Матеріали учнівської конференції "Польські інтелектуали. Лауреати нобелівської премії Польщі"

Польські інтелектуали. Лауреати Нобелівської премії Польщі.

Премія, заснована шведським промисловцем і винахідником динаміту Альфредом Нобелем , в сьогоднішньому світі стала однією з найавторитетніших нагород у світі науки, літератури і політики. Присудження такої премії — це більше , ніж визнання особистих заслуг вченого або літератора з боку фахівців і всього суспільства , це величезна честь не тільки для самого лауреата , а й для народу , який виховав його.

  Кожен лауреат Нобелівської премії вписує своє ім’я в історію власного народу , стає предметом його гордості , кує його славу. У цьому контексті чудово виглядають слова другого поляка — лауреата Нобеля Генріка Сенкевича . У своїй Нобелівській лекції той заявив на весь світ , що ця нагорода особливо цінна для сина Польщі , бо « її оголосили мертвою , а це одна з тисяч доказів того , що вона живе ». І додав : «Її оголосили поваленою , а це новий доказ того , що вона вміє перемагати» . На початку ХХ століття, коли Г.Сенкевич у Стокгольмі читав свою нобелівську промову, Польща продовжувала пожинати плоди Розділів країни. Її не було політично, але дух її продовжував жити .

Польщі вдалося виховати шістьох лауреатів Нобелівської премії .
Першою з них була жінка — відомий фізик Марія Складовська — Кюрі , яка отримала свою премію в 1903 році спільно зі своїм чоловіком Петром Кюрі.

Найбільше слави здобули поляки на терені літератури :
Генрік Сенкевич ( 1904) ;
Владислав Реймонт ( 1924) ;
Чеслав Мілош (1980 ) ;
Віслава Шимборська (1996).

Крім того в 1983 році лідер Солідарності Лех Валенса (майбутній перший президент ІІІ Речі Посполитої) отримав першу Премію миру для Польщі.
Цим оглядом ми починаємо серію матеріалів присвячених полякам, які прославили Польщу і отримали найпрестижнішу премію ХХ століття.

Альфред Нобель. Все, що вам треба знати про головну премію світу.

В чому значення Нобелівської премії? Просто одна з багатьох нагород, хіба ні?

Нобелівська премія — це, безумовно, найавторитетніша нагорода, про яку таємно чи явно мріє більшість науковців світу. Принаймні тих, які вважають, що працюють відповідно до заповіту Альфреда Нобеля, “…для добра усього людства”. ЇЇ майже безперервно вручають з 1901 року (виняток – 1940-1942 роки).

Окрім моральної і фінансової сатисфакції для лауреатів, премія має значення також для цілого світу: привертає увагу до наукових відкриттів (наприклад, до таких, як радіація, винайдення пеніциліну, розшифрування структури ДНК чи винайдення різноманітних ліків).

Нобелівську премію вручають з фізики, хімії, медицини чи фізіології, літератури та за плекання миру у світі. Точно так, як заповів Альфред Нобель. З 1969 року Національний банк Швеції присуджує Нобелівську премію з економіки Попри те, що її вручають 10 грудня, в один день з іншими, гроші для премії виділяють з окремого, не Нобелівського фонду.

Скільки грошей отримують лауреати?

Грошова премія змінюється кожного року, бо призовий фонд – це прибуток, який Нобелівський фонд отримує, інвестуючи капітал Альфреда Нобеля у цінні папери. У 2016 році, за підрахунком журналу Fortune, премія становитиме 923 тисячі доларів.

А судді хто?

Немає єдиної інституції, яка б присуджувала усі шість премій. На прохання Нобелівського комітету премію з фізики і хімії присуджує Шведська королівська академія наук, з медицини та фізіології — Королінський інститут, з літератури — Шведська академія, миру — Норвезький Нобелівський комітет. З економіки, як писали вище — Національний банк Швеції. Це правило незмінне з 1901 року.

Залучення Норвегії до нобелівського комітету пов’язано з тим, що за життя Альфреда Нобеля Швеція і Норвегія були міждержавним союзом, який розпався у 1900 році на незалежну Норвегію та Швецію. Комітет вирішив дотриматися заповіту засновника.

Як саме обирають номінантів переможців?

Усі претенденти проходять детальне вивчення і глибинну селекцію. Щороку приблизно у вересні члени Нобелівського комітету розсилають провідним професорам, ректорам університетів, колишнім лауреатам премії миру, урядам, міжнародним судам запрошення визначити коло номінантів на наступний рік і пояснити свій вибір. Заповнені аплікації слід повернути до 31 січня.

Після багатомісячних консультацій Комітет номінує 250-300 кандидатів, з яких відповідні установи повинні вибрати цьогорічних лауреатів. Хоча можуть і не вибрати. Статут Нобелівського комітету дозволяє не оголошувати лауреата, якщо серед запропонованих кандидатів немає достойних. Комітет засекречує списки номінантів на 50 років. Тобто, наприклад, лише у 2065 році ми дізнаємося, з ким змагався за Нобелівську премію той чи інший кандидат.

За статутом, премію можна призначити тільки живим людям. Хоча бували випадки, що лауреати не доживали до моменту вручення нагороди. До слова, найстаріший лауреат, який отримав премію – Леонід Гурвіц (економіка, 2007 рік), на момент вручення йому було 90 років. Наймолодший – Малала Юсуфзай, пакистанська правозахисниця. У 2014 році, коли вона отримала премію миру, їй було тільки 17 років.

Нагородження лауреатів проходить 10 грудня — в день смерті Альфреда Нобеля. Нагороди з фізики, хімії, медицини, літератури і економіки вручає король Швеції. Нагороду миру — керівник Норвезького Нобелівського комітету в присутності короля чи королеви Норвегії. Окрім грошових виплат (сума постійно корелюється, оскільки залежить від доходів, які отримує Нобелівський фонд від своїх інвестицій), лауреати отримують золоту медаль зі своїм профілем. Нобелівські промови, які зобов’язані виголосити переможці, видаються окремою книжкою.

Марія Склодовська-Кюрі

Марія Склодовська-Кюрі одержала дві Нобелівські премії в галузі фізики і хімії, увійшовши таким чином в історію як єдина жінка, яка двічі була удостоєна вищої нагороди в науковому світі. Марія народилася 7 листопада 1867 року в Варшаві в великій, дружній і інтелігентній родині. Її батько був викладачем фізики і математики, а мати утримувала престижний пансіонат для дівчат з кращих родин. Але незабаром щасливі часи для сім’ї Склодовських закінчилися: батько втратив всі заощадження, померла сестра Марії Зося, а потім мати померла від сухот. Незважаючи на ці трагедії, Марія продовжувала добре вчитися і була кращою ученицею гімназії. У той час жінки не могли вступити до університету, тому Марія продовжила освіту в підпільному «Вільному університеті», в якому лекції читали професора зі справжніх університетів потайки на квартирах учнів або викладачів.

Старша сестра Марії теж прагнула до знання, вони обидві мріяли про навчання в Сорбонні. Сестри домовилися допомагати один одному. Спочатку Броня поїхала в Париж, а Марія влаштувалася гувернанткою, 5 років працювала і пересилала гроші сестрі. Потім в Париж приїхала і сама Марія, поступово на факультет природознавства Сорбонни в 1891 році. Марія займалася з ночі до ранку, читала тисячі книг. У 1893 році вона закінчила курс першою та отримала ступень з фізики і математики.

У 1894 році Марія зустріла П’єра Кюрі, який керував лабораторією в школі промислової фізики і хімії. Загальні наукові інтереси зблизили пару, через рік вони одружилися. У цьому щасливому, але недовгому шлюбі народилося дві дочки. У 1896 році Анрі Беккерель відкрив промені, які випромінювали уранові сполуки. Подружжя Кюрі вирішили детальніше вивчити ці промені і відкрили, що уранова руда має ще більше випромінювання, ніж уран, торій або їх сполуки. У 1898 році Марія і П’єр Кюрі оголосили про відкриття двох нових радіоактивних елементів — радію і полонія. Але їм не вдалося виділити жоден з цих елементів для надання вирішальних доказів.

Подружжя почало нелегку працю: потрібно було екстрагувати нові елементи з уранової руди. На це у них пішло 4 роки. Тоді ще не було відомо про згубний вплив радіації на організм, а переробляти довелося тонни радіоактивної руди. У 1902 році їм вдалося виділити десяту грама хлориду радію з декількох тонн руди, а в 1903 році Марія представила в Сорбонні докторську дисертацію на тему «Дослідження радіоактивних речовин». У грудні 1903 року Беккерель і подружжя Кюрі отримали Нобелівську премію.

У 1906 році вона стала першою жінкою-викладачем Сорбонни, в 1911 році отримала другу Нобелівську премію і стала керувати відділом дослідження радіоактивності в новозаснованому Радієвому інституті. У наступні роки Марія Склодовська-Кюрі одержала понад 20 почесних вчених ступенів, була членом 85 наукових товариств з усього світу. У роки Першої світової війни Марія Кюрі, разом зі старшою дочкою, яка тоді була ще підлітком, їздила по госпіталях з першим рентген-апаратом і навчала лікарів робити рентген для того, щоб більш успішно проводити операції у поранених.

Марія Кюрі на грудях носила свій незмінний талісман — ампулу з радієм.

 Талановитий і геніальний вчений, самовіддана Марія Склодовська-Кюрі підірвала своє здоров’я за роки роботи з радіоактивними елементами, так як не робила жодних заходів безпеки. У 1934 році вона померла від хронічної променевої хвороби.

Хоча велику частину свого життя Марія мешкала у Франції, вона назавжди зберегла відданість справі боротьби за польську незалежність. Незважаючи на напружену творчу діяльність, Склодовська-Кюрі завжди пам'ятала про свою історичну батьківщину — Польщу. Так, після відкриття Радієвого інституту в Парижі аналогічний інститут був відкритий у Варшаві.

Склодовська-Кюрі подарувала Львову, місту, що між світовими війнами входило до складу Польщі, 80 мг радію (у 1920 лабораторія вченої володіла лише трохи більше, ніж 1 г радію). Так вперше у Львові зародився невеликий радіологічний відділ, що сприяв, зокрема, лікуванню онкологічно хворих.

Владислав Реймонт

Владислав Реймонт (пол. Władysław Stanisław Reymont; народився 7 травня 1867, помер - 5 грудня 1925 у Варшаві) — польський письменник, лауреат Нобелівської премії з літератури 1924 року. Його найвідомішим твором є роман «Селяни». В 1893 році Реймонт жив у Варшаві від 1893 року і працював письменником. Опублікував свій перший роман «Комедіантка» у 1896 році. Реймонт належав до кола неоромантиків «Молода Польща». На честь письменника названо аеропорт в місті Лодзь.

Дебютував в літературі в 1893. Його творчість поєднує традиції критичного реалізму з елементами натуралізму і символізму. Невелику частину творчої спадщини складають вірші.

Автор оповідань, повістей, романів, різноманітних в тематичному і жанровому відношенні. У збірках «Зустріч» (1897), «Перед світанком» (1902), в повісті «Справедливо» (1899) показаний побут села. У романах «Комедіантка» (1896) і «Бродіння» (1897) зображаються побут і устої провінційного чиновництва, акторського середовища.

Автор роману «Вампір» (1911) і історичній трилогії «1794 рік» (1913–1918) про Польщу кінця XVIII століття і національно-визвольне повстання під керівництвом Тадеуша Костюшко.

Творчість Реймонта характерезується різноманітністю. Письменник писав на різні теми, використовував різні літературні форми. Часто у творчому доробку письменника з'являлась критика суспільства. У 1924 році Владислав Реймонт отримав Нобелівську нагороду за повість «Селяни» (Chłopi).

Цікаво, що на початку 1920-х одним із основних «нобелівських» суперників Владислава Реймонта був інший польський письменник, Стефан Жеромський. Мало того, багато хто вважав, що у Жеромського більше шансів отримати Премію, та жорстка критика, яка звалилася на нього після виходу його нібито антинімецького роману 1922 року «Вітер з моря», разом з германофілією шведського журі вивели вперед Реймонта. Переможець обійшов і таких фаворитів, як Томас Манн (йому довелося чекати своєї Премії ще 5 років), Максим Ґорький і Томас Гарді.

Реймонт отримав Премію за свою чотиритомну «велику національну епопею», яка представила один рік із життя селян маленького села неподалік від Лодзі. Роман було написано в 1901-1908 роках, а шведський переклад з'явився лише в 1921 році (інший знаменитий роман Реймонта «Земля обітована»  — за екранізацію якого Анджей Вайда був номінований на Оскара  — переклали на рік раніше). В той момент Реймонт лікувався в Ніцці і не зміг час приїхати в Стокгольм на церемонію вручення Премії, оскільки стан його здоров'я раптово погіршився. Письменник помер наступного року в Польщі у віці 58 років.

Незадовго до смерті він написав у листі до друга:

Яка іронія: Нобелівська Премія, гроші, всесвітня слава  — і людина, для котрої необхідність роздягнутися стає тортурою. Ось вона, квінтесенція іронії життя.

Чеслав Мілош

Чеслав Мілош (пол. Czesław Miłosz; народився 30 червня 1911, с. Шетенйе, Кейданський район, Литва, помер - 14 серпня 2004, Краків) — польський поет, прозаїк, перекладач, есеїст, літературознавець, дипломат, юрист. Лауреат Нобелівської премії з літератури 1980 року. Лауреат Нейштадтської літературної премії 1978). Кавалер ордену Білого Орла. Праведник світу.

У 1951–1993 роках перебував у еміграції. Спочатку у Румунії, у1951 році отримав політичний притулок у Франції, де мешкав до 1960 року, а у 1960 році переїхав до США. 1993 — повернувся до Польщі, де оселився у Кракові, пояснюючи вибір цього міста його «найбільшою подібністю до Вільнюса».

Прозові та поетичні тексти Чеслава Мілоша є бездоганним прикладом західного мислення. Як письменник, він глибоко закорінений у європейську інтелектуальну традицію. Однак, його темами, його переживаннями були не лише рефлексії інтелектуала щодо політики, навпаки, письменник бачить чудесне в, здавалось, буденних речах. І тут потрібно відмітити його зв'язок зі світом дитинства й юності в Литві. Завдяки своєму світоглядному впливу, Чеслав Мілош є особливо важливою особистістю для модерної Польщі. Він є тим консерватором і, деякою мірою, захисником католицьких цінностей, який надзвичайно багато зробив саме для поступу країни в демократичному напрямку.

1980 року рішенням королівського комітету письменнику присуджують Нобелівську премію з літератури. Головне формулювання, яке обґрунтовувало надання цієї високої нагороди звучало так: Тому «хто з безкомпромісною проникливістю аналізує незахищеність людини у світі багатьох конфліктів. У своєму виступі на банкеті в честь присудження нагороди, Чеслав Мілош говорив про загальнолюдські цінності, про польську літературну традицію та її значення у загальносвітовому літературному процесі. Акцентуючи увагу на тому, що польська література це, в першу чергу, література країни затисненої між двома тоталітарними гігантами — Німеччиною та Росією і часто творена у бараках та концтаборах. Звідси трагізм та складність її перекладу і сприйняття західним читачем.

Присудження Нобелівської Премії з літератури 1980 року Чеславу Мілошу оцінювали як політичний хід. Рішення журі присудити Премію польському поетові-емігранту (Мілош втік на Захід в 1951-му і від 1960 року жив в США) в тому ж році, коли постав польський профспілковий рух «Солідарність», трактували як жест західної підтримки політичних змін в соцтаборі.

Однак подібна точка зору несправедлива, оскільки Мілош  — можливо, більше ніж будь-хто інший із польських нобелівських лауреатів,  — заслужив цю Премію саме за літературну творчість.

В Нобелівській промові Мілош уникав політичних тем. Замість цього ключовою фігурою свого виступу він зробив Нільса Гольґерсона, головного героя «Чудесної мандрівки Нільса з дикими гусьми» Сельми Лаґерлеф, улюбленої книги Мілоша в дитинстві. За словами Мілоша, цей маленький хлопчик, котрий мандрує на спині гусака і споглядає на світ з великої відстані, та при цьому зауважує найменші деталі, символізує роль поета. Розвиваючи цю метафору і роздумуючи про своїх улюблених письменників, Симону Вейль і Вільяма Блейка, Мілош виразив своє поетичне кредо:

Ось так і Земля, побачена згори у вічному тепер, і Земля у відновленому часі, можуть служити матеріалом для поезії.

Лех Валенса

Лех Вале́нса (пол. Lech Wałęsa; нар. 29 вересня 1943) — польський політик, Президент Польщі (1990—1995).

За професією — електрик. Співзасновник і перший керівник профспілки «Солідарність» у 1980-х роках, Людина року тижневика «Time» (1981), Лех Валенса лауреат Нобелівської премії миру 1983 р. Почесний доктор більше десяти університетів, у тому числі Гарвардського, Колумбійського та Гданського. У 1980 р. очолив страйк на Гданській судноверфі.

У період з 1980 по 1981 рр.. Лех Валенса займав пост голови Всепольської комісії профоб’єднання «Солідарність». Л. Валенса брав участь у переговорах з комуністичною владою, результатом яких стали угоди «Круглого столу» в 1989 р.

У 1990 році Лех Валенса був обраний головою Незалежної самокерованого профоб’єднання «Солідарність». З 1990 по 1995 рр.. — Президент Республіки Польща.

Л. Валенса є автором кількох книг, у тому числі «Шлях надії» («Droga nadziei») (1978 р.) і «Шлях свободи» («Droga wolności») (1991 р.).

29 вересня 2006 Лех Валенса оголосив про намір повернутися в політику і створити нову партію. Він заявив: «Люди, які колись боролися за незалежність Польщі, не можуть погодитися з тим, що відбувається зараз».

Лех Валенса активно підтримав Помаранчеву революцію 2004 року, кілька разів приїжджав до революційного Києва та виступав зі сцени Майдану Незалежності на підтримку вимог протестувальників. Виступає за якнайшвидшу інтеграцію України до Євросоюзу.