ПЛАН-КОНСПЕКТ ПРОВЕДЕННЯ ЛЕКЦІЙНОГО ЗАНЯТТЯ

 

ТЕМА 3-4. МЕТОДИ ВИХОВАННЯ.

 

Навчальна дисципліна: Теорія та методика виховання

            Категорія здобувачів вищої освіти: студенти.

Навчальна мета: дати поняття методу та прийому виховання, визначити класифікацію методів виховання, з’ясувати їх основні особливості, встановити характер взаємозв’язку між ними; проаналізувати шляхи удосконалення методів виховання.

Виховна мета: сприяти формуванню наукового світогляду, підвищення рівня педагогічної культури, моральних та інших якостей особистості.

Розвивальна мета: розвивати навички аналізу, уміння порівнювати, узагальнювати, робити самостійні висновки.

Кількість аудиторних годин: 4 години.

Навчальне обладнання, ТЗН: відеопроектор, комп’ютерна техніка та відповідне програмне забезпечення.

Наочні засоби: наочність викладення матеріалу забезпечується використанням схем, таблиць та мультимедійним супроводженням окремих питань теми.

Міжпредметні та міждисциплінарні зв’язки:

Історія педагогіки, основи педагогіки, дидактика.

План лекції (навчальні питання):

1.   Поняття про методи і прийоми виховання, їх добір для ефективного здійснення процесу виховання.
2.   Різні підходи до класифікації методів виховання.
3.   Характеристика методів формування суспільної свідомості.
4.   Методика проведення етичної бесіди.
5.   Група методів організації діяльності та формування позитивного досвіду суспільної поведінки.
6.   Особливості застосування методів стимулювання позитивної поведінки і діяльності молодших школярів.
7.   В.О. Сухомлинський про педагогічні вимоги до використання методів виховання.
8.   Народна педагогіка про методи виховання. Роль народної гри у формуванні особистості.

 

 

Список рекомендованих джерел:

 

Основні джерела:

 

1. Карпенчук С.Г. Теорія і методика виховання: навч. посіб.. Київ: Вища школа, 2005. 343 с.

2. Мойсеюк Н.Є. Педагогіка: навч. посіб.  Київ. 2007. 656 с.

3. Омеляненко В.Л.  Теорія та методика виховання: навчально-методичний посібник. Київ: Знання, 2008. 415 с.

4. Подласый И.П. Педагогика (новый курс) в двух книгах: Книга 2. Процесс воспитания / И.П. Подласый. – М.: Владос, 2001. – 255 с.

5. Фіцула М.М. Педагогіка: навч. посіб.. Київ: Академвидав, 2009. 560 с.

 

 

Додаткові джерела:

 

1. Вишневський О. Теоретичні основи сучасної української педагогіки: Навчальний посібник / О.Вишневський. – К.: Знання, 2008. - 566 с.

2. Омеляненко В.Л., Кузьмінський А.І. Педагогічна мудрість віків: Навчальний посібник / В.Л. Омеляненко, А.І. Кузьмінський. – К.: Знання, 2009. – 411 с.

3. Сухомлинський В.О. Народження громадянина // Вибрані твори в 5-ти томах. – Т.3 / В.О. Сухомлинський. – К.: Радянська школа, 1977. – С. 283-582.

4. Сухомлинський В.О. Серце віддаю дітям // Вибрані твори в 5-ти томах. – Т.3 / В.О. Сухомлинський. – К.: Радянська школа, 1977. – С.9 – 283.

5. Сухомлинський В.А. Разговор с молодым директором школы // Избранные педагогические сочинения в 3-х томах. –Т.3 / В.О. Сухомлинський. – М.: Педагогика, 1982. – С.5-204. 

 

ТЕКСТ ЛЕКЦІЇ

1. Поняття про методи і прийоми виховання, їх добір для ефективного здійснення процесу виховання.

 

Методи (грец. „спосіб пізнання”) – це засоби, за допомогою яких вирішуються виховні завдання. Це інструменти дотику до особистості. Це способи взаємопов’язаної діяльності педагогів та учнів, дорослих та дітей, спрямованої на формування у дітей переконань, поглядів, діяльності (потягів до неї) тощо.

Метод виховання - це шлях досягнення поставленої мети виховання; спосіб практичної діяльності педагога, який використовується для вироблення у вихованця якостей, заданих метою виховання.

Прийом – це частина, деталь методу. Це одиничне, часткове по відношенню до методу – загального. В різних виховних ситуаціях метод може стати прийомом і навпаки.

Засоби сприяють вирішенню поставлених виховних завдань. До них відносяться: слово вчителя, батьків тощо, книга, підручник, посібник, ЗМІ, гра, методи виховання та інші. АЛЕ основними засобами виховання є діяльність і спілкування, бо саме в процесі діяльності і спілкування формується і розвивається особистість.

Методи - це засоби, за допомогою яких здійснюється цілеспрямований педагогічний вплив на свідомість, поведінку школярів, на формування в них необхідних якостей, на збагачення їхнього досвіду корисної діяльності та різноманітних відносин (трудових, моральних, естетичних і т. ін.).

Методи виховання не можуть бути ізольованими один від одного. Лише у системі виховних впливів за умов взаємодіяльності різних методів можна очікувати бажаного результату. Так, проводячи етичну бесіду про дружбу в класі, ми не можемо очікувати, що вона вирішить проблеми виховання. Для цього потрібно ще й багато іншого: і закріплення в досвіді дітей дружніх зв’язків, і відповідна організація спільної діяльності, яка єднає дітей, взаємодопомога і потреба в дружній співучасті та ін. Все це вимагає введення нових і нових методів. Таким чином, будь-який метод виховання сприяє ефекту лише в єдності з іншими, і в одній ситуації він має одну дію, а в іншій – може мати й іншу.

Немає добрих і поганих методів поза конкретною обстановкою.

Метод виховання досягає своєї мети, якщо узгоджений з конкретними умовами, враховує ту чи іншу педагогічну ситуацію – створює оптимальні умови для формування особистості.

Методи виховання - категорія історична. У кожній суспільно-економічній формації змінюється характер суспільних відносин, характер форм спілкування між людьми.

Напрямки щодо визначення методів виховання:

• гуманістичний, демократичний (Песталоцці, Дістервег, Ушинський, Сухомлинський);
• реакційний (Гербарт – вимагав тілесних покарань, частково Коменський - вимагав тілесних покарань АЛЕ тільки за прояв безбожності).

Нині педагогіка орієнтується на гуманістичні методи, в основі яких - любов, повага до дітей, створення умов для їхнього повноцінного розвитку.

 

2.       Різні підходи до класифікації методів виховання.

 

Сьогодні немає єдиної класифікації методів виховання, бо не визначені конкретні закони виховання; метод – це багатовимірне поняття, тому різні науковці класифікують методи виховання за різними критеріями і є багато класифікацій методів виховання. Наприклад, за критерієм спрямованості методів (на що спрямований метод) є такі класифікації:

1. За Болдирєвим, Гончаровим, Корольовим:

         методи переконання (формують свідомість);

         методи тренування (для формування поведінки);

         методи заохочення і переконання (для збудження і розвитку емоційно-чуттєвої сфери).

2. За Ільїною та Огородніковим:

         методи переконання;

         методи організації діяльності;

         методи стимулювання поведінки.

3. За Мар’єнковим:

         пояснювально-репродуктивні методи;

         проблемно-ситуативні методи;

         методи привчання і тренування;

         методи стимулювання;

         методи гальмування (неадекватної аморальної поведінки);

         методи педагогічного керівництва;

         методи самовиховання.

Найзручнішою класифікацією методів виховання є класифікація
Г.І. Щукіної, в основі якої – критерій спрямованості методів. Ця класифікація поділяється на 3 групи:

1.     Методи формування свідомості.

2. Методи організації діяльності і формування досвіду громадської (суспільної) поведінки.

     3. Методи стимулювання поведінки.

 

 

3. Характеристика методів формування суспільної свідомості.

Метод формування свідомості особистості - це група методів виховання яка охоплює: методи різнобічного впливу на свідомість, почуття і волю учнів з метою формування у них поглядів і переконань.
      До них належать:  словесні (лекції, доповіді, бесіди, розповіді, пояснення, диспути дискусії, екскурсії, читання науково-популярної, художньої літ-ри); метод прикладу.
      Словесні методи:

1. Бесіда (фронтальна : групова, індивідуальна)

Бесіда – це діалогова взаємодія з учнем „питання – відповідь”. Є планові і непланові; індивідуальні, мікрогрупові, колективні; на різні теми. Вимоги: актуальна тема, що відповідає віку, інтересам (сензитиву) дітей; вчитель має підібрати гарні змістовні запитання (прості та складні); наочність; технічні засоби; емоційні стимули (елементи романтики, гра, поезія, пісня, емоційна мова вчителя); першими робити висновки мають діти, дуже важтиве значення мають бесіди які викликають довіру.

Структура бесіди:

- вступ - в якому обгрунтовується тема і вказується проблема (має бути актуальною);

- основна частина - найважливіше дати можливість учням висловлювати свої думки. На результат бесіди впливає те, скільки вчитель говорить, чим вчитель менше говорить, а діти більше - тим вплив на свідомість буде більше. Завдання вчителя, направляти і поправляти учнів в ході бесіди;

- підсумок всього висловленого - в якому формуванні найбільш відомі шляхи розвитку проблеми які виділялись в ході обговорення і намічається конкретна програма дій.  Відстрочення бесіди, прийти до вчителя о такій то годині, за цей час можна визначити причини, мотиви того, що сталося, вихованець думає над тим, що він скоїв.

2. Лекція - це розгорнуте й доступне для сприймання систематичне викладення суті тієї, чи іншої проблеми

Структурні елементи ті ж самі, що й в бесіді, але це монолог. Лекції проводяться для учнів старшого віку. До неї треба старанно готуватися. Мова повинна бути чітка, багата барвиста, вільно оперувати змістом. Велике значення лекції має позиція лектора . Лекції рідко читаються в школі.

3. Диспут - це дискусійне обговорення проблемної теми, що передбачає гострі суперечки, зіткнення протилежних точок зору. Вимоги: актуальна тема; тема повідомляється дітям заздалегідь; не більше 10 питань проблемно-дискусійного характеру; закони і правила диспуту; до диспуту виготовляється газета з крилатими висловами, правилами і законами; емоційні стимули; диспут проводиться в старших підліткових і старших класах; ведучим є підготовлений учень (але не вчитель), що має підвести до диспуту (вступ), формулювати питання, робити висновки після обговорення дітьми кожного питання і робити переходи до наступного. До диспуту готується виставка літератури. Першими висновки роблять діти, потім ведучий, а потім вихователь. Проводиться не більше двох разів на рік. для учнів середніх класів «В споре рождаетея истина» Знання здобуті в процесі зіткнення, найбільш усвідомленні і стійкі.

Під час диспуту учні «відстоюють власну позицію, переконуються в правильності чи помилковості своїх поглядів, розкриваються їх ерудиція, культура розвивається логічне мислення, вміння аналізувати. Можна обговорювати факти з життя класу, школи, літературних творів. Диспут повниен відбуватися в атмосфері невимушеності, ніхто не повинен навчати.

4. Пояснення – це тлумачення якоїсь моральної норми. Воно базується на навіюванні (сугестії). Навіювання непомітно проникає у психіку дитини і створює позитивні установки.

2. Приклад (його психологічною основою є наслідування). Є дуже ефективним у підлітковому віці, тому що саме у цьому віці з’являється психічне новоутворення „пошук ідеалу”.діє у всіх вікових групах, діє на свідомість і на почуття. Сам приклад не є лише копіюванням тут відбувається і аналіз. Молодші школярі для наслідуванням обирають готові зразки (батько, мати, вчитель)

Підлітки обирають для наслідування героїв книг, або однолітків. Виховання на прикладі старших дітей повинно бути дуже обережне. На негативні приклади в вихованні спиратися тоді, коли йдеться про правове, антиалкогольне виховання, щоб показати недоцільність наслідування цих явищ

Приклад - у виховному процесі виконує численні функції. Сила дії прикладу співвідноситься з авторитетом вихователя, батьків товаришів та ін. Особливу виконує приклад вчителя. Приклад, як переконуючий зразок поведінки усіх методів виховання. Використання прикладу у вихованні вимагає вираховування вікових та індивідуальних особливостей учнів. При використанні методів цієї групи необхідно:

• при формуванні світоглядних понять слід враховувати існуючу базу знань;
• у процесі переконання впливати не тільки на розум, а й на емоціональну сферу вихованців;
• наводити дітям приклади близькі і зрозумілі їм;
• домагатися не лише сприйняття переконання, а й свідомого та глибокого розуміння його;
• при використанні даної групи мето дів значну роль відіграє особа вихователя.

4. Методика проведення етичної бесіди.

Бесіда – діалог, розмова вчителя й учня, учителя й колективу учнів. Етична бесіда розглядається в практиці роботи школи як специфічна форма організації морального виховання учнів. Мета етичної бесіди – озброєння учнів знаннями етичних норм, правил культури поведінки; формування вмінь і навичок морального поведінки, дотримання норм моралі; виховання поваги людини до себе й інших; формування потреби в дотриманні моральних норм і пропаганді норм моральності у взаємостосунках людей.

Методика проведення бесіди, етичної бесіди, передбачає урахування індивідуальних і вікових особливостей учнів, рівня їхньої вихованості, особистісних потреб учнів та колективу школярів.

Щоб відверта розмова не підмінилась монологом або не перетворилася на безкорисну балаканину необхідно дотримуватися наступних вимог. Під час обговорення необхідно: використовувати морально-етичні ситуації, відповідний зміст; дотримуватися принципів наукової обґрунтованості, доступності моральних понять, що вводять у бесіду; гуманізації й демократизації відносин у системі «вчитель-учень»; відбирати такі питання для обговорення, які викличуть дітей на відверту розмову; здійснювати особистісно-орієнтований підхід до учнів (ураховувати особистісні якості, індивідуальні і вікові особливості учня, на цій основі зробити зміст бесіди особистісно значущим для кожного вихованця),реалізовувати діалогічний і імітаційно-ігровий підхід; пов'язувати матеріал з реальним життям класу, з проблемами життя дітей.

Етапи підготовки й проведення етичної бесіди:

Підготовчий етап, найбільш тривалий і трудомісткий, містить у собі різноманітну спільну діяльність учителя й вихованців. Вибір теми етичної бесіди й визначення мети і завдань проводиться з урахуванням програми виховання колективу школярів, а також становища в класному колективі. Учителеві необхідно підібрати літературу, допоміжні матеріали з теми. Важливу роль у досягненні мети відіграє включення кожного учня в підготовку й проведення бесіди. Для цього доцільно розбити клас на творчі групи з урахуванням інтересів і можливостей учнів. Кожна група має отримувати різнорівневі завдання: репродуктивного, частково-пошукового, творчого характеру за змістом бесіди.

Орієнтовний план-конспект проведення етичної бесіди:

1. Вступ – опис яскравого факту або події (розповідь вихователя), читання розповіді, вірша, казки; розповіді дітей з життя. Особливий інтерес викликає в учнів програвання конкретних ситуацій, уривків з розповідей, сценок, де розкривається емоційне ставлення до того, що відбувається.

2. Основна частина.

Проводиться у вигляді бесіди, спрямованої на з'ясування дітьми морально-етичних понять. Серед них: питання, спрямовані на аналіз і оцінку поведінки героїв, знайомих дітей; роз'яснення виховних норм і правил поведінки, розповіді-загадки (альтернативні завдання), вирішення моральних завдань учнями, створення життєвих ситуацій для переконання дітей у необхідності моральних учинків, вікторини.

3. Заключне слово ведучого. Висновки.

Тематика бесід залежить від віку та розвитку школярів. Наприклад, для учнів 4-5 класів: «Про доброту й увагу до людей», «Про дружбу». «Бути дисциплінованим – що це значить?», «Про точність і охайність», «Про скромність і зазнайство», «Яку вона – людини праці?», «Чарівний світ природи рідного краю».

Основні прийоми, застосовувані під час проведення етичної бесіди:

1. Говоріть спокійним голосом. Діти краще реагують на нормальний звуковий рівень голосу, ніж на лемент.

2. Використовуйте мовні різновиди: повні речення, короткі речення, використовуйте мовні повтори, усталені мовні конструкції, наголоси, акцентування.

3. Повторюйте те, що говорять учні, виправляйте їх, заохочуйте до висловлення власних ідей і почуттів.

4. Використайте навідні запитання, такі як: Як ви це розумієте? Що Ви думаєте у зв'язку з обговорюваною проблемою? Чому Ви так думаєте? Коли Вас це хвилює. Як Ви вчините? і ін.

5. Уникайте питань, які вимагають лише відповідей «так» або «ні».

6. Знайдіть час для особистої бесіди з кожною дитиною, підберіть слова, які описують почуття.

7. Розширюйте запас слів, уникайте абстрактних понять.

8. Уживайте слова у властивому їм значенні, пояснюйте дітям значення слів і опорних понять.

5. Група методів організації діяльності та формування позитивного досвіду суспільної поведінки.

До цієї групи методів належать: педагогічна вимога, громадська думка, вправи і привчання, прогнозування, створення виховних ситуацій.

Педагогічна вимога — педагогічний вплив на свідомість учнів з метою спонукати їх до позитивної діяльності або гальмування негативних дій і вчинків.

Пред'явлені учням вимоги мають бути доцільними, зрозумілими й посильними. Водночас вони повинні випереджувати розвиток особистості, але їх висувають тоді, коли свідомість учня підготовлена до сприймання. Для цього роз'яснюють суть вимоги, переконують в необхідності й корисності її виконання.

За формою висловлення вимоги бувають прямі й опосередковані.

Прямі вимоги містять чітку вказівку щодо того, які дії та як їх потрібно виконувати. Висловлюють їх у безапеляційній (авторитарній) формі, рішучим тоном, що не терпить заперечень, підкреслюють інтонацією, мімікою. Опосередковані вимоги (порада, прохання, довіра, схвалення та ін.) не стільки самі стимулюють відповідні дії, як викликані ними психологічні переживання, інтереси, прагнення.

Вимога-прохання. Вона ефективна за хороших взаємин між педагогом та учнями, в яких домінують довіра і взаємоповага.

Вимога-довіра. Її формулюють як доручення, підкреслюючи повагу до учня з боку педагога.

Вимога-схвалення.

Вимога-порада. Це апеляція до свідомості дитини, переконання її в доцільності, корисності пропонованих дій.

Вимога-натяк. Вона є своєрідним поштовхом, що включає в дію сформовані якості дітей.

Вимога-недовіра. Полягає в усуненні педагогом учня від конкретної діяльності у зв'язку з невиконанням або незадовільним виконанням ним своїх обов'язків.

Вимога-осуд. Суть її в негативному ставленні педагога до конкретних дій і вчинків учня.

Громадська думка — система загальних суджень людей, яка виникає в процесі їх діяльності і спілкування та виражає ставлення до різних явищ, подій, що становлять загальний інтерес.

Громадська думка є опорою у намаганні педагогічного колективу утверджувати норми моралі, сприяє активізації дій учнівського колективу, допомагає усвідомити учням значення певного виду діяльності, підвищує її ефективність, робить набутком усього колективу кращі зразки поведінки. Вона має бути колективною вимогою, формуватися заздалегідь, не чекаючи прояву негативного явища, бути спрямованою на тих, хто з нею рахується. Її обережно використовують щодо учнів з підвищеною емоційністю (не критикувати, а показувати вихід із складного становища).

Методи вправ і привчання

Вправляння — виконання учнем певних дій з метою вироблення і закріплення необхідних навичок та позитивних форм поведінки.

Застосування їх у вихованні не можна ототожнювати з вправами в процесі засвоєння основ наук. Термін «вправи» стосовно виховання має умовний характер, означаючи багаторазове повторення вчинків або дій, в яких виявляється відповідне до норм моралі ставлення до людей, колективу, оточення. Смисл вправляння полягає не в тому, щоб учень запам'ятав послідовність етапів своєї діяльності, а щоб норми моральних стосунків стали його звичкою, він швидко і правильно реагував на життєві обставини не тільки внаслідок логічного їх аналізу, а й завдяки почуттям, усвідомленню добра і зла.

Привчання — організація планомірного і регулярного виконання дітьми певних дій з метою перетворення їх на звичні форми суспільної поведінки.

Метод прогнозування — передбачення ситуацій (обставин, процесів, явищ, подій), які раніше не мали місця, але можливі в перспективі.

Виховуючі ситуації — спеціально організовані педагогічні умови для формування в учнів мотивів позитивної поведінки чи подолання недоліків.

Паралельна педагогічна дія. Вона передбачає непрямий вплив на вихованця через колектив, у процесі якого негативні риси характеру чи поведінки долають не завдяки безпосередньому звертанню до учня, а організацією впливу на нього колективу.

Осуд. Як і в інших ситуаціях, тут теж особливо важливими є такт і почуття міри, щоб не спровокувати відчуженості, самозамкнутості, обізленості молодої людини.

Удавана байдужість. Сутність її полягає в тому, що педагог завдяки своїй витримці вдає, що не помітив недостойного вчинку і продовжує свої дії, наче нічого не сталося. Учень, здивувавшись, що на його вчинок не зреаговано, почуває незручність і недоречність своєї поведінки.

6. Особливості застосування методів стимулювання позитивної поведінки і діяльності молодших школярів.

У своїй сукупності ці методи покликані регулювати, коригувати і стимулювати діяльність та поведінку вихо­ванців. Найефективніші серед них — гра, змагання, за­охочення і покарання.

Гра — один із видів діяльності дитини, що полягає у відтворенні дій дорослих і стосунків між ними. Види ігор визначають на основі різнопланової діяль­ності дітей: ігри-дозвілля (ігри за власним бажанням), ігри педагогічні (організовані з метою вирішення навча­льно-виховних завдань). Залежно від того, наскільки гнучкими, динамічними, творчими, регламентованими є рольові дії, правила і зміст, колективні розважальні ігри поділяють на групи:

1. Ігри творчі: сюжетно-рольові, конструкторські, дра­матизації з вільним розвитком сюжету, ігри-жарти, ігри-розиграші.

2. Ігри за визначеними правилами: рухові, хороводні, спортивно-змагальні, настільні.

Педагогічні ігри диференціюють відповідно до педаго­гічної спрямованості: дидактичні (організовують у проце­сі навчання), творчі педагогічні (розроблені педагогом з метою досягнення конкретних виховних завдань).

На практиці проведення творчої гри відбувається за такими етапами:

а) педагог розповідає про гру, що допомагає апробува­ти її модель на сприйнятті дітей, залучає їх до обговорен­ня плану (уточнення ролей, створення уявних ситуацій тощо);

б) розподіл ролей (можливі різні варіанти: вибір ролі за бажанням, колективне обговорення кандидатур на пев­ні ролі, визначення ролі у формі доручення);

в) розробка плану гри за певним сюжетом;

г) власне гра;

ґ) завершення гри і підбиття підсумків.

Для збереження стійкого інтересу дітей до гри доцільно використовувати умовну ігрову термінологію, різнови­ди впливу в ігровій формі (вимогу, заохочення тощо), еле­менти колективного змагання.

Використовуючи гру як важливий навчально-виховний чинник, необхідно дотримуватися таких психолого-педагогічних умов:

1. Визначення творчого потенціалу гри. Передбачає з'ясування її доцільності для певного періоду розвитку особистості, колективу класу; з'ясування чітких показ­ників якостей особистості, на розвиток яких спрямова­на гра.

2. Визначення місця (клас, школа, пришкільний май­данчик тощо) і часу проведення, кількості учасників (весь клас, мікрогрупи тощо). Залежать вони від умов прове­дення та творчого характеру гри.

3. Забезпечення психологічної комфортності і при­родності гри. Вона має бути бажаною, зручною і приєм­ною для учасників. Важливо, щоб вона була органічно пов'язана з тематичним періодом чи змістом попередніх форм роботи, уникала невмотивованих ситуацій. Доціль­но при цьому подбати про творчу післядію, нову гру чи іншу форму роботи. Наприклад, для інсценованої розповіді-експромту післядією може бути конкурс на кра­щий текст.

4. Урахування вікових та анатомо-фізіологічних вла­стивостей учасників гри. Передбачає попередню діагнос­тику рівня сформованості якостей дітей, що потребують розвитку.

5. Захист людської гідності, морального самопочут­тя кожного учасника. Передбачає аналіз впливу гри на свідомість, емоційні враження учнів. Потрібно співставляти емоційну навантаженість гри з денним режимом уч­нів, моральною ситуацією в колективі.

6. Визначення місця вчителя під час проведення гри. Роль і місце вчителя будуть змінюватися залежно від рів­ня сформованості якостей особистості учасників гри, їх віку, часу спільної діяльності. Якщо на початку співпра­ці з дітьми вчитель є керівником, інструктором, суддею, то поступово він повинен ставати радником або навіть спо­стерігачем. Хоча можливі ситуації, за яких педагог зму­шений змінити рольову позицію і знову взяти керівниц­тво грою на себе.

7. Цілеспрямоване поширення прав учасників гри. Во­ни стосуються вибору гри (її назви, сюжету), зміни умов гой. її модернізації, вироблення нового змісту. Вищим виявом розвитку творчої активності учнів є бажання ство­рити власну гру.

Урахування цих особливостей потребує від учителя по­стійного контролю за процесом створення, проведення і аналізу ігрової навчальної діяльності.

Змагання — природна схильність дітей до здорового суперництва й самоутвердження в колективі.

Забезпечує випробування людиною своїх здібностей, від­чуття товариської взаємодопомоги, передбачає облік і порів­няння результатів діяльності, заохочення її учасників, сприяє розвитку нахилів, духовних якостей дитини, спонукає до наслідування загальноприйнятих норм поведінки. Змагання супроводжують позитивні та негативні емоційні реакції: за­хоплення, радість з приводу успіхів, скептицизм, байдужість, заздрість тощо. Тому слід враховувати позитивні (спосіб згур­тування колективу, розвиток моральної мотивації діяльнос­ті) і негативні впливи (відсутність боротьби за досягнення спільного успіху, взаємодопомоги та співробітництва, що зу­мовлює розлад у колективі). Важливими умовами проведен­ня змагань є демократичний підхід до ідеї змагання, висвіт­лення його результатів, залучення учнів до обговорення й аналізу, їх матеріальне і моральне стимулювання.

Змагання бувають індивідуальними і колективними. Формами індивідуального змагання є предметні олімпіа­ди, конкурси дитячих творів, малюнків, виставки, індиві­дуальні види спортивних змагань тощо. У виховному пла­ні вони стимулюють діяльність, що ґрунтується на індиві­дуальних мотивах та особливостях. Формами колективного змагання є ігри (футбол, волейбол тощо), конкурси худож­ньої самодіяльності (внутрішкільні, міжшкільні, районні тощо). Підбиваючи підсумки змагань, відзначають дітей, які досягли успіху, й тих, хто через недостатній рівень підготовки відстав, але докладав максимум зусиль.

Заохочення — схвалення позитивних дій і вчинків з метою спону­кання вихованців до їх повторення. Полягає в тому, що відчуття задоволення, радості, зу­мовлені громадським визнанням зусиль, старань, досяг нень зміцнює впевненість у своїх силах, викликає при­плив енергії, піднесений настрій, готовність до роботи, забезпечує хороше самопочуття. Серед основних видів заохочення виділяють: схва­лення, виражене короткою реплікою-ствердженням, що дитина діє правильно, її вчинок позитивний («Так», «Мо­лодець!», «Правильно!»); похвала, що є розгорнутою оцінкою, яка супроводжується аналізом дій дитини («Ось бачиш, Сашко, ти постарався і вже вчишся краще»); нагорода, що є більш значним заохоченням, яке засто­совують за необхідності відзначити особливі досягнен­ня, вчинки (закінчення навчання з відзнакою, перемо­га у змаганнях); важливе доручення, яке свідчить про довіру вчителя і викликає особливе натхнення в учня, спонукає до діяльності; авансування особистості, яке застосовують стосовно тих, кого рідко або ніколи не за­охочують, хто не переживав позитивних емоцій від по­хвали дорослих. Але заохоченням «авансом» не слід зло­вживати.

Не всяке заохочення активізує процес виховання уч­нів. Макаренко вважав що заохочення має виховну силу тільки за дотримання певних умов:

1. Своєчасність похвали за позитивні зрушення. Час­то похвала справляє особливий ефект, коли дитина ще не досягла помітних успіхів у поведінці, але виявляє праг­нення до цього. Відзначення хоча б незначних позитив­них змін, невеликої перемоги учня над собою підвищує його самоорганізацію, спонукає його до відповідної діяль­ності та поведінки. Байдужість педагога до перших успі­хів учня може негативно позначитись на всьому процесі виховання.

2. Об'єктивність заохочувального впливу. Непідкріплена справжніми успіхами похвала негативно впливає на особистість (перехвалювання розвиває самовдоволеність, протиставлення себе колективу), а також на оточуючих (незаслужена похвала підриває довіру до вчителя). При цьому враховують не тільки результати діяльності, а й те, наскільки сумлінним був учень, скільки затратив на неї праці (ступінь його зусиль). Адже в учнів різний до­свід і рівень розвитку, одним одна й та ж справа дається легко, іншим набагато важче. Необ'єктивність при оці­нюванні призводить до конфліктів.

3. Опора робиться на громадську думку. Вплив заохо­чення ефективний, якщо думка педагога збігається з дум­кою дітей.

4. Гласність. Передбачає оприлюднення результатів (особистих досягнень учня, підсумків змагання) на кож­ному етапі. Засоби, що сприяють гласності: шкільне ра­діо, преса, збори тощо.

5. Врахування вікових та індивідуальних особливостей учнів. Діти молодшого шкільного віку мають більшу потре­бу в заохоченні, схваленні вчинків, ніж старшокласники.

Покарання — осуд недостойних дій та вчинків з метою їх припи­нення, запобігання у майбутньому. Покарання, як і заохочення, слід використовувати тільки як виховний засіб. Воно має викликати в учнів почуття сорому і провини, намір не повторювати подіб­ного. Покарання, що принижує їх гідність, не дасть по­зитивного результату. Знаючи учня, розуміючи його духовний стан і мотиви, що спонукають до певних вчин­ків, вчитель може визначити необхідність і міру пока­рання

Беручи за основу особливості впливу на учня, виділя­ють такі види покарань: покарання-вправляння (на­приклад, погане виконання обов'язків чергового у класі карається додатковим чергуванням); покарання-обмеження (обмеження щодо отримання певних благ); покарання-осуд (попередження, догана); покарання-умовність (наприклад, учня залишають на певний час у кабінеті директора для обдумування свого вчинку); по-карання-зміна ставлення (більш суворий тон вчителя під час аналізу вчинку, суворий погляд). Сухомлинський вважав що найкращою формою покарання дітей є покарання добром саме такі форми покарання які ґрунтуються на добродушності педагога і повазі до того хто завинив найбільше сприймають діти. Часто вони порушують дисципліну саме в улюблених учителів і тільки тому що їм подобається їхня реакція, стиль покарання. Макаренко був упевнений у тому , що застосування дисциплінарних стягнень це вже не така велика необхідність. Разом з тим вважав, що там де дисциплінарне стягнення дійсно потрібне воно повинно бути накладене.

Найсуворіше покарання— виключення по­рушника із школи за систематичне скоєння вчинків, які не дають йому права перебувати у шкільному колективі (злодійство, хуліганство тощо). Покарання має бути гуманним, таким, що не ображає людську гідність, ґрунтуватися на добродушності педаго­га і повазі до особистості дитини. Воно повинне виклика­ти в учня переживання, почуття провини, докори совісті, прагнення змінити поведінку, підвищувати його відповідальність за власну поведінку, зміцнювати дисциплінова­ність, розвивати не сприйняття негативного, здатність про­тистояти негідним бажанням.

 

7. В.О. Сухомлинський про педагогічні вимоги до використання методів виховання.

В.О.Сухомлинський — автор низки педагогічних праць: «Серце віддаю дітям», «Народження громадянина», «Як виховати справжню людину», «Павлиська середня школа», «Сто порад учителеві», «Батьківська педагогіка» та ін. 

Методи виховання, за В.О. Сухомлинським, можна поділити на дві групи: методи, які забезпечують первинне сприймання знань і вмінь учнями та методи осмислення, розвитку, поглиблення знань. До першої групи В. Сухомлинський відніс розповідь, пояснення, лекцію, опис, тлумачення понять, інструктаж, бесіду, самостійне читання книг з метою первинного сприймання знань; демонстрацію, ілюстрацію; трудовий процес, уміння; самостійне спостереження, екскурсію, практичну і лабораторну роботи в процес самостійного оволодіння знаннями; показ фізичних вправ. До другої групи він відніс вправи; пояснення факторів і явиш природи праці, суспільного життя; дискусії, творчі письмові роботи, виготовлення навчальних посібників і приладів, графічні роботи, лабораторні роботи, експеримент, керування машинами, механізмами, апаратами, застосування знань і вмінь; тривала трудова діяльність, що поєднує мету практичної діяльності і мету вдосконалення вмінь із поглиблення знань.

У праці "Як виховати справжню людину" подається моральний ідеал, який увібрав у себе найкращі риси менталітету українського народу. В ній розкриваються конкретні принципи, істини, повчання, настанови, рекомендації тощо. Подаються вони у вигляді правил, законів як 14 Законів дружби, правил "Десять не можна", "Дев'ять негідних речей" та ін., що складають азбуку моральної культури. В ній розкриваються зміст і методика роботи з виховання у дітей любові до Батьківщини і громадянства, ставлення до людей і обов'язку перед ними, ставлення до батьків, рідних, близьких, розуміння життя, добра і зла в ньому, виховання високих моральних якостей і норм поведінки тощо. На підставі багаторічної практичної роботи в школі автор у цій праці вперше у вітчизняній педагогіці глибоко розкриває суть таких понять, як людяність, патріотизм, відповідальність, гідність, терпимість, тактовність і т. ін. На конкретних прикладах подається методика утвердження в юних душах почуття совісті, сорому, справедливості, скромності, щедрості, милосердя.

Величезного значення В.О.Сухомлинський надавав моральному аспектові виховання дітей із зниженою здатністю до навчання. "Головне, — пише він у праці "Проблеми виховання всебічно розвиненої особистості", — не допустити, щоб ці діти переживали свою "неповноцінність", ... не притупити у них почуття честі й гідності... Не їхня провина, що вони приходять у школу кволими, слабкими, з недостатньо розвиненою здатністю до розумової праці. Гуманну місію школи і педагога ми вбачаємо в тому, щоб врятовувати цих дітей, увести їх у світ суспільства, духовного життя, краси цілком повноцінними і щасливими". А основними умовами навчання й виховання дітей із уповільненим розумовим розвитком є віра в дитину і могутню силу виховання. "Немає людини, — пише В.О.Сухомлинський у праці "Павлиська середня школа", — в якій внаслідок умілої виховної роботи не розкрився б самобутній талант, немає сфери діяльності, в якій людська індивідуальність не досягла б розквіту...".

 

 

 

9.   Народна педагогіка про методи виховання. Роль народної гри у формуванні особистості.

 

Народна педагогіки – система поглядів народу на освіту та виховання дітей і молоді. Вона створювалася протягом ряду століть, збагачувалася, вдосконалювалася й є результатом колективного творчого внеску багатьох поколінь в духовну скарбницю народу, багатющим і невичерпним джерелом людяності, гідності, мудрості, гуманності.

 

Кожен народ творить свою педагогіку, котра є глибоко національною за змістом, відображає його економічний, історичний, культурний, національний шлях розвитку, включає загальнолюдські основи.

 

Вперше термін “народна педагогіка” в науковий обіг увів К.Д.Ушинський, в Україні О.В.Духнович (вжив у підручнику “Народная педагогія в пользу училищ и учителей сельских”, 1857 р.).

Виховний ідеал народної педагогіки – взірець людської поведінки – людина праці, благородних поривань, високих моральних та інтелектуальних якостей, яка прагне пізнати навколишній світ і саму себе.

Мета виховання в народній педагогіці полягає в тому, щоб виховати людину. Народна педагогіка – першооснова педагогічної науки.

 Мета виховання – сукупність властивостей людини, до виховання яких прагне народ – виховати людину.

Зміст виховання – процес формування особистості й підготовка її до активної участі у виробничому, суспільному, духовному житті. Зміст виховання охоплює:

- піклування про здоров’я та фізичний розвиток дитини;

- передачу знань, трудових умінь і навичок;

- привчання до організації домашнього побуту;

- забезпечення професійної обізнаності в певній галузі виробництва;

- підготовку до сімейного життя;

- формування духовного світу.

Методи виховання – способи, шляхи досягнення мети виховання:

- практично-дійові (режим праці та відпочинку, гра, вправляння (тренування), товаришування, дружба, мовлене вий етикет);

- навію вальні (сугестій ні) – казка, легенда, молитва, символ, заповіт (заповідь), вірування, приклад, авторитет, сповідь;

- переконувальні (бесіда, розповідь, прислів’я і приказки, притча, оповідання, пісня);

- попереджувальні (профілактичні) – застереження, догляд (нагляд), контроль, клятва, погроза);

- спонукальні (почуття честі та гідності, віра, надія, любов, кохання, змагання, подарунок, вимога, нагадування, доброта, милосердя, обов’язок, гасло (девіз, заклик), порада, настанова, наказ);

- оцінювання, схвалення та покарання (похвала, подяка, докір, осуд, догана, прокляття).