Методичні рекомендації до проведення теоретично-практичної конференція "Медики та медицина в житті Т.Г.Шевченка"

 

 

 

 

 

 

 

Науково-практична конференція

Медики та медицина в житті та творчості Тараса Григоровича Шевченка

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

План проведення конференції

1.                   Привітальне слово організаторів. Тема, мета, завдання конференції (Іщенко)
2.                   Психосоматичні сосбливості захворювань Шевченка (Глинянська).
3.                   Захворювання Тараса Шевченка  та їх вплив на здоров'я (Іщенко)
4.                   Видатні медичні світила в житті Тараса Шевченка (Клікушина)
5.                   Тема медицини в творчості поета (Джеманова)
6.                   Клінічний діагноз хвороби Т.Г.Шевченка та причина смерті (Покрищенко)
7.                   Диспут «Чи могла б сучасна медицина продовжити життя видатного генія і на скільки?)

Хід конференції

(слайд 1 «Серце моє трудне, що в тобі болить»)

Привітальне слово організаторів. Тема, мета, завдання конференції (Іщенко)

(Відео 1)

Наукове вивчення життя, творчості та багатогранної діяльності Тараса Шевченка, а також його місце в історії та світовому літературному процесі – предмет постійної уваги істориків та науковців. Сьогодні ми доторкнемося до постаті цієї визначної особистості крізь призму медицини, адже, досліджуючи спадщину поета досить чітко простежується медична тематика в його житті та творчості.

Тарас Шевченко прожив дуже мало - всього 47 років. Фатальний період його хвороби, що спричинилася до смерті, припадає на кінець I860 - початок 1861

Про життя і творчість геніального українського поета написано надзвичайно багато. Проте медичні аспекти його біографії висвітлені ще недостатньо. Багато фактів з історії хвороби поета - маловідомі та мало досліджені. До того ж не обходиться без суперечливого і дискусійного. А дуже важливо було б знати: чому так рано помер наш геній?

Яка саме хвороба стала причиною його смерті?

Тодішня офіційна версія та назва причини смерті Тараса Шевченка - во­дянка ("водяная болезнь). У сучасній міжнародній класифікації хвороб такого діагнозу не існує. Найімовірніше тут може йти мова про синдром якогось конкретного захворювання. Маємо враховувати той факт, що з того часу пройшло майже півтора століття (139 років), і тодішні діагностичні та лікувальні можливості медицини були надзвичайно обмежені.

Головне завдання цієї конференції - проведення експертної оцінки історії хвороби Тараса Шевченка, з’ясування основного захворювання та причини смерті поета, - тобто встановлення більш-менш точного діагнозу, а також згадаємо тих видатних світил медицини, з якими був знайомий поет, які його лікували.

Психосоматичні сосбливості захворювань Шевченка (Глинянська).

При з’ясуванні суті хвороби в медицині важливо враховувати родинну спадковість. Часто буває, що від батька, діда, прадіда або по материнській лінії нащадкам передаються якісь хвороби.

З біографії Шевченка достовірно відомо лише одне, що його мати померла тоді, коли Тарасові було всього дев'ять років, а батько - на два роки пізніше. Можливо, тут є якийсь причинний зв’язок, якщо вони померли майже одне за одним та ще й у порівняно молодому віці. Але в літературі немає ніяких відомостей, від якої саме хвороби обірвалося ще досить молоде життя Шевченкових батьків. Очевидне тільки те, що Тарасові бать­ки померли у 39-44 - річному віці, залишивши круглими сиротами своїх дітей.

Українцям тільки здається, що про Тараса Шевченка ми знаємо все. Насправді, таємницю його феномену й досі не розгадано. Ніхто і ніколи не замислювався, чому рідний батько Тараса Шевченка позбавив свого сина спадку і чому ім’я матері Катерини було виправлено у церковній книзі Моринців. Якщо спиратися на запис церковної книги, то матір’ю Тараса Шевченка була зовсім не Катерина, а дружина Григорія Шевченка — Агафія, яка померла відразу ж після пологів. Отже, хлопчика виховувала не рідна матір. За свідченням психолога Ольги Вержиківської, яка, проаналізувавши творчість і життя поета, зробила висновок, що Шевченко пережив глибоку психологічну травму ще у дитинстві. Були ранні розриви з матір’ю, які впливали на життя – програвання катастрофічних моделей. До речі, малюнка матері у художній спадщині поета не було.

В юридичній практиці існує поняття про, так зване, "пасивне вбивство". Цим методом дуже часто користувався такий винахідливий екзекутор, як цар Микола І. Він міг не лише знищувати своїх супро­тивників на шибеницях, як було зроблено з п’ятьма декабристами, а й дуже часто гноїв вільнодумців у казематах, у Сибіру, в солдатах.

До випадку з Шевченком деспотичний імператор уже мав кривавий досвід розправи над поетом О.М.Полежаєвим, який був замучений солдатчиною і помер від туберкульозу в 1838 році.

А за особисту образу в поемі "Сон" розлючений цар Микола задума те саме зробити з Т.Г.Шевченком - знищити зухвалого по- ета-малороса повільною смертю на засланні, у солдатах. На догоду жорстокому імператору придворні судці позбавили Тараса Григоровича всіх прав і постановили вислати його у далеку солдатчину, "поручив начальству иметь строжайшее наблюдение дабы от него ни под каким видом не могло выходить возмутительных и пасквильных сочинений" (4, с. 1ЗО). Але російський деспот розцінив цей вирок занадто слабким і власноручно дописав свою варварську резолюцію: "Под строжай­ший надзор и с запрещением писать и рисовать". Таким чином, з важ­кої руки царя-тирана до фізичних страждань поета додавались ще більш жорстокі - моральні... З цього приводу знедолений Т.Г.Шевченко пи­сав: 'Трибунал под председательством самого сатаны не мог бы про­извести такого холодного, нечеловеческого приговора"(5, с.94).

Жорстока помета і задумана царем методика знищення непокірно­го поета-малороса швидко дала свої результати. Уже через шість місяців заслання Т.Г.Шевченко був доведений до відчаю не лише важкою та принизливою солдатською муштрою, але й нападами ревматизму. У листі до А. Лизогуба від 11 грудня 1847 року він виливав свій біль та жаль такими гіркими словами: "А ночі, ночі! Господи, які страшні та довгі!... та ще й у казармах ...єйбогу з нудьги одурію. "(1, III, с.294). В інших листах до друзів Тарас Григорович постійно згадував про гіркудати спали богатирським сном, а Т.Г.Шевченко не переносив хропіння та гіркого смороду солдатського поту і за­паху махорки. Думи насувалися, як чорні хмари. Мучила ностальгія за минулим та страх перед майбутнім...

Поетові хотілося жити й працювати в рідній Україні, об- лаштувати особисте життя: одружитися, мати сім’ю, діточок... Так ні - прийшло лихо: арешт, заслання, заборона писати спід час ревматизму). . й малювати. Неважко уявити собі цю жах­ливу ситуацію, коли людина всю ніч не спить, а на ранок її знову чекає приниз­лива солдатська муштра та дошкуляють хвороби: ревматизм, цинга, погіршення зору, головний біль... Якщо ж хтось із офіцерів надокуч­ливо цікавився у поета, за яку саме провину його вислано в солдати, він змушений був відповідати чітко, згідно зі статутом: "За написание возмутительных стихов",тобто так, як було записано у вироці царсь І без того було і ірко на душі у поста, а тут своєю надокучливою цікавістю начальство лізло в душу, так би мовити, сипало сіль на Шевченкові рани, - торкалося до них брудними пальцями.

На солдатських автопортретах перших місяців і років заслання видно разючі переміни у зовнішньому вигляді поета. Перед нами мало схожий на себе Шевченко-солдат: хворобливий, засмучений, при­гнічений, худий, блідий, лисіючий. Він уже виглядав значно старшим за свої 33-34 роки. І власноручний напис відчаю під останнім авто­портретом: "Чи довго ше мені в оцій незамкнутій тюрмі, понад оцим нікчемним морем, нудити світом?"

Медичний психологічий досвід показує, що людина завжди нор­мально переносить лише перехід від гіршого стану до кращого, скаж­імо, від злиднів до достатків, від буденного життя до слави і багат­ства, ніж навпаки. Зміни ж на гірше здебільшого сприймаються дуже болісно - як драма, і навіть як трагедія. Не кожен здатний спокійно перенести це потрясіння, стрес, виникнення комплексу неповно­цінності. В такій ситуації Т. Шевченко боявся з нудьги одуріти, а О.Радиіцев, наприклад, не витерпів несправедливості, впав у депре­сію і покінчив життя самогубством. Причому ця трагедія з автором "Путешествия из Петербурга в Москву" сталася вже на волі, колийому здалося, що назрівала нова хвиля покарання.

Випадок з Шевченком - не просто погіршення умов життя по­ета та відсутність комфорту. Насправді це щось набагато страшніше, оскільки тривала каторга порад з абсолютною забороною творчої діяль­ності могли призвести до виникнення невротичних реакцій, депресії та проявів самокритикиТарас Григорович усі десять років каторги мужньо ніс свій важкий хрест і твердив одне й те саме: “Караюсь, мучуся... Але не каюсь!" Поет не зрадив цього правила і тоді, коли вийшов на волю і перебував під пильним наглядом поліції Як відомо, у період заслання серед друзівТараса Григоро­вича було чимало лікарів, які непогано лікували так звані тілесні хвороби (ревматизм і цингу), але вони, як медики, практично нічого не зробили для лікування душевних хвороб поета: неврастенії, без­соння, виснаження центральної нервової системи, які він називав іпохондрією, "нудити світом".

У вже згаданому листі до В.Григоровича Т.Шевченкоособливо скрушно скаржився на свої моральні біди та проблеми: "Силы и нрав­ственные и физические мне изменили, ревматизм меня быстро разру­шает. Но что в сравнении болезни тела с болезнью души, с той страш­ной болезнью, что зовётся безнадёжностью" Як бачимо, Тарас Григоро­вич найбільш страшною хворобою вважав незагойні душевні рани, викликані безнадійністю свого становища. Адже цар-тиран одним роз­черком пера поклав хрест на творчості поета, - загнав його в глухий кут... Довічна солдатчина та ще абсолютна заборона писати і малюва­ти для Т.Шевченка, наділеного кипучою енергією до творчості, була рівнозначною моральній катастрофі, при якій він почував себе обез­криленим птахом. Дуже прикро, що ці "душевні хвороби" не були вра­ховані лікарями, і саме тому йому не надавалося відповідної допомо­ги. Зрозуміло, що в ті часи на озброєнні медицини не існувало сучас­них заспокійливих та снодійних засобів. Але, за великим рахунком, 42 кожен лікар повинен бути психологом, вміти лікувати душевні рани, впливати на загальний стан хворого магічною силою слова, зокрема, заспокоїти його, вселити віру в обов'язкове одужання...

З цього приводу старогрецький філософ Платон цілком резонно стверджував: "Не можна лікувати тіло, не лікуючи душу. "

Згідно з відомою формулою життя: щастя людини залежить, в основному, від двох факторів: роботи і сім'ї. Якщо одна з цих складо­вих частин відсутня, зокрема сім’я, то щастя стає неповним, одно­бічним і навіть нефізіологічним. А це, як правило, відбивається в пер­шу чергу на моральному стані, а також на здоров'ї одинокої людини. У медичній статистиці не бракує фактів про те, що самотні люди живуть значно менше, ніж сімейні.

Звичайно, Т. Шевченко, як поет і художник, був надзвичайно щасливий, коли займався улюбленою справою, - до тих пір, поки йому не було заборонено писати й малювати. Але для повного щастя, у відповідному віці, людина повинна жити нормальним сімейним жит­тям. Якщо ж цього не відбувається- з якихось причин (у випадку з Шевченком - це заслання), то з погляду медицини це розцінюється, як порушення біологічної рівноваги в організмі людини, а значить - як шкідливий фактор. Для здорового організму сімейна гармонія між чоловіком і жінкою обов'язкова. Продовження роду - основний закон природи. Не випадково, австрійський учений З.Фрейд розглядав ста­теве життя і сім'ю, як дуже важливі фактори у комфорті душі та тіла,

і цим самим пояснював не лише вчинки та поведінку тієї чи іншої

Загальновідомо, що Тарас Шевченко від природи був щедро обдарований не лише унікальним талантом, а й привабливими зовнішніми та фізичними даними. Тож невипадково у молоді роки в колишнього кріпака закохувалися дівчата і навіть княжна Варвара Рєпніна. Але молодий Тарас не квапився з одруженням.

Перша надія Т.Шевченка одружитися з юною актрисою Катериною Піуно- вою у Нижньому Новгороді закінчилася повним фіаско і принесла опальному поетові глибоке душевне потрясіння. Відмова юної особи обпалила пекучим вогнем і без того змучене й зболене серце Тараса Григоровича. Лише від'їзд до Москви перервав його важку муку...

У Петербурзі знайомі радили поетові вибирати наречену серед панянок і мішанок, а знедолений Шевченко зупиняв свій вибір на особах такого ж кріпаць­кого походження, як він сам, і бажано українками. Другою дівчи­ною, з якою мав намір одружитися Тарас Григорович, була наймич­ка названого брата Варфоломія, Харита Довгополенко. Переговори про це сватання відбувалися через листування з Варфоломієм, але Харита також не погодилася виходити заміж за "старого та лисого дядька" і невдовзі після того одружилася з сільським хлопцем. Це ста­ло ше одним ударом долі, який не сприяв і без того зруйнованому здоров'ю Т.Шевченка.

Проте найбільш принизливим і бо­лючим було останнє сватання поета до Ликери Полусмакової, не зовсім серйоз­ної дівчини-служниці Карташевських, з якою справа дійшла до заручин і купівлі весільних подарунків. Причому все це суп­роводжувалося неприємними пересудами, а в кінці-кінців закінчилося черговим роз­ладом і ще однією моральною травмою, яка остаточно підірвала фізичне здоров’я поета. Треба було мати залізні нерви та кам’яне серце, щоб пережити все це.

Таким чином, останні роки Т.Шев­ченка були отруєні майже постійними не­приємностями, пов'язаними з його відчайдушними, але невдалими спроба­ми, хоч як- небудь влаштувати своє сімей­не життя. Якщо розглядати всі три випадки невдач Т.Шевченка з од­руженням, то звертає на себе увагу велика різниця в роках між ним і тими особами, з якими він хотів поєднати свою долю. Можливо, це була основна помилка поета. А швидше всього - це було результатом несприятливого збігу обставин. Адже відомо, наскільки серйозним і відповідальним є вибір супутниці життя, навіть у молодому віці. Але для Т.Шевченка, який втратив кращі роки у солдатчині, можливості вибору дружини були надзвичайно обмежені, мінімальні, особливо в умовах Петербурга

На основі проведеного аналізу спогадів сучасників, вивчення листів та щоденника Т.Г.Шевченка можна прийти до остаточного висновку, що основною хворобою Тараса Григоровича був ревматизм і його ускладнення. Ця патологія прослідковується у поета впродовж

рювання був простудний фактор на тлі неймовірно важких умов зас­лання і пов’язані з цим моральні та фізичні страждання поета. Серед факторів ризику, які послаблювали організм Т.ГЛЛевченка, була ро­бота з шкідливими кислотами в сирому та холодному приміщенні

в’язаних з палінням тютюну та схильністю до алкоголю.

рений Тарас Григорович прибув до Оренбурга і проспав усю ніч на підлозі в ордонансгаузі та ще й відчув легкі прояви пропасниці... Друзі слушно радили тоді поетові лягти влазарет, і дуже шкода, що Т.Г.Шев-

А далі ревматизм розвивався за класичною схемою з характер­ними загостреннями та пригасаннями процесу, які в медицині прий- і і неактивними фазами хвороби, - атаками ігли відбуватися під виглядом простуди, "паро-

Після повернення з заслання до Петербурга вологий та холод­ний клімат північної столиці став для Шевченка-ревматика абсолют­ному етапі хвороби настала пов печінки досягнув термінальної стадії.

Таким чином, у кінцевому результаті Шевченк вже запрограмована на неминучу смерть. Як з’ясувалося, на 47-річному віку Тараса Григоровича було багато різних хвороб, переважна більшість яких мала простудний ха­рактер і могла створити передумови для розвитку ревматизму будь- коли, навіть ще до заслання. Дуже серйозними та небезпечними були інфекційні захворювання, черевний та висипний тиф, від якого час­то гинули люди, а життя поета теж трималося на волоску... До смер­тельно небезпечної хвороби необхідно також віднести захворювання 1845 року, яке стало поштовхом до написання "Заповіту". Доля зберег­ла Шевченкові життя тоді, коли він разом М.І.Костомаровим узимку

1846.                     року вночі проламався на льоду Дніпра і ледь не загинув у кри-

Проте найбільш згубним і фатально небезпечним для здоров’я Тараса Григоровича слід вважати період заслання та набутий там рев­матизм, який потім, в умовах вогкого й холодного клімату Петербур­га, призвів до повного руйнування серця, а відтак і смерті Т.Г.Шев-

3 історії медицини і літератури відомо багато прикладів, коли видатні письменники йшли в небуття через ревматизм та його уск­ладнення. Від аналогічної хвороби на каторзі, в холодному Сибіру, помер на 39-му році життя талановитий український поет-револю- ціонер Павло Грабовський, який - дозволимо собі це припущення - за кращих умов міг би дорости до рівня ще одного генія української літератури.

У порівнянні з П.Грабовським доля до Тараса Григоровича була більш милосердною, можливо, тому, що Т.Г.Шевченко потрапив у порівняно теплу кліматичну зону заслання і до того ж отримав шанс вирватися на

Захворювання Тараса Шевченка  та їх вплив на здоров'я

Які захворювання переніс поет у дитинстві?

Відповісти однозначно на не питання неможливо.

Очевидно, як більшість дітей того часу. Тарас у дитинстві міг перехворіти всіма віковими інфекційними захворюваннями: кір, скарлатина, дифтерія, коклюш, свинка. Цілком можливо, що він також переніс натуральну віспу, бо деякі автори відзначали у Тараса Григоровича рябувате обличчя. А це могло бути лише наслідком перенесеної натуральної віспи. У минулому ця хвороба була звичайним явищем і починалася переважно з дитинства або в юнацькому віці. Як відомо, в ті часи ніяких щеплень проти дитячих інфекційних захворювань не робилося, тим більше для сільських жителів-кріпаків. Проте всі дитячі інфекції належать до категорії високо контагіозних захворювань. Досить було одній дитині захворіти, як починалася епідемія.

Перша шевченкова хвороба 1817 року збігається з тим часом, коли видатні діячі культури Петербургу, К.Брюллов,  В.Жуковський вирішували питання про звільнення від кріпацтва молодого поета.

Наведені факти свідчать про наявність у 23-річного Тараса дуже важкої хвороби, яка супроводжувалась двотижневою гарячкою та втратою свідомості впродовж восьми днів, коли життя юнака було на межі смерті. Але ці дані нічого не говорять про діагноз - назву недуги. Якщо враховувати пору року (березень-квітень) у холодному Петербурзі, то це могло бути, скажімо, якесь важке простудне захворювання, наприклад, запалення легенів (пневмонія). Не виключена можливість інфекційної хвороби, для якої більш характерна така висока температура та кількаденна втрата свідомості.

28 травня 1837 рік, 4-а лінія Васильєвського острова (Санкт-Петербург). Художник Іван Сошенко схвильовано ходив по кімнаті, очікуючи свого протеже. На ту пору він навчався на 3-му курсі Академії мистецтв та був старшим за Шевченка на сім років. Нещодавно умовив Василя Ширяєва відпустити Тараса Григоровича на тиждень до себе на квартиру, пообіцявши за це намалювати портрет Ширяєва. А отже, тепер він повністю відповідає за цього юнака. Позавчора Шевченко попрощався з ним, при цьому не повідомивши, куди він піде. У Літньому саду його не було; вчора ходив до Ширяєва, де теж він не з’явився. Сошенко не знав, про що думати, до кого звертатися — вже третій день, а Тарас все ще не повернувся. За вікном справді було прохолодно. Зима та весна 1837 року в Петербурзі були суворими. Вже сутеніло, коли раптом відчинилися двері квартири Івана Сошенка — на порозі стояв змарнілий, ледь притомний Тарас. Його очі світилися тривогою, обличчя було блідим, одежа брудна та розшарпана, здавалося він ось-ось звалиться з ніг. Сошенко кинувся до нього…

Тож, після короткої розмови, зрозумівши, що його протеже серйозно занедужав, Сошенко відразу відіслав двірника за приватним лікарем і хорошим знайомим О.С. Жидовцевим, котрий мешкав неподалік, а сам, тим часом, заходився роздягати хворого і вкладати його в ліжко. Лікар не забарився. Заскочивши до кімнати, Олексій Сергійович відразу взявся оглядати пацієнта. «Жидовцев пощупал у него пульс и посоветовал мне отправить его в больницу», — розповідається від імені Сошенка у повісті «Художник». Іван Максимович неохоче сприйняв пораду лікаря, але той почав наполягати: «Потому, что горячку при ваших средствах дома лечить опасно». Сошенко розумів, що лікарня обійдеться не дешево, але, поряд із цим, лікувати хворого самому теж не можна — це занадто небезпечно. Тому Іван Максимович зважив на поради Жидовцева: «и в тот же вечер отвез своего бедного ученика в больницу Св. Марии Магдалины, что у Тючкова моста».

У Петербурзі періодично лютували епідеміїі інфекційних захворювань.

Т.Г.Шевченко знову серйозно захворів - на цей раз важким тифом, від якого тоді практично не існувало ні засобів профілактики, ні методів лікування.

Повідомлення 1Слайд (Тиф)

•                   Тиф - це

Слайд (автопортрет)

У всіх виданнях цей автопортрет Т.Г.Шевченка датується початком 1840 року, а це означає, що він написаний відразу після виснажливої хвороби. Якщо уважно його розглядати, то видно змучене тифом худорляве гарне обличчя молодого поета: запалі сумні очі, загострені риси...

А тим часом наш герой уже восьмий день як не приходив до тями. Він лежав непорушно, обличчя палало від нестерпного жару. Наступного дня Іван Сошенко вкотре відправився до лікарні св. Марії Магдалини, аби провідати свого протеже. Він ішов вулицею, з тривогою та жалем озираючись довкола, звернув до Тучкового мосту. Можливо, йому здавалося, що він більше не побачить Тараса Григоровича живим. Сошенко зайшов до лікарні, підійшов до палати, і, відчинивши двері, застиг на місці — Шевченко отямився. Іван Максимович наблизився до знесиленого пацієнта, усміхнувся, щоб підбадьорити його. Але той лише пильно та сердечно поглянув на Сошенка, хотів щось промовити, але не зміг, хотів проcтягти руку — і на це теж не вистачило сили. З очей молодого поета полилися сльози.

Вражений цим, Іван Максимович вийшов із кімнати, аби не ускладнювати обстановку. У коридорі зустрів чергового лікаря, запитав його про Шевченка. У відповідь почув, що все вже позаду, молоде здоров’я «взяло верх» над хворобою. «Успокоенный добрым медиком, я пришел к себе на квартиру. Закурил сигару, сигара как-то плохо курится, я бросил ее. Вышел на бульвар. Все что-то не так, все чего-то недостает для моей радости».

Минали дні… За тиждень по тому Тарас Григорович уже міг ставати на ноги, але це не особливо тішило хлопця. Шевченко похмуро ходив по кімнаті, тримаючись рукою за ліжко. Повертатися до В. Ширяєва у нього не було сенсу: його давній товариш по ремеслу Ф.Л. Ткаченко пішов зі служби ще у 1834 р. і вже три роки як навчається у Академії мистецтв, до того ж чотирирічний термін перебування у Ширяєва для Шевченка минув. З думкою про повернення до поміщика Енгельгарда юнака кидало в жар. Тоді він ще не знав, що десь там, у будинку Карла Брюлова готується портрет В.А. Жуковського, який згодом продадуть імператорській родині за 2500 руб. — саме такою буде ціна волі кріпака Тараса Шевченка.

Страх за своє майбутнє підсилювався щоденною нудьгою. Спраглий мозок майбутнього мислителя жадав усе нових і нових знань, страшенно хотілося читати. Іван Сошенко систематично відвідував хворого друга і, незважаючи на заборону лікарів «говорить с ним об отвлеченных предметах», читав йому «Перспективу» А. Дюрера, аби хоч трохи розважити юнака. Загалом, у лікарні Св. Марії Магдалини Тарас Григорович Шевченко пробув до середини червня. Хоча сам Шевченко у «Художнику» про цей період висловлюється: «несколько дней», однак, слід пам’ятати, що під час підготовки своєї автобіографічної повісті її автору було далеко за сорок і він уже міг не пам’ятати точний термін перебування у петербургській лікарні, або ж, взагалі, зважив зайвим вдаватися до деталей у своїй повісті.

Таким було перше лікування Тараса Шевченка у Петербурзі. Хто зна, чи вижив би наш герой в іншій, менш престижній на той час, лікарні. Або, що б сталося з Тарасом Григоровичем, якби Сошенко, нехтуючи порадою лікаря О.С. Жидовцева, взявся лікувати його в домашніх умовах. На щастя, цього не трапилося. З тих пір Шевченко почав дуже стежити за своїм здоров’ям, завжди боявся простудитися. «Діамантом у кожусі» називали його сучасники. Цікавою, у даному випадку, є відома фотографія Тараса Шевченка у колі своїх друзів — Г. Честахівського, братів О. та Л. Лазаревських та П. Якушкіна, — зроблена А. Деньєром у 1859 році. На цій фотокартці не можна не помітити, що оточення Шевченка одягнене у весняні фраки, коли сам поет сидить у розстібнутому кожусі. Ось таким обережним був наш поет.

Та все ж він вижив, не знаючи, що цей тяжкий недуг стане першим у черзі наступних хвороб, остання з яких — водянка — таки зведе українського пророка в могилу 10 березня 1861 року.

Про певне нездужання у Т.Г.Шевченка в 1845 році, під час його перебування в Україні, згадує А.Козачковський: "В жовтні того ж року Шевченко приїхав до мене знову, хворий, і прожив у мене біля двох місяців". Про яку саме хворобу тут іде мова, - ні слова, хоч автором цих рядків був лікар, який міг би внести ясність у це питання.

Якщо звернути увагу на слова "знову, хворий", то постає питання: а коли саме поет був хворий перший раз? І в чому саме полягала ця хвороба в обох випадках? Таких свідчень у літературі немає. У цьому ж тексті спогадів А.Козачковського знаходимо лише такий по­передні й запис: "В серпні цього року він несподівано відвідав мене в Переяславі, проживши в мене два тижні" Можна вважати, що саме тоді Тарас Григорович хворів перший раз. Але як саме це було та в чому проявлялася хвороба, невідомо, в мемуарах про це - ні слова. Є лише описи того, як гарно й щасливо вони проводили час.

Про цей самий випадок хвороби пише особисто Тарас Григорович у листі до А. і Н.Родзянків (23 жовтня 1845 p.): "Ястрашно просту­дился, едучи с Хорола, и верите ли, что знаменитый Миргород не имеет ни врача, ни аптеки, а больница градская красуется на глав­ной улице...

Чи не про ту саму хворобу, незадовго до того перенесену Т.Г.Ше- вченком, згадує О.С.Афанасьєв-Чужбинський: "Одного разу заїхав він до мене неждано перед маслиною - блідий і з поголеною головою після недавньої гарячки. Тоді він постійно носив чорну оксамитову шапочку. Я /і не знав, шо він хворий лежав за кілька версту Переяс­лавському повіті". У зв’язку з цією шапочкою в Ніжині у Т.Г.Шевченка була деяка неприємність, про яку далі писав О.С. Афанасьєв- Чужбинський: "У четвер ми пішли на зібрання. Тут трапилась така пригода. Хтось з начальствующих осіб не хотів було впустити Шевченка на тій підставі, шо той був в оксамитовій шапочці" (2, с.106).

Якшо розглядати в комплексі мемуари А. 0. Козачковського, дані про застуду з листа Т.Г.Шевченка до А. і Н.Родзянків, обставини на­писання "Заповіту", а також спогади О.С.Афанасьєва-Чужбинсько- го, то можна думати про одну і ту ж затяжну й важку хворобу, яка з загостреннями і поліпшенням стану тривала з осені 1845 до початку

1847.                     року.

Як завжди, постає питання: яка ж це була хвороба? Напевно, вона була серйозною, якщо супроводжувалась високою гарячкою та випаданням волосся, у зв’язку з чим довелося поголити голову... Су­дячи з наведених фактів, Тарас Григорович у той час міг хворіти на висипним тиф. при якому буває така висока температура та випадає волосся... Категорично стверджувати про це не можна, але, напевно, ця гіпотеза найбільш близька до істини. При цьому враховуємо опри­люднені дані про те, що Шевченко вже хворів тифом у кінці 1839 року. Але медицині відомі два види тифу: черевний та висипний. Вони викликаються різними збудниками, мають різні шляхи передачі та несхожу клінічну картину. До того ж кожний із них закінчується спе­цифічним імунітетом. Отож, цілком імовірно, що в 1839 році ТарасГригорович міг хворіти, наприклад, черевним тифом, а в 1845 - ви-

А як тоді розцінювати фразу Т.Шевченка про те, що він "страшно простудило.г”? Напевно, поет міг сприйняти появу сипнотифозної лихоманки за простуду, або все дійсно так і почалося з застуди, до якої потім приєднався тиф з характерною для нього лихоманкою, випаданням волосся, пригніченим станом центральної нервової систе­ми, - страхом смерті та відомими мотивами написання "Заповіту»

Простудних факторів у житті Тараса Григоровича було багато. Всі воші по-різному, але, можливо, не завжди відразу негативно впливали на здоров'я поета. Як згадує М.І.Костомаров, коли вони в лютому 1847 року разом з Т.Г.Шевченком поверталися з Броварів до Києва, то при переїзді по замерзлому Дніпру потрапили в біду, яка могла закінчитися для них трагічно. Це сталося вночі. їх візник, Хома, втемряві збився здороги... "Як верталися вночі..., - писав М.І.Косто­маров, - лід підламався під нами і ми врятувалися якимось чудом, але промочили собі ноги по коліна. Ця ванна для ніг пройшла без наслідків, тому що. прибувши до Києва, ми зігрілися звичайним русь­ким засобом - пляшкою рому з чаєм"(2, с. 159).

Після всього пережитого М.І.Костомаров згадує про це нещас­тя ніби жартома. А насправді їх обох врятувало від неминучої смерті лише те, що лід проламався десь при березі, на мілині... Проте після цієї неприємної пригоди ще залишалася велика небезпека простуди, бо з промоклими у крижаній воді ногами, в лютневу ніч, від Дніпра до центру міста ще треба було доїхати, щоб вдома зняти все мокре й зігрітися. Але, як бачимо, прямих негативних наслідків для здоров’я не сталося. Молодий організм Т.Г.Шевченка тоді впорався з небезпе­кою.

Проте хто знає, чи не послужить цей нещасний випадок з різким переохолодженням ніг у найближчому майбутньому стартовим чинни­ком для розвитку ревматизму, клінічна картина якого, при відповід­них обставинах, проявиться вже за кілька місяців, тобто з перших днів заслання поета.

Якщо прискіпливо вивчати всі відомі випадки нездужання Та­раса Григоровича, то треба врахувати також "слабкі прикмети пропасниці" (2, с.250), які відчув поет у червні 1847 року після над­звичайно далекої дороги з Петербурга до Оренбурга - в солдатчину. Незважаючи на літню пору, дала про себе знати велика перевтома на тлі виснажливої дев’ятиденної дороги, безсоння та різкої зміни кліма­ту... А ше така деталь цього моменту: "Жандарм привіз його вночі, прямо в орлонансгауз, де Шевченко в прихожій проспав всю ніч на підлозі" (2, с.250). Тут можна було підхопити будь-яку хворобу, як воно і сталося насправді.

На перший погляд, складається враження про незначне незду­жання, з яким молодий організм поета начебто дуже легко впорався. Але якщо враховувати пережите Шевченком, а також велике мо­ральне потрясіння, пов’язане з арештом, утриманням у вологих казе­матах Третього відділення, допитами й невтішною перспективою солдатчини, і поспішну далеку 2110-кілометрову дорогу з її незруч- ностями та проблемами, - все це не проста річ. Для біди багато не треба: досить перевтомленій людині переспати одну ніч на підлозі, щоб дістати запалення легень, сухоти чи ревматизм, і, таким чином, остаточно підірвати своє здоров’я або значно послабити організм.

Немає диму без вогню. З хворобою так буває дуже часто: з незнач­ної дрібниці може розгорітися велике нещастя. Саме так, з отих "слаб­ких прикмет пропасниці", у Т.Г.Шевченка дійшло до ревматизму. Невипадково сам поет звертав увагу на цей факт: "Нездужаю з того дня, як привезли мене в цей край"(I,III, с.297).

Уже через шість місяців заслання в листі до М.Лазаревського віл 20 грудня 1847 |юку Тарас Григорович скаржився на досить серйозні проблеми зі своїм здоров’ям: "... опріче всіх лих, шо душу катують, - Бог покарав мене ще й тілесним недугом, занедужав я спершу ревма­тизмом, тяжкий недуг, та я все-таки потроху боровся з ним, а лікар,; спасибі йому, трохи помагав, і те, що я прозябав собі хоч у поганій,} та все-таки вольній хатині, так бачите... положили за благо леревестя мене в казарму. До люльок, смороду й зику став я трохи привикать, і; тут спіткала мене цинга лютая... Так мені тепер тяжко, що якби не! надія хоч коли-небудь побачить свою безталанную країну, то благлі би Господа о смерті..."(I, III, с.295).              Таким чином, Т.Г.Шевченко був доведений до відчаю не лише через неволю, а тому, що його почали переслідувати хвороби ревма­тизм і цинга - вічні супутники каторги. Причому сам Тарас Григоро­вич відносив ревматизм до тяжкої недуги, як воно tнасправді. На щастя поета, той ревматизм надовго пригасне, вступить у так звану неактивну фазу, але він себе проявить у майбутньому, в новій катас­трофічній формі, з пошкодженням і декомпенсацією серця. І це ста­неться тоді, коли Т.Г. Шевченко вже буде на волі, але потрапить у несприятливі умови холодного та вогкого клімату Петербурга.

Ще раз Тарас Григорович згадує про ревматизм у листі до АЛи- зогуба від І лютого 1848 року, тільки вже ніби в минулому часі: "Одне те, шо недуга і безнадія давить серце, а друге - нездужаю з того дня, як привезли мене в цей край, ревматизм, цингу перетерпів, слава Богу..."(I, III, с.297).

Цей лист дає інформацію про те, що поет захворів на ревматизм з того часу, як привезли його у солдатчину - в неволю... Якраз тут прослідковується причинний зв’язок між тим, що Тарас проспав усю ніч на підлозі, а перед тим ще мав "слабкі ознаки пропасниці". Таким є фактичний ланцюжок початку розвитку ревматизму.-

Усічні 1850 року в листі до В.А.Жуковського Тарас Григорович уже ¹ не згадує про ревматизм, а відчайдушно шукає захисту, молить домогтися дозволу малювати, нарікає на К.Брюллова, який міг би допомогти, але відвернувся від нього: "Яскорбут и казарменная жизнь совершенно разрушили моё здоровье. Для меня необходима была бы перемена климата; ноя на это не должен надеяться: рядовых, таких, как я, не переводят. Мне бы хотелось в кавказский корпус, и врачи тоже советуют; а меня посылают опять в Сыр-Дарью, потому только, что там расположен батальон, в котором я записан. Для моего здоро­вья этот поход самый убийственный: новые укрепления ещё не со­всем устроенные, плохая вода и жизнь самая однообразная. Если б можно было рисовать, я мог бы ее разнообразить, хоть самому грус­тно. Бога ради и ради прекрасного искусства, сделайте доброе дело, не дайте мне с тоски умереть!.." (1, III, с.306).

К. Брюллов і В.Жуковський свого часу брали активну участь у викупі молодого Тараса з кріпацтва, проте обидва вони нічого не могли вдіяти тоді, коли Т.Г.Шевченко потрапив на заслання і знову сподівався на їх допомогу. Але цих людей теж можна зрозуміти. Ма­лоймовірно,, щоб їх клопотання перед жорстоким царем могло призве­сти до пом’якшення долі опального поета. Швидше за все, вони на цьому грунті мали б тільки неприємності. До того ж саме в ці рокиУ листі до Бр.Залеського від 25 вересня 1855 року Т.Г.Шевченко відзначав ше один випадок якогось нездужання: "... а возвратись из Ханта-Бабы, выдержал порядочный пароксизм лихорадки, боялся, чтобы не продлилась, но теперь, слава Боту, ничего: как с гуся вода..." (I, III, с.345). Незважаючи на оптимістичний висновок про недовготри­валість нападу лихоманки, з медичного погляду є всі підстави думати про можливість чергової атаки ревматизму, а не про звичайну засту­ду М.Коломійченко та В.Горленко трактують цей випадок "пароксизму лихорадки"як малярію. Вони стверджують: "У1855році Шевченко захворів на виснажливу малярію... Це захворювання дедалі сильніше вражало серце поета"(4, с.90).

Швидше за все це твердження хибне, бо для малярії характерні періодичні напади лихоманки через рівні проміжки часу, - залежно від типу збудника: при триденній і тропічній малярії напади бувають через день або шодня, а при чотириденній - через два дні. Нічого подібного у Тараса Григоровича не було: "... слава Богу, ничего: как с . гуся вода"- на оптимістичній ноті закінчував поет.

Сучасні лікарі: терапевти, особливо ревматологи й кардіологи, дуже уважно ставляться до всіх випадків простуди чи навіть незнач­ного підвищення температури у хворих цієї категорії, так званих рев­матиків. Кожний "банальний" випадок нездужання обов’язково розг­лядається ними з погляду цієї хвороби. У разі підтвердження активної фази ревматизму вживаються термінові заходи до лікування

Напевно, саме за таким несприятливіш варіантом розвивався ревматизм у Т.Г.Шевченка. який почався з перших днів його заслан­ня. Як бачимо з листів Тараса Григоровича, писаних з Орської фор­теці, діагноз ревматизму

у нього був поставлений своєчасно і точно. Треба підкреслити, що гарнізонний лікар К.Б.Богословський вия­вився грамотним спеціалістом, якщо він з першого разу поставив правильний діагноз. У той час як петербурзькі лікарі, недбало збира­ючи анамнез, можливо, не враховували наявність у Т.Г.Шевченка ревматизму, який розвивався впродовж десяти років, - спочатку він був компенсований, потім став субкомпенсованим, а згодом дав по­вну декомпенсацію серця і ту водянку, яка призвела до смерті поета.

На солдатських автопортретах перших місяців і років заслання видно разючі переміни у зовнішньому вигляді поета. Перед нами мало схожий на себе Шевченко-солдат: хворобливий, засмучений, при­гнічений, худий, блідий, лисіючий. Він уже виглядав значно старшим за свої 33-34 роки. І власноручний напис відчаю під останнім авто­портретом: "Чи довго ше мені в оцій незамкнутій тюрмі, понад оцим нікчемним морем, нудити світом?"

 В юридичній практиці існує поняття про, так зване, "пасивне вбивство". Цим методом дуже часто користувався такий винахідливий екзекутор, як цар Микола І. Він міг не лише знищувати своїх супро­тивників на шибеницях, як було зроблено з п’ятьма декабристами, а й дуже часто гноїв вільнодумців у казематах, у Сибіру, в солдатах.

До випадку з Шевченком деспотичний імператор уже мав кривавий досвід розправи над поетом О.М.Полежаєвим, який був замучений солдатчиною і помер від туберкульозу в 1838 році.А за особисту образу в поемі "Сон" розлючений цар Микола задумав те саме зробити з Т.Г.Шевченком - знищити зухвалого поета-малороса повільною смертю на засланні, у солдатах. На догоду жорстокому імператору придворні судці позбавили Тараса Григоровича всіх прав і постановили вислати його у далеку солдатчину. Але російський деспот розцінив цей вирок занадто слабким і власноручно дописав свою варварську резолюцію: "Под строжай­ший надзор и с запрещением писать и рисовать". Таким чином, з важ­кої руки царя-тирана до фізичних страждань поета додавались ще більш жорстокі - моральні... З цього приводу знедолений Т.Г.Шевченко пи­сав: 'Трибунал под председательством самого сатаны не мог бы про­извести такого холодного, нечеловеческого приговора"

Жорстока помета і задумана царем методика знищення непокірно­го поета-малороса швидко дала свої результати. Уже через шість місяців заслання Т.Г.Шевченко був доведений до відчаю не лише важкою та принизливою солдатською муштрою, але й нападами ревматизму. У листі до А. Лизогуба від 11 грудня 1847 року він виливав свій біль та жаль такими гіркими словами: "А ночі, ночі! Господи, які страшні та довгі!... та ще й у казармах ...єйбогу з нудьги одурію. "В інших листах до друзів Тарас Григорович постійно згадував про гіркудати спали богатирським сном, а Т.Г.Шевченко не переносив хропіння та гіркого смороду солдатського поту і за­паху махорки. Думи насувалися, як чорні хмари. Мучила ностальгія за минулим та страх перед майбутнім...

Поетові хотілося жити й працювати в рідній Україні, облаштувати особисте життя: одружитися, мати сім’ю, діточок... Так ні - прийшло лихо: арешт, заслання, заборона писати й малювати. Неважко уявити собі цю жах­ливу ситуацію, коли людина всю ніч не спить, а на ранок її знову чекає приниз­лива солдатська муштра та дошкуляють хвороби: ревматизм, цинга, погіршення зору, головний біль... Якщо ж хтось із офіцерів надокуч­ливо цікавився у поета, за яку саме провину його вислано в солдати, він змушений був відповідати чітко, згідно зі статутом: "За написание возмутительных стихов",тобто так, як було записано у вироці царсь І без того було і гірко на душі у поста, а тут своєю надокучливою цікавістю начальство лізло в душу, так би мовити, сипало сіль на Шевченкові рани, - торкалося до них брудними пальцями.

На солдатських автопортретах перших місяців і років заслання видно разючі переміни у зовнішньому вигляді поета. Перед нами мало схожий на себе Шевченко-солдат: хворобливий, засмучений, при­гнічений, худий, блідий, лисіючий. Він уже виглядав значно старшим за свої 33-34 роки. І власноручний напис відчаю під останнім авто­портретом: "Чи довго ше мені в оцій незамкнутій тюрмі, понад оцим нікчемним морем, нудити світом?"

Таким чином, останні роки Т.Шев­ченка були отруєні майже постійними не­приємностями, пов'язаними з його відчайдушними, але невдалими спроба­ми, хоч як- небудь влаштувати своє сімей­не життя. Якщо розглядати всі три випадки невдач Т.Шевченка з од­руженням, то звертає на себе увагу велика різниця в роках між ним і тими особами, з якими він хотів поєднати свою долю. Можливо, це була основна помилка поета. А швидше всього - це було результатом несприятливого збігу обставин. Адже відомо, наскільки серйозним і відповідальним є вибір супутниці життя, навіть у молодому віці. Але для Т.Шевченка, який втратив кращі роки у солдатчині, можливості вибору дружини були надзвичайно обмежені, мінімальні, особливо в умовах Петербурга

На основі проведеного аналізу спогадів сучасників, вивчення листів та щоденника Т.Г.Шевченка можна прийти до остаточного висновку, що основною хворобою Тараса Григоровича був ревматизм і його ускладнення. Ця патологія прослідковується у поета впродовж

рювання був простудний фактор на тлі неймовірно важких умов зас­лання і пов’язані з цим моральні та фізичні страждання поета. Серед факторів ризику, які послаблювали організм Т.ГЛЛевченка, була ро­бота з шкідливими кислотами в сирому та холодному приміщенні

в’язаних з палінням тютюну та схильністю до алкоголю.

рений Тарас Григорович прибув до Оренбурга і проспав усю ніч на підлозі в ордонансгаузі та ще й відчув легкі прояви пропасниці... Друзі слушно радили тоді поетові лягти влазарет, і дуже шкода, що Т.Г.Шев-

А далі ревматизм розвивався за класичною схемою з характер­ними загостреннями та пригасаннями процесу, які в медицині прий- і і неактивними фазами хвороби, - атаками ігли відбуватися під виглядом простуди, "паро-

Після повернення з заслання до Петербурга вологий та холод­ний клімат північної столиці став для Шевченка-ревматика абсолют­ному етапі хвороби настала пов печінки досягнув термінальної стадії.

Таким чином, у кінцевому результаті Шевченк вже запрограмована на неминучу смерть. Як з’ясувалося, на 47-річному віку Тараса Григоровича було багато різних хвороб, переважна більшість яких мала простудний ха­рактер і могла створити передумови для розвитку ревматизму будь- коли, навіть ще до заслання. Дуже серйозними та небезпечними були інфекційні захворювання, черевний та висипний тиф, від якого час­то гинули люди, а життя поета теж трималося на волоску... До смер­тельно небезпечної хвороби необхідно також віднести захворювання 1845 року, яке стало поштовхом до написання "Заповіту". Доля зберег­ла Шевченкові життя тоді, коли він разом М.І.Костомаровим узимку

1848.                     року вночі проламався на льоду Дніпра і ледь не загинув у кри-

Проте найбільш згубним і фатально небезпечним для здоров’я Тараса Григоровича слід вважати період заслання та набутий там рев­матизм, який потім, в умовах вогкого й холодного клімату Петербур­га, призвів до повного руйнування серця, а відтак і смерті Т.Г.Шев-

3 історії медицини і літератури відомо багато прикладів, коли видатні письменники йшли в небуття через ревматизм та його уск­ладнення. Від аналогічної хвороби на каторзі, в холодному Сибіру, помер на 39-му році життя талановитий український поет-револю- ціонер Павло Грабовський, який - дозволимо собі це припущення - за кращих умов міг би дорости до рівня ще одного генія української літератури.

У порівнянні з П.Грабовським доля до Тараса Григоровича була більш милосердною, можливо, тому, що Т.Г.Шевченко потрапив у порівняно теплу кліматичну зону заслання і до того ж отримав шанс вирватися на

 

 

Видатні медичні світила в житті Тараса Шевченка

Скільки лікарів знав Тарас Григорович?

Чому так радо приятелював із ними?

Чи може лише лікувався у них?

Я спробую дати відповідь на ці питання, в хронологічному порядку.

У 1939 році під час перебування у Петербурзі завдяки впливу приватного лікаря Жидовцева хворого Шевченка прийняли до лікарні Св. Марії Магдалини без бюрократичної тяганини, як це зазвичай бувало.

За аналогією, лікарня Св. Марії Магдалини — це євролікарня наших днів. Вона й понині залишається однією із найстаріших у Петербурзі. Тепер це лікарня імені Віри Слуцької. Нинішня її адреса — 1-а лінія Васильєвського острова, будинок №58 (біля Тучкового мосту).

Лікарня Св. Марії Магдалини славилася винятковим порядком, чистотою і затишком, новими найдосконалішими методами лікування. У «Нарисі існування лікарні Св. Марії Магдаліни в С.-Петербурзі за 50 років, 1829-1879р.р.» записано, що в цій лікарні «робилися на той час найдосконаліші операції, вживалися нові поліпшені методи перев’язки і лікування ран, визнані досвідом останніх років найкориснішими». Її консультантом був лейб-медик Миколи І, знаменитий свого часу лікар-хірург Микола Федорович Арендт. Саме М.Ф. Арендт лікував гангрену смертельно пораненого О.С. Пушкіна після фатальної дуелі. Сам імператор протягом свого царювання вісімнадцять разів відвідував лікарню Св. Марії Магдалини, а 16 жовтня 1839 року залишив у книзі відгуків такий запис: «Отменно, славно содержится; это не похоже на больницу, а на прекрасный дом, где помещены больные, примерно хорошо».

Саме тут Тарас Шевченко зустрінеться з людиною, інформація про яку перебуватиме під грифом «секретно» аж до розвалу СРСР. Цією людиною був штабс-лікар О.Д. Бланк — дідусь Володі Ульянова (Леніна) по материнській лінії. У своїх спогадах сестра Володимира Ілліча, М.І. Ульянова, характеризує Бланка як «людину передову, ідейну, сильну і самостійну». Загалом, у лікарні його дуже цінували та поважали, про що свідчить той факт, що О.Д. Бланк двічі (у 1836 р. та 1838 р.) нагороджувався 800 рублями асигнаціями. «Поспішай робити добро» — таким був девіз цієї людини. Роботу лікаря-терапевта, медика-хірурга та медичного адміністратора Олександр Дмитрович дивовижним чином поєднував зі службою у Відомстві морського флоту, на що вказують документи, знайдені в РДА ВМФ (док. №248 (1833 р.). Т.Г. Шевченко                                       Штабс-лікар О.Д. Бланк

Автопортрет. 1840 рік.                             (він лікував Т.Г. Шевченка)

Чи міг дідусь Леніна лікувати майбутнього Кобзаря? Дослідник генеалогії Ульянових М.Г. Штейн у книзі «Ульяновы и Ленины. Семейные тайны» (2005 г.и.) відгукується про це позитивно, посилаючись на свідчення радянського шевченкознавця Ю.Д. Марголіса. Однак, слід зазначити, що «свідчення» Марголіса були радше заявою, зробленою ним в усній формі. На думку автора даної статті, лікування О.Д. Бланком Тараса Шевченка все ж могло мати місце з погляду на хворобу Шевченка, яка була до того тяжкою, що пацієнт фактично перебував між життям та смертю. Логічно, що Олександр Бланк як авторитетний на той час лікар-терапевт не міг не навідатися до непритомного пацієнта. На жаль, у своєму «Художнику» Тарас Григорович не називає прізвища свого лікаря, але не виключено, що саме Бланк врятував життя майбутнього поета.

Невдовзі після цієї зустрічі їхні шляхи розійдуться. Але, ще незадовго до цього, 6 березня 1835 року, у Ганни Іванівни та Олександра Дмитровича Бланків народиться дочка Марія, яке стане матір’ю людини, котра здійснить Жовтневий переворот та ім’я якої промовлятимуть з ненавистю або з любов’ю — Володимира Ілліча (Леніна). Кульмінацією цього родоводу стане розпал антисемітизму в СРСР, і ті, хто боготворитимуть його онука, вирішать, що він, лікар Олександр Дмитрович Бланк, не гідний онука через своє єврейське походження. Про засекречення матеріалів щодо родоводу Ульянових потурбується особисто Сталін.

В Тарас Шевченко з величезною зацікавленістю слухав лекції Іллі Васильовича Буяльського (1789 – 1866рр.) – російського анатома і хірурга, Шевченко тоді навчався у Петербурзькій Академії мистецтв і у своїх римарках: «На лекції анатомії та «Анатомічний малюнок» ,  показав постать І. В. Буяльського. А ще він згадує про професора Буяльського в своїй повісті «Художник».

Тарас Григорович познайомився через друзів з Переяславського земства з Андрієм Осиповичем Козачковським. Товаришував Т. Шевченко і з нашим славетним земляком Миколою Івановичем Пироговим (1810-1881рр.) – лікар і педагог, який став професором хірургії вже у 25-річному віці. Його діяльність як хірурга,  анатома та викладача університету загального відома. Пирогов – ініціатор скасування тілесних покарань у школах,  в створенні недільних шкіл для неписьменних дорослих.

    Тарас Шевченко підтримував ініціативу Пирогова і вислав із Петербурга для недільних шкіл 50 примірників «Кобзаря». Також написав і за власний кошт видав «Буквар південноросійський» - підручник укр. мови для недільних шкіл. Шевченко і Пирогов спільно задумали видати серію підручників для дорослих з арифметики, географії та історії України. На жаль Шевченко вже не встиг цього здійснити.

Микола Христофорович Кетчер(1809- 1886) лікар, письменник, перекладач, зокрема Шекспіра. Шевченко мав ці переклади у себе і перечитував їх, поки працював над ілюстраціями до “Короля Ліра”. Під час арешту у Шевченка вилучено дві книги Кетчеровських перекладів. Андрій Іванович Лизогуб, на прохання Тараса Григоровича, надіслав йому твори Шекспіра в перекладі Кетчера в Орську фортецю. Микола Христофорович познайомився з Шевченком 12 березня 1858 року у художника Щепкіна.

Степан Васильович Руданський (1833 - 1873).

На зламі 1857 році в передмісті Петербурга, у напіврозваленій хаті, оселився хворобливий юнак, слухач медико – хірургічної академії Степан Руданський.

“В славнім місті Петербурзі,

Недалеко від Неви,

Із болота виглядає

Хата бідної вдови…

А у хаті на постелі

У сурдуті і плащу

Сидить студент медицини

Другий місяць без борщу.”

                         C. Руданський

Шевченко підтримував зв’язки з студентами медичної академії. В 1844 році драматичний гурток поставив п’єсу “Назар Стодоля”.

 Автор спогадів про Тараса Шевченка Василь Матвійович Лазаревський (1817-1890рр.) хоча він, найстарший з шести братів Лазаревських, не отримав спеціальної освіти, проте як секретар комітету для боротьби з холерою мав пряме відношення до медицини, він матеріально допомагав Шевченкові, сприяв публікації його творів.

               Едвард Якович Барі (1826-1893рр.)

    Закінчив Петербурзьку медико-хірургічну академію, доктор медицини, петербурзький лікар. З Тарасом Шевченком познайомився через Лазаревського, лікував Шевченка в останні місяці його життя. Встановив остаточний діагноз хвороби. Написав свідоцтво про смерть Кобзаря, де помилково на два роки збільшив його вік. Потім  переправив число «49»  і поправив «47 лет от роду».

       Завершуючи розповідь про лікарів, які не тільки лікувати Тараса Шевченка, але й були його друзями, усвідомлюємо, що надалі відомості не повні. В житті Шевченка було 29 лікарів.

Думаю, що єднало цих людей, окрім стосунків «лікар-пацієнт»? Передусім лікарі тих часів були, поза всякими сумнівами, людьми з ґрунтовною гуманітарною освітою, отриманою поперед медичної, а нерідко - паралельно з фаховою освітою. Навіть перебуваючи у далеких фортецях та гарнізонах, вони передплачували окрім фахової літератури, літературну періодику, нові книги, мали досить великі бібліотеки. Це звичайно єднало їх з друкованим словом Шевченка.

      Чимало лікарів, сучасників Тараса Шевченка, були його колегами, щодо красного письменства – поетами, перекладачами, літераторами і археологами. Ці люди, передусім, були здебільшого позбавлені снобізму і не підкреслювали свого аристократичного походження, високих чинів чи багатства у спілкування з колишнім кріпаком в солдатській шинелі.

      Кожного інтелігента зачаровувала ця скромна людина, яка володіла всебічним багажем знань – від шедеврів світової класики, історії мистецтв та творів Отців церкви до проблем технічного прогресу і технології друкарства. Зачаровувала його романтичність, поривчастість і водночас моральна чистота, глибока пошана до жінки, незіпсованість, здатність бути відданим і вірним другом.

1.                   Тема медицини в творчості поета (Джеманова)

В юридичній практиці існує поняття про, так зване, "пасивне вбивство". Цим методом дуже часто користувався такий винахідливий екзекутор, як цар Микола І. Він міг не лише знищувати своїх супро­тивників на шибеницях, як було зроблено з п’ятьма декабристами, а й дуже часто гноїв вільнодумців у казематах, у Сибіру, в солдатах.

До випадку з Шевченком деспотичний імператор уже мав кривавий досвід розправи над поетом О.М.Полежаєвим, який був замучений солдатчиною і помер від туберкульозу в 1838 році.

А за особисту образу в поемі "Сон" розлючений цар Микола задумав те саме зробити з Т.Г.Шевченком - знищити зухвалого поета-малороса повільною смертю на засланні, у солдатах. На догоду жорстокому імператору придворні судці позбавили Тараса Григоровича всіх прав і постановили вислати його у далеку солдатчину, "поручив начальству иметь строжайшее наблюдение дабы от него ни под каким видом не могло выходить возмутительных и пасквильных сочинений" (4, с. 1ЗО). Але російський деспот розцінив цей вирок занадто слабким і власноручно дописав свою варварську резолюцію: "Под строжай­ший надзор и с запрещением писать и рисовать". Таким чином, з важ­кої руки царя-тирана до фізичних страждань поета додавались ще більш жорстокі - моральні... З цього приводу знедолений Т.Г.Шевченко пи­сав: 'Трибунал под председательством самого сатаны не мог бы про­извести такого холодного, нечеловеческого приговора"(5, с.94).

Жорстока помета і задумана царем методика знищення непокірно­го поета-малороса швидко дала свої результати. Уже через шість місяців заслання Т.Г.Шевченко був доведений до відчаю не лише важкою та принизливою солдатською муштрою, але й нападами ревматизму. У листі до А. Лизогуба від 11 грудня 1847 року він виливав свій біль та жаль такими гіркими словами: "А ночі, ночі! Господи, які страшні та довгі!... та ще й у казармах ...єйбогу з нудьги одурію. "(1, III, с.294). В інших листах до друзів Тарас Григорович постійно згадував про гірку

1845 році, в Переяславі написано знаменитий "Заповіт”. Довідкова література свідчить, що цей вірш

Тарас Григорович написав піл впливом важкої хвороби і, незважаючи на молодість поета (31 рік), він був продиктований страхом смерті. Безперечно, такий логічний зв'язок між хворобою та заповідальним змістом вірша існує. смерті його, як вірного сина України, обов’язково поховали на рідній землі, біля Дніпра... Неначе прощаючись із життям, поет благав, як у молитві, виконати таку його останню волю:

Як умру, то поховайте Мене на могилі,

Серед степу широкого На Вкраїні милій...

І друге, напевно, найголовніше, що в останньому зверненні до українського народу Т.Шевченко виголошував рішучий заклик до революційної боротьби:

Поховайте та вставайте,

Кайдани порвіте

Волю окропіте...

 

Саме через страх смерті, на фоні важкої виснажливої хвороби та великого емоційного навантаження. Т.Шевченко у цьому політичному зверненні до народу ("Заповіті") висловлював свою принципову позицію з двох дуже важливих для нього питань По-перше, щоб у разі Отже, на основі цього вельми драматичного факту, пов’язаного з обставинами створення "Заповіту", можна прийти до висновку, що хвороба Т.Шевченка у 1845 році була надзвичайно важкою, якщо тридцятиоднорічному поетові довелося думати про смерть і писати прощальний заповіт.

Проте під "Заповітом" стоїть трохи пізніша дата, - не жовтень, час хвороби, а грудень 1845 року. Чим пояснюється така невелика розбіжність? Можливо, вірш також було написано у жовтні, а в кінці року зроблено його остаточну редакцію і поставлено дату "25 грудня". Могло бути загострення хвороби у грудні. Тоді все збігається.

У 1959 році шевченкознавець Є. П. Кирилюк так пояснював обставини написання “Заповіту”: Весь цей час Шевченко почував себе погано, В кінці грудня хворий поет повернувся до Козачковського в Переяслав, де написав свій безсмертний "Заповіт".(7, с. 187).

Аналогічну думку повторював літературознавець Петро Жур у 1985 році: "Після 22 грудня хвороба Тараса Григоровича загостриш­ся, inпереддень різдвяних свяі Козачковський перевіз йот до себе в Переяслав. Tvr25 грудня поет написав свій безсмертний ".Заповіт". (8. с.180).

''Страх смерті" - це не просто слова. Вони є доказом серйозності та важкості хвороби, а також депресивного стану поета.

Наприкінці 1960 року здоров’я поета було вже остаточно підірване. Третього листопада у вірші «О люди! Люди небораки» він пише: «Іду та кашляю йдучи». У другій половині листопада заявляється задишка, біль у грудях, загальне нездужання.

 Саме тоді лікує Шевченка лікар Едвард Якович Барі. Після докладного огляду лікар стверджує серцеву декомпенсацію, цироз печінки, загострення хронічного бронхіту. Хоч як важко було переконати Тараса Григоровича, він таки згодився лягти до ліжка. Але вже після Різдва з’являється застій у легенях, серцево-легенева недостатність, нарешті – асцит. У листі до зведеного брата Варфоломія 29 січня Тарас повідомляє: «Так мені погано, що я ледве перо в руках держу, і кат його батька знає, коли воно полегшає!» 14 лютого поет пише:

«Чи не покинуть нам, небого,

Моя сусідонько убога,

Вірші нікчемні віршувати

Та заходиться риштувати

Вози в далекую дорогу.

На той світ, друже мій, до Бога…»

Але 15 лютого 1861 року стан поета дещо покращується. Полум’я свічки, перш ніж згаснути, спалахує. І Шевченко знову сподівається, на те, що лікарі йому допоможуть, як робили це вже не раз. Бо ж не нажився він ще на світі Божому, не зазнав родинного щастя, не збудував над Дніпром омріяної садиби. Та знову з’являються сумніви. Куди йому вже…

«В гаю – предвічному гаю,

Поставлю хаточку, садочок

Кругом хатини насаджаю.

Прилинеш ти у холодочок,

Тебе, мов кралю, посаджу

Дніпро, Україну згадає…»

Останні поетичні рядки Тараса Шевченка. Замовк поет. Доктор Барі, останній приятель-лікар у житті Кобзаря, заплющив Тарасові очі.

 

Клінічний діагноз хвороби Т.Г.Шевченка та причина смерті (Покрищенко)

Достовірно відомо, що в лікуванні хворого поета активну участь брав лікар П.А.Круневич, гофмедик імператорського двору, знайомий Т.Г.Шевченка, причому він робив ці послуги добровільно, виключно з приязні до Тараса Григоровича. Крім того, медичну допо­могу поетові надавав відомий петербурзький лікар Е.Я.Барі. На пре­великий жаль, ніхто з цих медиків не залишив своїх спогадів про його недугу. І саме тому найбільш важливим документом цього плану є медичне свідоцтво про хворобу і смерть Т.Г.Шевченка, підписане ліка­рем Едуардом Барі, ординатором міської лікарні св. Марії Магдалини і підтверджене поліцмейстером Академії мистецтв капітаном 1 —го ран­гу Набатовим.

Другим свідченням причини смерті поета служить запис у метричній книзі академічної Катерининської церкви від 26 лютого 1861 року про те, що "Академік Тарас Григорович Шевченко помер 26 лютого від водяної хвороби, похований 28 лютого". Достовірність цього факту засвідчена підписами трьох церковних осіб: священика Денисова, диякона Постникова, дячка Яковлева.

Іншим джерелом знань про останній період життя і хворобу Тараса Шевченка є спогади його сучасників, друзів, земляків, - зокрема О.М.Лазаревського, братів Жемчужникових, М.СЛєскова та інших. Звичайно, ці люди не мали ніякого відношення до медицини і не могли кваліфіковано описати загальний стан хворого, його харак­терні скарги та прояви хвороби. До того ж, більшість спогадів писалися через 10-20 і більше років після смерті поета. Очевидно, саме тому в деяких із них повторюються однакові помилки або переказування того, що вже було опубліковано раніше. Наприклад, мемуари О. О. Благовєщенського та JI. Жемчужникова в певній мірі базуються на спогадах О. М. Лазаревського, відомого історика і друга Т. Шевченка. Ось чому ми повинні розглядати всі мемуари виважено, критично, з позицій сучасної медицини. Разом з тим на підставі спогадів можна скласти уявлення про ліки, що призначалися тоді, а також почерпнути деякі відомості про Шевченкову хворобу, про яку мемуаристи могли знати з уст лікарів. Дуже важливими є також деякі свідчення з листів і щоденника самого Т.Г.Шевченка, але їх, на жаль, зовсім мало.

 

  «Свидетельство Копия дано сие в том, что Академик Тарас Шев-ченко, 47 лет от роду, давно уже одержим органическим расстрой-ством печени й сердца (vitium organicum hepatis et cordis); в последнее время развилась водяная болезнь (Нydrops), от которой он умер сего 26 февраля.

  Подлинник подписал: Доктор Эдуард Бари, ординатор при больнице Св. Марии Магдалины...»

  «Сучасна медицина, використовуючи існуючі можливості і лікувальні засоби, звичайно, продовжила б життя Т. Г. Шевченка, але ненадовго. Хвороба внаслідок тяжких умов життя як до, а особливо під час і після заслання дуже вже була запущеною.

  Постійне психоемоційне напруження і переживання за рідних, знайомих, простий народ, який так за життя поета і не отримав звільнення з кріпацтва, ще більше погіршувало перебіг хвороби.

  Щодо лікування, то лікарі П. А. Крунєвич і Е. Я. Барі лікували на рівні тогочасного розвитку медицини і докладали всіх зусиль, щоб полегшити стан хворого Т. Г. Шевченка», - зазначають провідні українські науковці-медики В. О. Бобров та І. Б. Марцинковський.

Клінічний діагноз хвороби Т.Г.Шевченка та причина смерті

Часто шанувальники творчості Т. Г. Шевченка не знають чим хворів поет. Серед людей, не обізнаних з епістолярною спадщиною і мемуарами його сучасників, виникають цілком необгрунтовані домисли про хворобу і причину смерти поета. В Шевченкіяні до нас звертається увага тільки на те, що поет хворів ревматизмом з органічним декомпенсованим пороком серця третього ступеня. На основі епістолярної спадщини Т. Г. Шевченка і мемуарів його сучасників про останні роки і дні поета, нами була зроблена спроба уточнити, як і який саме клапанний апарат серця був пошкоджений ревматичним процесом. Під час заслання восени 1847 року в Орській кріпості Тарас Григорович захворів на ревматизм.

Різка зміна клімату під час арешту, з відправленням до Петербургу, так і для відбування покарання в Оренбурґський край, утримання у в'язниці під час слідства, негативні емоції від усіх цих подій, згубно вплинули на організм і сприяли виникненню хвороби. Можна думати, що в цей час Т. Г. Шевченка турбували болі в області серця, які одночасно сприймалися як туга за Україною, рідними, знайомими та улюбленим заняттям.

Уже після заслання при відвідуванні в 1859 році Т. Г. Шевченка на його петербурґській квартирі, художник В. В. Ковальов пізніше згадував: "...Я був вражений різкою зміною в його зовнішності: це вже не той широкоплечий, кремезний, русявий чоловік у сірому сюртуці, яким я знав його колись; переді мною був зовсім схудлий, лисий чоловік, без кровинки на обличчі; руки його просвічувалися так, що видно було наскрізь кістки і жили... Я мало не заплакав" (2, стор. 86). Л. В. Тарновська в листі до сина 30 вересня 1859 року писала: "...Бідолашний Шевченко хворий, і я боюсь, чи не водянка це у нього в грудях; він не лежить, але рухи його важкі й обличчя обрюзгло" (5, стор. 160). Л. Ф. Пантелеев, згадуючи свою зустріч із поетом у 1860 році, записав: "...Обличчя, помітно набрякле, мало виразні сліди багато чого пережитого Шевченком, зокрема й тієї слабости, яка в останні роки передчасно прискорила його життєвий кінець" (2, стор. 267). При виїздах Т. Г. Шевченка майже завжди супроводжував М. Й. Мікешин "... не лише як друг, але і як тілохранитель, томущо Т.Г. (Тарас Григорович — наше) в останній рік життя, траплялося, часто непритомнів і доводилося відвозити його додому в екіпажі як хворого" (5, стор. 160). У спогадах Ф. І. Черненка, записаних O. Я. Кониським, читаємо: "... Вже під кінець вересня і з самого початку жовтня (1860), провідуючи Шевченка, не можна було йому не помітити, що поет вельми хворий. Сам Шевченко не любив розповідати про свою недугу, взагалі не любив він свого суму і лиха розносить по чужих хатах. Навпаки, яко людина згуртована, він пильнував ховати від людей своє горе, не давати помітити свою недугу" (2, стор. 369).

O. M. Лазаревський у спогадах про останні дні поета розповідає: "Тарас Григорович почував себе погано з осені минулого року (1860-наше). 23 листопада, зустрівшись у M. M. Лазаревського з лікарем Барі, він особливо скаржився на біль в грудях. Лікар, вислухавши груди, радив Тарасові Григоровичу поберегтися.

Відтоді здоров'я його погіршувалося з дня на день. Січень і лютий просидів він майже безвихідно в кімнаті, зрідка тільки відвідуючи близьких знайомих" (2, стор. 378). На останньому автопортреті, виконаному маслом у 1860 році, на блідому обличчі Т.Г. Шевченка помітні ціянотичний рум'янець, набряклість, які свідчать про тяжку, запущену хворобу серця.

Рішуче відкидаючи думку про смерть, поет продовжував працювати. У своєму останньому передсмертному вірші "Чи не покинуть нам, небого...", писав:

А поки те, та се, та оне...

Ходімо просто - навпростець

До Ескулапа на ралець -

Чи не одурить він Харона

І Парку-пряху (1, T2, стор. 373).

Використовуючи в цьому вірші персон древньо-грецької та древньо- римської мітології, поет ще вірить у мудрість лікарів і щасливе завершення хвороби.

M. С. Лесков так згадував свою зустріч із Т. Г. Шевченком у січні 1861 року: "... Сидів за столом боком до вікна. Перед ним стояв аптечний слоїк з ліками... "Ось пропадаю, - сказав він. - Бачите, яка ледащиця з мене зробилась". Я почав придивлятися пильніше і побачив, що й насправді в усій його істоті було щось дуже хворобливе,... Він скаржився на біль у грудях і на жорстоку задишку. "Пропаду", —закінчив він і кинув на стіл ложку, з якої щойно проковтнув ліки..." (2, стор. 380). В листі до родича Варфоломія Шевченка 22 січня 1860 року поет писав: "...Чхаю та кашляю, аж обісіло" (1, T

6.                    стор. 279). Перенесене простудне захворювання ще більше погіршило стан здоров'я. Про це ми і довідуємося в наступному листі до В. Шевченка від 29 січня: "Так мені погано, що я ледве перо в руках держу... Прощай! утомився, наче копу жита за одним заходом змолотив" (1, T6, стор. 280).

Квартира, яку було надано Т. Г. Шевченку при Академії мистецтв, була поділена антресолями на два яруси. У верхньому ярусі, де вікно знаходилося на рівні підлоги і з якого завжди дуло холодом, він спав, а в нижньому працював. Прислуговував йому відставний солдат. Здоров'я погіршувалося з кожним днем. Зважаючи на прогресування хвороби і невлаштованість життя поета, друзі почали піклуватися про госпіталізацію Т.Г. Шевченка в лікарню. Але було вже пізно.

В спогадах M. M. Лазаревського про останні дні життя Т. Г. Шевченка і записаних O. M. Лазаревським читаємо, що 25 лютого "застав його у страшних муках. За словами Тараса Григоровича, вночі у нього почався дуже сильний біль у грудях, що не давав йому лягати. Він сидів на ліжку й напружено дихав" (2, стор. 378). Незабаром приїхав Е.Я. Барі. "...Вислухавши груди, лікар сказав, що водянка перекинулась у легені. Муки страдника були невимовні; кожне слово коштувало йому страшних зусиль. Мушка, покладена на груди, трохи полегшила страждання" (2, ст. 378). Але це було не надовго, бо далі читаємо: "...Він сидів на ліжку, кожні п'ять-десять хвилин запитував, коли буде лікар, і висловлював бажання прийняти опій, щоб заснути" (2, стор. 378). Самопочуття не покращувалося. "Oшостій годині приїхав один із друзів покійного з лікарем П. А. Круневичем. Хворий був знову у тяжкому стані. Він ледве відповідав на запитання лікаря і, здавалося, усвідомлював уже безнадійність свого становища. Близько дев'ятої години приїхали знову п. п. Барі і Круневич. Вони ще раз вислухали груди хворого; вода й далі наповнювала легені. Щоб полегшити страждання, поставили другу мушку" (2, стор. 378). "Через деякий час Тарасу Григоровичу полегшало, і він побажав заснути, але через п'ять хвилин знову попросив допомоги. "В мене знову починається пароксизм, як би припинити його!" Поклали до рук гірчичники" (2, стор. 379). Біля одинадцятоїгодини друзі, що відвідали Шевченка, "...побачили, що хворий сидів на ліжку, без світла; йому було дуже тяжко" (2, стор. 379). На запитання, що, може, вони йому заважають, поет відповів: "І справді так; мені хочеться говорить, а говорить трудно" (2, стор. 379).

"...Майже всю ніч провів він сидячи на ліжку, упершися в нього руками; біль у грудях не давав йому лягти. Він то запалював, то гасив свічку, але до людей, що були внизу, не озивався" (2, стор. 379). O п'ятій годині випив склянку чаю і побажав зійти вниз. "Зійшов Тарас Григорович у майстерню, охнув, упав, і о пів на шосту нашого дорогого, рідного поета не стало!.." (2, стор. 379).

З лікарського свідоцтва про смерть і хворобу Т. Г. Шевченка можна довідатися: "Свидетельство Копиядано сие в том, чтоАкадемикТарас Шевченко, 49 лет от роду, давно уже одержиморганическимрасстройствомпечени и сердца (vitiumorganicumhepatisetcordis); в последнее время развилась водяная болезнь (Hydrops), от которой он умер сего 26 февраля.

Подлинник подписал: Доктор Эдуард Бари, ординатор при больнице Св. Марии Магдалины..." (4, стор. 363).

Нижче на свідоцтві олівцем відмічено: "47 лет от рождения" (4, стор. 363). Це виправлення стосується помилково вказаного лікарем віку Т. Г. Шевченка. З цього свідоцтва видно, що лікарі на перший плян ставили органічний розлад печінки. Сьогодні ми знаємо, що при розвиткові тотальної серцевої недостатности проходять патологічні зміни і з сторони печінки.

Підсумовуючи ці скупі описи, можна виділити такі характерні ознаки хвороби: початок і загострення захворювання в осінньо-зимовий і зимово- весняний періоди, болі в суглобах, тупі болі в серці в ранній період хвороби, тривалий період компенсації, блідість шкірних покривів, акроціяноза, ціянотичний рум'янець, швидка втомлювальність, слабість, задишка, що виникала при незначній фізичній роботі, непритомність, інтенсивні болі в грудній клітці, скованість рухів, набряки на обличчі, застійні зміни з боку печінки і в останні дні клекітне дихання та вимушене сидяче положення на ліжку (ортопнос).

Розглянемо як і який саме клапанний апарат серця, з наявних описаних симптомів, був найімовірніше поражений. В запущених хворих з недостатністю аортального клапана відмічаються головокружіння, схильність до зомління, задишка, блідість шкірних покривів, болі в правому підребер'ї при недостатності кровообігу, симптом Мюссе, тобто пульсація сонних артерій з коливаннями голови (6, стор. 118-121, 133-136; 7, стор. 466-470, 541; 8, стор. 282). Про останні не вказують ні один із знайомих поета, а вони в запущених варіянтах характерні для недостатности аортального клапана.

При стенозі устя аорти частіше відмічаються головокружіння, зомління, блідість, акроціаноза, задишка, втомлювальність, інтенсивні стискаючі болі в області серця і за грудиною. При застійних явищах у великому колі кровообігу

• болі в правому підребер'ї, набряки (6, стор. 89-93, 107; 7, стор. 441, 460-466, 541; 8, стор. 292, 296). Частіше цей порок зустрічається у чоловіків (Василенко В. X. 1972). За даними Соколова Б. П. (1963) під час патологоанатомічних досліджень аортальна стеноза виявляється у 23 відсотках (Bailey(1955) у 22,5%), померлих в наслідок набутих пороків серця (8, стор. 292). Середні вік хворих у моменті смерти складає 47,2 року (6, стор. 89; 8, стор. 292).

Враховуючи виражений ціянотичний рум'янець, можна думати і про пораження мітрального клапана. При запущених формах стенози лівого передсердно-шлуночкового отвору характерні осиплість голосу і особливо часто кровохаркання (6, стор. 19-23, 44-45, 57-59; 7, стор. 432, 442-450, 542; 8, стор. 268). В даному випадку, найімовірніше, можлива недостатність мітрального клапана (6, стор. 60-64, 75; 7, стор. 453-456; 8, стор. 261). Ця недостатність могла бути спричинена як пораженням ревматичним процесом самого клапана, так і в наслідок значної дилятації лівого шлуночка серця, зумовленого стенозою устя аорти. Про значне розширення лівої половини серця можна судити з вираженої серцевої недостатності.

В стадії тотальної серцевої недостатності часто зустрічається фібриляція передсердь (миготлива аритмія) (6, стор. 45, 75, 107, 136), але, на превеликий жаль, ні в одному із спогадів не вказується ні на неритмічність пульсу, ні на перебої в роботі серця.

Перенесене 22 січня простудне захворювання, найімовірніше ґрипа, погані побутові умови — холодне, сире приміщення, все це тільки погіршувало перебіг хвороби.

Підсумовуючи все вище сказане, можна поставити діагноз. Ревматизм, активна фаза, безперервно рецидивуючий перебіг. Поворотний ревмокардит. Комбінований порок серця з переважанням стенози устя аорти і недостатністю двохстулкового (мітрального) клапана. Поліартрит. Кардіяльний цироз печінки. Анасарка. Набряк легень. Асистолія.

Аналізуючи літературу того періоду з внутрішніх захворювань (10,11,12,13) стає зрозуміло, що вже тоді лікарі пов'язували ревматизм з чистими простудними захворюваннями, які в свою чергу провокують погані побутові умови і холодний сирий клімат (11, стор. 197; 12, стор. 91).

Лікарями Т. Г. Шевченкові були запропоновані щадящий режим, запобігання переохолодження. З медикаментів: серцеву мікстуру, на жаль ми не знаємо ні її назви, ні складу, опій, пластир з шпанською мухою, а також гірчичники на руки.

Деякі зарубіжні лікарі, того часу пропонували в своїх монографіях кровопускання, надрізи на гомілках (11, стор. 217). Такий метод лікування міг полегшити на короткий період стан хворого, але й ослабив би здоров'я пацієнта, про що вказували лікарі з Московського університету (12, стор. 103), медичний факультет якого в 1848 році закінчив П. А. Круневич.

Діючою речовиною в пластирі з шпанських мух є контаридін, що діє як місцевий подразник. У великих дозах (для контаридіну смертельна доза 0,01 г, а порошка шпанських мух 1,5 г (може викликати спочатку частий сечопуск і

збільшення кількости виділеної сечі. В дальнішому на фоні болючого сечопуску знижується загальна кількість виділеної сечі (9, Том 35, стор. 83).

Сучасна медицина, використовуючи сьогодні існуючі можливості і лікувальні засоби, звичайно, продовжила б життя Т.Г. Шевченка, але ненадовго. Хвороба в наслідок тяжких умов життя як до, а особливо під час і після заслання дуже вже була запущеною.

Постійне психоемоціональне напруження і переживання за рідних, знайомих, простий народ, який так за життя поета і не отримав звільнення з кріпацтва, ще більше погіршувало протікання хвороби.

Щодо лікування, то лікарі П.А. Круневич і Е.Я. Барі лікували на рівнітогочасного розвитку медицини і докладали всіх зусиль, щоб полегшити стан хворого Т.Г. Шевченка.

 

Чого мені тяжко, чого мені нудно,

 Чого серце плаче, ридає, кричить,

 Мов дитя голодне? Серце моє трудне,

 Чого ти бажаєш, що в тебе болить?