йому було — мачушиного на руках держить та так цілує та примовляє :

— Голубчику ти мій, манесенький! Поцілуй мене,— ніхто ще мене не цілував, як мама вмерли... Мачуха як скрикне:

— Ба, яка ніжна! А Оришку нащо на городі вдарила? Івасику, бий її, бо вона Оришку била. Бий кулачком, кулачком її...

Воно, маненьке, взяло та й штовхнуло її кулачком. Як скочить вона, як кине його на піл — трохи дитини не вбила — та з хати! Не потрапила її мачуха й попобити. І більше до дітей не підходила й на руки сама не брала, тільки як мачуха звелить.

От так же вона й на вулиці. З неї почнуть сміятися:

— А за що тебе мачуха за волосся з двору в хату тягла?

А вона зараз кулаком!

І зла ж вона була, на всіх зла! І всі їй були вороги, й вона всім ворог,— каторжна, та й годі! Мабуть, у неї не серце, а камінюка була.

І все ховається від людей — мабуть, заздро, що люди веселі, так щоб не бачити. Піде в садок, аж у гущавину, та й сидить. І що вона там робить — хто її знає! Діти мачушині хотіли довідатися і назирцем одного разу побігли за нею. Так, кажуть, пролізла аж у гущавину та зараз до калинового куща — ріс там кущ калиновий великий,— сіла там під ним і головою до його припала, і руками його обхопила, й каже:

— Калинонько,— каже,— моя червоная, рідна моя матінко! Покрий мене своїм листоньком зеленим, своїми ягідками червоними! Одна ти в мене рідная, улюбленая! — каже, а сама плаче...

Еге, вона плакала тим, що в неї не камінь у грудях був, а маненьке дитяче серденько! І те серденько так хотіло любити, так хотіло! Але ж любити було нікого!.. Недоброго і часто й густо п'яного батька вона не любила, матері не було, мачушиних дітей мачуха любити не давала...

І вона плакала та обнімала червону калину, поливала їй землю своїми слізьми; і нахиляла тоді до неї калинонька свої віти, і здавалось дівчині, що то мати рідна руки до неї простягає... І так вона плакала, поки почує, як мачуха кричить:

— І де вона, та каторжна, забігла?!

Тоді вставала вона з землі і втирала сльози. Відразу застигало їй обличчя, мов камінюка, і очі втуплювались у землю, і вона знову була тоді справді каторжна, що її нічим не дошкулиш — ні словом, ні ломакою. Такою вона йшла від калини.

Такою вона й тепер вийшла і відразу страшенно поблідла: вона побачила, як од гущавини побігли мачушині діти. Невже вони знайшли її схованку? А може, ні, може, вони тільки так бігли?

Але ж вони не так бігли, вони знайшли, побачили, почули і розказали про все мачусі.

Днів через два Докія знову була під калиною, засиділась і не почула, як мачуха її кликала. Уже тоді почула, як мачуха знайшла її в гущавині і потягла за волосся в хату.

— Стривай же ти, каторжна, я тобі дам, як тікати від роботи під свою калину!

Вхопила мачуха сокиру й побігла в садок. Докія відразу так і заніміла. Слухає, коли задзвеніла сокира в садку, затріщали гілки — ось ще, ще...

Вона кинулась, себе не пам'ятаючи, пробігла садок, добігла до гущавини... Мачуха рубає калину.

Дівчина несамовито скрикнула, кинулась туди і стала міждо калиною і мачухою. Мачуха аж злякалась.

— Ти чого прибігла?

— Не займайте моєї калини!.. Очі її горіли, а щоки були білі-білі; груди так і здималися.

— Ах ти ж падло! Геть!

І здорова мачушина рука відкинула геть маленьку дівчинку. Сокира рубонула, жалібно хряснула цівка калинова, і впала стеблина, тремтячи листом.

— Мамо! голубонько! рідненька! Не рубайте, помилуйте!

— Геть, —каторжна!

Вона кинулась до мачухи, цілувала їй руки, затуляла своїм тілом останні калинові стеблини.

— Геть, каторжна!

Але каторжна обхопила руками кущ, і її тонкі маленькі пальці так і заклякли на цівці. Трохи пальців їй не поламала мачуха, поки відірвала від калини, відволокла геть і останніми разами дорубала дерево...

Так росла Докія: без милування, без жалування, без ляльок, без дитячих іграшок, без калини,— тільки співала іноді тихо, як знала, що її ніхто не чує, тихо та жалібно. Де вона тих пісень училася — бог її святий знає, а вміла багато — і все жалібні,— так, мов самі вони в неї з серця лилися:

Он до кого ж би я прихилилася?

Прихилилась би я до калиноньки,

До калиноньки, до червоної,

А калинонька нахиляється,

Моє серденько розривається...

А як оце побачить кого, зараз і змовкне, і знову така, як і була: очі додолу, обличчя закам'яніє...

І так минали роки...

Минули — із маленької дівчинки виросла доросла дівчина. Та життя їй не перемінилося: так, як і попереду, била її мачуха і зневажав п'яний батько; як і попереду, не мала вона на вулиці подруг і була всім чужа, не маючи нікого до себе прихильного, та й сама не була вона ні до кого прихильна — зосталася вона "каторжною", як і була.

Ні, була й відміна.

Колись мов закам'янілий упертий вираз на обличчю тепер неначе злагоднів. Але ж це зробилося не тим, що вона пом'якшала своїм серцем до людей, а люди до неї,— ні; відміну ту на обличчі зробила страшна невсипуща журба, що гнітила їй душу, розривала груди і, не мавши вже сили ховатися в серці, виявлялась і на обличчі. Ця журба обнімала її й тоді, як Докія була ще маленькою дівчинкою, але ж була не така дужа, та й упертість перемагала її.

Потім помалу-малу заворушились у дівчини в голові думки. Які? Про віщо? Вона спершу й сама не знала до пуття, як і про віщо вона дума: думається, та й годі. А думалося все саме смутне, саме невеселе, і ось, нарешті, з цього безладдя розумового вибилася, виявилась виразніш од усіх одна думка: "За що мене так мучать?" А потім: "Хіба я гірша від інших?" І ці дві думки не давали їй спокою. Вона не могла бачити, що й вона була іноді винна: коли її кривджено й зневажувано, то й вона, як мала силу й змогу, не лишала цього без помсти, а іноді й надто. Вона не могла зрозуміти, що вона сама була винна, відіпхнувши від себе Христю тоді, як та на вулиці колись підійшла до неї і сказала:

— Докійко! Я... я...

Правда, всі вони — і хлопці й дівчата, і ця Христя з ними — якось особливо дошкуляли їй того вечора своєю зневагою, але ж Христя оханулась, їй шкода стало бідної Докії, і вона, мало не плачучи, промовила:

— Докійко! Я... мені тебе... я...

Може, вона хотіла далі сказати, що від цього часу буде вірною подругою Докії,— але ж цього нічого не сказала, бо Докія скрикнула: "Геть!", одіпхнула її і втекла з вулиці.

Вона, кажу, не могла ще зрозуміти того, що в таких випадках сама іноді була винна, не могла, бо дуже вже великої кривди зазнала від людей. І вона винуватила цих людей за все: за свої муки й сльози, за своє дитинство безрадісне, безлюбовне, за свої молоді літа, що марно гинули,— за все, за все. I люди були справді винні. Одні пекли її, мучили.— така була п мачуха. Другі не хотіли зрозуміти її мук, а тільки глузували з неї (або їй так здавалося, що глузували),— такі були дівчата, парубки. І вона це все терпіла і не знала, чим пособити собі. І отоді прокинулась У неї в серці журба така страшна, сум такий великий, що він палив їй усі груди, не давав спокою ні вдень нi вночі.

Каторжна! Від усіх лаяна, від усіх зневажена! За що? Навіщо? Господи! Краще й на світі не жити!

І вона то плаче, то страшне обурюється на людей за їх неправду і думає про помету.

Еге, її серце бажало тепер помсти, вона задушила б усіх тих, хто зневажа її, хто глузує з неї! А проте її серце не зле було, воно вміло любити і прихилятися до чужого горя.

Вона не дівувала так, як дівують інші дівчата. На вулицю чи на вечорниці вона ходила мало: раз те, що мачуха не пускала; друге — що вона їх не любила — тих хлопців та дівчат — і... боялася; третє— не мала в чому й піти, бо всі сміялися з того дрантя, що в йому водила її мачуха. Ні, вона не дівувала! І хоча деякі парубки таки задивлялися на її стан високий, рівний, на її очі темні, на коси чорні, на брови, але ж тільки задивлялися, а далі йти не зважувались, бо до цієї каторжної не можна й приступитися — така зла, зараз стусанами нагодує. А сама вона про це не думала: може, вона й уродлива була, може, мати й дала їй бровенята, та не дала долі,— вона цього не знала і не дбала про це, бо про це дівчата думають і дбають тоді, як парубки їм згадуються, а їй ще нiякі парубки не згадувалися...

І так вона жила собі відлюдьком з своєю журбою, з своєю мукою, а іноді — і останніми часами дуже часто — із бажанням помститися...

II

Одного разу мачухапослала її до тітки Одарки глечика попрохати.

У Одарки вечорниці. Увійшла Докія в хату,— аж там шахтарі. Усі в червоних сорочках навипуск, у чоботях з вимережаними халявами, з пістонами та з китицями, у сукняних чумарках. Усi веселі, один на гармонію грає, а ті пісні шахтарської співають:

Позавидував мужик,

Що шахтьору добре жить:

Шахтьор пашеньки не пашеть,

Коси в руки не берьоть!

На столі горілка, ласощі дівчатам. Це ж сьогодні на шахті гроші зароблені давано: рублів по двадцять, по двадцять п'ять за місяць шахтарі взяли та всі отут за день чи за два прогуляють. А й гарно ж отой на гармонію грає! Та й сам гарний — одежа аж вилискується, а пояс так і сяє весь од блищиків та від гудзиків. А з лиця? Брови такі!.. Не встигла ще Докія й добривечір сказати, вже він угледів її та й крикнув:

— А ось і дівка йде нова!

Та як кинеться до неї, та й обняв. Вона його добре пхнула — аж поточився,— а сама навтіки. Всі як зарегочуться, а він за нею з хати та й піймав у дворі:

— А стій, дівчино, яка ти швидка! Хочу на тебе подивитися, чи гарна ти?

Та поставив її проти місяця — місяць ясно світив,— та й дивиться їй в обличчя, не пуска. То гнівна вона була на його, а то вже гніву нема, сором тільки зробилося хто й зна й як! Як кинеться вона, вихопилась та тікати знову. А він кричить:

— Постій, дівчино, підожди! От же, їй-бо, ти гарна!

Утекла та спрожогу як улетить у хату, аж мачуху злякала:

— Тю на тебе! Чи ти сказилася? Де ж глечик?

Де глечик?.. Вона й забула про глечик! Сказала, що не дала Одарка.

Полягали спати — не засне вона. Усе місяць повний перед неї, просто їй в обличчя дивиться... А він нахилився до неї: чи гарна? Ой, сором! Ой, сором!.. А він же сказав, що гарна... Невже?.. От якби тепер глянути в дзеркало, та не можна!.. Як його звуть? Він не з Ковалівки — мабуть, оврамівський... Та чого він на неї так дивився?

І спала й не спала вона... Другого дня мачуха добре попобила її за те, що стане та й стоїть, як стовпець, а діла не робить.

Та дарма! У суботу ввечері вже вона біля вікна в Одарки й дивиться, чи там він. Нема! І в другу суботу, і в третю — все його нема, і не йде він їй з думки. Коли в неділю смерком іде вона левадою хмизу набрати, аж хтось:

— А здорова, дівчино! Чия ти?

Глянула — він! Так на їй і затрусилось усе. Стоїть — з місця не рушить. А він підійшов та:

— Те-те-те! Та се та, що я при місяці дивився! Чого ж ти тоді втекла?

Та за руку її. Злякалася вона чогось, чи що,— хотіла бігти. А він не пустив. Обняв та як пригорнув... Нічого вона вже потім не знала, нічого не чула, ні того вечора, ні другого дня,— нічого! Тільки чула, як їй на губах його поцілунки горіли.

Що далі було? Те, що вона покохала, її серце нарешті знайшло кого любити і віддалось... Ні про віщо вона не думала тоді: нехай б'ють і лають — байдуже! Їй не болить після цілування солодкого, пригортання щирого. Байдуже!..

Прийшла весна весела, верба зазеленіла, соловейко затьохкав, вишні цвітом укрилися. У садок вона вийде,— серце з грудей вирватися хоче. Небо синіє далеке й широке, хмарки по ньому, як ягнятка, біжать, степи, ліси зеленіють, садок увесь пахощами обнімає,— ох і красо ж божая, яка ж ти гарна! Ой і світе мій милий, світе веселий та красний, як же на тобі гарно жити, вірно любити!..

Заспіває вона — сама пісня з грудей рветься; серце розцвітає, душа вгору лине. А зустрінеться з ним під вербою зеленою, під вишнею запашною, рясно квітом укритою, зустрінеться — ніч їй мала, не наговориться, не намилується. Ох, і любила ж вона! Так любила, що всю душу віддала і назад не думала брати. Візьми мене, милий мій, коханий! Мене ще ніхто не любив,— візьми мене, бо вся я твоя! Ночі тихії, зірки небеснії! Тільки ви чули й бачили. Світе мій ясний, світе мій красний!

Минула весна, літо минає... Чи не мина з ними й щастя?

III

Ні, ще не минуло...

Садком зеленим з повітки Докія Семена випроводжає. Дійшли до перелазу. Ще б далі дівчина йшла, так люди побачать. Обвила вона йому шию своїми руками, пригорнулась до його:

— Семеночку, соколе мій! Чого ти такий невеселий став? Чом ти не такий, як спершу був?

Осміхнувся Семен:

— От дурна! Тобі тільки поцілунки на думці. Не все ж цілуваться, не довіку ж обніматься!

— Не довіку!? Ох, Семене, що-бо ти сказав! А я б умерла коло тебе... Тільки й віку мого, що твоє кохання. Як покинеш ти мене — загину без тебе. Не покидай мене, Семеночку, голубе мій, сонце моє, щастя моє!..

Та й упилась устами йому в уста... І не одірвалась би, мабуть, якби сам він не одірвавсь:

— Прощавай!

Перестрибнув через тин та й пішов улицею...

Пішов та знов не прийшов... І тиждень, і два минуло, а його нема. І осінь прийшла, а його все нема. Вона не хотіла йняти віри тому, щоб він її кинув. А вже з неї всі дівчата сміялися...

Вона ждала і — діждалася...

Стріла таки вона його, стріла вдень серед вулиці. Кинулася вона до нього — забула, де й коли це.

— Семеночку, голубчику!

А він:

— Тю! Чи ти не здуріла!

Та й пішов... Краще б він її вбив! Стоїть вона, коли чує, регочеться хтось. Озирнулась — двоє дівчат з неї сміються.

— Утік? — кажуть.— Він уже давно до Пріськи ходе...

Невже правда? Ні, не вірю! Сама піду, впевнюся! І пішла туди, на вечорниці. Він там, і Пріська там.

І не дивиться він. Вона до нього, а він від неї,— аж усі помітили. Не мала змоги й слова йому сказати. Тільки як виходили, почула,— каже він:

— І чого вона, каторжна, так до мене в'язне?

Оце вже вона й од його почула це прокляте слово, і йому вона каторжна стала. Усім вона каторжна, усім на світі. Усі її ненавидять! А як вона його любила! Боже, як любила!.. І він зрадив. І він такий, як усі. О, прокляті! розірвала б усіх, задушила б, спалила б і його, і ту Пріську, і тих парубків та дівчат, що з неї сміялися, глузували, знущалися! От якби було чим — вона зараз би підпалила цю хату...

Голова її горіла, думки плутались, груди пекло... Якби чим запалити? Чи нема в неї в кармані сірників? Вона почала шукати, чи не зосталося якого сірника, чи не сховала як-небудь, розтоплюючи піч. Вивернула карман, витрусила — нема.

Вона швидко пішла з двору, пробігла вулицею добігла до своєї хати. У вікнах не світиться,— вже полягали. Сіни незасунені, хата теж. Вона ввійшла в хату.

— Хто там? — спитався спросоння батько.

— Я! — сказала Докія і зараз же знайшла на комині сірники та й побігла з хати.

— Куди ти? — гукнув батько.

Вона не відмовила, вибігла з двору, знову пробігла вулицею, але не пішла в двір, де вечорниці, а перелізла на город і зайшла ззаду, щоб ніхто не бачив. Велика повітка була прироблена до хати. Докія зупинилася під нею.

Вона чиркнула один сірник. Він зайнявся і зараз же погас. Сердито кинула вона його осторонь і запалила другий. Він горів. Докія почала підпалювати їм солому у стрісі. Але солома була мокра, і сірник знову погас. Те саме було з третім і з четвертим.

"Ні, треба знайти сухої соломи. Тут єсть — тут, може, як тепло було, він, проклятий, з Пріською спав. Ну, тепер, уже не буде спати!"

Вона знайшла сухої соломи, згребла її в купку під очеретяною стінкою і запалила. Солома затлілась і почала горіти нарешті.

"Ось коли зайнялося! Гори швидше, займайся! От гарно! Від повітки вогонь на хату. І всі вони згорять".

І Докії згадалася пожежа, що вона бачила,— ух, страшно! Так і тут буде. Але там ніхто не згорів, а тут усі згорять... І Санька згорить? Санька — маленька дівчинка, дочка досвітчаної матері. Докія за останній час дуже влюбила гарне дівчатко, і дівчинка любила її. Але ж і вона згорить... Така гарна, ласкава. І Докії в'явилося все: як хата горітиме, як Санька простягатиме руки з полум'я й кричатиме: "Рятуйте! Докієчко! витягни мене!"

Господи! За віщо ж? За віщо вона спалить її? Це ж гріх! Людину спалить живу. Та й не її саму. Господи, може, все село займеться! Нащо ж це вона робить?

А солома шипіла, шкварчала і починала розгорятися. Ось полум'я вибухло. Ось-ось повітка займеться.

Та боже мій!.. Та нащо ж це вона?..

Треба гасить, гасить мерщій, а то все займеться. Вона кинулась до вогню, хотіла затоптати його ногами. Але він горів. А їй уже вчувалося, як Санька кричить:

"Докійко, рятуй!.."

Все закрутилось їй у голові. Червоне полум'я одно перед нею. Треба його погасити. Вона відразу зірвалася з місця і впала на полум'я. Воно пекло її, на їй займалась одежа. Але вона того не чула. Вона хапала руками вогняну солому, підгортала під себе і силкувалася гасити. Але вже вся одежа горіла на ній. Тоді, не знаючи, що робити, вона скрикнула:

— Рятуйте, хто в бога вірує! Рятуйте! — і більше нічого вже не пам'ятала...

Очутилась вона дома. Ні, не очутилась, а вперше розплющила очі. Де вона і що з нею,— того вона не розуміла.

Її обрятували парубки та дівчата, вибігши на її крик та погасивши пожежу. Вона страшенно попеклася, але того не чула: її ще дужче пекла гарячка...

Страшно вона мучилась. Усі її розпалені думки крутилися тепер круг одного осередку: їй все здавалося, що вона гасить пожежу, і вона борсалась, кидалась, давила попеченими грудьми піл, де лежала, кричала:

— Рятуйте! Люди горять! Санька-голубочка згорить!..

*****************************************

Перед смертю вона очутилась зовсім. Вона зрозуміла, що вмирає. Біля неї стояв батько. Мачухи в хаті не було. І більше не було нікого. Вона пізнала батька, але нічого не сказала. Промовила тільки:

— За що? Господи, боже мій! За що? — підвелася і, скрикнувши, впала знову на подушку. За кілька хвилин вона була мертва.

Її поховано, і ніхто не пожалів її. Вона всім осталась каторжною. Санька тільки плакала. І ніхто й не думав одмовити собі на те питання, що вона кинула вмираючи: за що? За що стільки муки, горя та сліз додають людям люди, коли й так життя таке коротке і таке сумне?..

1888. XII 31. У с. Олексіївці в Катеринославщині

Перегляд файлу

Інтелект-карта (творчість митця)

Перегляд файлу

 

Інтелект-карта

(життєвий шлях)

Перегляд файлу

Грінченко Борис Дмитрович

Життя та творчість

БОРИС ГРІНЧЕНКО

(1863—1910)

Псевдоніми — В. Чайченко, Іван Перекотиполе, Вільхівський Б., Вартовий П., М. Гримич, Л. Яворенко.

Борис Дмитрович Грінченко народився 9 грудня І863 р. на хуторі Вільховий Яр на Харківщині (тепер Сумської області) у збіднілій дворянській родині Протягом 1874—1879 pp. він учився в Харківській реальній школі, але з п'ятого класу був виключений і ув'язнений за зв'язки з підпільною народницькою організацією. Після двомісячного ув'язнення Грінченко працював дрібним канцеляристом у Харківській казенній палаті. Екстерном склавши іспит на народного вчителя, у 1881—1894 pp. працював учителем на Харківщині, Сумщині, Луганщині, окрім-періоду 1886— 1887 pp., коли перебував на посаді статистика в губернському земстві на Херсонщині. Спілкувався з відомою діячкою народної освіти X. Д. Алчевською. На її запрошення він разом з дружиною працював у народних школах Харкова.

У 1894 р. Грінченко переїхав до Чернігова. Тут, працюючи в губернському земстві, він організував видання бібліотечки народно-просвітніх книжок, став одним із керівників нелегальної "Чернігівської Громади", разом із дружиною — письменницею М. Загірньою — упорядкував музей української старовини В. Тарновського. З 1902р. письменник жив у Києві. У 1905р. він редагував першу українську щоденну газету "Громадська думка" (згодом "Рада"), наступного року журнал "Нова громада"; став керівником київського товариства "Просвіта", одним із організаторів Української радикальної партії (УРП).

В останні роки життя Грінченка посилились його переслідування владою. Письменник зазнав недовгочасного арешту. Жандарми довели до смерті його дочку — революціонерку Настю. Змучений туберкульозом, на який захворів ще в шістнадцять років у харківській в'язниці, Грінченко виїздить на лікування до Італії.

Письменник помер 6 травня 1910р. у місті Оспедалетті в Італії. Його тіло було перевезене в Україну й поховане на Байковому кладовищі в Києві.

Борис Дмитрович Грінченко — в українській літературі постать, безперечно, помітна і важлива. Він був відомий як поет, письменник, публіцист, фольклорист, етнограф, мовознавець, критик, історик, педагог, перекладач, просвітницький і громадський діяч. Його поетична спадщина нараховує кілька збірок: "Пісні Василя Чайченка" (1884), "Під сільською стріхою" (1886), "Підхмарним небом" (1893), "Пісні та думи" (1895), "Хвилини" (1903). На початку 90-х pp. уже цілком природною була паралель: Б. Ірінченко — І. Франко. За твердженням А. Кримського,, "коли Франко є найперший письменник в Галичині, то Чайченко — перший між новітніми українськими, опро-чег будь-що-будь, його твори найбільш од усіх сучасних українських підходять до Франкових". Уже рання творчість Грінченка переконливо свідчить про те, що провідною темою лірики, а потім і прози письменника стало патріотичне чуття, переплетене з гострим болем за поневолення України. Мабуть, із цього емоційного поєднання й народився шедевр патріотичної лірики "Смутні картини" (1883), де за допомогою вражень зору поет створив грандіозний просторовий образ України з її сумними селами й нивами, з "убогим", "обшарпаним" людом. Продовження й конкретизація мотиву "Смутних картин" здійснюється в ліричній мініатюрі "Україна" (1883), де знаходимо вже увиразне-но-предметний образ обездолено! вітчизни, уквітчаної терновим вінком, закованої в кайдани й ув'язненої. Душевний стан ліричного героя визначає такий слуховий образ: він (герой) "чує" пісню горя й муки, що долинає з темниці. Ця пісня примушує читача "прокинутись" і також приєднатись до боротьби:

Чи ви чуєте, браття кохані, вона Вас до бою ізнов заюшка!

Напевне, без цих програмових "до бою", "до праці!" не було б Ірїнченка-лірика. У них — безпосередній, прямий вияв його людської натури, запальної, діяльної, переповненої прагненням переконувати, впливати на свідомість співвітчизників. Одним із шедеврів нашої громадянської лірики другої половини XIX ет. став знаменитий вірш Б. Ірінченка "Хлібороб" (1884), в якому поет сформулював погляди людини з яскраво вираженою національною ментальністю, людини, яка не бачить сенсу життя без прагц й турботи про нащадесів:

Праця єдина з неволі нас вирве: Нумо до праці, брати!

Глибинно пов'язаний із символікою українського поетичного мислення (образи ниви, хліборобської праці, щедрого ужинку), вірш Грінченка виростає з традицій лірики Т. Шевченка, С. Ру-данського, Ю. Федьковича, М. Старицького, П. Грабовського і водночас є новим, свіжим словом української поезії.

У ліричній, як і в епічній поезії Ірінченка, вияв ставлення до зради та зрадників займає одне з центральних місць. Поява цієї теми в найбільш особистіших творах поета засвідчує органічність патріотичних і громадських почувань митця, що з'являлися в його душі не вряди-годи, а жили в ній постійно. Згадаймо хоча б цикл "З пісень про рідний край" зі збірки "Під хмарним небом" (1893), який, не друкувався в радянських виданнях творів поета. За ліричною тональністю та провідними образами цикл співзвучний із триптихом Лесі Українки "Сльози-перли", що підзаголовком "Ридання" вперше з'явився у львівському журналі "Народ" (1891). Майже водночас написані твори двох поетів-ліриків зродилися як втілений у слово вибух плачу, нестримних ридань над неволею Україні:

Народ, що не знав на цім світі Над волю дорожче нічого. Навчивсь свою шию хилити, І зникла вся гордість у його. Він рідную мову-перлину У мовах слов 'ямського світу — Міня на чужу москівщину І кида, як драную свиту.

Як прозаїк Б. Грінченко відомий кількома повістями та низкою оповідань. Перший великий твір — повість "Соняшний промінь" (1890) письменник присвятив діяльності народолюбної інтелігенції. Сонячний промінь, у ширшому розумінні — символ знань, якими інтелігенти-культурники прагнуть просвітити селян для поліпшення їх становища. Цій меті —культурницькій роботі серед народу — і віддається головний герой повісті Марко Кравченко, студент останнього курсу історико-філологічного факультету. За своїми переконаннями Кравченко нагадує Павла Радюка з роману І. Нечуя-Левицького "Хмари". Він щиро вважає, що єдиний спосіб допомогти народові — це просвіта, а найдоцільніший політичний лад — парламентаризм. Прибувши в село на запрошення поміщика Городинського як репетитор його сина, Марко Кравченко веде бесіди з селянами, вчить їх грамоті, читає їм українські твори.

Але надії Кравченка прислужитися рідному народові зазнали краху: до його культурницьких дій насторожено поставилися самі селяни; довідавшись про неблагонадійні заходи Кравченка, поміщик звільняє його з посади; від важкої вчительської праці гине і реальний, земний "сонячний промінь" у житті Кравченка — донька поміщика Городинського Катерина, яка зреклася свого середовища й вирішила зблизитися з народом. У цій повісті пись-менникпрагнув правди вопоказати працю інтелігента-культурника, небайдужого до долі власного народу. Повісті "Соняшний промінь" і "На розпутті" І. Франко характеризував як "цікаві спроби Б. Грінченка", який прагнув "на тлі сучасної української дійсності показати зародження нового типу радикального демократа".

Повернувшись до великої прози на рубежі двох століть, Грінченко у повістях "Серед темної ночі" і "Під тихими вербами" спробував подати панораму життя тогочасного села. Так, у повісті "Серед темної ночі" (1900) розповідається про життя трьох синів селянина Пилипа Сиваша: старший син Денис з усіх сил, не гребуючи ніякими засобами, пнеться у "господарі", середульший Роман відбивається від села до міста, а менший син Зінько уособлює шлях чесного селянства. Найповніше зображено в повісті Романа, ще одного представника "пропащої сили" — теми, що так широко розроблялась у дожовтневій українській літературі (наприклад, образ Чіпки із твору Панаса Мирного "Хіба ревуть воли, як ясла повні"). Роман енергійний, сміливий, кмітливий, однак, зламаний царською солдатчиною, він повернувся у село моральним покручей. У пошуках легкого життя Роман виявляє зневагу до селянської праці, пиячить, краде й продає батькове добро. Спійманий на гарячому ^Денисом, він подається до міста і там, не змігши знайти роботи, злигається з конокрадами. Під час здійснення продуманого Романом відчайдушно сміливого нальоту на рідне село його вистежує Денис і видає властям, які відправляють його на каторгу в Сибір. В епілозі повісті дано узагальнюючу картину безпросвітного панування кривди в тогочасному житті, де "люди зробили собі з широкого і ясного світу тісний світ неволі й темряви, звірячої боротьби за шматок хліба, за право жити".

Над тим, як розігнати темряву, як запровадити справедливий лад, болісно роздумує Зінько Сиваш, який виходить на перший план у другій частині дилогії — повісті "Під тихими вербами" (1901). Назва твору повністю контрастує з його змістом, адже змальована в попередній повісті "темна ніч" стала в уквітчаних вербами Диблях ще моторошнішою, ще чорнішою. Епіграфом до

третьої, заключної частини повісті письменник узяв слова з народної пісні: "Турки село звоювали, громадами людей: гнали". Ці турки — місцеві багатії, які затягли у тісний: зашморг усіх ди-блянців, не даючи їм дихати і жити. Такі хижаки не зупиняться ні перед чим. Вони вчиняють розправу над Зінькам, який згуртовував проти них бідноту, готові зубами та зброєю знищити кожного, хто став би на дорозі.

Активно виступав Б. Грінченко і в жанрі малої епічної форми. Він — автор п'ятдесяти оповідань, тематику яких можна звести До: кількох основних груп: відтворення труднощів селянського життя ("Украла", "На розпутті"), показ побуту донецьких шахтарів ("Серед чужих людей", "Батько й дочка"), змалювання життя і: прагнень української інтелігенції ("Непокірливий"), життя: школи та твори про дітей ("Сама, зовсім сама", "Дзвоник", "Олеся"). Тобто, тематика малої прози письменника мало чим відрізняється від його повісте".

Особливо вдавалися Грінченку твори з життя дітей: "Олеся" (1890),. "Украла" (1891), "Кавуни" (1891) та іш Вони відзначаються: авторським гуманізмом, глибиною проникнення у світ дитячої психології. Здавна хрестоматійним стало: оповідання "Олеся", де йдеться про юну героїню, яка не побоялася завести татарський загін у драговину і потім заявити: "Я не поведу вас далі, хоч би ви й убили мене. Я вае, вороги, завела у цей ліс, і ви не вийдете відціль". Героїчний вчинок Олесі підносить патріотичну ідею відданості своєму народові, наголошує, що кожен має боронити свій край, не шкодуючи житл".

Б. Грінченко, як і І. Франко, В. Короленко, В. Стефаник, змальовуючи життя і виховання дітей в тогочасних суспільних умовах, реалістично і всебічно відтворював психологію своїх маленьких героїв, спосіб їх мислення за допомогою діалогів та монологів; введених до тексту. Монологи допомагають розкрити; душевний стан героя, якнайглибше передати його почуття. Наприклад, внутрішній монолог Марини із оповідання "Сама, зовсім: сама": "А жити ж як? Які зароблені гроші були — уеі вже потраченої Зостався тільки п'ятак на півхліба. Вона тим жила два дні. Тепер треба шукати роботи. Де? Вона вже знала, що та хазяйка, в якої вона жила, вже іншу замість неї взяла. Піти попроситися, може б прийняла знов... А як ні? Що тоді?" В оповіданні йдеться про тяжку долю дівчини: Марини в якої померла мати і яка втратила роботу (бо певний час доглядала за хворою матір'ю); Митець з великим тактом розповідає про спробу Марини; знайти роботу, про побутові складнощі і, врешті-решт, про її самогубство.

Почуття повнокровного художнього буття в дитячих оповіданнях Б. Грінченка досягається не лише відображенням багатогранності життя, але й різноманітністю форм та інтонацій — від тонкого ліризму до справжнього драматизму. Ось як за допомогою діалогу передається внутрішній стан дівчинки Ксені з однойменного оповідання:

"'Я поцілував її просто в очі і побачив, що вона плаче.

— Ксеню, голубко, чого ти?

—Ох, Василю, так чогось тяжко... Дома б'ють та лають... Он поїхали —хліба не кинули...

— Як то? Ти нічого ще не їла з ранку?

— Нічого.

— Чому ж ти мені не сказала? Так... нащо. Я й без хліба перебуду.

Але я вжене слухав і біг додому. За кілька хвилин я повернувся з усякою їжею".

Або (із оповідання "Сестриця Галя"):

"Цей випадок розігнав Іванові мрії. Він підійшов до плачущих дітей.

— Не плачте, діти, годі! — промовив він, голублячи їх.

— Я маму хочу! — невгавав малий Василько.

-— Маму! — хлипала, тручи руками очі, Одарка.

— Мами нема, дітки... — тихо, ледве промовив батько.

— Мами нема: вона... пішла...".

У першому випадку письменник акцентує увагу читачів на тяжкому житті Ксені, бо мачуха постійно знущалася з неї. Автор розкрив багатий внутрішній світ дівчинки, її вразливість. У другому — відтворено трагічну ситуацію: вмирає мати, залишивши чоловіка з трьома малими дітьми.

У своїх творах Б. Грінченко настільки вживається в світ дитини, що інколи неначе дивиться на навколишню дійсність її очима, а деякі фігури дорослих стають другорядними. Наприклад, вчитель, батюшка, батько, мати й батько Грицька (оповідання "Екзамен",. "Дзвоник", "Грицько") не є об'єктами спостереження письменника, вони відіграють лише допоміжну роль.

Факти життя Б. Грінченка в дитинстві та юності сприяють глибшому проникненню в реальну життєву підоснову його оповідань, саме дитячі та юнацькі враження позначились на багатьох творах письменника взагалі і дитячих оповіданнях зокрема. Але наявний у них значний автобіографічний елемент все ж не дає нам права ставити знак рівняння між автором та оповідачем.

Хотілося б зазначити, що Б. Грінченко досяг значних успіхів і як учений у багатьох галузях науки. Особливо цінними є його збірники етнографічних та фольклорних матеріалів "Думи кобзарські" (1897), 3 томи."Етнографічних матеріалів" та чотиритомний "Словарь української мови" (К, 1907—1909). Як діяч народної освіти Грінченко писав підручники, педагогічні розвідки тощо. Він же є автором першої книги для читання в школі українською мовою "Рідного слова".

Літературознавець С. Єфремов у постаті Грінченка вбачав "символ цілої епохи безмежного гніту з одного боку і дужого від-пору та громадської одсічі, з другого. Такі люди, як Грінченко, несли з собою перемогу живого духа над зверхніми обставинами, навпроти зверхньої сили репресій поставивши внутрішню силу активної любові до рідного краю".

ОСНОВНІ ТВОРИ:

"Дзвоник", "Каторжна", "Серед темної ночі", "Під тихими вербами", "Соняшний промінь", "Брат на брата", "Ясні зорі", "На новий шлях", "Олеся", "Украла", "Серед чужих людей", "Батько й дочка", "Сама, зовсім сама".

ДОДАТКОВА ЛІТЕРАТУРА:

1. Левчик Н. Борис Грінченко // Історія української літератури XIX ст. УЗ кн. Кн. 3. — К., 1997.

2. Погрібний А. Борис Грінченко в літературному процесі кінця XIX — початку XX століття. — К-, 1990.

3. Погрібний А. Життя і творчість Бориса Грінченка.// Дивослово. — 1994. — № 3.

Перегляд файлу

       Словник української мови                                Анастасія

«Просвіта»            Товариство Тарасівців     

              Марія Загірня                                   Вільховий Яр

Чайченко                                          Народництво             

Микола    Костомаров

Каторжна          Тюрма                          Харків

 Батько                                                       «Запорожець за Дунаєм»

                                              Хліб

Порвані чоботи пальто

                                              Київський університет

Зміст слайдів
Номер слайду 1

Борис Грінченко Багатогранна постать

Номер слайду 2

Письменник Педагог Лексикограф Літературознавець Етнограф Історик Публіцист Громадсько-культурний діяч Видавець Фольклорист

Номер слайду 3

Він більше працював, ніж жив… Микола Чернявський «Не велике я поле зорав, Та за плугом ніколи не спав. Що робив, те робив я до краю, І всю силу, що мав я і маю, На роботу невпинную клав». Борис Грінченко

Номер слайду 4

ПЕДАГОГ ► Посада вчителя у селі Введенське (1881 рік). ► Посада вчителя у селі Олексіївка Зміївського повіту (1883 рік). ► Посада вчителя у селі Олексїївка Слов’яносербського повіту Катеринославської губернії (нині Луганської області) (1887 рік).

Номер слайду 5

ПЕДАГОГ ► Педагогічні праці: «Яка тепер народна школа в Україні» (1896), «Народні вчителі і вкраїнська школа» (1906), «На беспросветном пути. Об украинской школе» (1906) та ін. Грінченко боровся за навчання українських дітей рідною мовою, виступав за чистоту української літературної мови. ► Шкільні підручники, серед яких «Українська граматика», «Рідне слово», український рукописний буквар та рукописна читанка «Квітка».

Номер слайду 6

Номер слайду 7

ПИСЬМЕННИК , ПЕРЕКЛАДАЧ Літературна діяльність : ► близько 50 оповідань («Чудова дівчина», 1884; «Сама, зовсім сама», 1885; «Олеся», 1890; «Украла», 1891; «Дзвоник», 1897 та ін.); ► повісті («Сонячний промінь», 1890; «На розпутті», 1891; «Серед темної ночі», 1900; «Під тихими вербами», 1901); ► збірки поезії «Пісні Василя Чайченка» (1884), «Під сільською стріхою» (1886), «Нові пісні і думи Василя Чайченка» (1887), «Під хмарним небом» (1893), «Пісні та думи» (1895), «Хвилини» (1903) та інші; ► створив 77 байок і упорядкував їх у збірку «Байки» (1911); ► віршовані оповідання та віршовані казки: у 1894 розі з’явилася «Книга казок віршем».

Номер слайду 8

Номер слайду 9

ПИСЬМЕННИК , ПЕРЕКЛАДАЧ ► переклади творів Фрідріха Шіллера, Йогана-Вольфганга Гете, Генріха Гейне, Віктора Гюго, та ін.; ► цінні збірки народної творчості «Пісні та думи» (1895), «Думи кобзарські» (1897), «Веселий оповідач» (1898) та ін.; ► робота над українсько-італійським словником. ► драми, присвячені історичній темі: «Серед бурі» (1897), «Степовий гість» (1897), «Ясні зорі» (1884–1900); ► поеми: «Смерть отаманова» (1888), «Лесь, преславний гайдамака» (1900), «Матільда Аграманте» (1897).

Номер слайду 10

Номер слайду 11

► Створення чотиритомного «Словаря української мови». За кілька років він разом з дружиною, письменницею Марією Загірньою, упорядкував словник, який складався з 68 тисяч українських слів з народної і писемної мови, починаючи від Котляревського до початку ХХ століття. Протягом двох років (1907 – 1909) словник було видано. "Словарь української мови” отримав другу премію Російської імператорської академії  наук. На словнику Б.Грінченка ґрунтувався перший, прийнятий у 20-х роках ХХ століття український правопис. МОВОЗНАВЕЦЬ , ЛЕКСИКОГРАФ

Номер слайду 12

Номер слайду 13

► Працював вчителем в школах Харківщини, статистиком на Херсонщині, в земській управі в Чернігові. Зібрав і записав багатий фольклорний матеріал. ► Видав: - тритомну працю «Етнографічні матеріали зібрані в Чернігівській і сусідніх з нею губерніях» (т.т. 1-3, 1895-99); - фольклорну збірку “Из уст народа. Малороссийские рассказы, сказки й пр.»; - бібліографічний покажчик «Литература украинского фольклора 1777 — 1900»; - фольклорні збірки — «Живі струни», «Книга казок віршем», «Два морози», «Думки кобзарські», «Колоски», «Веселий оповідач».  ФОЛЬКЛОРИСТ , ЕТНОГРАФ

Номер слайду 14

Номер слайду 15

► У 1894 році в Чернігові Борис Дмитрович створив видавництво дешевої популярної літератури для народу, взявши на себе редагування і коректуру рукописів з метою зменшення вартості книг. ВИДАВЕЦЬ

Номер слайду 16

БІБЛІОГРАФ ► Борис Грінченко разом з дружиною збирали книги. Їхня бібліотека налічувала більше шести тисяч книг переважно наукового змісту. На її основі створено першу публічну бібліотеку (тепер це центральна наукова бібліотека України імені В.Вернадського).

Номер слайду 17

Центральна наукова бібліотека України імені В.Вернадського (сучасний вигляд)

Номер слайду 18

ГРОМАДСЬКО-КУЛЬТУРНИЙ ДІЯЧ ► Упорядкував Музей української старовини В. Тарновського. Порятував частину колекції, понад 700 Шевченкових експонатів. Ці врятовані ним Шевченкові картини й речі тепер містяться в Державному національному музеї Т.Г.Шевченка в Києві.

Номер слайду 19

Державний національний музей Т.Г.Шевченка в Києві.

Номер слайду 20

► Один із засновників Братства Тарасівців (1892 рік). ► Один із засновників товариства “Просвіта” в Києві (1905 рік). ► Голова київського товариства “Просвіта” (1906-1909 рр.). ► Співробітник газети «Громадська думка» та редактор журналу «Нова Громада» (1906 рік). ГРОМАДСЬКО-КУЛЬТУРНИЙ ДІЯЧ

Номер слайду 21

Головне завдання «Просвіти» – видавати газети, журнали, книжки та іншу літературу українською мовою; відкривати хати-читальні; бібліотеки; засновувати навчальні, науково-просвітницькі заклади, сприяти роботі музеїв; влаштовувати літературно-мистецькі вечори; організовувати читання публічних лекцій; проводити конкурси на кращі літературні твори; вишукувати фонди для підтримки кращих стипендіатів у вищих навчальних закладах.

Номер слайду 22

«Нехай буде потіхою Вам, як і всій Україні, що він був серед нас, що його велика праця, його велика любов до народу не згинуть ніколи і в них він ще довго житиме серед вдячних нащадків» (Михайло Коцюбинський у листі до дружини письменника Марії Загірньої)

Перегляд файлу

“Без хліба” Грінченко аналіз Оповідання “Без хліба” Головний герой оповідання, рятуючи близьких людей від неминучої голодної смерті, змушений був красти зерно. Сім’я Петра — головного героя оповідання — жила в жахливих умовах. Хата була благенька, худоби взагалі не було. А найгірше те, що вже третій тиждень, як закінчилися всі харчі. Не було навіть борошна, щоб спекти перепічки. Матері було нічим годувати дитину, і та заходилася від гіркого плачу. Той дитячий плач Петрові “мов ножем серце краяв”. Що робити? Куди податися бідному селянинові? У кого позичити борошна? У сусідів така сама скрута, а багаті не дають, бо Петро вже в них позичав. Поткнувся до старости, щоб той дозволив із гамазеї мішок зерна позичити, та той виявився таким чесним, що хоч зразу на цвинтар іди. Ситуація була безвихідна. Здається, єдиним просвітком у житті Петра було його кохання до Горпини. Він більш за все цінував їхню подружню злагоду. Коли б не дитина, Петро ніколи й не подумав би про крадіжку. “За віщо ж мусимо з голоду вмирати? Багатії гребтимуть наше добро, а ти з голоду вмирай і дитина нехай вмирає!” Петра охоплює несамовита злість на старосту. Доведений до відчаю, селянин приймає рішення вкрасти трохи зерна. Петрові поталанило: він здійснив свій небезпечний задум спокійно й без свідків. Хліб удома з’явився, але зіпсувалися стосунки між чоловіком та дружиною. Петрові почало здаватися, що його щастя загинуло, що щастя в них було навіть тоді, коли не було хліба. Селянина мучила совість. З одного боку, він зробився злодієм, а з іншого боку, Петро не мав вибору. Горпина все це теж добре розуміла, але не погоджувалася з вирішенням життєвих проблем таким чином. Жінка мала розвинене почуття людської гідності, хоча й була родом із бідної селянської родини. Горпина каже чоловікові: “Краще б я з голоду вмерла, ніж це сталося”. Автор майстерно зображує душевний стан Петра. Селянин і так не знаходив собі спокою, а тут ще й дружина дорікає. Борис Грінченко пише: “І що більше він думав про це, то все дужче хотілося йому… крикнути: “Це я вкрав!” Петро зізнався односельцям у вимушеному злочині, і з його плеч наче звалився важкий тягар провини. На щастя, сільська громада нічого не заподіяла Петрові, адже “не розумом, а якось серцем почула, як він міг дійти до такого діла”. І знову в оселі Петра й Горпини настали злагода та спокій. Горпина вибачила йому ту крадіжку, і подружжя стало жити, як жило раніше. Майстер художньої прози Борис Грінченко на прикладі Петра, Горпини, сільської громади доводить, що селянин — людина працьовита й порядна. Також автор розуміє, що всі рівні перед законом. Якими б мотивами не виправдовувався злочин, він залишається незаконною справою.

 

 

"Без хліба" Край села стояла поганенька хата, в якій жив селянин із жінкою та дитиною. Побралися вони три роки тому, жінка була з іншого села, а нещодавно у них зявилася дитина. Жили вони бідно за весь час з худоби в них була лише теличка, та й та померла рік тому. Померла теличка, її не було чим годувати, і самі вони постійно недоїдали.

На весну зовсім у сім'ї не стало хліба. Тижнів зо три позичками жили, а тепер уже й позичати ніхто не хотів, і як бути далі вони не знали. Казала Горпина Петрові до пана піти, найнятися. Пішов на сусідній хутір — не взяли: і так багато, кажуть, наймитів. До другого пана пішов, той глянув, що в Петра одежа — латана, подумав, що гольтіпака — не схотів і говорити.

Залишилося в них борошна на дві прісних хлібинки, дитину годувати вона вже не могла, від голоду в неї молого пропало. Голодна дитина плакала, Горпина переживала, але намагалась підбадьорити чоловіка. Вона сподівалась, що може попросить в когось коня та поїде до батька, який дасть хліба хоч мішечок для них. Плач дитини терзав душу Петру і він вирішив йти до старости в ратушу, щоб попросити хліба з гамазеїв.

Прийшов Петро в ратушу, просив хоч мішечок хліба, але староста сказав, що потрібний дозвіл від від начальства. І як Петро не просив, і повернути обіцяв, але отримав відмову.

Пішов Петро з ратуші. Та й обняла Петра злість; така злість у його в серці заворушилася відразу на старосту, що й не сказати. По двору блукає, а думка не кида: "Не вмирати ж із голоду! Моє ж добро, не чиє там, бо й я ж туди зсипав, а тепер, як мені їсти нічого, так дати не можна! Ну, так я ж у вас не прохатиму! Я й сам без вас візьму!"

Довго Петро думав над цим, але коли в них уже й картоплі не лишилося вирішив піти на грабунок, сказав про це Горпині, але вона сказала, що краще померти ніж стати злодієм. Але Петро все вже для себе вирішив.

Діждався Петро півночі, одягнувся, узяв з собою три мішки й свердел та й пішов до гамазеїв. "Може, вернутися?.. А завтра знову будемо без хліба!.. Ні вже — піду!" Щороку зсипавши зерно в засіки, знав, з якого воно боку. Просвердлив дірку. Зерно сипнуло. Трусячись, як у пропасниці, Петро понасипав усі три мішки, хоча вони були й неповні, бо дірку свердлив низенько.

Нікому й на думку не спало, що можна було вкрасти хліб із замкненої гамазеї. Та й крадіжка була невеличка, ніхто й не помітив. Аскоро життя стало налагоджуватися, Петро пішов у найми до сусіднього пана. Дома злидні зосталися злиднями, але й те хвалити бога, що хоч голодні не сиділи. А про крадіжку й досі не чуть було нічого. Але Петро не заспокоївся. Він давно вже згубив свій спокій. А Горпина на нього й дивитися не могла, і слова до нього не говорила. Він все частіше став ночувати в пана, щоб не бути в гнітючій обстановці, він розумів, що Горпина його осуджує.

Дума по думі минали в Петровій голові, все чорні, непривітні думи. Раз, серед ночі, у нього промайнуло в голові: признатися? в острог замкнуть… Там зі злодіями, з розбійниками^.. А хіба він сам не злодій? Ну й нехай у пута закують, поведуть… Петро тихо йшов до волості. Він і сам не пам’ятав, як протовпився проміж людей. Він зняв шапку і як йому було важко, але все ж зізнався:

— Люди добрі! Простіть мені, бо я злодій! Я вкрав з гамазеї…

І те промовивши, він упав до ніг громаді. Громада ледве зрозуміла, за віщо Петро зве себе злодієм, бо нікому й на думку не спало, що з гамазеї вкрадено. Писар звелів був арештувати Петра, та громада не дала:

— Це наше добро, наш: і суд, — гукали люди.

Але громада нічого не зробила Петрові. Він повернув три повних мішки хліба. І немов удруге на світ народився тоді. Громада не розумом, а якось серцем почула, як Петро міг дійти до такого діла, і ніхто більше не згадував про це.

А відносини між ним і Горпиною скоро налагодились.

 

Перегляд файлу

Аналіз оповідання “Каторжна” Бориса Грінченка


Рік видання – 1888
Літературний рід – епос
Жанр – соціально-психологічне оповідання
Тема — розповідь про життя дівчини-сироти Докії. Показ розвитку особистості.
Ідея – утвердження любові і добра як відповіді на жорстокість світу.
Головні герої Докія, її батько та мачуха, Семен, дівчинка Санька.
Проблематика – батьки і діти, мораль суспільства, жорстокість людей. Автор розкриває проблему нещасного дитинства та його впливу на усе життя людини, і проблема людської черствості й байдужості, і проблема любові.

Сюжет 

І частина – гірке дитинство і безрадісна юність героїні;
ІІ частина – Докія віддається щирому почуттю до хлопця-шахтаря;
ІІІ частина – підла чоловіча зрада.

В оповіданні «Каторжна» Б. Грінченко виявив себе як майстер психологічної прози. Він не тільки зображує зовнішні дії та вчинки людини, а й досліджує внутрішні спонукальні чинники, що зумовлюють поведінку героїні.

Основна думка:

  • Життя в злобі, нелюбові приводить до злочину.
  • Людина не може жити без любові, добра.
  • Байдужість до страждань інших — таке ж зло.
  • Багато в житті залежить не тільки від тих, хто поряд, а й від самої людини.
  • Утвердження прагнення людини до любові, добра.

“Каторжна” – це історія дівчини Докії, обділеної материнською любов’ю і ласкавим словом. Твір захищає право живої істоти любити і бути любленою, бути захищеною у цьому жорстокому і беззахисному світі. Напівсирота Докія після того, як у дім увійшла зла мачуха, замкнулася в собі, перетворившись на «каторжну». Це була реакція на відсутність щодо неї доброти й ласки, якими сама дівчинка змогла б наділити багатьох. Дитинство її особливо безрадісне: після смерті матері батько приводить до хати мачуху.

У портреті семирічної Докійки автор підкреслює понурість (дивилась «все з-під лоба» чи «у землю очі втупивши»), а в характері — запеклість («Ні пари з уст! Ні сльозинки з очей, мов їй і не болить!»). Такою зробили її знущання мачухи, п’яна байдужість батька, бездушність сільського оточення та ще огидне прізвисько, яким дівчинку звали усі без винятку.

https://fc.vseosvita.ua/000a7d-b20f/008.jpg

Навіть ті, хто пам’ятав ім’я, доповнювали його епітетом — «ота каторжна Докія». Уже в першому абзаці твор уГрінченко шість разів уживає слово каторжна.Не знаходить розуміння Докійка і серед селянських дітей, вони теж з неї знущаються. Єдиною подругою дівчинки стає калина, до якої вона потайки приходить в особливо тяжкі хвилини:

«Калинонько, — каже, — моя червоная, рідна моя матінко! Покрий мене своїм листоньком зеленим, своїми ягідками червоними! Одна ти в мене рідная, улюбленая! — каже, а сама плаче…»

Твір композиційно поділений на три частини. У першій змальоване гірке дитинство і безвідрадна юність Докії. Автор показує взаємини дівчинки з іншими членами родини, зокрема дітьми. До них горнеться спрагле любові серце, проте наражається на спротив або й знущання. Навіть півторарічного хлопчика — улюбленця Докії — мачуха научає: «Бий кулачком, кулачком її…». І зацькована, але нескорена дівчинка («всі були їй вороги і вона всім ворог») шукає прихистку в куща калини, що ріс у гущавині.

Однак заповзялося життя на дівчинку: мачушині діти знайшли сховок, а мачуха під корінь зрубала єдину радість дитячу — калиновий кущ. У цій багатій зоровими образами сцені Борис Грінченко особливо тонко вловлює і відтворює психологічний стан дитини, її розпуку в найвідчайдушніших вчинках: Докія цілувала руки мачушині, затуляла власним тілом останні калинові стеблини — не допомогло!

Ознаки екзистенціалізму (представники цієї літературної течії прагнули збагнути справжні причини трагічної невлаштованості людського буття) виразно проступають у цьому творі: самотність, страждання і відчай переповнюють життя героїні; оточення нав’язує їй свою волю, свою мораль; і особистість мусить протидіяти. Так, власне, і стається.

Однак протест Докія висловлює дещо пізніше. Хоч вдача не змінилась, портретна характеристика героїні, що подорослішала, увиразнюється. Сільські парубки задивлялися «на її стан високий, рівний, на її очі темні, на коси чорні, на брови…». Зауважив те все й хлопець-шахтар, що грав на вечорницях, куди мачуха послала Докію за позичкою. Він вперше заговорив до неї по-людськи. І відтепліле серце потягнулося на поклик юнака — дівчина покохала щиро і віддано. Усю нерозтрачену любов свого серця віддала Докія Семенові.

У третій частині твору ми довідуємося про підлу чоловічу зраду, цинічно «присмачену» проклятим прізвиськом «каторжна». Немов остання крапля впала у чашу терпіння людського і переповнила її. Докія зважується на помсту. Вона підпалює хату, де відбуваються вечорниці. Але в останній момент згадує про маленьку симпатичну дівчинку Саньку — безвинне створіння, що може згоріти разом з усіма, і починає власним тілом гасити вогонь.

Докія гине в страшних муках від опіків, так і не зрозумівши, чому світ був до неї особливо жорстоким. Борис Грінченко завершує твір, апелюючи до читача запитанням: «За що стільки муки, горя та сліз додають людям люди, коли й так життя таке коротке і таке сумне?». Прихильність Докії до малої дитини перемогла усі жалі до кривдників. Вибираючи в екстремальній ситуації між добром і злом, любов’ю і помстою, головна героїня керувалася добром і любов’ю, на їх вівтар вона поклала власне життя.

Однак жорстока мачуха позбавляє сироту єдиної подруги — на зло їй вирубує кущ, якому Докія довіряла всі свої біди й жалі. Вирубування калини — характерний фольклорний мотив. В оповіданні, як і в народних піснях, він символізує страшну ненависть. Зростаючи, дівчинка тільки й чула на свою адресу і вдома, і на вулиці глумливе прізвисько «каторжна».

Підрісши, як і всі дівчата, Докія чекає свого нареченого. Її долею стає шахтар Семен. Він так заполонив серце дівчини, що впізнати її було неможливо: «Ох, любила ж вона! Так любила, що всю душу віддала і назад не думала брати… Ночі тихії, зірки небеснії! Тільки ви чули й бачили. Світе мій ясний, світе мій красний». Однак не судилося щастя Докії: її підло зрадив Семен.

Зневажена дівчина мститься хлопцеві, але й сама гине тому, що у фатальну мить свого життя вона пройнялася вболіванням за маленьку дівчинку Саньку, яка була в палаючому будинку. «За що?» — це останнє запитання, з яким Докія помирає і яке повторює оповідач. Цим він спонукає нас, читачів, замислитися над тим, чому так багато горя й сліз інколи завдають люди і чому душа не завжди відкрита щирому співчуттю.

Перегляд файлу

“Дзвоник” Грінченко аналіз

Автор – Б.Грінченко

Рік видання – 1897

Літературний рід – епос

Жанр– соціально-психологічне оповідання

Тема – безрадісне життя дівчинки Наталі у міському закладі для сиріт.

Ідея – навчання нерідною мовою зупиняє розвиток дитини, згубне для неї.

Головні герої – Наталя, селяни, директор закладу, подруги дівчинки.

Проблематика – доля дітей-сиріт.

“Дзвоник” сюжет та композиція

Експозиція: життя в селі напівсироти Наталі. Зав’язка: переїзд до сиротинця. Розвиток дії: безрадісне існування дівчинки, глузування подруг, невміння Наталі їсти, одягатися, незнання «панської мови». Кульмінація: протест проти життя в притулку, спроба втопитися в колодязі. Розв’язка: вчителька не дозволила самогубства Наталі.

Композиція – розповідь про життя в місті сільської дівчинки, її внутрішні монологи, авторські відступи, висновок про те, що навчання нерідною мовою згубне для розвитку дитини.

Оповідання Бориса Грінченка «Дзвоник» (1897) за своєю темою і напруженістю розгортання конфлікту не має аналогів у на­шій літературі. Йдеться тут про семирічну сільську дів­чинку Наталю, яка опинилася в сирітському притулку великого міста. Вся увага автора зосереджена на показі моральних страждань дитини, їй нелегко жилося і вдома після смерті матері, бо батько-п’яниця, прогайнувавши господарство, не вилазив з шинку. Сирітка ходила боса й обірвана, ніким не доглянута. Тепер, здавалося б усе змінилося на краще: вона нагодована й одягнена, спить у чистому, теплому ліжку, її не лають і не б’ють, ї все ж дитині в притулку невимовно тяжко, бо відчуває себе самотньою, чужою, відчахнутою від звичного сільського побуту, бо глузування товаришок травмує її психіку. І не можна з цього пекла дитині вирватися, бо вона поз­бавлена найголовнішого — волі.

Новеліст уважно простежує поведінку дівчинки, з ре­алістичною переконливістю з’ясовує кожний її крок, вмо­тивовано показує, як щоденне цькування може підвести дитину до біди. За невміння користуватися виделкою за обідом її проз­вали «ляпалом недотепним», «селючкою», глузували, що не розуміла російської мови. Не раз доводилося Наталі залишати обід, зриватися з місця і, причаївшись десь у куточку, мовчки тліти пораненою душею. Сирітці хотілося виплакатися, але й сльози не бриніли на очах, а тільки нервово тремтіли вуста і болісно кривилося обличчя. Хо­валася доти, аж поки голосно задеренчить дзвінок. Дзвінок стає прокляттям для нещасної дівчинки. Наталя щоразу здригалася від його несамовитого дзе­ленчання, адже він несподівано обривав її думки, раптово вривався в спогади про село, затьмарював уявлювані картини щасливого, як їй тепер здавалося, існування, Вдумливий аналіз внутрішнього життя персонажа, здій­снюваний новелістом, переконує: дівчинка не жила, а постійно страждала, чекаючи наказу теперішнього її повелителя. «Дзвоник будив її — вона, вставала, кликав снідати — вона йшла, велів учитися — вона вчилася, випускав з класу після лекції і знову наказував сідати — вона слухалася». Дзвінок позбавив дівчинку свободи, забрав її волю. Наталі здавалося, що дзвінок є живою істотою, яка на­глядає не тільки за нею, а за всім притулком, навіть за начальницею, що дзвінок особливо затявся проти неї, намагаючись найдошкульніше вразити саме її. Дівчинка зненавиділа дзвінок усією душею, всім серцем. Безсон­ними ночами вона думала, як позбавитися його тиску, його переслідувань, але ні знищити, ні втекти від нього не могла. Наскрізний образ дзвоника, створений письменником, виявляється тією характеристикою, яка напрочуд зримо підсилює і довершує відчуття нестерпності казарменого режиму. Дзвоник паралізує волю дитини, сковує її думку, несподівано вривається в її спогади. Це так вражає дівчинку, що у неї з‘являється думка про самогубство. Прийом персоніфікованого одухотворення, майстерно застосований письменником, дав змогу глибоко і всебічно розкрити образ головного персонажа. Загнана всередину зненависть дівчинки до свого «мучителя» (власне, до казарменого режиму притулку) починає переходити у чор­ний відчай. Такі зміни в психіці дитини є природними, адже ж усі твердили Наталі, що вона ще й дурна. Справді, не розуміючи чужої мови, не розуміючи того, про що йшлося на заняттях, дівчинка вчилася погано. Але ж вдома вона все розуміла, була жвавою і дотепною в колі подруг, ніхто краще за неї не вмів співати чи розповідати казки. Так у творі проводиться важлива педагогічна ідея: якщо школа, вихователі нав’язуватимуть дитині свою во­лю, не прагнутимуть зрозуміти її душі, найкращі наміри приречені на невдачу.

 

Перегляд файлу

Грінченко Борис – Сам собі пан

Селянин Данило вирішив зробити спробу "панського права добути". Йому забажалося довідатися, "чи можна якось так, щоб і мужик в одній хаті з паном сидів". І Данило вирушив до міста залізницею. Купив дуже дорогий квиток у вагон першого класу і попхався розшукувати своє місце. Кондуктор не хотів пускати мужика, обзиваючи того "мурлом". Аж врешті-решт пропустив, подумавши, що Данило несе панові білет.

Здивував селянина першокласний вагон, який мав вигляд панської світлиці: "...тут тобі й столики, тут тобі й постелі, тут тобі й топчани..." А тут і пани напали на нього, не второпають, як мужик міг купити місце поруч із ними. Кондуктор, перевіряючи білети, знову гримнув на Данила, а як побачив його квиток, то й не знав, як звернутися до мужика, на "ви" чи на "ти".

Поїзд рушив. Пани почали курити. Дуже сподобався Данилові духмяний панський табак. Вирішив і собі люльку набити. Аж тут молодий панок з білявими позакручуваними вусиками сказав, що мужицький тютюн тут не курять, навіть табличка є у вагоні, де про це написано. На це Данило розсудливо й спокійно відповів: "Ні, пане, я письменний: там написано про те, щоб не виходить з вагону, як поїзд їде, а не про тютюн". Товстий пан з роздвоєною бородою зчинив Ґвалт, покликав кондуктора, щоб вивести Данила геть з першокласного вагона. Але мужик вирішив відстояти свої права, маючи на руках білет, продовжував далі пихкати люлькою. Його навіть підтримав пан з огрядною борідкою, який увесь час читав книжку. Коли кондуктор хотів висадити Данила, то осмикнув його той самий пан, заступившись за мужика: "Хіба ви маєте право не давати пасажирам їхати?" Цей пан по-доброму, по-людськи пригостив Данила своїм тютюном, розмовляючи, наче з рівним, розпитав, у яких справах Данило їде й куди. Та ось поїзд прибув до Ч.Данило владнав усі свої справи: завітав до знайомого чоловіка, скупився. Можна б уже й додому їхати та ще кортіло подивитися, як же ще можна паном бути? І вирішив селянин піти до "тіятру". Натрапив на афішу, де оголошувалось, що "у залі дворянського собранія концерт". Розпитав свого знайомого, до якого приїжджав, де ж це "собраніє", та ввечері попрямував туди.

Купив Данило найдорожчий квиток за два карбованці у перший ряд і у самій чумарчині попростував до зали. "Як увійшов, то тут уже — не буду брехати — таки стало мені дуже моторошно,— вразило приміщення мужика.— Хата така здорова, як клуня, та де! ще більша!., та вся блищить!" Сів у перший ряд на сьоме місце й чекає. Аж тут і пани, й лакеї такий лемент підняли, як це мужик потрапив на концерт до дворянського собранія? Викликали полісменів, схватили Данила та потягли до темної. Вранці надзиратель обіцяв поговорити "по-своєму". До поліції Данила повів під конвоєм солдат. Як довідався мужик від того солдата, що битимуть завтра "ваше благородіє", то дуже злякався. Заплатив конвойному три карбованці, аби відпустив, і тікати темними вулицями. Зупинив візника і помчав до станції, на поїзд. У вагоні трусився Данило, аж поки поїзд не рушив: "Не страшно мені тих поліцейських самих, так страшно тієї ганьби та зневаги". Приїхав додому. Через деякий час розповів усе жінці. А та його — мокрим рядном, щоб даремно грошей не витрачав та не вигадував абищо. І ще розповіла сестрі Хотині, а та — всім іншим на селі, як Данило "панського права добувався". Так і посміювались над Даниловими пригодами. Але сам він вважав, що добувався не панського права, а людського, якого, не жаль, на той час не було.

 

Перегляд файлу

«До праці»

Грінченко Борис

Праця єдина з недолі нас вирве:
Hумо до працi, брати!
Годі лякатись! За діло святеє
Сміло ми будему йти!

Праця єдина нам шлях уторує,
Довгий той шлях і важкий,
Що аж до щастя і долі прямує:
Нумо до праці мерщій!

Праця не згине між людьми даремне:
Сонце засвітить колись,-
Дякою нас тоді люди згадають —
Нум же! До праці берись!

Хоч у недолі й нещасті звікуєм —
Долю онукам дамо!
Ми на роботу на світ народились,
Ми для борні живемо!

Сміливо ж, браття, до праці ставайте,-
Час наступає— ходім!
Дяка і шана робітникам щирим!
Сором недбалим усім!
1881


“До праці” Б.  Грінченко аналіз

Автор – Борис Грінченко

Рік написання – 1881

Жанр – громадянська лірика

Тема: роль праці в житті людини

Ідея: закликає народ до праці, і показує, що щирим робітникам завжди шана і дяка Характер: веселий, бадьорий, бойовий, оптимістичний.

Проблематика: “Для чого нам потрібна праця?”

художні засоби: Риторичні оклики: Долю онукам дамо! Епітети: Довгий той шлях і важкий Анафора: Ми на роботу на світ народились, Ми для борні живемо!

Поезія заклична, бадьора, оптимістична, позначена вірою в немарність своєї праці і в те, що його праця — боротьба — в ім’я майбутніх поколінь.

Розмір, яким написаний вірш Б.Грінченка “До праці” – Дактиль (стопа на чотири мори з трьох складів, з яких перший — довгий, решта — короткі).

Спосіб римування вірша “До праці” – Перехресне


Весняні сонети

Грінченко Борис

* * *

Весна іде! В повітрі молодому
Далекий крик мандрівних журавлів
Вже розітнувсь: ключем вони додому
У рідний край летять з чужих країв.
Весна іде! Веснянки задзвеніли,
 

 

 

 

 

 

Лунає спів по луках і гаях —
Мов устають нові могутні сили
В людських серцях, придавлених серцях.
І в грудях знов солодкії бажання,
І в грудях знов устали поривання,
І встала знов надія молода.
О, весно, йди! всі ждуть тебе, кохана:
І небо жде, і жде весна приспана,
І ліс, і степ, і скована вода.

* * *
Весна прийшла! Гаї зазеленіли,
І перший квіт, квіт весняний процвів,
І одинцем самотнім на могилі
Цар степовий, орел могутній, сів.
І скрізь живе повіяло дихання,
І скрізь життя устало молоде,-
Се час квіток, і співів, і кохання,
Як бог ясний, сіяючи іде.
Його навкруг усяке серце чує,
І кожен квіт квіт другий поцілує,

.* * *

І кожен лист до листу прихиливсь
Іди у гай! Життя такої сили
Не стрінеш ти ніде: іди у гай!
Співці-пташки туди вже прилетіли —
Навчись у їх, навчися і кохай!
Іди у гай! Там не самі вже квіти,
І не самі пташки тепер снують,
І не самі веселі й вільні діти
З квіток рясні вінки собі плетуть —
Ні, там тепер зливаються з устами
Уста палкі і, сплівшися руками,
Там пари йдуть серед рясних кущів.
І я іду у нетрю у густую
І звідусіль гучноголосий чую
Природи спів, новий веселий спів.

* * *

Вона співа, що згинули морози,
Що сонце вже засяло в небесах,
Щоб висушить усі блискучі сльози,
Що ще тремтять на травах і квітках.
Воно зійшло і сльози розтопило,
І в мене теж немає сліз гірких,
Бо сонце й їх ласкаво обсушило,
І перед їм у серці біль затих.
І про одно я сонце ще благаю:
Ой, обсуши ти сльози всі до краю
Усім смутним на всій землі смутній:
Щоб піднялись затоптанії сили
І щоб весні всі душу відчинили,
Життям новим щоб жить могли у їй!
* * *
Вже в далині високій сяють зорі,
Густий туман над озером повис,
І спить земля, і води сплять прозорі,
І тихо спить густий зелений ліс.
Десь на селі далеко пісня ллється,
То голосніш, то затиха вона...
Із стін душних на волю серце рветься
Туди, де ніч панує запашна.
О, я піду, бо не піти несила,
Бо і мені ніч зорі засвітила,
Бо і мені сприя весна моя.
Скоріш туди! Як вільно дишуть груди,
Який простір обняв мене зусюди,
Як пахне скрізь і місяць як сія!
* * *
Рясний садок і затишний я знаю
І знаю там ще вишню я одну —
Було не раз, турботний, дожидаю
Я в той садок її, мою весну.
Але ж тепер чому її немає?
Чом вишня та стоїть в самотині
І так, як перш, до мене не схиляє
Гілки свої квітущі й запашні?
Я жду її,— і в тиші одинокій
Хвилини йдуть, неначе довгі роки,

Ще треба ждать, а серце ж то не ждеї
Хвилина... дві... і — ось уже я чую
Крізь тишу ту безгучную, німую
Мов шелест там, немовби хтось іде.
* * *
Вона! вона! я бачу — між кущами
Рукав уже з сорочки забілів;
Ще мить одна — тремтячими руками
Я стан її дівочий обхопив.
Ще мить одна — злилися ми устами...
Вона прийшла, прийшла уже вона,
Найкращий квіт між пишними квітками.
Що нам дає багатая весна.
Гей, нахили свої ти, вишне, віти!
Нехай тепер ніхто, ніхто на світі
Не бачить, як я щастя повну п'ю!
Нехай ніхто — ні зорі, ані люди —
Не відає, як пригорнув на груди
До себе я коханую мою!
* * *
Я ніч не спав,— заснуть не мав я сили,
І бачив я, як зорі весняні
В досвітній час і мерхли, і біліли,
І потім всі погасли в далині.
І як туман хвилястими клубками
І воду скрізь, і землю повивав,
І світ увесь з землею й з небесами,
Здавалося, в тумані потопав.
Тумані туман! на сході не ясніло...
Невже й тебе, одвічнеє світило,
Він погасив, і смерть все обняла?
Але ще мить — і промінь рве завісу,
Дощ золотий линув на все з-за лісу:
То сонце йде, бог світу і тепла!
* * *
Скоріш! Скоріш! од сірого туману
Самі шматки зосталися — ще мить
І сонце ось, віта свою кохану
І всю її промінням золотить.
Горить! пала!.. Блискучою стягою
Старий Дніпро серед степів прославсь;
Киваючи рясною головою,
Зелений ліс до сонця засміявсь.
І все живе. Дзвенять в повітрі згуки,
Дзвенять гаї, дзвенять степи і луки,
І світ увесь, здається, задзвенів.
Чого ще ждать? Скоріш, мерщій у поле,
Мерщій у степ! Я вп'юсь тобою, воле,
Серед моїх незміряних степів!
* * *
Лежали скрізь замети сніговії,
Давили все, загинуло життя,
І не було, здавалося, надії
На кращих днів квітущих вороття.
Тоді весна крилом своїм махнула,-
І полилось і світло, і тепло,
І знов життя земля в собі почула,
І все навкруг засяло й зацвіло.
І степ старий,— і гордий, і багатий,-
Убрався скрізь в ясно-зелені шати,-
На їх з квіток процвітані лиштви.
Ожив, дихнув, і запашне дихання
Послав лісам, горам на привітання,
І світ почув: воскресни і живи!
* * *
І світ воскрес! І, працівник великий,
Устав орач і плуг важкий підняв.
Де був колись пустир одвічно-дикий,-
Він борозну найпершу проорав.
І цілини великі скиби чорні
Лягли в степу. Насіння золоте
Впаде на їх,— на ниві неозорній
Хліб дорогий, налившися, зросте.
Нехай росте, пиша на нашім полі!
Колись і ти, сівачу правди й волі,
На рідний степ повинен ще прийти.
Чи прийдеш ти? Лежить земля без діла,
Країна вся неначе заніміла —
Чому ж не йдеш? Чому загаявсь ти?
* * *
В степу рвачкий на волі вітер віє,
По світу він гуляє, де схотів,
І бачить: скрізь недоля горе сіє,
І повен світ нещастів і жалів.
О, вітре мій! Тобі нема припини
І можеш ти до бога долинуть,-
Скажи, коли нам ждать тії хвилини,
Що доля всім дасть широко дихнуть?
Ти, може, чув?.. Терпіти вже несила,
І мука всім серця давно стомила,
І вже снаги нема її знести —
Давно вже час!.. Вже серце знемагає...
Дмухнув рвачкий — і вже його немає,
Одмову теж — шукай у полі ти!
* * *
Та де вона? Невже її й не мати?
А вітер знов неначе повійнув —
"Гей-гей, воли, не гайтеся орати!"
Далекий згук за вітром долинув.
Це там орач оре велику ниву
Серед твердих незайманих степів
І заклика на працю неліниву —
Я в тих словах одмову зрозумів.
Так, се вона, відмова на питання!
Зникають геть зневіра та вагання,
Що душу всю вже змучили украй.
Одмова тут — і проста й зрозуміла:
Працюй, борись, аж поки буде сила,
І всіх людей до праці закликай!
1888


 


Борис Грінченко
«Моє щастя»

Хай люди женуться за втіхами світу?
Женуться за брязкотом злота дзвінким,
Затоптану душу, багном оповиту,
Востаннє затопчуть нехай перед їм.

Хай люди женуться за владою в світі,
Вганяють за правом веліти страшним,
І хай Рубікони, всі кров’ю политі,
Не страшно для його проходити їм.

Хай люди женуться за славою в світі
 

 

 

І за фіміамом її запашним
І в йому знаходять нехай, немов діти,
Усе, що бажали, що марилось їм, —

Те право веліти і сяйво від слави,
А з їм і ті гори усі золоті
Віддам я за милої погляд ласкавий,
Віддам за кохання хвилини святі.

Віддам я за милої карії очі,
За погляд, за усміх, як щастя ясний,
Віддам за ті райськії місячні ночі
І за поцілунок, як сонце палкий.

Віддам, не жалівши, віддам без вагання:
Без влади, без слави, без втіх золотих —
Я знаю—в хвилини палкого кохання
Я дужчий, щасливіший буду за всіх.

Але ж і ті очі ясні, що кохаю,
Але ж і рожеві ті пишні уста
І те раювання солодке без краю,
Що дасть нам кохання доба золота,

Але ж я усе це віддам без вагання
За те, чого краще ніколи не знав,
Що вище од влади, од слави й кохання,
Що раз тільки й мав би, якби я придбав.

І хоч після того не міг би я жити,
І хоч я на мить тільки й бачив би рай,
Але ж я віддав би усе на цім світі
За змогу умерти за рідний свій край!


“Моє щастя” Борис Грінченко аналіз

Автор: Борис Грінченко;

Тема: осмислення людських цінностей;

Ідея: піднесення кохання, зокрема до Батьківщини;

Основна думка: слава, влада, гроші – фальшиві цінності;

Жанр: філософська поезія;

Борис Грінченко у своєму творі «Моє щастя» навіть не натякає, а чітко висловлює думку, що часто люди женуться за фальшими цінностями: владою, багатством тощо. Проте водночас він висловлює байдужість до цього та возвеличує кохання, яке, як зазначається, зробить його «дужчим, щасливішим за всіх». Але хибною буде думка, що письменник вважає любов найдорожчим скарбом – ні, наприкінці твору він все ж таки говорить, що патріотичний обов’язок, який переважає особисті почуття, важливіший.

художні засоби: • Епітети: «затоптану


душу», «фіміамом запашним»; • Метафора: «затоптану душу, багном оповиту»; • Анафора: «Хай люди женуться…»;

 

 

Перегляд файлу

Інтелект-карта (педагогічний шлях)

Перегляд файлу

Інтелект-карта «Яким я уявляю Бориса Грінченка?»

(зовнішність, характер, внутрішній світ)

zip
Додано
7 жовтня
Переглядів
20
Оцінка розробки
Відгуки відсутні
Безкоштовний сертифікат
про публікацію авторської розробки
Щоб отримати, додайте розробку

Додати розробку