ЗМІСТ

ВСТУП

Розділ 1. Метафора як основний засіб творення образності у публіцистиці

1.1. Метафора у публіцистичному мовленні

1.2. Класифікація метафор

1.3. Структура метафори

Розділ 2. Метафори у  публіцистичній книзі Максима Рильського “Вечірні розмови”

2.1. Особливості функціонування метафор у публіцистиці М.Рильського

2.2. Структурно-семантичні особливості метафор

ВИСНОВКИ

БІБЛІОГРАФІЯ

ВСТУП

Актуальність дослідження функціонування метафори у публіцистичному тексті обумовлена посиленням уваги лінгвістів до текстів масової комунікації як засобові впливу на реципієнта і необхідністю більш повного вивчення лінгвістичних характеристик даних текстів. Суспільні трансформації, як у дзеркалі, відбиваються у мові. Публіцистичний стиль у більшому ступені, чим всі інші стилі мови, сприймає ці зміни.

Дослідження метафори дозволяє визначити відношення людини до себе і навколишнього у до словотворчості, а також простежити хід людської думки, процес створення образності значення слова, зрозуміти ідею номінації людиною того або іншого предмета реальної дійсності.

На думку М.Рильського, світова література не вбирає в себе всього розмаїття людських відносин, а публіцистика здатна зробити це, будучи гнучким відгуком на сучасність, способом її оперативного відображення й пізнання, маючи можливість практично бездоганного охоплення неви­черпно багатої дійсності [21, с. 24 - 25].

Розмаїтість і широта в сполученні з тією роллю, яку грає преса в сучасному суспільстві, роблять необхідним глибоке і постійне вивчення мови публіцистичного стилю.

Публіцистичний стиль як один з функціональних стилів мови неодноразово привертав увагу фахівців, як вітчизняних, так і закордонних. Це такі вчені як В.Г.Костомаров [16], В.М.Горохов [13], А.П.Коваль [14], І.Чобот [28, с. 191 - 195] та ін.

Теоретична база мовної і художньої метафори представлена в працях багатьох учених: В.В.Виноградова [9], В.Н.Телія [25, с. 26 – 52; 26], Н.Д.Арутюнової [2; 3], Н.Д.Бабич [4], Н.Г.Скляревської [23], Ю.Д.Апресяна[1, с. 45 - 53] та ін. Вагомий внесок у встановлення сутності метафори внесли такі діячі науки як М.Блек [7, с. 153 - 172], Ш.Баллі [5], Б.Тошовіч [27, с. 228-255], Д.Лакофф [17]   і ін.

Термін „метафора” у вузькому змісті розуміється як перенос найменування з одного об'єкта на іншій на основі подібності; у розширювальному змісті застосовується до будь-яких видів слів у непрямому значенні. Вивчення метафори в сучасній науці пов'язано з такими питаннями, як типи метафори (Н.Д.Арутюнова [3]); функції метафори (В.К.Харченко, В.Н.Телія [25, с. 26 – 52; 26] і ін.); процес формування переносного значення (В.Н.Телія [25, с. 26 – 52; 26]); співвідношення метафоричності і коннотації (В.К.Харченко, Н.А.Лук'янова); зв'язок метафори з мовною картиною світу (Д. Лакофф [17]  , Ю.Д.Апресян [1, с. 45 - 53]). В даний час дослідників літературної мови усе більше залучає структурно-семантичний аспект вивчення метафори  (М.Блек [7, с. 153 - 172], В.Н. Телія [25, с. 26 – 52; 26]).

Тропи, перш за все метафора, традиційно асоціюються з віршованими творами, з поетичною мовою. Проте у публіцистичному тексті  метафори є основною стильовою ознакою, вони широко використовуються у художній публіцистиці..

Особливий інтерес становить дослідження метафор на матеріалі творів українських авторів і, зокрема, М.Рильського – як видатної мовної особистості. Публіцистична книга Рильського „Вечірні розмови” з лінгвістичної точки зору досліджувалася недостатньо, а, між тім, вона є класичним прикладом художньої публіцистики. Статті і нариси, що вміщені в ній, мають багато рис, притаманних  поетичній мові. Особливо важливу роль у  поетизації публіцистики М.Рильського відіграють авторські метафори.

Об’єкт дослідження – функціонування метафори в публіцистичному тексті.

Предмет дослідження – метафора як основна ознака публіцистики на прикладі публіцистичної збірки М.Рильського „Вечірні розмови”.

Метою наукового дослідження є вивчення метафори як основної ознаки публіцистичного стилю на прикладі публіцистичної книги М.Рильського „Вечірні розмови”.

Відповідно до поставленої мети в роботі вирішуються наступні задачі:

1) визначення ролі метафори в публіцистичному мовленні;

2) аналіз класифікації метафор;

3) визначення особливостей функціонування метафор в публіцистичному тексті на прикладі книги М.Рильського „Вечірні розмови”;

4) дослідження структурно-семантичних особливостей метафори в публіцистичній книзі М.Рильського „Вечірні розмови”.

Виходячи з задач дійсної роботи, обрані наступні методи дослідження: аналітичний опис текстів, лінгвістичний аналіз тексту, прагматичний підхід при лінгвістичному дослідженні.

Структура наукової роботи. Робота складається зі вступу, двох розділів, що поділяються на підрозділи, висновків і бібліографії.

Матеріалом дослідження стала публіцистична книга М.Рильського „Вечірні розмови”.

Розділ 1. Метафора як основний засіб творення образності у публіцистиці

1.1. Метафора у публіцистичному мовленні

Мова публіцистичного твору суттєво відрізняється від мови науки, художньої літератури, розмовно-побутової мови за своєю структурою, природою, зображально-виражальними засобами. Якщо офіційно-діловий та науковий стилі прагнуть до найбільшої інформативності, а деякі розмовні та поетичні тексти відзначаються дуже високим ступенем емоційності, то публіцистика мусить бути одночасно і впливовою, й інформативною, їй властиве чергування експресивних та інформативних уривків.

Призначення публіцистичного стилю — формування громадської думки. Визначальною рисою його є вдале поєднання логізації викладу з емоційно-експресивним забарвленням. Щоб формувати громадську думку, публіцистичний твір має бути бездоганним стосовно логічної побудови. Водночас навіть найідеальніша в логічному плані річ не буде належно сприйнята, якщо вона викладатиметься безпристрасною, сухою, заштампованою мовою. Предметом публіцистичного викладу є явища всіх сфер суспільного життя. Тому перед публіцистом завжди стоїть задача пошуку оптимальних засобів впливу, зокрема засобів експресії. Адже в публіцистичному творі потрібно не тільки подати інформацію, а й витлумачити її з певних позицій, переконати читача в правильності цих тез. Образність у публіцистиці призначена не для художньо-мовленнєвої конкретизації, як у белетристиці, а для стильового протиставлення стандарту й експресії.

Одним з основних засобів творення образності у публіцистиці є метафора. Метафора (від грецького metaphora – перенесення) – один з найпоширеніших тропів і засобів творення образності мови. У метафорі пряме тлумачення речей і явищ, вживання слів у їх автологічному значенні повинні бути замінені переносним. Метафора, будучи одним із прийомів словотворення, представляє собою певний клас об’єктів, явищ, дій чи ознак, які вживаються для характеризації чи номінації іншого класу об’єктів чи індивіда (схожого або несхожого). Будь-яке слово, вжите у переносному значенні, визначається як широке розуміння метафори. Вона є тим засобом, за допомогою якого в процесі мислення у свідомості людини не тільки відображаються, а й осмислюються, проводяться аналогії, набувають оціночності картини світу, що її оточує. Таким чином, метафора стає інструментом, за допомогою якого вивчається дійсність, коли на рівні мислення відбувається оперування мислительними аналогами об’єктів.

Одним з основних засобів творення образності у публіцистиці є  таким чином, метафора сприяє розширенню і навіть упорядкуванню системи знань людини. Метафора залучає перцептивні уявлення і зв'язки між об'єктами дійсності, коли одні об'єкти стають орієнтирами (мірилами) для інших, які, в свою чергу, також можуть стати орієнтирами для наступних. Таким чином, метафора - це архетип, який дає початок нескінченній кількості символів, що виникають у рамках художнього твору. Метафора у публіцистичних текстах більш оперативно, гнучко відображує когнітивні процеси, що відбуваються у суспільстві; вона більш рухлива, не потребує заміщення її більш точним науковим поняттям. Метафора в публіцистичних текстах - це один із засобів створення експресії, що є необхідною умовою функціонування мови засобів масової інформації.

В основі метафори лежить певний асоціативний зв’язок, образ, що відображує поняття у конкретній формі. Метафора утворюється від відчуття до контурності образу, що виникає в пам'яті, проходить досить складний шлях асоціативного відбору, відкидання другорядного і підсилення найхарактернішого. Певний асоціативний ряд утворює цілісну систему знаків, здатних нести в собі узагальнюючі і генералізуючі властивості, відновлення в пам'яті образу за законом асоціативної суміжності, уподібнення, контрасту.

Метафора міцно утвердилася у системі публіцистичного мовлення, заповнивши прогалини в механізмах словотвору та інтерпретації явищ дійсності, не дивлячись на той факт, що протягом довгого часу їй у кращому випадку відводилася другорядна роль риторичної фігури, призначеної для підсилення психологічного впливу мовлення на аудиторію, а у гіршому випадку - зовсім не залишалося місця у системі мовних засобів, здатних до відображення істинних знань про світ, що оточує людину.

У теперішній час практично до кожного слова, що традиційно асоціюється у свідомості носіїв мови із певним предметом чи явищем дійсності, можна підібрати кілька метафоричних синонімів, які мають стильові чи ситуативні розбіжності. Наприклад, говорити - брехати (як собака), шипіти (як змія), тріщати (як сорока); догоджати - крутити хвостом, плазувати; померти - відійти до праотців, злетіти на небеса, загнутися. Метафоричний перенос часто лежить в основі формування висловлювання у цілому.

Причиною надзвичайної продуктивності метафоричних переносів у публіцистичному мовленні виступає плідне поєднання у їх структурній організації декількох функцій. Поряд із інформативною функцією, яка властива будь-якій синтаксично оформленій одиниці, метафора має широкий спектр прагматичних можливостей: естетичних, оціночних, стилістичних та експресивних. Нетрадиційна форма номінації додатково створює ефект парадоксу і сприяє приверненню уваги аудиторії до предмету повідомлення. Здатність до акцентування виступає особливо важливим фактором в умовах письмового мовлення. Прагнення відірвати суб’єкта від традиційних поглядів і уявлень, активізувати його мислительну діяльність, розкрити перед ним нові обрії асоціативно-образного сприйняття дійсності - ось ті фактори, які визначають широке використання метафоричних переносів у системі публіцистичного мовлення.

Метафора представляє собою продукт когнітивної роботи думки, інструментальний засіб пізнання і відображення дійсності, що оточує людину. Використання метафоричного образу-символу в якості логічної моделі сприйняття смислових значень, що на рівні свідомості не наділені іншими формами втілення, свідчить про високий потенціал розвитку суспільного інтелекту. Людина не обмежує себе рамками, які знаходяться в її розпорядженні, а рухається далі у прагненні зрозуміти всю багатоманітність світу, що її оточує, усе багатство смислових значень, які існують у ньому.

Метафори представляють собою суто національні за своїм значенням структури, так як основу їх складає система духовних, морально-етичних цінностей, що виробляються колективною свідомістю в процесі суспільного розвитку. Багатоплановість метафоричного переносу створює можливості для аналізу та інтерпретації цього явища із точки зору різних аспектів людської діяльності: ментальної, соціальної, суспільної, етнічної і психологічної.

Використання одних і тих самих образів у різних синтаксичних позиціях призводить до суттєвого перетворення пов’язаних із ними метафоричних значень. Кожна синтаксична позиція дає можливість переважного вираження тих чи інших смислових аспектів метафоричного переносу. Відповідно, декодування метафоричного значення, що закладене у конототивному образі - універсальному носії ознаки, може бути адекватно проведено лише із урахуванням усіх обставин метафоричного слововживання не тільки на семантичному і контекстуальному, але й на синтаксичному рівні. У системі композиційних засобів формування метафоричного переносу синтаксична позиція є тим регістром, який регулює порядок і черговість виявлення значень, потенційно закладених у конототивному образі.

Широкий спектр потенційних форм реалізації метафоричного переносу на різних мовних рівнях, що наділені різноманітними функціональними і прагматичними можливостями, суттєво розширює сферу поетичного та інформаційного впливу метафори на адресата мовлення. Багатоманітність системи образних засобів і форм їх мовної реалізації дозволяє автору в кожному конкретному випадку вибрати свій варіант, що відповідає контекстуальним і прагматичним задачам конкретного повідомлення. З іншого боку, велика кількість потенційних засобів утілення того чи іншого смислового значення суттєво ускладнює роботу дослідників, так як повний аналіз метафоричних структур можливий лише з урахуванням усіх даних, що справляють вплив на їх формування і розвиток на ментальному, психологічному, мовному і етнографічному рівнях [12]. 

1.2. Класифікація метафор

Згідно класифікації, яку запропонувала Н.Д.Арутюнова, метафори поділяються на:

1) номінативні, що полягають у заміні одного описового значення іншим і слугують джерелом омонімії;

2) образні метафори, що слугують розвитку фігуральних значень і синонімічних засобів мови;

3) когнітивні метафори, що виникають у результаті зрушення у поєднуваності предикатних слів (переносу значення) і що утворюють полісемію;

4) генералізуючі метафори (як кінцевий результат когнітивної метафори), що стирають у лексичному значенні слова межі між логічними порядками і стимулюють виникнення логічної полісемії.

В основі метафори лежить образ. Образ - це джерело основних семіотичних понять, структура яких створюється взаємодією принципово різних планів - плану вираження і плану змісту. Метафору часто визначають через апеляцію до образу.

В основі метафори лежить категоріальне зрушення, що заглушує її образність. Метафора робить ставку на значення, яке поступово набуває чіткості і може увійти в лексичний фонд мови [2, с. 5 - 32].

Образна метафора у публіцистиці не є незалежною категорією. Взаємодія художніх і наукових методів у публіцистичній творчості зумовлює розвиток образного ряду в тісній взаємодії із логіко-понятійним рядом за пріоритету раціонального начала. Самостійний рух образу, його розвиток за рахунок внутрішніх сил в публіцистиці неможливий.

Взаємне функціонування образу і поняття не лише забезпечують повторне відтворення одного й того ж самого змісту: образ і поняття збагачують одне одного, в чому і полягає одна з основних особливостей публіцистичної форми.

У широкому розумінні термін “образ” означає відображення у свідомості зовнішнього світу. Створення яскравого образу засновано на використанні схожості між двома далекими один від одного предметами, практично на своєрідному контрасті. Щоби співставлення предметів чи явищ було несподіваним, вони повинні бути досить несхожими одне на одного, та інколи схожість може бути зовсім незначною, непомітною, а може бути і зовсім відсутньою.

Межі і структури образу можуть бути практично будь-якими: образ може передаватися словом, словосполученням, реченням, надфразовою єдністю тощо.

Образні форми недостатньо фіксувати лише на текстовому рівні. У всій повноті художню природу публіцистики вдасться осягнути тоді, коли буде простежена зумовленість публіцистичного слова суспільним призначенням публіцистики. Процес формотворчості в публіцистиці інтенсивний, що визначається її швидкою реакцією на вимоги свого часу. Естетичні еталони постійно зазнають перетворень, багато нововведень швидко застарівають.

Існують також інші погляди на класифікацію метафор. Наприклад, Дж. Лакофф і М. Джонсон виділяють два типи метафор, що розглядаються відносно часу і простору: онтологічні (структурні) і орієнтаційні.

Онтологічні метафори - це такі, коли одне поняття структурно метафорично упорядковується у термінах іншого. В орієнтаційних метафорах немає такого упорядкування, а є організація цілої системи, понять за зразком певної іншої системи. Більшість подібних понять пов’язано з просторовою орієнтацією, з протиставленнями типу “верх - низ”, “всередині” - “ззовні”, “глибокий” - “мілкий” [17].

1.3. Структура метафори

У створенні метафори беруть участь чотири компоненти: дві категорії об'єктів і властивості кожної з них. Метафора відбирає ознаки одного класу об'єктів і долучає їх до іншого класу або індивіда - актуального суб'єкта метафори. Наприклад, коли людину називають лисом, їй приписують ознаку хитрості, що характерна для цих тварин, і вміння замітати за собою сліди. Тим самим одночасно пізнається сутність людини, створюється її образ і породжується новий смисл: слово лис набуває фігурального значення «облесна, хитра, нечесна людина». Таким чином, усі функції метафори виявляються реалізованими.

Існує ряд загальних закономірностей метафоризації значення ознакових слів: фізична ознака предмета переноситься на людину, сприяючи виділенню і означенню психічних властивостей особистості (черствий, м'який, різкий); ознаки і дії людини чи тварин переносяться на явища природи (стогне вітер, біжить вода); атрибут предмета перетворюється на атрибут абстрактного поняття (пусті слова, поверхові знання); ознаки природи і натуральних класів об'єктів переносяться на людину (сонячний день - сонячна людина). Процеси метафоризації, таким чином, можуть протікати у протилежних напрямках: від людини до природи і від природи до людини, від неістоти до істоти і від живого до неживого. Такі метафори мають назву уособлення (засновані на порівнянні неживих предметів і явищ із живими істотами) або персоніфікації (порівняння неживих предметів і явищ із ознаками людини). Як еквівалентні цим поняттям вживаються також терміни оживлення, олюднення, одухотворення. Значна роль персоніфікації зумовлена її роллю посередника між архаїчним і сучасним раціональним мисленням людини.

Стру­к­ту­ру  ме­та­фо­ри  при­йня­то роз­г­ля­да­ти під дво­ма ку­та­ми зо­ру: мор­фо­ло­гі­ч­ним і син­та­к­си­ч­ним  [4її с. 164 - 180ті  ]. У мор­фо­ло­гі­ч­но­му під­хо­ді ос­но­вою фор­маль­ної кла­си­фі­ка­ції є на­ле­ж­ність сло­ва-­обо­лон­ки  ме­та­фо­ри  до тієї чи ін­шої ча­с­ти­ни мо­ви. Те­о­ре­ти­ки ствер­джу­ють, що ме­та­фо­ри­ч­но мо­же бу­ти ви­ко­ри­с­та­на будь-­яка ча­с­ти­на мо­ви [7, с. 153 - 172].

Од­нак на пра­к­ти­ці про­цес метафориза­ції зво­ди­ть­ся пе­ре­ва­ж­но до транс­по­зи­ції зна­чен­ня імен­ни­ка, діє­сло­ва і при­кме­т­ни­ка; від­по­ві­д­но мо­же­мо ве­с­ти мо­ву про імен­ни­ко­ву, при­кме­т­ни­ко­ву і дієслівну  ме­та­фо­ру .

Імен­ни­ки ви­ко­ри­с­то­ву­ю­ть­ся  в  ос­но­в­но­му для на­зи­ван­ня пре­д­ме­т­ної дій­с­но­с­ті. То­му імен­ни­ко­ва  ме­та­фо­ра  — це  ме­та­фо­ра-­но­мі­на­ція, яка пе­ре­ва­ж­но має емо­цій­но-­оцін­не на­ван­та­жен­ня. Ви­зна­чаль­ну роль у про­це­сі ме­та­фо­ри­за­ції ві­ді­гра­ють озна­ки пре­д­ме­та чи яви­ща, на­зва яко­го на­бу­ває пе­ре-

­но­с­но­го зна­чен­ня, ко­но­та­ції, що су­про­во­джу­ють сло­во-обо­лон­ку. Імен­ни­ко­ві  ме­та­фо­ри  ста­но­в­лять ос­но­в­ний ма­сив ме­та­фо­ри­ки  в  публіцистиці: ва­лю­т­ний ко­ри­дор, по­лі­тич­на ку­х­ня. Ме­та­фо­ри­ч­не зна­чен­ня імен­ни­ка най­ча­с­ті­ше ре­а­лі­зу­є­ть­ся у спо­лу­чен­ні з при­кме­т­ни­ком. Імен­ни­ко­ві  ме­та­фо­ри  мо­жуть ви­сту­па­ти клю­чо­ви­ми для ці­ло­го ря­ду по­хі­д­них — як імен­ни­ко­вих, так і при­кме­т­ни­ко­вих та діє­слі­в­них  ме­та­фор . Так, від клю­чо­вої імен­ни­ко­вої  ме­та­фо­ри  дер­жа­ва — люд­сь­кий ор­га­нізм утво­рю­ю­ть­ся по­хі­д­ні імен­ни­ко­ві  ме­та­фо­ри  на­ро­джен­ня но­вої гро­мад­сь­кої стру­к­ту­ри, тру­д­но­щі ро­с­ту, при­кме­т­ни­ко­ві  ме­та­фо­ри:  но­во­на­ро­дже­ні дер­жа­ви, хво­ра еко­но­мі­ка, діє­слі­в­ні  ме­та­фо­ри: ли­хо­ма­ни­ти су­с­пі­ль­с­т­во, вди­х­ну­ти но­ве жит­тя  в  еко­но­мі­ку, оздо­ро­ви­ти еко­но­мі­ку дер­жа­ви.

За до­по­мо­гою при­кме­т­ни­ка ви­ра­жа­є­ть­ся па­си­в­на озна­ка пре­д­ме­та чи яви­ща. При­кме­т­ни­ко­ва  ме­та­фо­ра  — це  ме­та­фо­ра-­ха­ра­к­те­ри­с­ти­ка; во­на по­єд­нує  фун­к­ції  но­мі­на­ції і де­скри­п­ції з ак­цен­том на де­скри­п­ти­в­но­с­ті ме­та­фо­ри­ч­но­го ви­сло­ву. При­кме­т­ни­ко­ва  ме­та­фо­ра  тра­п­ля­є­ть­ся  в  су­ча­с­ній укра­їн­сь­кій публіцистиці досить рід­ко: но­во­на­ро­дже­ні дер­жа­ви, роз­дра­то­ва­на по­лі­ти­ка. При­кме­т­ни­ко­ві  ме­та­фо­ри  ча­с­то фун­к­ці­о­ну­ють па­ра­ле­ль­но з від­по­ -

ві­д­ни­ми за змі­с­том імен­ни­ко­ви­ми  ме­та­фо­ра­ми.

Діє­слі­в­на  ме­та­фо­ра  є най­ці­ка­ві­шою сти­лі­с­ти­ч­ною фі­гу­рою, яка ба­зу­єть­ся на транс­по­зи­ції. За до­по­мо­гою діє­сло­ва ви­ра­жа­є­ть­ся ак­ти­в­на озна­ка пре­д­ме­та. Ме­та­фо­ри­ч­ний по­те­н­ці­ал діє­сло­ва ду­же ве­ли­кий і має ва­ж­ли­ве зна­чен­ня для ме­та­фо­ри­ки вза­га­лі, оскіль­ки будь-­яке діє­сло­во пе­ре­дає ін­фор­ма­цію про ди­на­мі­ку роз­ви­т­ку яви­ща, про про­це­су­аль­ність та змін­ність, про ді­я­ль­ність, яка мо­же пе­ре­тво­рю­ва­ти дій­с­ність за по­ді­б­ні­с­тю до ін­ших про­це­сів. Осо­б­ли­ву екс­п­ре­си­в­ність діє­сло­ва до­слі­д­ни­ки по­яс­ню­ють ба­гат­с­т­вом і ба­га­то­зна­ч­ні­с­тю йо­го се­ман­ти­ч­ної стру­к­ту­ри, а та­кож рі­з­но­ма­ні­т­ні­с­тю се­ман­ти­ч­них зв’яз­ків [27, с. 232].

Н.Д.Арутюнова не го­во­рить екс­п­лі­ци­т­но про діє­слі­в­ну  ме­та­фо­ру , але ос­но­в­ні пун­к­ти її кон­це­п­ції ім­п­лі­ци­т­но вка­зу­ють на ве­ли­ку роль діє­слів у ме­та­фо­ри­за­ції мо­ви. Во­на ви­хо­дить із то­го, що фо­ку­сом  ме­та­фо­ри  є не імен­ник з кон­к­ре­т­ним зна­чен­ням, а озна­ко­ве сло­во і що ос­но­в­на ді­ю­ча си­ла ме­та­фо­ри­за­ції — озна­ки до­по­мі­ж­но­го суб’є­к­та, обо­лон­ки  ме­та­фо­ри .  Ме­та­фо­ра  ство­рю­є­ть­ся че­рез пре­ди­ка­цію ос­но­в­но­му суб’є­к­то­ві ознак до­по­мі­ж­но­го суб’є­к­та [3, с. 178].

З’я­со­ву­ю­чи су­т­ність  ме­та­фо­ри , Н.Д.Арутюнова на­го­ло­шує на про­ві­д­ній ро­лі діє­сло­ва у про­це­сі ме­та­фо­ри­за­ції, оскіль­ки  фун­к­цію  пре­ди­ка­ції най­ча­с­ті­ше ви­ко­нує са­ме ця ча­с­ти­на мо­ви.

Діє­слі­в­ну  ме­та­фо­ру  мо­ж­на ви­яви­ти се­ред біль­шо­с­ті се­ман­ти­ч­них ти­пів ме­та­фо­ри­ки, од­нак най­ча­с­ті­ше та­кі  ме­та­фо­ри  пе­ре­хре­щу­ю­ть­ся із ре­а­лі­я­ми, що сто­су­ю­ть­ся жит­тє­ді­я­ль­но­с­ті лю­ди­ни, рід­ше — ру­ху транс­пор­т­них за­со­бів: За­стій по­ро­див пе­ре­бу­до­ву; Укра­ї­ні вда­ло­ся ві­дійти від то­го про­вал­ля, пе­ред яким во­на ще не­да­в­но ту­п­цю­ва­ла; На­ві­що нам на­би­ва­ти си­н­ці у тих мі­с­цях, де вже перечіплюва­лись ін­ші на­ро­ди. Що сто­су­є­ть­ся син­та­к­си­ч­но­го під­хо­ду до структурної кла­си­фі­ка­ції  ме­та­фор  у по­лі­тич­но­му дис­кур­сі, то тут ти­по­ло­гія  мета­фор  ви­зна­ча­є­ть­ся ти­ми кон­стру­к­ці­я­ми,  в  яких  ме­та­фо­ри  ре­а­лі­зу­ю­ть­ся  в  мов­лен­ні. Біль­шість мета­фор у публіцистиці  на­ле­жать до стру­к­ту­р­но-­син­та­к­си­ч­но­го ти­пу  ме­та­фо­ра-сло­во, хо­ча йо­го пе­ре­но­с­не зна­чен­ня мо­ж­на ви­яви­ти ли­ше з най­бли­ж­чо­го контекс­ту — сло­во­спо­лу­чен­ня, дру­гий ком­по­нент яко­го, вжи­тий у пря­мо­му зна­чен­ні.

Область метафоричних перетворень дуже неоднорідна за складом і включає у себе різні за своїми властивостями структури. Найбільшим метафоричним потенціалом наділені суб’єктивно-авторські конструкції. В основі їх створення лежить тісний зв’язок між основним і допоміжним суб’єктами метафоричного переносу; у той час як область значень, що експлікуються у результаті їх використання, відноситься виключно до предикативної сфери.

При постійному використанні співвідношення між суб’єктами поступово стирається, і метафорична конструкція переходить до розряду стандартних виразів із переносним значенням. Чим популярніша метафора, чим частіше вона використовується у мовленні, тим скоріше вона втрачає свій прагматичний і семантичний потенціали. Найбільш яскраві і цікаві метафори зречені на те, щоб із часом перетворитися на фразеологічні штампи. Вирази на кшталт “час біжить”, “твердий характер”, “втратити надію” вже не мають тієї сили метафоричного впливу, вони втратили когнітивно-характеризуюче значення і у функціональному відношенні злилися із системою засобів прямої номінації. З плином часу використання загальноприйнятих метафор зростає, а тому відповідні їм нейтральні мовні одиниці відходять у пасивний лексичний запас, і метафоричні конструкції переходять до розряду мертвих метафор, таких як “ручка двері”, “ніс човна”, “область знань” тощо.

Таким чином, ми можемо зробити висновок, що метафора полягає  у вживанні слова, що позначає деякий клас предметів, явищ, для характеристики або найменування об'єкта, що входить в інший клас, або для найменування іншого класу об'єктів, аналогічного цьому класові в якомусь відношенні. У розширеному змісті термін «метафора» застосовується до будь-яких видів уживання слів у непрямому значенні. Асоціюючи дві різні категорії об'єктів, метафора семантично двоїста. Ця здатність, що складає найбільш істотну ознаку «живої» метафори, не дозволяє розглядати її в ізоляції від предмета, який вона визначає.

Розділ 2. Метафори у  публіцистичній книзі Максима Рильського “Вечірні розмови”

2.1. Особливості функціонування метафор у публіцистиці М.Рильського

Метафора є одним з головних стильоутворюючих факторів поетики М.Рильського. Розмаїтість структури метафори дає можливість розглянути даний троп у рамках морфолого-синтаксичної класифікації: у публіцистиці М.Рильського і, зокрема, в його збірці „Вечірні розмови” представлені субстантивні словосполучення з прикметником, прийменниково-відмінкові метафоричні конструкції, дієслівні метафори, предикативно-іменні метафори. Аналіз кожної групи метафор припускає виявлення їх семантичних особливостей. У метафоричних субстантивних словосполученнях із прикметником у ролі метафори може виступати як абстрактне, так і конкретне поняття:

... безліч... персонажів, які вражають своєю гарячою реальністю  [21, c. 24].

Він і взагалі... заглядав до брата на вечірній вогник [21, c. 25]

... це чисто російська розмова, розмова про муки пораненого сумління... [21, c. 82]

Я знаю, в якому тяжкому стані перебувають наші редактори і літературні консультанти: вони потопають у паперовому морі. [21, c. 107]

Ми осяяні сонцем, якого нікому не згасити. Ми... будуємо день, якого не затемнити ніякій чорній силі. [21, c. 121-122]

І недарма ж, коли великий поет, страшними фарбами малюючи сучасне йому кріпацьке село, захотів дати світлу картину простих людських радощів, то написав вірш, який починається: „Садок вишневий коло хати...” [21, c. 125]

Називаю саме ці міста тільки з любові моєї до протокольної правди [21, c. 132]

Гоголь після смерті поета втратив точку опори, втратив свій дороговказ – і потрапив кінець-кінцем у смертоносні обійми божевільного попа-фанатика [21, c. 139].

А хіба не пушкінською зброєю переміг у собі декадента Валерій Брюсов? [21, c. 139]

Гнівний зойк молодого Лермонтова, звернений проти вельможних сучасників... прозвучав в устах сучасного... школяра як прекрасна слава Живому безсмертному нашому Пушкіну. [21, c. 141]

Палка промова Андрія Малишка .... увінчана була захопленим схваленням [21, c. 145]

Так навіть хронологічні дати зближують ці світлі й непогасні імена [21, c. 154]

І чи не пора знову переглянути оперну творчість Шостаковича, зокрема „Катерину Ізмайлову”, так жорстоко ошельмовану за добре пам’ятних усім нам гірких часів? [21, c. 205]

У мене.. не піднялася рука писати ті „нейтральні тексти”... [21, c. 208].

Чи пам’ятають наші воїни різних видів музичної зброї про те, що на них... лежить обов’язок ... пропаганди рідної музики. [21, c. 209]

Героїчна струна ... дуже виразно звучить у малишковій поезії, особливого дзвону набрала вона в дні другої світової війни [21, c. 233].

Можна вважати ці золоті слова ключем н тільки до книги [21, c. 241]

Конкретизація абстрактного іменника-метафори відбувається в даному випадку за рахунок залежного прикметника, що вказує на визначене коло явищ дійсності.

Прийменниково-відмінкові метафоричні конструкції представлені в збірці М.Рильського „Вечірні розмови” двома типами:

1. Сполучення «іменник + іменник із прийменником»

Та навіть Леонтович, майстер із безумовними рисами геніальності, Леонтович, чиє ім’я стояло..., на прапорі капели „Думка”,   , - навіть Леонтович звівся у нас до безперечно звуженого списку популярних, але трохи вже „заспіваних” речей... [21, c. 207]

2. Генітивними словосполученнями. Переважають генітивні метафори, різноманітні за лексико-граматичною належністю складових їх іменників:

- метафору можуть утворювати абстрактні іменники:

все це прізвища письменників, чия творчість позначена жадобою правди і любов’ю до людини [21, c. 37]

Називаю саме ці міста тільки з любові моєї до протокольної правди [21, c. 132]

- у ролі головного члена словосполучення може виступати конкретний іменник, що складає основу для характеристики залежного абстрактного іменника:

...якщо вона... закинула в малі серця хоч іскорку любові до історії..., похвалу слід було їй виголосити [21, c. 113-114]

Прадавній, укритий порохом забуття, димом літописних відомостей та барвистою млою народних переказів Київ устає перед нами на сторінках „Повісті”  Ушакова.[21, c. 20]

А попереду -  не порожнеча, а повне прекрасної складності нове життя, і ловити паростки життя, міцно держачи в руках зброю, викувану століттями, - найвище завдання і найпочесніших обов’язок митця. [21, c. 37]

Слово безсмертя, яке ми частенько прикладаємо до тих чи інших явищ мистецтва, - звичайно, лише умовність. [21, c. 173]

Ми твердо знаємо,.... що все ...прекрасне, створене людством, не тільки не треба скидати з пароплава сучасності, а, навпаки, треба дбайливо вантажити на цей пароплав.  [21, c. 33-34]

На берегах мрії [21, c. 119]

Під сонцем дружби [21, c. 12]

- абстрактний іменник може виступати в ролі головного члена метафоричного словосполучення і характеризуватися конкретним:

Немало прекрасних силуетів я бачу на цьому тлі, але хочеться мені тут назвати два силуети, що зливаються в один. Це – міцні обійми побратимів-космонавтів Юрія Гагаріна и Германа Титова. [21, c. 104]

 Тільки тоді буде можливе здійснення однієї з найкращих рис охоти – єднання, злиття людини з природою [21, c. 219]

- найбільш численну групу складають словосполучення, утворені конкретними іменниками:

Про науку, про дальший розквіт її, про наступ на „білі плями”, які ще залишилися на карті „ аеродинамічних проблем”, отже, про те, як міцніють і будуть міцнішати крила людини в її завоюванні далеких просторів [21, c. 249].

...і рухливими барвистими ріками автомашин, що течуть по київських вулицях та майданах [21, c. 9]

... стоїть Михайло Донець у тій могутній лаві митців, що піднесла на справжню верховину український оперний театр...і який народився і розцвів буйним цвітом [21, c. 25].

Дані метафори характерні для поетики М.Рильського; вони створюють яскраві, засновані на зоровій подібності різних предметів образи. Ці образи «матеріальні», гранично наочні. Процес метафоризації тут актуалізує додаткові значеннєві відтінки, укладені в семантиці звичайних слів. Предикативно-іменні метафори, за характером значеннєвих відносин між компонентами близькі порівнянню, представлені в публіцистиці М.Рильського двома типами:

- метафоричне значення виражене одним словом [21, c. часто розповсюджуваним відособленими визначеннями].

Подібні предикативні метафори-присудки можуть функціонувати в реченні, традиційно сполучаючись із вказівним словом «це»:

Учені, що взяли участь у збірнику, підкреслюють і наголошують, що природа – це безмежно щедра скарбниця, в якій зберігаються такі дари, як добробут людини, здоров’я людини, все потрібне людині для життя і творчості на цій землі. [21, c. 242].

- підмет може характеризуватися метафоричним генітивним словосполученням:

Гордість – велика рушійна сила, рідна сестра високого почуття відповідальності [21, c. 150].

Серед дієслівних метафор, що зустрічаються в публіцистиці М.Рильського, найбільш поширені уособлення, засновані на переносі властивостей людини [21, c. частіше конкретних дій] на неживі предмети або явища:

Доводиться, правда, пошкодувати, що прекрасна опера Римського-Корсакова нині зійшла з київської сцени... [21, c. 12].

Цього року театр показує москвичам. [21, c. 12].

Історія нещадно посміялася з таких визначень [21, c. 80].

... запевняли, ніби російський роман умер, чи принаймні звироднів і тяжко захворів...  [21, c. 33].

Уживання дієслів „захворіти”, „умерти” (що позначають певні стани  організму) в останньому прикладі засновано, на нашу думку, на іронії: «упровадження» в образну тканину нарису зазначених дієслів створює комічний ефект, відбиваючи тим самим відношення автора до навколишньої дійсності.

Особливу роль у поетиці М.Рильського грає прийом розширення метафоричного контексту. Яскравий прояв даного прийому - поширення генітивної метафори прикметником, що вносить нові значеннєві й експресивні відтінки в описуваний об'єкт. Прикметник може відноситися до слова-метафори, представленого в вихідній формі іменником у називному відмінку:

У них, у Герцена і у Шевченка був спільний предмет безмежної любові – народ [21, c. 155].

У даному прикладі метафоричний епітет, що позначає яку-небудь якість, властивість, співвідноситься з усіма членами генітивної конструкції [( «спільна любов»).

В інших випадках епітети тут зв'язані лише з переносним значенням іменника.

Я прожив немалий шмат часу і скільки бачив вихилясів та стрибків моди... [21, c. 171]

Я оглядаюсь на неозорне поле літератури перейдених століть, і мене охоплює побожний подив: яка насиченість думками, настроями, образами, характерами у різних зіткненнях [21, c. 267].

Одна з найблискучіших граней шаляпінського генія – це безмежна увага і повага до мовної тканини співаних ним оперних партій... [21, c. 255].

Епітет тут зв'язаний лише з переносним значенням іменника, його функція - виявлення цього метафоричного значення.

Прикметник може поширювати й іменник, що стоїть в родовому відмінку [21, c. у складі генітивної конструкції]:

- розповсюджувачем може стати якісний прикметник:

... це чисто російська розмова, розмова про муки пораненого сумління... [21, c. 82].

Виходить так, ніби я виступаю апологетом чорних фарб, проповідником мінору в мистецтві, в літературі. [21, c. 92].

... на них усіх лежить печать променистої нашої доби... [21, c. 246].

Хай усі струмені і ріки нашої... багатобарвної літератури течуть і шумлять кожна по-своєму...  [21, c. 76].

- розповсюджувач - відносний прикметник, уживаний у прямому значенні і не бере участь у створенні «метафоричного зрушення»:

Ми пишаємося нашою прекрасною мовою..., бо вона – знаряддя людської мислі, бо вона – крила нашої пісні. [21, c. 84]

Певен, що луска нарочитої оригінальності... поволі спаде з них... [21, c. 193]

Проте навіть і вони не вичерпують моря людської складності [21, c. 23].

Особливу роль у поетиці М.Рильського грає прийом розширення метафоричного контексту. Яскравий прояв даного прийому - поширення генітивної метафори прикметником, що вносить нові значеннєві й експресивні відтінки в описуваний об'єкт. Прикметник може відноситися до слова-метафори, представленого в вихідній формі іменником у називному відмінку:

У них, у Герцена і у Шевченка був спільний предмет безмежної любові – народ [21, c. 155].

У даному прикладі метафоричний епітет, що позначає яку-небудь якість, властивість, співвідноситься з усіма членами генітивної конструкції [( «спільна любов»).

Та й серця інших учасників зустрічі..., сповнені були гордості за народ, що дав таких великих митців, і любові до артиста, що, стоячи на передньому краї сучасного мистецтва, зберіг у собі таку пошану до великих традицій.  [21, c. 128] (сучасне мистецтво випереджує старе, воно попереду).

Але найчастіше М.Рильський дає описуваному предметові різнобічну характеристику:

 навіть Леонтович звівся у нас до безперечно звуженого списку популярних, але трохи вже „заспіваних” речей... [21, c. 207]

 Розширення метафоричного контексту в публіцистиці М.Рильського може здійснюватися і за рахунок поширення дієслівної метафори дієприкметниковим зворотом. У таку взаємодію вступають, як правило, уособлення:

Мені невідомо, в яких стосунках  із піснею перебуває Михайло Шолохов, але весь його „Тихий Дон”, починаючи з назви, випливає з пісенного джерела. [21, c. 166]

Таким чином, ми можемо зробити висновок, що метафора в публіцистиці М.Рильського орієнтована на створення яскравого зовнішнього зорового образа. Будь-яка абстракція, потрапляючи в контекст подібної «предметної» метафори, конкретизується, одержує речовинне втілення. Оригінальність стилю публіцистики поета заснована на пошуку в значеннях звичних слів особливих відтінків змісту, асоціативне з'єднання яких обумовлює поетику значеннєвих зсувів. Метафора лежить в основі світосприймання поета.

2.2. Структурно-семантичні особливості метафор

Особливу роль у поетиці М.Рильського грає прийом розширення метафоричного контексту. Яскравий прояв даного прийому - поширення генітивної метафори прикметником, що вносить нові значеннєві й експресивні відтінки в описуваний об'єкт. Прикметник може відноситися до слова-метафори, представленого в вихідній формі іменником у називному відмінку:

У них, у Герцена і у Шевченка був спільний предмет безмежної любові – народ [21, c. 155].

У даному прикладі метафоричний епітет, що позначає яку-небудь якість, властивість, співвідноситься з усіма членами генітивної конструкції [( «спільна любов»).

Ми осяяні сонцем, якого нікому не згасити. Ми... будуємо день, якого не затемнити ніякій чорній силі. [21, c. 121-122]

Друзі зеленого друга [21, c. 126].

Про науку, про дальший розквіт її, про наступ на „білі плями”, які ще залишилися на карті „ аеродинамічних проблем”, отже, про те, як міцніють і будуть міцнішати крила людини в її завоюванні далеких просторів [21, c. 249].

Подібність форми послужилася основою для такої метафори:

 Знову –таки  – зачароване коло, з якого тільки часом вириваються окремі виконавці і колективи [21, c. 203].

Подібність обсягу покладена в основу таких метафор:

Пісень – море, а співаки зводять його до вузенького, хай і гарного..., струмка.[21, c. 202]

Проте навіть і вони не вичерпують моря людської складності [21, c. 25].

Я знаю, в якому тяжкому стані перебувають наші редактори і літературні консультанти: вони потопають у паперовому морі [21, c. 110].

Подібність у призначенні порівнюваних предметів дало привід для такий метафоризації:

Пробує ще різні способи найти ключ до синової свідомості [21, c. 116]

Треба пройтися  з нещадним цензорським олівцем по всій літературі минулих століть! [21, c. 180]

Ми пишаємося нашою прекрасною мовою..., бо вона – знаряддя людської мислі, бо вона – крила нашої пісні. [21, c. 84]

Ми твердо знаємо,.... що все ...прекрасне, створене людством, не тільки не треба скидати з пароплава сучасності [21, c. 33].

Подібність у розташуванні предметів у просторі послужило основою для наступних метафор:

Ми, українці..., стоїмо в передових лавах творців [21, c. 86]

Та й серця інших учасників зустрічі..., сповнені були гордості за народ, що дав таких великих митців, і любові до артиста, що, стоячи на передньому краї сучасного мистецтва, зберіг у собі таку пошану до великих традицій.  [21, c. 128]

Безперечно, не всі наші переклади стоять на належній височині, але не можна цього  з певністю твердити [21, c. 254].

Подібність у часовій послідовності явищ покладено в основу наступних метафор:

„Слово о полку Ігоревім” кидає свій ранково-зоряний відсвіт на російську, українську, білоруську літературу... одухотворяє не  одну сторінку творів....[21, c. 178]

Коли піти далі, в глибинь минулого, то виринають імена Веделя, Бортнянського, Березовського.  [21, c. 207]

Останній найвищий зліт Гоголя,... був і початком його катастрофічного падіння [21, c. 139].

 Подібність у характері дії дало підставу для таких метафор:

...що твори їх не без труднощів потрапляють, так би мовити, просочуються, на наші концертні естради... [21, c. 209]

Мистецтво повинне правдиво віддзеркалювати життя... [21, c. 257]

Подібність у характері стану послужило основою для таких метафор:

...запевняли, ніби російський роман умер, чи принаймні звироднів і тяжко захворів... [21, c. 33].

Однак не завжди вдається точно визначити, у чому у М.Рильського полягає подібність, покладене в основу метафори. Це пояснюється тим, що приводом для створення метафори може послужити спільність враження, що створюють різні предмети, явища, дії, наприклад:

І хіба б могла піднятись в мене рука кинути камінь у вікно нашої школи, на голову нашого вчителя.... [21, c. 113-114]

Вживання однієї метафори часто спричиняє нанизування нових метафор, зв'язаних за змістом з першої. У результаті цього виникає розгорнута метафора, наприклад:

І повинна в тій новій людині не гаснути й не чадіти, а ясним світлом палати любов до краси, служити якій покликане мистецтво, покликана література. [21, c. 135]

Згромадження цього племені молодого незнайомого біля гробу національного генія було, може, першим виявом всенародної любові до поета, першим прокладанням тієї народної тропи до нерукотворного його пам’ятника, яка – це він знав – ніколи не заросте [21, c. 138]

Гоголь після смерті поета втратив точку опори, втратив свій дороговказ – і потрапив кінець-кінцем у смертоносні обійми божевільного попа-фанатика [21, c. 139].

Ознака семантичної двоплановості [21, c. образності] метафори у М.Рильського полягає в тому, що при тлумаченнях прямого і переносного значень слова виявляється якесь загальне значення або яка-небудь загальна ознака, що вказує на зв'язок значень, наприклад:

- Щастя Олександра Сергійовича, що не потрапив він на зуби декому з наших критиків..[21, c. 87]

Так пряме і переносне значення в слові «зуби» об'єднані загальною ознакою – кісні утворення, що розташовані у ротовій порожнині і виконують функцію захоплення і механічної переробки їжі жорсткість критиків, які намагаються знищити тих, про кого пишуть. Таким чином, основне значення визначає появу переносного значення, служить базою метафоризації. Завдяки взаємодії значень психологічна ознака подібності одержала в семантиці слова реальне мовне вираження у вигляді загального семантичного елемента.

Однак семантична двоплановість метафори не завжди здійснюється в рамках схеми основне - переносне [21, c. похідне] значення в межах того самого слова. Мотивування, обґрунтування значеннєвого зрушення нерідко варто шукати в основному або похідному значеннях родинного метафорі слова.

Ознака абстрагованості виявляється в узагальненості значеннєвого змісту на тлі основного значення, в активізації однієї визначеної ознаки в слові. У становленні метафори бере участь тільки частина значеннєвого обсягу основного значення.

Наприклад: Мрія моя летить далі [21, c. 30]. Дієслово: «пролетіти», що позначає конкретну фізичну дію - летячи, перебороти, минати який-небудь простір, у наведеному прикладі позначає нематеріальну дію, тобто те, що складало матеріальну основу змісту дієслова «пролетіти», залишилося за межами переносного значення.

Ознака експресивності визначає виразно-образотворчі якості метафори і додає їй оцінний характер. Тим самим читачу пропонується визначене відношення до предмета.

Після подорожі своєї до Америки випускає книжку..., повну зненависті до паліїв війни, до гнобителів..., до „банківської породи” [21, c. 232]  Слово «палій» має два значення: пряме – той, хто примушує горіти і переносне (книжне, риторичне) – той, хто доводить події до найвищого ступеню.

Морфологічна ознака характерна, насамперед, для метафор-іменників і виявляється він у формі числа іменника, який метафоризується. Дія морфологічної ознаки відчутно в метафорах, які М.Рильський вживаються в статтях і нарисах, де торкається не тільки художніх, але й соціальних, політичних тем. При здатності іменників розвивати образні значення у формах як єдиного, так і множини, помітно переважне вживання іменників-метафор у формі множини, наприклад:

Про науку, про дальший розквіт її, про наступ на „білі плями”, які ще залишилися на карті „ аеродинамічних проблем”, отже, про те, як міцніють і будуть міцнішати крила людини в її завоюванні далеких просторів [21, c. 249].

В публіцистиці М.Рильського зустрічаються всі три семантичних типи мовної метафори

1) номінативна

Є такі „сірі сови „ й серед нас [21, c. 215].

2) образна

Я не належу до тих людей, що ладні мокрим рядном напасти на так званих молодих у нашій літературі [21, c. 265].

Чимало з моїх товаришів пам’ятає, певно, які громи і блискавки метав Каганович на закінчення роману „Жива вода” [21, c. 198].

3) когнітивна

На нетлінних сторінках Програми Комуністичної партії... серед інших немеркнучих слів сяє пурпуровими літерами слово рівність... [21, c. 161]

Але й досі в деяких окремих статтях і замітках про Яновського відчуваються сліди вульгарного соціологізму, повторюються..., не завжди перевірені формули й оцінки. [21, c. 199]

Метафора у М.Рильського є також є одним зі способів вираження оцінки.

... безліч... персонажів, які вражають своєю гарячою реальністю [21, c. 24]

..все більше загострюється і все гучніше лунає на всю нашу планету людське слово, окрилене людською думкою. [21, c. 31]

Поруч з оповіданнями Яновського могутньо лунали в дні війни оповідання Олександра Довженка... [21, c. 195]

Я сказав про Яновського, що він був яскравим представником українського національного характеру, і стою на цьому. [21, c. 196]

 ... та рука, що написала сильні, потрясаючи  рядки ..., та сама рука  могла виводити найніжніші узори...[21, c. 196]

Все світлішою і світлішою стає картина,, розгортаючись у справжню симфонію весни і весняного тріумфу... [21, c. 198]

... а російська мова Герцена вражає своєю неповторною красою і незрівнянним блиском. [21, c. 153]

Вона може бути використана і для вираження негативної оцінки:

І чи не пора знову переглянути оперну творчість Шостаковича, зокрема „Катерину Ізмайлову”, так жорстоко ошельмовану за добре пам’ятних усім нам гірких часів? [21, c. 205]

Веде через хащі й провалля першої світової війни [21, c. 21]

Негативна оцінка при використанні метафори формується за рахунок тих несприятливих для об'єкта метафоризації асоціацій, що супроводжують сприйняття створеного автором образа .

В публіцистиці присутні метафори з «позитивною»  і «негативною» конотацією, тобто такі, що співвіднесені з вищими цінностями, з ідеалом, з нормативно-ціннісним змістом добра і які мають певну оцінку як реакцію на відступ від норми. Нормою визнається правильна ( належна) поведінка або характер ( доброта, чесність, відповідальність тощо).

Письменник чи художник, що не радіє успіхові свого молодшого товариша, ще не скинув з себе „ветхого Адама”... [21, c. 104]

Тут на основне значення «не змінюватися» накладається відтінок брутальності, тому що «не скинути з себе „ветхого Адама”» — бути консерватором, зовсім не сприймати нових віянь.

В усьому проаналізованому матеріалі збірки М.Рильського „Вечірні розмови” найбільш представленими в кількісному відношенні є наступні семантичні підгрупи метафор: підгрупа з загальною підгруповою семою «робити чесно, бути щирим, справжнім»:

Я шлю теплий потиск руки всім чесним людям на землі... [21, c. 30]

...все це прізвища письменників, чия творчість позначена жадобою правди і Любов’ю до людини [21, c. 37]

Мистецтво повинне правдиво віддзеркалювати життя... [21, c. 257]

...своєю небувалою, майже неможливою щирістю завоював він людські серця дуже скоро [21, c. 36].

Підгрупа з загальною семою «хвилювати».

Картині цій властиві риси справжнього художнього твору: простота і сміливість. І ще: вона хвилює і будить думки.[21, c. 119]

Найбільшою є підгрупа з загальною семою „краса”.

Із руїн та попелищ..., Київ волею народу,.... піднісся у новій, не баченій доти силі й красі  [21, c. 125].

І повинна в тій новій людині не гаснути й не чадіти, а ясним світлом палати любов до краси, служити якій покликане мистецтво, покликана література  [21, c. 135].

... а російська мова Герцена вражає своєю неповторною красою 1 незрівнянним блиском  [21, c. 153]

Етнографізм... Юрія Яновського, становить одну з найбільших окрас його чудових Вершників” [21, c. 166]

...прекрасні людяні почуття,...,  водили рукою поета... [21, c. 191]

Він не раз говорив, що письменники... – це краса і гордість народу, це найкращі виразники дум і прагнень народу. [21, c. 194]

Підгрупи з «негативною» конотацією представлені таким чином: підгрупа з загальною підгруповою семою «казати неправду», „бути нещирим”:

Певен, що луска нарочитої оригінальності... поволі спаде з них... [21, c. 193]

Нещира, вимушена, насильна оригінальність – це зворотній бік банальності.[21, c. 29]

Підгрупа з „негативною конотацією” представлена також загальною підгруповою семою «Насильно підкорити».

Я зробив би над собою звіряче насильство, коли б почав тут розводитись про технічну сторону справи, сипати цифрами...[21, c. 11]

Закарпаття... подорож в цю мальовничу й стародавню частину України, що силоміць була віками відірвана від рідного тіла й рідної душі, а зберегла, проте, свою мову,свою пісню... [21, c. 177]

Такі метафори дозволяють виразити точну, помітну, «гостру» оцінку фактів, явищ і подій.

Метафора у М.Рильського нерідко здобуває статус аргументу:

Будівники нового київського чуда зобов’язалися виконати своє завдання достроково, і вони своє слово справдять, бо взяли собі на підмогу ту силу, яку звуть героїзмом. [21, c. 9]

Я навів цю жахливо красномовну таблицю, щоб переказати, до якої звірячої потворності може дійти те, що зветься поетичним словом „полювання” [21, c. 245].

...якщо вона... закинула в малі серця хоч іскорку любові до історії..., похвалу слід було їй виголосити [21, c. 113].

Але якщо всю глибочинь його творчості збагнуло людство тільки протягом  багатьох десятиріч, та й іще, може, не до дна, то своєю небувалою, майже неможливою щирістю завоював він людські серця дуже скоро [21, c. 36].

У публіцистиці М.Рильського широко застосовується метафоричне осмислення слів, що відносяться до медицини, типова метафора «хворобливого стану».

Коли письменник, художник, композитор бачить світ викривлено, коли він викликає у читачів, глядачів... хворобливі емоції, коли він своїми творами присипляє людей чи отруює людську свідомість – нема йому тоді ніякого виправдання [21, c. 261].

запевняли, ніби російський роман ... тяжко захворів... [21, c. 33]

Один мій знайомий недавно зауважив, що вульгаризація мови..., не є тільки якимось юнацьким захворюванням на зразок кору... [21, c. 101]

І почувалася в цій мовчущій людині така любов до людей, така товариськість, що аж серце стискалося від болю... [21, c. 41]

І ми не можемо мовчати там, де болить [21, c. 116].

...тема рідної землі, тема України, - одна з провідних у Малишка. Особливо голосно пролунала вона в дні вітчизняної війни, коли сердечний біль викресав у серці поета ...рядки  [21, c. 231].

... це чисто російська розмова, розмова про муки пораненого сумління... [21, c. 82]

Але як поранила та сувора критика чисту душу Юрія Яновського! [21, c. 199]

Почуття власності ...отруїло багато клітин людської істоти... і отруту ту надзвичайно важко вигнати геть, з усіх клітин... [21, c. 75]

У збірці „Вечірні розмови” індивідуально-авторських характеристик набуває образ дороги. Метафори набувають при цьому певної символіки.

... по дорогах трепетної і вічно живої історії [21, c. 21]

Згромадження цього племені молодого незнайомого біля гробу національного генія було, може, першим виявом всенародної любові до поета, першим прокладанням тієї народної тропи до нерукотворного його пам’ятника, яка – це він знав – ніколи не заросте [21, c. 138]

У цьому йшов він [Шаляпін] одним шляхом із улюбленим своїм Мусоргським, який ставив собі завданням передачу музичними засобами людської мови в усій природній гнучкості... . [21, c. 255].

У семантичне поле дороги «втягуються» метафори, які містять слова, асоціативно пов'язані зі словом шлях, зокрема, подорож тощо.

Символічний образ у художньому творі завжди стає орієнтиром усієї ідейно-образної системи, притягає інші тропи.

Також М.Рильський застосовує в метафорах символічний образ вогню, який генетична пов'язаний з праукраїнською символікою. З міфології і фольклору образ огню перейшов у літературу і став поетизмом, вживаючись і в символічних значеннях.

Він і взагалі... заглядав до брата на вечірній вогник [21, c. 25]

І повинна в тій новій людині не гаснути й не чадіти, а ясним світлом палати любов до краси, служити якій покликане мистецтво, покликана література. [21, c. 135]

І от уже перед нами зловісні спалахи, починається друга світова війна [21, c. 21].

Створюючи образи узагальнені, символічні, письменник часто «відштовхується» від зорових відчуттів. Складне переплетення традиційного та індивідуально-авторського спостерігаємо в назвах кольорів, що використовуються в метафорах. Негативні емоції передаються метафорами, що містять слова із словами чорний, темний.

Чорна хмара, що нависла була над нашою землею, розвіялась навіки [21, c. 199].

Виходить так, ніби я виступаю апологетом чорних фарб, проповідником мінору в мистецтві, в літературі! [21, c. 92].

У зазначених метафорах майже зникає уявлення про конкретну кольорову ознаку, і слова стають символом негативних явищ.

Найвагомішим  постає у М.Рильського узагальнено символічний образ світла: це й чисте небо, це сонце, це життя. Він включає у своє «образне поле» сонце, небо, сяйво:

І лише світоносний Жовтень, що розігнав усі хмари... показав народним очам велетенську постать Олександра Пушкіна на весь її зріст. [21, c. 140]

Так навіть хронологічні дати зближують ці світлі й непогасні імена [21, c. 154]

Ми осяяні сонцем, якого нікому не згасити [21, c. 121-122]

Під сонцем дружби [21, c. 12]

У морозному небі над Москвою грає й променіє ясне, вічно молоде сонце. [21, c. 15]

М.Рильському вдавалося «добути» із семантики слова естетичні значення, співзвучні часові, ідейно-художньому спрямуванню своїх творів. Він наповнює традиційні образи новим розумінням життя, новими поняттями своєї епохи. Його авторські метафори — велике надбання української літературної мови.

Образ вранішньої зорі — це символ першопочатків, першооснов.

Перед нами засвітилася зоря нового людства. [21, c. 104]

„Слово о полку Ігоревім” кидає свій ранково-зоряний відсвіт на російську, українську, білоруську літературу... [21, c. 178]

 Близький за значенням є образ весни в збірці. Весна також  є першопочатком певних подій, а також молодості, свіжості.

Свіжим весняним вітром повіяло на мене від її листа [21, c. 109]

Все світлішою і світлішою стає картина,, розгортаючись у справжню симфонію весни і весняного тріумфу... [21, c. 198]

І відгомін її, тієї критики, не зразу вщух, не зразу скорився весні, нашій весні.[21, c. 199].

Повтори в останньому прикладі додають експресивності, властиву публіцистичному стилю.

В публіцистиці нерідко для передачі негативної оцінки використовується образ  грізних стихійних явищ, що символізували силу і могутність.

Чимало з моїх товаришів пам’ятає, певно, які громи і блискавки метав Каганович на закінчення роману „Жива вода” [21, c. 198]

І хай могло здаватися життя в Києві тих часів досить убогим..., але тліли непогасні іскри народного гніву, гули тим часом ще підземні громи... [21, c. 20]

Символічним змістом наповнений і образ дзвону:

Тією ж красою дише Тургенівське  „Ліс і степ”, де в кінці дзвенять щемуче-прекрасні слова:”Весною і щасливих тягне в далечінь”. [21, c. 213]

Героїчна струна ... дуже виразно звучить у малишковій поезії, особливого дзвону набрала вона в дні другої світової війни. 233

Слід зазначити, що в публіцистичному стилі образи вогню, пожежі, полум'я нерідко об'єднуються в єдине ціле з образами дзвону, грому, бурі, урагану.

Для створення експресій, характерної для публіцистичного стилю, М.Рильський нерідко використовує в метафорах слова семантичного поля сила..

Гордість – велика рушійна сила, рідна сестра високого почуття відповідальності [21, c. 150]

... та рука, що написала сильні, потрясаючи  рядки ..., та сама рука  могла виводити найніжніші узори...[21, c. 196]

Ушаков – російський поет, але він міцно збратаний з українською культурою, з українською літературою [21, c. 17]

... і ловити паростки цього життя, міцно держачи в руках зброю, викувану століттями, - найвище завдання ... митця. [21, c. 37]

Моральні й естетичні категорії взагалі міцно переплетені в народному світогляді [21, c. 165]

Таким чином, у метафорах М.Рильського відображуються найхарактерніші ознаки публіцистичного стилю — зрима пластика слова, динамізм художньо-образної системи, її ускладненість. Завдяки метафорам письменник вдало уникає зайвих повторів, підкреслює різницю в значенні.

Метафора використовується в мові як прикраса. Але якщо М.Рильський  вважає метафору занадто образною для публіцистичного стилю, то він, як правило, використовує лапки, наприклад:

Є такі „сірі сови „ й серед нас [21, c. 215].

Після подорожі своєї до Америки випускає книжку..., повну зненависті до паліїв війни, до гнобителів..., до „банківської породи” [21, c. 232]

Метафора широко поширена в збірці М.Рильського „Вечірні розмови”, оскільки публіцистика є тим жанром мови, що впливає на емоції й уяву адресата.

Використання метафор у М.Рильського завжди стилістично мотивовано. Метафора допомагає автору правильно і переконливо передати думку.

Таким чином, ми можемо зробити висновок, що М.Рильський у збірці „Вечірні розмови” широко використовує метафори як універсальний спосіб впливу на читача. Метафора лаконічна і тому може передати об'ємний зміст у короткій формі, що дуже важливо для нарису або статті. Метафора у М.Рильського виконує не стільки інформаційну, скільки прагматичну функцію: вона впливає на думки і переконання, викликаючи визначену оцінну реакцію з боку читача. Метафора також є важливим смислоутворюючим фактором тексту. Додаючи текстові експресивність, емоційність, оцінковість, вона створює підтекст, другий план, які допомагають зрозуміти дійсні наміри автора.

ВИСНОВКИ

Проведене наукове дослідження дозволяє зробити наступні висновки.

Метафора міцно утвердилася у системі публіцистичного мовлення, заповнивши прогалини в механізмах словотвору та інтерпретації явищ дійсності.

Метафора полягає  у вживанні слова, що позначає деякий клас предметів, явищ, для характеристики або найменування об'єкта, що входить в інший клас, або для найменування іншого класу об'єктів, аналогічного цьому класові в якомусь відношенні. У розширеному змісті термін «метафора» застосовується до будь-яких видів уживання слів у непрямому значенні. Асоціюючи дві різні категорії об'єктів, метафора семантично двоїста. Ця здатність, що складає найбільш істотну ознаку «живої» метафори, не дозволяє розглядати її в ізоляції від предмета, який вона визначає.

Метафора в публіцистиці М.Рильського орієнтована на створення яскравого зовнішнього зорового образа. Будь-яка абстракція, потрапляючи в контекст подібної «предметної» метафори, конкретизується, одержує речовинне втілення. Оригінальність стилю публіцистики поета заснована на пошуку в значеннях звичних слів особливих відтінків змісту, асоціативне з'єднання яких обумовлює поетику значеннєвих зсувів. Метафора лежить в основі світосприймання поета.

М.Рильський у збірці „Вечірні розмови” широко використовує метафори як універсальний спосіб впливу на читача. Метафора лаконічна і тому може передати об'ємний зміст у короткій формі, що дуже важливо для нарису або статті. Метафора у М.Рильського виконує не стільки інформаційну, скільки прагматичну функцію: вона впливає на думки і переконання, викликаючи визначену оцінну реакцію з боку читача. Метафора також є важливим смислоутворюючим фактором тексту. Додаючи текстові експресивність, емоційність, оцінковість, вона створює підтекст, другий план, які допомагають зрозуміти дійсні наміри автора.

БІБЛІОГРАФІЯ

1.     Апресян Ю.Д. Образ человека по данным языка: попытка системного описания//Вопросы языкознания. - 1995. - №1. – С.45-53.
2.      Арутюнова Н. Д. Метафора и дискурс // Теория метафоры. - М., 1990.
3.      Арутюнова Н.Д. Типы языковых значений. — М.: Наука, 1988. — 341 с.
4.     Бабич Н.Д. Практична стилістика і культура української мови: Навч. посібник. – Львів: Світ, 2003. – 432 с.
5.     Балли Ш. Французская стилистика. – М.: Изд-во иностранной литературы, 1961. – 394 с.
6.     Баранов А.Н., Караулов Ю.Н. Русская политическая метафора // Материалы к словарю. - М., 1991.
7.     Блэк Макс.  Метафора  // Теория метафоры: Сборник: Пер. с англ., фр., нем., исп., польск. яз. / Общ. ред. Н. Д.Арутюновой и М.А.Жу­ринской. — М.: Про­г­ресс, 1990. — С. 153-172.
8.     Верховская А. И. Письмо в редакцию и читатель. – М., 1991.
9.     Виноградов В.В. О языке художественной литературы. М.,  2006.
10. Вовчок Д. П. Типы и функции словосочетаний метафорического характера в современной газете: Автореф. дис…канд. филол. наук. — М., 1974.
11. Гальперин И.Р. Текст как объект лингвистического анализа. - М., 1981
12. Глазунова О.И. Логика метафорических преобразований. - СПб., 2000.
13. Горохов В. М. Закономерности публицистического творчества. – М., 1975.
14. Коваль А.П. Прийоми використання фразеологізмів у публіцистичних та літературно-критичних статтях Івана Франка //Наукові записки Київського університету. – 1956. – Т. 15. – Вип.. 7.
15. Кокорина Е.В. Трансформация лексической семантики и сочетаемости (на материале языка газет) // Русский язык XX столетия (1985-1995). -М., 1996.
16. Костомаров В.Г. Языковой вкус эпохи. - М., 1994.
17. Лакофф Д., Джонсон М. Метафоры, которыми мы живем. - М. 2004.
18. Мацько Л.І., Сидоренко О.М., Мацько О.М. Стилістика української мови: Підручник. – К.: Вища школа, 2003. – 462 с.
19. Моргунова Я.М. Метафора психологічний вимір // Актуальні проблеми психології: Наукові записки Інституту психології ім. Г.С. Костюка АПН України / За ред. акад. С.Д.Максименка. - К., Нора-Друк, 2001 .-Випуск 23. 296с.
20. Пилинський М.М. Мовна норма і стиль. – К.: Наук. думка, 1976. – 288 с.
21. Рильський М. Вечірні розмови. Нариси. Статті.  – К.: Державне видавництво художньої літератури, 1964. –  272 с. - С. 24 - 25
22. Сербенська О.А. Трансформація фразеологічних одиниць у мові газети // Вісник Львівського університету. – Журналістика. – 1978. – Вип. 10. – С. 72 – 77.
23. Скляревская Г. Н. Метафора в системе языка. — СПб.: Наука, 1993.
24. Сучасна українська літературна мова: Стилістика / За заг. ред. І.К.Білодіда. – К.: Наукова думка, 1973. – 588 с.
25. Телия  В . Н.  Метафора  как модель смыслопроизводства и ее экс­прес­сивно-оце­ноч­ная функция //  Метафора   в  языке и тексте. — М.: Наука, 1988. — С. 26-52.  .
26. Телия В.Н. Метафоризация и её роль в создании языковой картины мира // Роль человеческого фактора в языке: Язык и картина мира. М.: Наука, 2005.
27. Тошович Бранко. Структура глагольной метафоры // Stylistyka slo­wianska. — T.VII. — Opole, 1998. — С. 228-255.
28. Чобот І. Категорія оцінки та засоби їх вираження у текстах публіцистичного стилю // Східнослов'янська філологія здобутки та перспективи: Збірник матеріалів Всеукр. студ. наук. конференції. - Кривий Ріг, 2002. - С. 191 - 195.