Методичний матеріал "Музеї України"

Ки́єво-Пече́рська ла́вра

Ки́єво-Пече́рська ла́вра — одна з найбільших православних святинь України. Вваажається одним з перших монастирів на Русі, що поклав початок руському чернецтву. Заснований у 1051 році, за князя Ярослава Володимировича монахом Антонієм як печерний монастир. Співзасновником вважається один з перших учнів Антонія — Теодосій, за ігуменства якого зведено багато наземних будівель і головний собор. Впродовж століть монастир був центром місіонерства та просвітництва.

 

З 1592 по 1688 роки був ставропігією Константинопольського патріарха, з 1688 року — Московського патріарха, з 1786 — Київського митрополита. У 1688 році отримав статус лаври. У 1930 році монастир було закрито, натомість створено Всеукраїнське музейне містечко. В період німецької окупації (у 1941 році) монастир було відкрито, проте знову закрито у 1960 році радянською владою. Монаше життя відроджене у 1988 році. В Ближніх і Дальніх печерах лаври покояться нетлінні мощі святих отців києво-печерських.

 

Сьогодні на території Верхньої Лаври діє музейний комплекс «Національний Києво-Печерський історико-культурний заповідник». На території Нижньої Лаври діє монастир Української православної церкви (Московського патріархату) «Свято-Успенська Києво-Печерська Лавра», а також знаходиться резиденція Митрополита Київського і всієї України — предстоятеля УПЦ (МП). Трапезний храм Києво-Печерської лаври в ім'я святих Антонія і Теодосія де-факто є кафедральним собором Української православної церкви (Московського патріархату), адже у ньому звершує богослужіння предстоятель Церкви митрополит Володимир.

Білгород-Дністровська фортеця

Аккерма́нська фортеця (Білгород-Дністровська фортеця) — історико-архітектурний пам'ятник XIII-XV ст. н.е. Знаходиться фортеця в м. Білгород-Дністровський Одеської області.

Фортеця будувалася на залишках грецького міста Тіра. Існувало воно до IV століття. Але часті напади завойовників знищили поліс. Спочатку місто зруйнували готи, а потім гуни поклали кінець існуванню Тіри. Після греків на місці Тіри мешкали даки, анти, слов'яни, болгари. Хоча це лише припущення істориків, адже достеменних даних про мешканців, що населяли місто з IV по ХІІІ століття немає. На думку істориків у Х столітті Білгород входив до складу Київської Русі, потім деякий час належав Угорському королівству, а ще пізніше - Галицько-Волинському князівству. У складі останнього місто перебувало до нашестя татаро-монголів.

Достеменно невідомо, коли було закладено Білгород-Дністровську фортецю. Нині її засновниками більшість істориків вважають генуезців, що прийшли у Причорномор'я в ХІІІ столітті. Цікаво, що ця територія входила в той час до складу Золотої Орди. Але хитрі генуезці якимось чином домовились із татаро-монголами. Офіційно Білгород був татарським містом, але правили в ньому генуезці. Фортеця мала контролювати Дністровський лиман. У другій половині XIV століття генуезці втратили свій вплив у Причорномор'ї, оскільки не мали можливості проходу Егейського моря через збільшення військового тиску з боку турків. На думку багатьох істориків на зміну Генуї прийшла Литва. І саме у литовців наприкінці XIV століття Білгород відвоювали молдавани.

Територія потрапила під управління Молдавського князівства. Білгород молдавани називали Четятя Албе (Біле Місто). В XV столітті місто було справжнім мегаполісом. Тут мешкало 20 тисяч жителів. Серед них були молдавани, греки, генуезці, вірмени, євреї, татари. Це був початок найбільшого розквіту міста.

Основою міста була фортеця, яка на той час вже значно розширилася. Основні її елементи були закінчені до 1440-х років. У фортеці налічувалося 34 башти. Висота деяких з них сягала 20 метрів. Ззовні твердиню обнесли глибоким ровом, стіни якого виклали каменем. Будували фортецю із білого вапняку, розчином для якого служили яйця, товчений мармур, вугілля і кремній. Також у склад будівельних матеріалів входило просо, яке дозволяло підтримувати нормальний гідротермічний баланс у стінах.

 

 

Музей народної архітектури та побуту України

Музей народної архітектури та побуту України (популярні назви — «Пирогів», «Пирогово»[1][2][3]) — музей на природі, архітектурно-ландшафтний комплекс усіх історико-етнографічних регіонів України. Розташований на південній околиці Києва, у Голосіївському районі, поблизу селища Пирогів. Загальна площа — 133,5 га.

 

Заснований 6 лютого 1969 року. Цьому передували громадські ініціативи, зокрема, публікація відкритого листа про створення музею народної культури в Києві від 14 серпня 1965 року в газеті «Літературна Україна». Урядова програма була розроблена дослідниками народної архітектури та етнографії. Колектив музею виконав експедиційно-пошукову роботу зі створення архітектурних і мистецько-побутових фондів та експозиції у стислі терміни до відкриття у 1976 році.

 

На площі музею зосереджено 275 архітектурних експонатів народного будівництва XVI—XX століть. Садиби з сільськими хатами і господарськими будівлями сформовано з документальною достовірністю та згруповано відповідно до особливостей планування поселень того чи іншого історико-етнографічного і географічного регіону. До музею також були перевезені дерев'яні церкви, вітряки та інші пам'ятки архітектури та побуту.

 

У фондах музею зберігається понад 70 тисяч предметів побуту, творів народного мистецтва, знарядь праці. Найбільш цікавими із експонатів обладнано інтер'єри будівель.

 

У музеї зібрана величезна колекція народного одягу, меблів, дерев'яного і глиняного посуду, чоловічого і жіночого одягу, одна з кращих колекцій народних музичних інструментів.

 

Працює музей щодня з 10 до 17 години.

 

 

 

 

Націона́льний істо́рико-культу́рний запові́дник «Качані́вка»

Націона́льний істо́рико-культу́рний запові́дник «Качані́вка» — заповідник в селищі Качанівка Ічнянського району Чернігівської області на берегах річки Смош. Створений в 1981 році на основі палацового ансамблю і парку дворянської садиби, яка була заснована в 1770-х роках і яка на сьогодні є єдиною серед українських садиб, що збереглася в комплексі. В лютому 2001 року заповіднику надано статус національного.

 

Урочище Качанівка розкинулось на околиці села на пересіченому ландшафті місцевості. Верхнє плато займає палацовий комплекс будівель, які є пам'ятниками архітектури, нижнє — мальовничий парк з 12-ма ставками, павільйонами, скульптурами, парковими містками, «руїнами», амфітеатром.

 

 

 

 

 

музей О.П.Довженка

Для вшановування пам’яті видатного сина України — О.П.Довженко у 1960 році створено музей його імені.

 

23 січня 1960 року музей О.П.Довженка гостинно розчинив свої двері перед першими відвідувачами.

 

Спочатку музей був частиною Сосницького краєзнавчого музею, а в 1969 році - філіал Чернігівського історичного музею. Лише з 1992 року музей О.Довженка став самостійним музеєм обласного підпорядкування.

 

 

Батурин

3 1648 року Батурин, здобутий повсталими селянами і козаками, став сотенним містечком Чернігівського полку, а з 1649 — Ніжинського полку.

 

1663 — тут підписано Батуринські статті.

 

1669—1708 — резиденція гетьманів Лівобережної України (Дем'яна Многогрішного, Івана Самойловича, Івана Мазепи).

 

2 листопада 1708 р. московські війська під командуванням Олександра Меншикова захопили Батурин, вщент зруйнували оборонний замок і саме місто. Історик Сергій Павленко у монографії "Загибель Батурина" зазначає, що жертвами погрому Батурина стали 6-7,5 тисяч мирних громадян і 5-6,5 тисяч військовиків - сердюків і козаків (разом 11-14 тисяч загиблих).

 

 

 

 

 

Антонієві печери – печерний комплекс ХІ – ХІХ ст. у Болдіних горах у Чернігові.

У давні часи на цих горах були язичницькі капища. За переказами, в них Антоній Печерський викопав печери і заснував монастир. Як написано в Іпатіївському літопису: "И пріслав Стьслав нощью поя Антония к Чернігову. Антоній же прішед к Чернігову і взлюби Болдіну гору і іскопав пешеру, і ту всєліся, и єсть монастирь святое Богородіци на Болдіних горах і до сіх дні".

 

Богородичний монастир було створено за прикладом скельних православних монастирів, який складався з багатьох підземних приміщень (келії для ченців, печерні некрополі, підземні храми). На території печерного комплексу збереглась одна із наземних споруд того часу – Іллінська церква.

 

У середньовічну добу печери служили для місцевих мешканців захистком від нападу татар. У середині XVII ст. монастир та Іллінська церква були відновлені на кошти старшого сотника Чернігівського полку Степана Подобайла та зусиллями ієромонаха Зосима Тишевича. На сусідній горі у XVII-XVIII ст. споруджено Троїцько-Іллінський монастир.

 

Новоантонієві печери - комплекс, який складався з декількох підземних храмів та галерей з поховальними нішами в мурах. Він поєднується з Іліїнським храмом та Антонієвими печерами критою галереєю. Новоантонієві мали довжину в 200 м, зараз після обвалів вони складаються з трьох різних підземель, довжина самого більшого 50 м. З 1967 р. Антонієві печери та інші споруди Троїцько-Іллінського монастиря входять до складу архітектурно-історичного заповідника. Сьогодні підземний комплекс загальною довжиною 350 метрів складається із галерей, об’єднаних між собою.

 

Чернігівський Державний Історичний Музей

Чернігівський Державний Історичний Музей постав 1902[1] року на базі Музею Старожитностей імені В. В. Тарновського (з 1897), колекцій Музею Архівної Комісії та ін.

 

Музей мав два відділи: історії дореволюційного минулого та історії радянського суспільства. У Чернігівському історичному музеї зберігаються цінні археологічні матеріали з розкопок міста Київ, Русі (Княжої гори, літописного города Родні, Пеплави, Чернігова та ін.).

 

В експозиції: гончарський посуд, інструменти ремісників і сільсько-господарські знаряддя праці, колекції кістяних виробів, порцеляни, кристалів, церк. утварі, зброї (зокрема зброя Б. Хмельницького, Я. Острянина, С. Наливайка), тканини, стародруки (Київської, Острозької і Почаївської друкарень), гетьманські універсали, ікони, портрети (наприклад, Нектарії, у миру Наталії Долгорукої, роботи Самійла Неділка) тощо.

 

У відділі історії суспільства — документи 1917—1945 pоків, Жовтневої революції, Другої світової війни і партизанського руху.

Музей писанки

Музей писанки — музей писанки в місті Коломия Івано-Франківської області. В колекції музею понад 6000 писанок з різних регіонів України та країн світу. Серед експонатів музею є також писанки з підписами відомих політичних діячів України. За результатами акції Сім чудес України музей опинився на восьмому місці за голосами інтернет-користувачів та на сімнадцятому місці за голосами експертів.

 

Музей було створено на основі колекції писанок у Коломийському музеї народного Мистецтва Гуцульщини і Покуття ім. Йосафата Кобринського. Спочатку експозиції проводилися у Коломийській церкві святого Благовіщення. В 2000 р. музей було відкрито у спеціалізованому будинку, частиною якого є пам'ятник писанці, висота якого сягає 13,5 метрів, а діаметр 10 метрів.[1] Таким чином коломийський пам'ятник є найбільшою писанкою в світі. Будівля була спроектована Ігорем Євстахієвичем Шуманом. Приміщення музею виготовлене повністю з кольорового скла, а загальна площа утвореного таким чином вітражу більша за 600 квадратних метрів.

 

Архикатедра́льний собо́р Свято́го Ю́ра

Архикатедра́льний собо́р Свято́го Ю́ра у Львові — греко-католицький собор Галицької митрополії, до 1817 при монастирі Чину св. Василія Великого, бароково-рококовий монументальний архітектурний ансамбль з виразними національними рисами (1744—1762). Вважається головною святинею українських греко-католиків.

 

Розташований на Святоюріївській горі, за адресою: площа святого Юра № 5. Висота над рівнем моря — 321 метр[1].

 

З 1998 року Собор разом із Ансамблем історичного центру Львова належить до Світової спадщини ЮНЕСКО. Власне собор є частиною комплексу: бароковий собору (1745—1770) з дзвіницею (дзвін з 1341), рококової з класицистичними портиками митрополичої палати (1761—1762), будинків капітули, тераси з двораменними сходами, ажурної огорожі довкола соборового подвір'я з двома брамами в подвір'ї (1771) та мурів, що обводять капітульні будинки і владичий сад (1772).

 

Багатовікову архітектурну історію Святоюрського монастиря умовно можна поділити на два великі періоди відповідно до історії його головної споруди. Перший період, що тривав майже півтисячоліття — від початків чернечої оселі приблизно до середини XVIII ст., — завершився руйнацією старого храму. Другий період розпочався з будівництва нового собору, яке згодом стало новою точкою відліку в цілеспрямованому формуванні майбутнього ансамблю. Завершився він у XIX ст., коли з'явилася остання з існуючих нині будівель.

Буди́нок із химе́рами

Буди́нок із химе́рами (англ. House with Chimaeras; 1901—1902[1]) — цегляна споруда з прикрасами на міфологічні та мисливські сюжети, є головною архітектурною спорудою раннього декоративного стилю модерн міста Києва, столиці України. Свою назву будинок отримав через скульптурні прикраси, тематика яких — тваринний наземний та підводний світ, атрибути полювання, казкові істоти.

 

Розташована по вулиці Банковій, 10. Архітектор — Владислав Городецький, який збудував її у 1901—1903 роках як прибутковий будинок із помешканням для своєї родини. Місце для будови обрав над крутим урвищем на Банковій вулиці. Скульптурні прикраси за власними ескізами виконав скульптор Еліо Саля.

 

Резиденція Президента України з весни 2005 року згідно з постановою українського уряду. Пам'ятка архітектури № 906. Своєрідна візитівка Києва — так само, як будинок Бальо Антоніо Гауді у Барселоні або будинокЛе Корбюзьє у Марселі