Методична робота "Верхній мікст, як розвиток головного резонатора естрадних вокалістів."

Про матеріал
Система органів мовлення. Будова голосового і дихального апаратів. РЕЗОНАТОРИ (стара укр. назва – голосниці) – це та частина голосового апарата, що надає звуку визначеного, характерного для кожної людини тембрального забарвлення і гучності. Резонатори діляться на верхні (ті, що розміщені над зв’язками, в голові людини), і нижні (ті, що розміщені під зв’язками, в грудній ділянці). До верхніх, або головних резонаторів належать: носова і ротова порожнини, глотка, кістки черепа – гайморові та основна пазухи, лобна ділянка тощо (див. Мал. 1). До нижніх – грудна клітка (трахея, бронхи). Варто зауважити, що певну резонаційну функцію відіграють і так звані рухомі резонатори, які розміщені в гортані і здатні впливати на якісні характеристики звука., бо голосовий апарат людини працює за принципом рупора, передрупорною камерою якого є невеличкий простір у верхній ділянці гортані, утворений надгортанником, що має 30 властивість відкривати і закривати цей простір (Дмитрієв, Рокар, Юссон). Рупор не є музичним інструментом, бо це – технічний прилад для підсилення звучання, але він дає можливість зрозуміти специфіку звукоутворення і скоректувати уявлення про особливості будови і роботи співацького інструменту – голосу. За цим принципом, з чисто технічно-інженерної точки зору, можна розглядати співацький музичний інструмент – голос – як досконалий духовий інструмент, унікальність якого полягає передусім в живій системі голосотворення, що забезпечується спільною роботою органів, систем, біологічно призначених для різних необхідних життєвих функцій. Більшість вчених схиляється до думки, що гортань співака є аналогом мундштука в духових інструментах, а вібрація всередині гортані голосових зв’язок (складок), покритих слизовою оболонкою – збудником коливань енергетично щільного проточного повітряного струменя, що є в дихальних шляхах (т.зв. „звукового тіла”). Їх функція цілком співпадає з функцією вібратора в духових інструментах (В.Юшманов, В.Прокоп’єв, Л.Дмитрієв, Ю.Юцевич, Р.Юссон та ін.). Такий погляд, на думку вчених, дає можливість гідно оцінити „геніальність природи, яка заклала вібратор співочого інструмента в середній ділянці повітропровідних шляхів і відкрити для себе принципово нове значення прикриття надгортанником верхнього отвору гортані, про який ще згадував М.Гарсіа і дослідженого у оперних співаків під час співу при рентгенологічних спостереженнях”7 (див. далі). В звукоутворенні беруть участь і впливають на тембр голосу всі наявні в нашому організмі резонатори.Однак, в співі загалом, і, особливо, в процесі навчання, вирішальна роль належить резонаторам, що піддаються нашому керуванню, а саме: порожнині рота і глотки, які, завдяки надзвичайній рухливості нижньої щелепи і м’якого піднебіння, язика та губ, володіють здатністю змінювати свою конфігурацію і упругість стінок, (це і є рухомі, або інакше, змінні резонатори). Займаючи середнє положення між верхніми (головними) і нижніми (грудними) резонаторами, порожнина рота і глотки стає з’єднувальною ланкою між ними, або п р о м і ж н и м о б ’ є д н у ю ч и м р е з о н а т о р о м, тому, що голос набуває всієї повноти і краси звучання тільки при спільній роботі всіх резонаційних зон організму співака. Саме рухомі резонатори дають можливість дотично керувати і зоною незмінних, які вважаються непіддатними для керування, резонаторами (резонаційні зони черепа, лицьових кісток, грудної клітки тощо). Співак не зможе змінювати їх форму, але отримає можливість підсилювати чи послаблювати їх вплив на якість звучання, в залежності від позиції резонаторних зон, відкривати, або, навпаки обмежувати доступ до них звукових хвиль, узгоджуючи їх з характером формування вокальної фрази та образу. Завдяки керівництву резонаторними порожнинами виникає відповідний резонансний ефект звучання голосу, його темброва неповторність. Утворившись на голосових зв’язках, звук проходить певні трансформації, а пов’язані між собою порожнини верхньої ділянки гортані, мають властивість підсилювати чи пригнічувати хвилі різних частот, що виникають у зв’язках. Цей процес називається р е з о н а н с о м, а побічним результатом його стають фізичні відчуття співака, які він відчуває то в горлі і роті (головне резонування), то в грудях (грудне резонування). Саме ці відчуття і допомагають співакові керувати власним голосом. Коливання голосових зв’язок визначає початкову якість звука співака, а резонанс формує його кінцеві характеристики, що і відрізняє один голос від іншого. Причина цих відмінностей полягає в унікальній формі і розмірах всієї резонансної системи кожного співака. Коливання голосових зв’язок і резонанс відбувається незалежно один від одного. Але проблеми, пов’язані з цими явищами відображаються на роботі кожного з них, розв’язувати які можна тільки за допомогою правильної техніки співу. Резонаційна система співака може працювати і під контролем співака, і як автоматична, самозабезпечуюча структура, яка появляється на певному етапі технічної майстерності виконавця і стає компонентом віртуозності і естетичною довершеністю і для співака, і для слухача. Р Е З О Н А Т О Р (від лат. resono – звучу у відповідь, відгукуюсь, коливаюсь) – „коливальна система, здатна здійснювати коливання максимальної амплітуди (резонувати) при дії зовнішньої сили певної частини і форми”, (в даному випадку, частини людського організму, – авт.), за М.Микишею. Голосовими резонаторами у співака є носова і ротова порожнини, гайморові пазухи та лобні частини голови, а також грудна клітка. Ці ділянки мають здатність посилювати голос та надавати йому певного забарвлення – тембру. Голосовий апарат вміщає в собі постійні і змінні, верхні і нижні, тверді і м’які резонатори, до яких належать ще й носо-зубний резонанс та резонанс-співзвуччя і резонанс-співвібрацію, (терміни, використані М.Микишею – відомим українським оперним співаком і вокальним педагогом, учнем О.Мишуги) . Тверді резонатори – це порожнистий простір, обмежений твердим середовищем, власне, кістками, (кістки черепа, грудної клітки), тоді як м’які резонатори –це, передовсім, м’язове наповнення голосотвірної системи людського організму, зокрема, грудної клітки, черевного преса, тулуба, шиї, мімічні м’язи тощо.
Перегляд файлу

 

 

 

Методична робота над доповіддю

 

на тему: «Верхній мікст, як розвиток  головного резонатора естрадних вокалістів.»        

 

 

 

 

 

 

                                                         Викладач: Андросова Л.С

 

 

 

 

 

СИСТЕМА ОРГАНІВ МОВЛЕННЯ.

БУДОВА ГОЛОСОВОГО І ДИХАЛЬНОГО АПАРАТІВ.

 В поняття ДИХАЛЬНИЙ АПАРАТ людини входять такі основні органи, перелічені в тому порядку, в якому проникає в наш організм потік повітря в процесі вдихання: ротова порожнина, носова порожнина, носоглотка і гортань (ковтальне горло) з голосовими зв’язками (інша назва – складки), дихальне горло-трахея, бронхи, бронхіоли і альвеоли (легені). До дихального апарату відносяться також м’язи, що керують процесом дихання, тобто, діафрагма і вдихальні та видихальні м’язи (черевний прес або гладкі м’язи живота). НОСОВА ПОРОЖНИНА оточена кістковими і хрящовими стінками і поділена на дві частини носовою вертикальною перегородкою. Із зовнішнім середовищем порожнина носа з’єднується двома носовими отворами, котрі ззаду, в свою чергу, з’єднуються з носоглоткою двома внутрішніми органами – хоанами. Вона є з’єднувальною порожниною між глоткою (ковтальним горлом) і носом, крім того, на бокових стінках носоглотки є отвори так званих євстахієвих труб, тобто, каналів, з’єднаних з барабанними перепонками вух. Роль цих порожнин полягає в артикуляції голосних і приголосних звуків і передачі звучання у навколишній простір. РОТОВА ПОРОЖНИНА, відділена від носової порожнини горизонтальною перегородкою, в передній частині твердою і нерухомою (тверде піднебіння), а ззаду – м’якою і дуже рухливою (м’яке піднебіння). Тверде і м’яке піднебіння утворюють верх ротової порожнини, а сама порожнина рота є, одночасно, дном порожнини носа. Вона утворена язиком, спереду обмежена зубами, а ззаду заглиблюється у глотку (ковтальне горло). В глибині ротової порожнини є простір – зів, обмежений язичком м’якого піднебіння, знизу – основою язика, а по боках – дужками піднебіння., які і з’єднують, ніби ворота, ротову порожнину і глотку. Ротова і носова порожнини, язик, зуби, тверде і м’яке піднебіння та нижня щелепа утворюють в співі так звані артикуляційні органи, які відповідають за якість дикції, чіткість вимови голосних і приголосних звуків у процесі співу чи мовлення.

 

31-03-20 025.jpg

Мал. 1. Повздовжній розріз голови. 1 – лобна пазуха. 2 – верхня носова мушля (раковина). 3 – середня носова мушля 4 – нижня носова мушля. 5 – верхня губа. 6 – верхня щелепа (тверде піднебіння). 7 – нижня губа. 8 – язик. 9 – основна пазуха. 10 – верхній носовий хід. 11 – середній носовий хід. 12 – отвір Євстахієвої труби. 13 – нижній носовий хід. 14 – м’яке піднебіння. 15 – мигдалини піднебіння. 16 – надгортанник. 17 – справжні голосові зв’язки. 18 – щитовидний хрящ. 19 – персневидний хрящ. 20 – трахея.

 Рот, як частина голосового апарату, входить в систему звужень ротоглоткового каналу співака і бере участь у створенні важливої акустичної якості голосотворення – імпедансу. Індивідуальна будова і розміри ротової порожнини вимагають диференційованого підходу до навчально-виховної роботи з учнем, урахування акустичних можливостей, пов’язаних з розкриттям рота і якістю співацького звука. Найсуттєвішим чинником даної роботи повинен бути не ступінь відкриття рота в співі, а той вплив, який він має на якість звукоутворення і тембральне забарвлення голосу, адже нераціонально широко відкритий рот може зруйнувати і оптимальний імпеданс, і дикційну виразність, внаслідок чого голос втратить свої найцінніші позитивні якості. Існує певна закономірність. Голоси, які використовують в практиці співу так званий малий імпеданс, наприклад, сопрано, можуть ширше відкривати рот. Голоси, які вимагають великого імпедансу, наприклад, баси, баритони, переважно, помірно відкривають рот, хоча і тут матимуть місце індивідуальні особливості 9 анатомічної будови голосу співака. Затискання нижньої щелепи і скованість артикуляційного апарату належать до найпоширеніших недоліків співаків-початківців, тому, прийоми, пов’язані зі звільненням від цих вад завжди активно пропагуються в педагогічній роботі. Як тимчасовий засіб, можна рекомендувати і широке відкриття рота, і роботу з дзеркалом, і спів з пальцем на щоці, і інші методи, які заставляють учня перевіряти і контролювати ступінь відкриття і свободи щелепи та рота, хоча вміння аналізувати якісні параметри звучання свого голосу повинні стати першочерговим завданням для кожного з них, щоб уникнути надмірностей і помилок.

31-03-20 023.jpg

Мал. 2. Ротова порожнина і зів. 1 – мигдалина піднебіння; 2 – зів; 3 – язик; 4 – мяке піднебіння; 5 – язичок; 6 – задні пілястри (дужки піднебіння); 7 – передні пілястри (дужки піднебіння). М’ЯКЕ ПІДНЕБІННЯ – м’язова пластинка, покрита слизовою оболонкою, яка є продовженням твердого піднебіння. Вона дуже рухлива, тому що будова її м’язів має поперечносмугасту будову (гладкі м’язи такої здатності не мають). Посередині м’якого піднебіння є маленький язичок, який має власний м’яз, що його піднімає і скорочує (див. Мал. 2). Рухливість м’якого піднебіння і маленького язичка відіграє велику роль у співі. Завдяки такій властивості м’якого піднебіння ротова порожнина і глотка можуть суттєво змінювати ємність і, відповідно, впливати на формування звуку, його яскравість і глибину тембрального забарвлення в процесі співу.  НОСОГЛОТКА – простір позаду носової і ротової порожнини, який є певною з’єднувальною ланкою між ними. Нижня частина її – глотка (ковтальне горло), ділиться на дві трубки: передню – дихальне горло-трахею, задню – стравохід (див. Мал. 1). Разом з ротовою порожниною і м’яким піднебінням носоглотка утворює так званий РОТОГЛОТКОВИЙ РУПОР, власне, повітряний простір, обмежений знизу поверхнею голосових зв’язок, а з боків та позаду – стінками гортані, глотки, щік, зверху – м’яким і твердим піднебінням, спереду – зубами і губами, виходом в навколишнє середовище. Внутрішню конфігурацію рупора можна суттєво змінювати за допомогою надзвичайно рухливого язика, надгортанника і всього комплексу м’язів біля входу в гортань. Дуже рухливим є м’яке піднебіння, яке регулює потік повітря, і, відповідно, силу звукової хвилі в носовій порожнині. Вирішальне значення для обсягу і форми рупора має рухливість нижньої щелепи. Більша частина роботи рупора не відчувається, а результат роботи сприймається співаком побічно, через акустичний ефект, вібраційні відчуття в кістках черепа, лицьових кістках. А всі звукові, тембральні і фонетичні сприйняття є складовою регулювального образу разом з вібраційними відчуттями. Реальний вплив на загадкові невідчутні порожнини, на думку дослідників, можливий тільки завдяки створенню оптимальних умов для їх автоматичної регуляції. Ці умови створюються чіткими діями тих частин рупора, які піддаються керуванню. Проте, часто саме вони і бувають бездіяльними. А піддаються керуванню: губи, нижня щелепа, видима частина язика та лицьові м’язи. Вирішальним показником, який вирізняє академічних вокалістів, тобто, співаків, які володіють академічною манерою голосотворення, є особлива специфічна форма

 р о т о г л о т к о в о г о р у п о р а, що виражена в особливому специфічному способі формування голосних і в особливому способі вимови приголосних звуків. ГОРТАНЬ – трубка, яка з’єднує дихальне горло-трахею з глоткою (внутрішня частина шиї). Серед усіх органів голосового і дихального апарата гортань має найскладнішу будову і виконує потрійну функцію: дихальну, голосову і захисну. Складність її будови полягає в тому, що, насправді гортань – це ціла низка хрящів чудернацьких конфігурацій, з яких три – непарні: щитовидний, персневидний і надгортанник і три – парні: черпало видні, клиновидні і ріжковидні. Всі вони з’єднані зв’язками (складками) і суглобами, що приводяться в рух всіма м’язами поперечносмугастої будови.

C:\Users\user\Pictures\Новая папка\31-03-20 024.jpg

Мал. 3. Повздовжній розріз гортані. Авид збоку; Бвид спереду; 1 – надгортанник; 2 – гортань; 3 – трахея; 4 – справжня голосова звязка; 5 – несправжня (фальшива) голосова звязка; 6 – морганієвий шлуночок. ГОРТАНЬ є органом генерації звука. Глотка, носоглотка, ротова порожнина – це резонатори (так звані голосниці, місце збагачення і підсилення звучання голосу) звука. Будучи основним голосотвірним елементом людського тіла в процесі розвитку і удосконалення його функцій (так званого онтогенезу) гортань отримала чотири основні функції: дихальну, захисну, мовленнєву і співацьку. Дихальний апарат – це джерело певної енергії для утворення звука. Гортань, в свою чергу, є частиною дихального каналу, який знизу починається від легень і бронхів, а зверху відкривається в порожнину рота і носоглотки. Нижній кінець гортані з’єднаний з трахеєю, а верхній відкривається в глотку. Гортань за допомогою різних м’язів прикріплена (ніби підвішена) до глотки і під’язичної кістки, а внизу – до грудної клітки. Ці м’язи відносяться до зовнішніх м’язів гортані, таким чином, від положення під’язичної кістки, нижньої щелепи, голови (і тіла) залежатиме і положення гортані, що має вирішальне значення для процесу звукоутворення. Всередині гортані, ближче до трахеї розміщена ГОЛОСОВА ЩІЛИНА, утворена голосовими зв’язками (іноді їх називають складками), тобто, двома парними м’язами, власне, пучками, які йдуть паралельно одна до одної. Ці м’язи, в свою чергу, одним кінцем прикріплені до внутрішнього боку щитовидного хряща, а другим – до черпаловидних хрящів.

      Окрім основних хрящів в різних частинах мязів гортані зустрічаються ще і маленькі дрібні хрящики. За величиною чоловічі і жіночі гортані значно різняться одна від одної. Порожнина гортані при фронтальному розрізі має форму піщаного годинника. Гортань дуже рухлива як вертикально, так і горизонтально, завдяки тому, що вона прикріплена до рухливої під’язичної кістки. В спокійному стані гортань розміщується в проміжку, приблизно, між другим – четвертим хребцем. Спереду є надгортанник, який закриває вхід в гортань при ковтанні їжі (див. Мал. 3). Він також складається з хрящів. Біля нього розміщені так звані фальшиві голосові складки, які змикаючись захищають справжні голосові зв’язки (складки) в екстремальних умовах фонації (співу), а так звані морганієві шлуночки служать для очищення зв’язок від шкідливих мікрочастинок і для наповнення голосових зв’язок слизовим субстратом. Фальшиві голосові складки складаються з звичайних м’язових волокон, а істинні голосові складки (зв’язки) містять в собі так звані нейросоматичні утворення (гертлерівські волокна), чудернацьки переплетені, що дозволяє їм, через коливання урізнобіч, утворювати чудовий за тембром звук. Закінчення істинних голосових складок утворюють сухожилля з перламутровим забарвленням і саме вони називаються безпосередньо голосовими зв’язками. При перевантаженні на істинних голосових складках можуть утворюватися розриви кров’яних капілярів, які перетворюються у вузлики (фіброми), що вимагають ретельного і спеціального клінічного лікування, а то й хірургічного втручання. 13 Порожнина гортані покрита слизовою оболонкою з мерехтливим епітелієм, ворсинки якого очищують повітря за допомогою спеціальних в’язких утворень, а хрящові структури гортані густо всіяні еластичними волокнами та нервовими закінченнями, які мають захисну функцію (м’язи гортані дуже сильні, настільки, що можуть переломити навіть олівець, вставлений у дихальне горло). Спереду голосові м’язи з’єднані з щитовидним хрящем, а ззаду – з двома черпаловидними хрящами, що нагадують тригранну піраміду, які здатні здійснювати різноманітні рухи, надзвичайно важливі для утворення темброво-динамічних відтінків голосу. Внутрішні м’язи гортані поділяються на звужувачі і розширювачі, хоча перші переважають, що зумовлене захисною функцією гортані. Задній перснечерпаловидний м’яз розширює гортань, а поперечний черпаловидний і косий черпаловидний звужують її. Щитовидний і персне-щитовидний – натягують гортань. Опускають гортань черпалонадгортанний і щитонадгортанний м’язи, які зв’язані з коренем язика і тому позіхання вважається корисною вправою для уміння керувати нею (піднімати, опускати, звужувати тощо). В співі при потребі беруть участь всі м’язи гортані і на початковому етапі навчання є бажаною увага до неї та методика тренувань її м’язів (розширення, опущення), оскільки гортань є головним розпорядником енергій, що надходять знизу з органів дихання та зверху – від органів керування. На рівні гортані відбувається інтеграція двох голосотвірних механізмів: нейрохронаксичного (модель вимушених коливань голосових зв’язок, керованих центральною нервовою системою) і міоеластичного (модель автоколивань і їх пасивної ролі під тиском повітряного струменя). Від першого залежить звуковисотність, а від другого – вібрато і темброві фарби голосу. Діти і підлітки до мутаційних змін голосу співають, в основному, внутрішніми закінченнями складок і спектр їх голосу складається з кількох гармонік. Після повного розвитку голосових зв’язок (складок), в час мутації, в процес співу включаються всі м’язові структури складок і тембральнодинамічні параметри голосу вже можуть варіюватися в широких масштабах. Проблема відкриття гортані в співі тісно пов’язана з різними способами звуковидобування, зокрема, поняттям „відкритого” (плоского) і „прикритого” (округлого). Ці терміни, хоч і не точно виражають фактичну роботу голосового апарату, зокрема гортані, проте давно отримали право громадянства і всім зрозумілі, оскільки досить точно відображають суть цих прийомів співу. Неточність полягає в наступному: „за допомогою рентгенівських променів встановлено, що при відкритому звуці гортань не тільки не відкрита, але, навпаки, швидше закрита надгортанником; гортань більш відкрита якраз при закритому звуці3 . У поставленому голосі вхід в гортань завжди звужений, а від характеру звуку змінюється ступінь розкриття  нижньої  частини глотки, тобто, при відкритому звуці вона більш закрита (звужена), а при прикритому звучанні нижня частина глотки розширюється. ВІДКРИТИЙ звук, як правило, звучить різко і плоско, має надто світлу, або „білу” фарбу і так звану низьку позицію. Внаслідок загального і м’язового напруження відкритий звук має надто обмежені можливості передачі різних тембральних відтінків. Нюанс „piano” завжди ускладнений і має тенденцію „зніматися” з дихання. Для такого співу характерне неприродне відкриття рота – надто мале, чи, навпаки, надмірне – свідчення неправильного формування надставної трубки (ротоглотки), що і сприяє відкритому, плоскому, позбавленому природного вібрато звучанню. Зловживання відкритим звуком часто приводить до нестійкої інтонації, тобто, детонування, перенапруження голосового апарата, швидкої його втоми і, відповідно, обмеження працездатності загалом. ПРИКРИТИЙ звук має в своїй основі „темне” забарвлення, звучить м’яко, округло, у високій позиції. Такий звук формується легкою атакою повітряного струменя, без надмірної роботи м’язів, динамічно гнучкий, володіє багатою палітрою тембрального забарвлення – від найтемнішої і „густої” до найсвітлішої і яскравої, які, однак, ніколи не переходять у відкрите і плоске звучання. На відміну від неприємного різкого відкритого звучання, прикрита манера звукоутворення володіє тою благородністю тембру і легкістю, яка дає можливість співакові легко долати оркестрову звучність, працювати у великих концертних приміщеннях без додаткової електроапаратури. Отже, правильне співвідношення понять прикритого і відкритого звучання в пошуках вірного положення гортані в співі забезпечить співакові оптимальну роботу голосового апарата і сприятиме збереженню працездатності організму в цілому. ДИХАЛЬНЕ ГОРЛО-ТРАХЕЯ – циліндрична трубка, довжиною 11–13 см, що є продовженням гортані. Трахея розгалужується на два бронхи Стінки трахеї складаються з 15–20-ти неповних хрящових кілець у формі підкови, відкритої ззаду. Вільна, розмежована частина трахеї прилягає до передньої стінки стравоходу, розміщеного позаду трахеї (дещо лівіше її). Оболонка, яка покриває ці хрящові кільця, власне, гладкі м’язи, відіграють в процесі голосотворення важливу роль тембрального центру і забезпечує голосові співака основне забарвлення і глибину. Трахея – як джерело грудного звучання голосу у вокальній практиці тісно пов’язана з утворенням так званого „звукового тіла” (назва, взята від духовиків і вперше використана російським вокальним педагогом В.Юшмановим), яке на думку вчених значною мірою пояснює можливість підсвідомої саморегуляції звуковисотних характеристик основного грудного тону у співацькому інструменті – голосі. Так, зміна висоти звучання грудного тону може бути наслідком зміни діаметра порожнини трахеї і створення, як у духових інструментах, різної довжини звукового тіла (щільними і функціонально активними можуть бути як стінки всього комплексу „трахея – головні бронхи” на низьких нотах, так і тільки верхньої ділянки трахеї, як це відбувається при співі гранично високих нот легкого сопрано). Крім того, у співаків з достатньо могутньою енергетикою появляється можливість розширення діапазону грудного звучання голосу з появою в грудній ділянці голосу (в трахеї) добре відомого духовикам ефекту п е р е д у в а н н я, коли при достатньо енергійному насиченні свого „звукового тіла” інструмент починає звучати на октаву вище (відома феноменальна сила верхніх нот у італійських співаків Т.Руффо, Ф.Таманьо). Аналогія голосового апарата людини з музичним духовим інструментом дає можливість стверджувати, що грудне звучання голосу співака зумовлене вібрацією повітряного струменя, сформованого в трахеї і головних бронхах. Завдяки ефекту прикриття надгортанником верхньої ділянки гортані співак отримує можливість суттєво збільшити тиск повітря і енергетичну щільність звукового тіла всередині трахеї, створюючи умови для активізації вібраційної функції повздовжньої м’язовосполучнотканинної мембрани в задній стінці трахеї і бронхів (див. Мал. 3), напруження якої відбувається тільки при певному внутрішньотрахейному тиску. Що ж до важливості трахеї в співі, точніше, трахеобронхіального дерева, то, гіпотеза про те, що трахея може грати і грає не тільки енергетичну (дихальну) роль, але і генераторну, тобто, безпосередньо, голосотвірну, виникла давно. Так, 16 відомо, що резонанс трахеї при співі придає темброві голосу те, що вокалісти називають м’якістю і повнотою, тобто, низькочастотну складову, (звук коливається з певною частотою і амплітудою, високі частоти мають назву „обертон” – нім., а низькі – „ундертон”). За дослідженнями Ван ден Берга встановлено, що власна частота резонансу трахеї дорівнює 50 герц, що, приблизно, відповідає ЛЯ-бемоль контроктави. БРОНХИ розгалужуються на дрібніші трубки, які називаються бронхіолами. Бронхіоли переходять в альвеоли – групи легеневих пухирців, в яких відбувається необхідний для підтримування у людському організмі необхідного газообміну (див. Мал.5). Гортань, трахея і бронхи – це постійно відкриті завдяки хрящовим півкільцям дихальні шляхи. Легені обмежені грудною клітиною. Що складається з 12-ти ребер, один кінець яких з’єднаний з хребтом, а інший прикріплений до грудної кістки (грудини).

31-03-20 022.jpg

Мал. 5. Легені, бронхи і гортань. 1 – права легеня; 2 – ліва легеня; 3 – бронхи; 4 – трахея; 5 – персневидний хрящ; 6 – персне-щитовидна зв’язка; 7 – щитовидний хрящ; 8 – щитовидно-під’язична зв’язка; 10 – великий відросток під’язичної кістки; 11 – малий відросток під’язичної кістки.

 Нижня стінка грудної порожнини утворена ДІАФРАГМОЮ, верхняверхніми конусоподібними ребрами і ключицями. Проміжки  між ребрами заповнені внутрішніми і зовнішніми мязами. Трахея і бронхи – шляхи, якими зовнішнє повітря потрапляє в легені. Дихальні м’язи поділяються на м’язи, що здійснюють вдих (вдихальні, або вдихачі) і ті, які допомагають видихати (видихальні м’язи, або видихачі). ДІАФРАГМА (див. Мал. 6) – дихальний м’яз. Від природи він є добре розвинений у чоловіків, тому їм властиве глибоке дихання і могутня м’язова діяльність, навіть, при невеликій фізичній підготовці. Для жінок більш характерним є грудне дихання, оскільки воно здійснюється, загалом, роботою різних м’язів, розташованих у верхній частині грудної клітки, а діафрагма і черевний прес (гладкі м’язи живота), працюють надзвичайно мало і ніби у дзеркальному відображенні. Крім дихальної функції діафрагма виконує функцію грудочеревної перегородки. Утворена вона широким м’язовим пластом і ділить організм людини на дві половини: грудну і черевну порожнини. М’язи діафрагми прикріплені до низу внутрішнього боку ребер у грудній порожнині. Діафрагма має вигляд дещо роздвоєного куполу з отворами для стравоходу і великих кровоносних судин. Діафрагма – могутній м’язовий „насос”, який накачує повітря в легені, оскільки самі легені складаються з пухирців, що не мають м’язових волокон, отже, самостійно виконати цю функцію не можуть. Діафрагма складається з м’язової тканини і сухожилля і має досить еластичну будову. Вона може скорочуватися, розтягуватися, стискатися і ущільнюватися, що дає їй можливість активно впливати на процес дихання, а відтак, – на процес голосотворення. Тому процес дихання є важливим життєзабезпечуючим компонентом діяльності організму людини, і, водночас, невід’ємним динамічним елементом співацького процесу, власне, звукотвірним органом, який надає звукові плавності звучання, рухливості і виразності. При вдиханні діафрагма активно опускається вниз, відтискуючи внутрішні органи (шлунок, кишківник тощо), що дозволяє вертикально збільшити грудну порожнину. Інші м’язи грудей також допомагають роботі діафрагми, збільшуючи простір грудочеревної ділянки організму людини. Завдяки своїй пластичності діафрагма підтримує необхідний тиск повітря в легенях, що у співі є однією з найважливіших умов якісного голосоведення.

 

До ГОЛОСОВОГО АПАРАТА відносяться: гортань з голосовими зв’язками (складками), резонатори голосу і мовний артикуляційний апарат, а також, увесь комплекс дихального. ГОЛОСОВІ ЗВ’ЯЗКИ розташовані всередині гортані і є найважливішою частиною голосового апарата. Щілина між зв’язками називається ГОЛОСОВОЮ ЩІЛИНОЮ.

 

 

31-03-20 021.jpg

Мал. 7. Ларингоскопічна картина звичайної гортані. А – при диханні; Б – при відтворенні звука.  ЗВ’ЯЗКИ – це дві м’язові складки, товщина і довжина яких за допомогою напруження (скорочення), м’язів можуть змінюватися. Вся поверхня голосових зв’язок покрита еластичною оболонкою, колір якої в здоровому вигляді нагадує перламутр або слонову кістку, іноді сірувато-рожевуватого відтінку. В гортані є низка хрящів, до яких прикріплені голосові зв’язки: спереду – до щитовидного хряща, ззаду – до голосового відростка відповідного (парного) черпаловидного хряща. При обертах цих хрящів навколо своєї осі голосові зв’язки змикаються і натягуються і, в залежності від інтенсивності їх руху, голосова щілина стає довшою чи коротшою, а зв’язки грубшими чи тоншими. Будова м’язів голосових зв’язок суттєво відрізняється від будови інших м’язів нашого організму: якщо в звичайних м’язах волокна розташовані вподовж, то в голосових зв’язках вони розташовуються в різних напрямках – вздовж, впоперек, косо... Ця особливість робить м’язи голосових зв’язок дуже сильними і еластичними, що дає можливість їм коливатися як всією масою, так і окремими ділянками: горизонтально, вертикально, косо, впоперек, окремими (внутрішніми чи зовнішніми) краями тощо. Вище голосових зв’язок розміщені дві складки із слаборозвиненими м’язовими волокнами, щілина між якими значно ширша від голосової. Це – фальшиві (несправжні) голосові зв’язки. Мішковидне заглиблення між ними і справжніми голосовими зв’язками називаються морганієвими шлуночками (див. Мал. 3). Згідно досліджень, морганієві шлуночки не відіграють ніякої ролі ні у формуванні висоти звука, ні у формуванні різних голосних звуків. Голосова щілина під час дихання, тобто, в режимі мовчання, має форму трикутника, поверненого вершиною до переду, а під час фонації (звучання, мовлення), має форму зімкнутих паралельних ліній (див. Мал. 7). Коли струмінь видихаючого повітря досягає голосових зв’язок, то вони, разом з іншими м’язами гортані керують потоком повітря, визначаючи, таким чином, висоту і інтенсивність звучання. Щодо функціонування голосових зв’язок, то маються на увазі спільні зусилля всіх м’язів гортані, що здатні вплинути на активність звукоутворення. Висота звука визначається тим, як часто і з якою частотою коливаються голосові зв’язки (змикаються і розмикаються), що в свою чергу, залежить від їх натягу – чим сильніший їх натяг, тим швидше вони повертаються у вихідне зімкнене положення. Чим більша частота їх коливань, тим вищий звук вони утворюють. Що ж до натягу голосових зв’язок, то мається на увазі їх зімкнення і ущільнення. Ця обставина має велике значення для співака. Натяг голосових зв’язок, який не повинен відчуватися при правильному співі, створюється в результаті взаємодії всіх м’язів гортані. Саме вони намагаються компенсувати на голосових зв’язках тиск потоку повітря, який надходить з легень. Напруження, що створює тиск на зв’язки і їх ущільнення, з іншого боку. виникає в результаті використання м’язів, розміщених поза гортанню з метою стиснути їх навкруг шиї, щоб контролювати висоту і інтенсивність звука. Отже, в повноцінній функції гортані велику роль відіграють м’язи, які відкривають і закривають голосові зв’язки. Всі ці м’язи разом з голосовими належать до внутрішніх м’язів гортані. Напруження, тобто, натяг і розпруження, власне, скорочення голосових м’язів відбувається за допомогою перснещитовидного м’яза, а закриття голосової щілини – за рахунок бокового, персне-черпаловидного м’яза і, частково, самої голосової. Розширення голосової щілини досягається роботою заднього черпаловидно-персневидного м’яза. При співі фальцетом істинні голосові складки, наче гірські вершини, витягаються доверху (під 45 градусів), чим ефективно оберігають їх від перевантаження. Загалом, голосові складки матимуть необмежений запас стійкості, коли їх іннервація забезпечується відповідним емоційним тонусом і добре збалансованою роботою м’язового апарата гортані. Згідно з дослідженнями відомого французького математика, фізіолога і фоніатра Рауля Юссона регулювання частоти коливань голосових зв’язок при фонації (звукоутворенні), визначається імпульсами, які надходять з центральної нервової системи людського організму (ЦНС), тобто, кори головного мозку. Р.Юссон розрізняє дві фази відкриття голосових зв’язок: в першій фазі вони починають розкриватися за допомогою імпульсів, що надходять з ЦНС, а в другій – прорив повітря з під’язичного простору завершує повне розкриття голосових зв’язок. Внаслідок еластичних поздовжніх волокон голосових м’язів вони знову змикаються. і т.д. Наукові дослідження (Н.Жинкін, П.Работнов та ін.), доказують, що робота внутрішніх м’язів гортані і глотки тісно пов’язана з роботою гладких м’язів трахеї, бронхів і діафрагми, які регулюють підзв’язковий тиск повітря. Координація роботи внутрігортанних м’язів поперечносмугастої побудови, (наприклад, діафрагми і м’язів грудей), з боку ЦНС є автоматизованою в діяльності людського організму. В МОВНО-АРТИКУЛЯЦІЙНИЙ АПАРАТ входять: нижня щелепа, губи, язик, глотка (ковтальне горло). НИЖНЯ ЩЕЛЕПА ніби 21 підвішена на сухожиллі до кісток черепа.. Завдяки цьому вона може вільно рухатися в поперечному і вертикальному напрямках. Рух нижньої щелепи відбувається за допомогою так званих жувальних м’язів. Від її положення залежить ширина відкриття рота, що може суттєво вплинути на якість голосотворення, бо більшість м’язів разом з нижньою щелепою беруть участь у мовленні. Для якісного звукоутворення дуже важливим є розпружене і стабільне положення гортані, тому втручання зовнішніх м’язів (в т.ч. і нижньої щелепи), у створення співацького звука обов’язково веде до негативного результату, оскільки дуже ускладнюється формування голосних і приголосних фонем. Контроль зовнішніх м’язів за роботою язика і нижньої щелепи не повинен переноситися і на створення звука. Дослідження показують, що створення звука за допомогою м’язів, розміщених поза гортанню значною мірою впливають на якість звукоутворення, створюючи зайве перенапруження, унеможливлюючи вільну роботу голосового апарата співака. ЯЗИК – м’язовий орган, що складається з великої кількості м’язів поперечносмугастої будови, волокна котрих переплітаються між собою і із зовнішніми м’язами, що надає йому надзвичайної рухливості і можливості всіляко змінювати свою форму в залежності від потреб артикуляції голосних і приголосних фонем. Цьому сприяє також і те, що своєю нижньою частиною язик прикріплений до не менш рухливих – під’язичної кістки та нижньої щелепи. Дикційна виразність голосу людини як у розмовному, так і вокальному режимі роботи артикуляційного апарата повністю залежить від узгодженої діяльності цих органів. Язик ділиться на передню ділянку, тобто, тіло язика і задню – власне, корінь язика. які у мовленні і співі мають досить різні функції: корінь язика, наприклад, виконує звукотвірні завдання, а передня ділянка язика і його кінчик – фонетичні і дикційні. Переміщення або зміна положення язика змінює, відповідно, і розміри ротоглоткового простору (зіву). Так, коли язик активно втягається в глибину ротової порожнини, то глотковий простір значно обмежується, а ротовий – навпаки, збільшується, коли ж язик піднімається до верху чи висувається вперед до зубів, то глоткова порожнина набуває максимальних розмірів, зате ротова – мінімальних. Така властивість язика створює умови для активного впливу на уклад всіх голосних і приголосних звуків (фонем), більш того, в залежності від форми і обсягу глоткової і ротової порожнини, різні звуки набувають характерного підсилення і яскравості, які отримали  назву обертонів-формант голосних. Завдяки цим формантам наше вухо відрізняє один звук від іншого, а всі голосні поділяються, в свою чергу на задньоязичні (А-О-У) і передньоязичні (І-Е-И). Тому, у вокальній педагогіці місце утворення голосних і приголосних фонем має вирішальне значення для формування культури голосоведення і розвитку так званої вокальної лінії в діапазоні голосу співака. Як відомо, артикуляцію голосних у добрих співаків характеризують свобода і легкість переходу від одного положення до іншого, без будь-якого напруження і утиску, а вимога утримувати язик у класичній позиції (язик у формі ложечки з кінчиком біля нижніх передніх зубів, як вимагала староіталійська школа так званого класичного бельканто), давно вже втратила свою актуальність і в наш час не вважається правильною. Язик в співі набуває найрізноманітніших конфігурацій, необхідних для утворення відповідних голосних фонем. Така артикуляція абсолютно не відображається на положенні і пристосуванні гортані і перешкоджає виходу звука назовні не більше, ніж у мовленні. Колись знаменита італійська співачка Тоті даль Монте зауважила: „Укладати язик спеціально в класичну позицію не потрібно. Язик повинен бути тільки природним, вільним і м’яким. Жорсткий язик – це біда. Іноді він може набувати класичної позиції, з кінчиком біля зубів, але утримувати його там спеціально не треба” 4 . Артикуляційні уклади і роботу гортані, як відомо, об’єднує явище імпедансу, відмінності в гучності і механічний взаємозв’язок язика і гортані. На різних голосних язик набуває різного положення і тому спеціально працювати над дотриманням конкретної його форми не варто. Якщо на „А” язик може набувати форми ложечки, то це ще не означає, що на „І” він не може утворитися „горбом”. Зрештою, саме форма фонеми „І”, коли язик лежить „горбом” і значною мірою звужує вихід з ротової порожнини вважається більшістю педагогів найбільш доцільним для занять. Більш того, спроби залишити язик у позиції, скажемо, фонеми „І” чи „Е” неодмінно спотворять інші голосні, оскільки відповідні резонаторні порожнини, в яких повинні утворитися форманти голосних, не зможуть набути необхідної форми. При правильному звукоутворенні, коли голосні не спотворюються і артикуляційний апарат не скований, „можна допустити будь-які, навіть, здавалося б нелогічні, уклади язика, бо не абстрактне уявлення про класичну позицію повинно керувати педагогом, а пошук вірного звучання голосу в поєднанні з абсолютною свободою артикуляційного апарата”  . Дослідження рентгенограм співаків свідчать про наближене до класичного положення язика на голосній „А” є властивим для високих жіночих голосів та тенорів, в той час, як для низьких голосів характерними є положення „горбом” чи з піднятим кінчиком. Отже, сно пов’язаний з оптимальним імпедансом і не може розглядатися поза загальними розмірами і конфігураціями надставної трубки (ротоглотки). При лежачому язиці імпеданс є меншим, а при піднятому він більший, що, власне і є більш потрібним для низьких і „важких” голосів. Зрештою, вивчати проблему укладу язика без урахування положення гортані неможливо. Для високих голосів характерним є нейтральне положення гортані для голосного „А” в співі (а не пониженим), коли язик у формі ложечки (човника) своїм коренем притискає надгортанник до входу у гортань. При пониженій гортані, яку використовують „великі”, низькі голоси, корінь язика не бере участі в прикритті входу в гортань, оскільки він віддалений від надгортанника і нижньої частини глотки, утворюючи більш широкий простір, резонанс якого допомагає утворенню більш „темного” тембру, притаманного для таких голосів. Язик при цьому набуває більш вертикального положення і форми „горба” (це спостерігалося, наприклад, у Ф.Шаляпіна, Тітта Руффо). Важливим є те, що власні відчуття про положення язика і ротоглоткової порожнини у самого співака не співпадають з реальною картиною співвідношення між язиком, гортанню і м’яким піднебінням, оскільки відчуття звуження і розширення, насправді є протилежними, стосовно фактичної роботи голосового апарата і його резонаторних порожнин. Так, відчуття широкої гортані в співі характеризують, насправді, звуження надставної трубки, що сприяє збільшенню акустичного тиску, який і створює відчуття простору, але саме вони допомагають сформувати потрібний акустичний ефект в процесі голосотворення без зайвого перенапруження голосового апарату. Тому, педагогипрактики в роботі з голосами намагаються добитися від виконавця потрібних слухових уявлень про розпруження і свободу м’язовонервової системи, а прийоми, які фіксують увагу співака на положення язика, губ, глотки, м’якого піднебіння, повинні бути мінімальними і строго обґрунтованими, без „зациклювання” на деталях голосотворення.

 М’Я К Е п і д н е б і н н я в співі, як відомо, виконує роль заслінки, яка перекриває вхід до носоглотки. За правилами фонетики української (а також і російської) мови чисті голосні є неназалізованими, тобто, не мають носового відтінку і, практично, вимовляються в характері повного перекриття носового каналу. Неповне прилягання м’якого піднебіння до стінки глотки ще не надає звучанню голосу носового відтінку. Це може створити тільки досить велика щілина, внаслідок чого звук набуватиме носового відтінку, власне, гнусавості. Рентгенологічні світлини засвідчують активне перекриття піднятим м’яким піднебінням входу у носоглотку в професійних співаків, яке зберігається на всіх голосних впродовж всього діапазону, і яке відповідає чистому неназалізованому звучанню голосу. На положення м’якого піднебіння вокальна педагогіка має різні погляди: одні вимагають повного перекриття проходу в носоглотку, інші – розпруженого положення м’якого піднебіння і домішування дещиці носового резонування, вважаючи, що це додає шляхетності звуковій палітрі виконавця. Відомо, що м’яке піднебіння піддається ізольованому тренуванню. Роботу м’якого піднебіння можна спостерігати заглядаючи в дзеркало. Воно добре піднімається в процесі позіхання, звідки і народилась формула напівпозіху („скритої посмішки”), якої активно добиваються її прихильники. Більшість педагогів-вокалістів вважають вкрай необхідним активне підняття м’якого піднебіння при утворенні високих нот, без якого верхи не прозвучать вдало (Донець-Тессейр, Туччі, Тоті даль Монте та багато інших). Прихильники іншого погляду вимагають співу з ефектом рото-носового резонування, добиваючись легкого розпруження м’якого піднебіння. Вони надають великого значення так званому „мичанню”, привчаючи голосовий апарат фонувати (фон – звук) з закритим ротом і опущеним м’яким піднебінням. В зв’язку з відмінностями в поглядах на функцію м’якого піднебіння в співі варто зупинитися на аспекті сучасних наукових досліджень, оскільки м’яке піднебіння не можна розглядати ізольовано від інших частин голосового апарату. М’ я к е п і д н е б і н н я – це частина піднебінної арки (дужки), однієї із стінок ротоглоткового рупору. Цей рупор в кожної людини має свої особливості і робити правильні висновки про його найкращу позицію в співі можна тільки згідно загальної конфігурації рупору в конкретного співака. Форма рупору надставної трубки (ротоглоткового каналу) відіграє надзвичайно важливу роль, як стосовно виходу звукової енергії в зовнішній простір, так і щодо утворення явища і м п е д а н с у коливанням голосових зв’язок (складок). Як свідчать дослідження фізіологів і фоніатрів, у більшості професійних співаків р о т о г л о т к о в и й к а н а л має п р а в и л ь ну ф о р м у р о з к р и т о г о р у п о р у. Інші конфігурації ротоглоткового каналу спостерігаються лише у співаків з недостатньо розвиненою вокальною технікою. Плавний контур переходу від глотки через підняте м’яке піднебіння до твердого піднебіння, як стверджує Л.Дмитрієв, спостерігається у співаків, які мають повноцінний голосовий матеріал, що сприяє якнайкращому виходу звукової енергії назовні. Будь-які вигини і додаткові заглиблення тільки перешкоджають цьому6 . З рентгенологічних спостережень вчені дійли висновку, що анатомічна взаємодія між м’яким і твердим піднебінням та задньою стінкою глотки є різною. Наприклад, давно відомо, що невеликі розміри носоглотки і коротке, м’ясисте м’яке піднебіння є значно сприятливішим для співу, ніж довге м’яке піднебіння і великі розміри носоглотки. Це пояснюється тим, що в першому випадку, активне підняття м’якого піднебіння створює якнайкращі можливості для рупороподібної форми ротоглоткового каналу, в той час, як при довгому м’якому піднебінні його активне підняття створює додаткові заглиблення в задній ділянці піднебінної дужки, в результаті чого вона набуває форми подвійного куполу (за рахунок підняття самого м’якого піднебіння і природного заглиблення куполу твердого піднебіння), а така форма не сприяє доброму виходу звукової енергії в зовнішній простір. В таких випадках і є надзвичайно корисним стан напівпозіху. Тому, питання про функцію м’якого піднебіння у співі повинно вирішуватися індивідуально, оскільки залежить від будови суміжних з ним ділянок голосового апарату і, почасти, типу самого голосу і його зв’язку з впливом на загальну форму ротоглоткового каналу і на спектр звуку, що проходить ним. Педагоги, які надають перевагу техніці „мичання”, тобто використовують приголосні фонеми „М” і „Н” для розвитку голосу, повинні звернути увагу на надмірний імпеданс, який створюють ці фонеми, особливо у верхній ділянці діапазону голосу. Без напруги вони формуються тільки в центрі і їх вплив на роботу  гортані полягає в тому, що звукова енергія при закритому роті проходять носоглоткою і вузькими носовими ходами, створюючи вельми великий опір для працюючого голосового затвору. Тому тренування голосових складок в умовах надто великого імпедансу, тобто, з надмірним навантаженням зверху, як педагогічний прийом, може бути оправданим тільки з теоретичних міркувань і надмірне захоплення ним може шкідливо вплинути на голосовий апарат через перевантаження та нераціональне використання його можливостей. Крім того, фонеми „М” і „Н” мають властивість створювати іноді фальшиве відчуття головного резонування, оскільки звук, проходячи носоглоткою і носовими ходами навіть при недостатній насиченості високими частотами легко може викликати відповідне сприйняття його, особливо не вникаючи у справжню суть явища.

РЕЗОНАТОРИ (стара укр. назва – голосниці) – це та частина голосового апарата, що надає звуку визначеного, характерного для кожної людини тембрального забарвлення і гучності. Резонатори діляться на верхні (ті, що розміщені над зв’язками, в голові людини), і нижні (ті, що розміщені під зв’язками, в грудній ділянці). До верхніх, або головних резонаторів належать: носова і ротова порожнини, глотка, кістки черепа – гайморові та основна пазухи, лобна ділянка тощо (див. Мал. 1). До нижніх – грудна клітка (трахея, бронхи). Варто зауважити, що певну резонаційну функцію відіграють і так звані рухомі резонатори, які розміщені в гортані і здатні впливати на якісні характеристики звука., бо голосовий апарат людини працює за принципом рупора, передрупорною камерою якого є невеличкий простір у верхній ділянці гортані, утворений надгортанником, що має 30 властивість відкривати і закривати цей простір (Дмитрієв, Рокар, Юссон). Рупор не є музичним інструментом, бо це – технічний прилад для підсилення звучання, але він дає можливість зрозуміти специфіку звукоутворення і скоректувати уявлення про особливості будови і роботи співацького інструменту – голосу. За цим принципом, з чисто технічно-інженерної точки зору, можна розглядати співацький музичний інструмент – голос – як досконалий духовий інструмент, унікальність якого полягає передусім в живій системі голосотворення, що забезпечується спільною роботою органів, систем, біологічно призначених для різних необхідних життєвих функцій. Більшість вчених схиляється до думки, що гортань співака є аналогом мундштука в духових інструментах, а вібрація всередині гортані голосових зв’язок (складок), покритих слизовою оболонкою – збудником коливань енергетично щільного проточного повітряного струменя, що є в дихальних шляхах (т.зв. „звукового тіла”). Їх функція цілком співпадає з функцією вібратора в духових інструментах (В.Юшманов, В.Прокоп’єв, Л.Дмитрієв, Ю.Юцевич, Р.Юссон та ін.). Такий погляд, на думку вчених, дає можливість гідно оцінити „геніальність природи, яка заклала вібратор співочого інструмента в середній ділянці повітропровідних шляхів і відкрити для себе принципово нове значення прикриття надгортанником верхнього отвору гортані, про який ще згадував М.Гарсіа і дослідженого у оперних співаків під час співу при рентгенологічних спостереженнях”7 (див. далі). В звукоутворенні беруть участь і впливають на тембр голосу всі наявні в нашому організмі резонатори.Однак, в співі загалом, і, особливо, в процесі навчання, вирішальна роль належить резонаторам, що піддаються нашому керуванню, а саме: порожнині рота і глотки, які, завдяки надзвичайній рухливості нижньої щелепи і м’якого піднебіння, язика та губ, володіють здатністю змінювати свою конфігурацію і упругість стінок, (це і є рухомі, або інакше, змінні резонатори). Займаючи середнє положення між верхніми (головними) і нижніми (грудними) резонаторами, порожнина рота і глотки стає з’єднувальною ланкою між ними, або п р о м і ж н и м  о б ’ є д н у ю ч и м  р е з о н а т о р о м, тому, що голос набуває всієї повноти і краси звучання тільки при спільній роботі всіх резонаційних зон організму співака. Саме рухомі резонатори дають можливість дотично керувати і зоною незмінних, які вважаються непіддатними для керування, резонаторами (резонаційні зони черепа, лицьових кісток, грудної клітки тощо). Співак не зможе змінювати їх форму, але отримає можливість підсилювати чи послаблювати їх вплив на якість звучання, в залежності від позиції резонаторних зон, відкривати, або, навпаки обмежувати доступ до них звукових хвиль, узгоджуючи їх з характером формування вокальної фрази та образу. Завдяки керівництву резонаторними порожнинами виникає відповідний резонансний ефект звучання голосу, його темброва неповторність. Утворившись на голосових зв’язках, звук проходить певні трансформації, а пов’язані між собою порожнини верхньої ділянки гортані, мають властивість підсилювати чи пригнічувати хвилі різних частот, що виникають у зв’язках. Цей процес називається р е з о н а н с о м, а побічним результатом його стають фізичні відчуття співака, які він відчуває то в горлі і роті (головне резонування), то в грудях (грудне резонування). Саме ці відчуття і допомагають співакові керувати власним голосом. Коливання голосових зв’язок визначає початкову якість звука співака, а резонанс формує його кінцеві характеристики, що і відрізняє один голос від іншого. Причина цих відмінностей полягає в унікальній формі і розмірах всієї резонансної системи кожного співака. Коливання голосових зв’язок і резонанс відбувається незалежно один від одного. Але проблеми, пов’язані з цими явищами відображаються на роботі кожного з них, розв’язувати які можна тільки за допомогою правильної техніки співу. Резонаційна система співака може працювати і під контролем співака, і як автоматична, самозабезпечуюча структура, яка появляється на певному етапі технічної майстерності виконавця і стає компонентом віртуозності і естетичною довершеністю і для співака, і для слухача.

Р Е З О Н А Т О Р (від лат. resono – звучу у відповідь, відгукуюсь, коливаюсь) – „коливальна система, здатна здійснювати коливання максимальної амплітуди (резонувати) при дії зовнішньої сили певної частини і форми”, (в даному випадку, частини людського організму, – авт.), за М.Микишею. Голосовими резонаторами у співака є носова і ротова порожнини, гайморові пазухи та лобні частини голови, а також грудна клітка. Ці ділянки мають здатність посилювати голос та надавати йому певного забарвлення – тембру. Голосовий апарат вміщає в собі постійні і змінні, верхні і нижні, тверді і м’які резонатори, до яких належать ще й носо-зубний резонанс та резонанс-співзвуччя і резонанс-співвібрацію, (терміни, використані  М.Микишею – відомим українським оперним співаком і вокальним педагогом, учнем О.Мишуги) . Тверді резонатори – це порожнистий простір, обмежений твердим середовищем, власне, кістками, (кістки черепа, грудної клітки), тоді як м’які резонатори –це, передовсім, м’язове наповнення голосотвірної системи людського організму, зокрема, грудної клітки, черевного преса, тулуба, шиї, мімічні м’язи тощо. Відомо, що для сприятливої роботи резонаторів необхідним є тверде середовище, здатне відбивати звукову хвилю, водночас підсилюючи її власним коливанням і надаючи звукові голосу певних тембральних фарб. Якщо для твердих резонаторів природне середовище відповідає необхідним умовам звучання, то м’яким для кращого резонування необхідно штучно забезпечувати відповідні умови, тобто створювати еластично ущільнені резонаційні порожнини, які б не поглинали, а відбивали звукові хвилі і не заваджали їх рухові. На відміну від музичних інструментів, голосовий апарат співака, крімнерухомих резонаторів, має цілу низку живих, рухливих, еластичних резонаторів, які не тільки підсилюють, а й змінюють характер, тембр звука і голосу, у відповідності до характеру виконуваного твору, художнього образу і інтерпретації. Саме завдяки цьому людський голос є значно досконаліший за будь-який музичний інструмент. Резонанс-співвібрація (за М.Микишею) – це фізичне явище підсилення забарвлення звука, викликане джерелом звука споріднених йому вібрацій. Вібрувати можуть усі тверді тіла і повітряний струмінь, приведені до коливання вібрацією твердих поверхонь. Наприклад, коливання струни гітари викликає вібрацію дерев’яних дек, а вони, в свою чергу, примушують вібрувати повітря навколо них, викликаючи резонанс-співвібрацію. Резонанс-співзвуччя виникає тоді, коли джерело звука є причиною зародження цілком нового звучання, при якому збуджується і звучить одночасно з початковим джерелом інше, нове, самостійне джерело звука. Цей вид резонансу можна легко зрозуміти порівнюючи струну, закріплену на гітарі і просто натягнену в руках. Звук струни в руках матиме надзвичайно слабку силу і бідний тембр, оскільки відсутній такий резонатор, як гітарна дека, що підсилює звучання струни. Отже, дека є самостійним резонатором, а саме явище підсилення і забарвлення звука називається резонансом. Тверді поверхні, де джерело звука збуджує споріднені йому вібрації, називаються резонуючими поверхнями. Отже, аналогічне явище спостерігатимемо і в роботі голосового апарата – виразно і яскраво звучатиме той голос, який підсилюється резонаторними порожнинами, в іншому випадку звучання буде позбавлене найкращих його характеристик: дзвінкості, сріблистості, сили, тембру, глибини, виразності.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВИКОРИСТАНА ЛІТЕРАТУРА

 1. Анохин П. К. Философские аспекты теории функциональной системы : избранные труды / П. К. Анохин. – М. : Наука, 1979. – 452 с. 2. Аспелунд Д. Л. Развитие певца и его голоса : / Д. Л. Аспелунд. – Л. ; М. : Музыка, 1952. – 191 с.

3. Бандрівська О. К. Науково-методичні праці : статті, рецензії / О. К. Бандрівська // Наукові збірки. – Львів : ЛДМА, 2002. – Вип. 6. – 148 с.

4. Багадуров В. А. Очерки по истории вокальной педагогики / В. А. Багадуров. – М. : Музгиз, 1956. – Ч. 3. – 286 с.

5. Базиликут Б. О. Орфоепія в співі [навчальний посібник для студентів вищих навч. закладів] / Богдан Омелянович Базиликут. – Львів: Видав. центр ЛНУ ім. Івана Франка, 2001. – 124 с

6. Барсов Ю. А. Вокально-исполнительские и педагогические принципы М. И. Глинки / Ю. А. Барсов. – Л.: Музыка, 1968. – 78 с.

7. Бернд Вайкль. Пение и прочем умении / Бернд Вайкль. – М. : Аграф, 2002. – 224 с.

8. Васенина К. В. Правильное произношение слова как важнейший фактор в пении : [Метод. пособие по вокалу для преподавателей музыкальных училищ] / К. В. Васенина. – М., 1962. – 15 с.

9. Варламов А. Полная школа пеня / А. Варламов. – М., 1953. – 106 с.

10. Вартанян И.А. Звук-слух-мозг. / И. А. Вартанян. – Л. : Наука, 1981. 11. Вербов А. Техника постановки голоса / А. Вербов. – М., 1961. – 150

12. Вишневская Г. Галина. История жизни / Галина Вишневская. – М. : Новости, 1991. – 525 с.

13. Виардо-Гарсиа П. Час управжнений, экзерсисы для женского голоса / Полина Виардо-Гарсиа. – М., 1957.

14. Воспитание и охрана детского голоса / [под ред. В. А. Багадурова]. – М. : АПН РСФСР, 1953. – 72 с.

15. Вопросы вокальной педагогики : сб. статей / [под ред. В. А. Багадурова]. – Вып. 4. / Сост. В. Л. Чаплина. – М. : Музыка. 1969. – 230c

16. Гнидь Б. П. Історія вокального мистецтва : метод. посібник / Богдан Пилипович Гнидь. – К. : Вид-во НМАУ ім. П. Чайковського, 1997. – 320 с. – ISBN 966-7236-05-6.

17. Голинський М. Т. Спогади / М. Т. Голинський ; [передн. сл. та передм. С. Д. Козака]. – К. : Молодь, 1993. – 368 с.

18. Голубєв П. В. Поради молодим педагогам-вокалістам. Серія „Музиканту-педагогу” / П. В. Голубєв. – К. : Муз. Україна, 1983. – 61с.

docx
Додано
31 березня 2020
Переглядів
4169
Оцінка розробки
Відгуки відсутні
Безкоштовний сертифікат
про публікацію авторської розробки
Щоб отримати, додайте розробку

Додати розробку