Мистецькі зустрічі (Матеріали для позакласного читання)

І. І. Білоус

Коротичанський ліцей

Харківської районної ради

Харківської області

МИСТЕЦЬКІ ЗУСТРІЧІ

(Листування Т. Шевченка і Г. Квітки-Основ’яненка)

      Анотація. У літературних краєзнавців постійний інтерес викликають творчі взаємостосунки великого Кобзаря зі славетним харків’янином Григорієм Федоровичем Квіткою-Основ’яненком.

Ми зосередили нашу увагу на листуванні геніальних українців:

Г. Квітки-Основ'яненки та Т. Шевченка. Адже їхні листи –  важливе джерело вивчення світогляду митців, проникнення в письменницьку лабораторію, висвітлення біографії на суспільно-історичному тлі епохи, оточення, різнобічних особистих і творчих взаємин.

Епістолярна спадщина не вивчається в школі за браком часу. Тому цей матеріал можна використати на уроках позакласного читання або на уроках вивчення літератури рідного краю.

Т. Шевченко «До Основ'яненка» Наша ду

Наша дума, наша пісня

 Не вмре, не загине,..

 От де, люде, наша слава,

 Слава України!

                                                                  Т. Шевченко

Ведуча. Знати, щоб пам'ятати – основна мета літературного проекту «Мистецькі зустрічі». Різними способами наші журналісти намагаються популяризувати епістолярну спадщину геніальних синів українського народу: Г. Квітки-Основ'яненка та Т. Г. Шевченка.

Свого часу П. Куліш завважував: «Імена Квітки (Основ’яненка) і                            Т. Г. Шевченка становлю я на першому плані й залишаюся при своєму переконанні, що вони прикрасили б будь-яку літературу, за вірністю живопису з натури й глибині сердечного почуття, нестача якого особливо виявилася в сучасній російській літературі. У ній... не вистачає... того гарячого, що б’є із серця струменя, який лише й перетворює твір словесності на коштовне надбання народу».

Слово надається журналістам, які прийшли до нас в студію, щоб познайомити глядачів із результатами свого дослідження

Аксіоматично, що найпомітнішою постаттю на шляху національно-політичного й культурного відродження України бачиться український Прометей – Тарас Григорович Шевченко.

Літературна й художня спадщина, його громадянська позиція, загалом життєвий подвиг – то лише сторінка в тисячолітній історії писемної культури України, проте власне та сторінка, до якої ми найчастіше звертаємось, простежуючи минувшину її окремих регіонів.

Великий Кобзар однаково дорогий жителям Наддніпрянщини й Закарпаття, Волині й Полісся, Криму й Полтавщини – бо він Українець. Гідно пошанований Тарас Григорович і на Харківщині.

У літературних краєзнавців постійний інтерес викликають творчі взаємостосунки великого Кобзаря зі славетним харків’янином Григорієм Федоровичем Квіткою-Основ’яненком (1778-1843). Як відомо, цей український письменник і громадський діяч майже безвиїзно жив у Харкові, підлітком бачив Г. Сковороду, коли той гостював у батька на основ’янській садибі.

Ми зосередили нашу увагу на листуванні геніальних українців:

Г. Квітки-Основ'яненки та Т. Шевченка. Адже їхні листи – важливе джерело вивчення світогляду митців, проникнення в письменницьку лабораторію, висвітлення біографії на суспільно-історичному тлі епохи, оточення, різнобічних особистих і творчих взаємин.

Ці листи як епістолярні автопортрети, «біографія душі», ключ до психології творчості. Як документ доби й мистецький феномен.

Під впливом нарису «Головатий» Т. Шевченко адресує з Петербурга до Основи щире віршоване послання «До Основ'яненка», у якому просить, щоб той свій  «добрий голос» і надалі використовував для змалювання героїчного минулого України. Відомо й те, що в листі-відповіді від 23 жовтня 1840 року харківський повістяр висловив щире захоплення цією посвятою.

А ти, батьку. Як сам здоров знаєш,

Тебе люде поважають, Утни, батьку, орле сизий!

Добрий голос маєш; Нехай я заплачу,

Співай же їм, мій голубе, Нехай свою Україну

Про Січ, про могили, Я ще раз побачу,

Коли яку насипали, Нехай ще раз послухаю,

Кого положили. Як те море грає,

Про старину, про те диво, Як дівчина під вербою

Що було, минуло... Гриця заспіває.

Утни, батьку, щоб нехотя Нехай ще раз усміхнеться

На весь світ почули, Серце на чужині,

Що діялось в Україні, Поки ляже в чужу землю

      За що погибала, В чужій домовині.
      За що слава козацькая
       На всім світі стала!
       Важливо знати, що Харків в особі Квітки -Основ' яненка перший

привітав Шевченка з виходом «Кобзаря», до цього переданого йому в Основу самим автором. Дякуючи й переймаючись за долю збірки, 23 жовтня 1840 року Григорій Федорович писав: «Одержавши, «Кобзаря», притулив його до серця. Ваші думки кратко лягають на душу. Гарно, батечко, гарно. Вже так що думка! Утніть ще, потіште душу; мов теплого маслечка злийте на неї, а то від московських побрехеньок щось дуже вже до печінок доходить». У тому ж листі харківський прозаїк виділяв поему «Катерина» й просив дозволу друкувати її в своєму «Молодику».

     Відомо, що 1841 року окремим виданням вийшла поема «Гайдамаки», проте до цього в рукописі вона вже побувала у Квітки-Основ'яненка. Щоб підримати молодого поета, харків'янин надіслав авторові обнадійливого листа, в якому повідомляв: «Гайдамаки» ваши хорошая вещь будет. Читал я кое-кому из наших. Нравиться. Печатайте только поскорее. Да поможет вам Бог». У листі-відповіді від 19 листопада 1841 року Тарас Григорович писав до Григорія Федоровича: «Тілько й рідні, що ви одні... Вас не бачив, а вашу душу, ваше серце так бачу, як може ніхто на світі...».

Зазначимо, що Г. Квітка-Основ'яненко та інші друзі Шевченка сприяли успіху «Гайдамаків» серед місцевої інтелігенції. За гри місяці   вони розповсюдили в губернії кількасот примірників. Завдяки цьому харків'яни стали чи не першими читачами знаменитої поеми. Зрозуміло, що Кобзар і після цього неодноразово цікавився, як у Харкові сприймали його твір, адже харківських інтелігентів він вважав чи не найвимогливішими читачами.

Т. Шевченко знав і високо цінував універсальність таланту, працьовитість, громадську діяльність Г. Квітка-Основ'яненка на ниві культури. Дружні ставлення повістяра спонукало Кобзаря ближче познайомитись із однодумцем. Автор «Гайдамаків» неодноразово поривався до Харкова, щоб погостити у знайомого товариша, побачити його основ'янську садибу, Харків, поговорити з людьми.

У листі від 19 лютого 1841 року, мріючи провідати свого товариша, Т. Шевченко писав до Основи: «Гойді запряжу коні – та прямісінько в Харків...». Поет мріяв, як після закінчення Академії він «через два годи» поїде в Італію, а потім і до нашого міста - «до батька», якого так він полюбив за «Марусю» та «Сердешну Оксану». Очевидно, що так би воно й сталося, коли б нашого земляка не стріла передчасна смерть. Отже, два основоположники української літератури так і не зустрілися.

На превеликий жаль, до нас дійшло лише декілька листів, та навіть у неповному вигляді їх масив має колосальне інформативне й мистецьке значення. Вони лишаються чи не єдиним джерелом інформації про деякі аспекти життя і творчості митців.

   Більш детально цю тему досліджували журналісти нашої студії, їм слово.

Журналіст 1. Епістолярна спадщина не вивчається в школі за браком часу. Тому цей матеріал можна використати на уроках позакласного читання, на уроках вивчення літератури рідного краю.

Відомий письменник Пантелеймон Куліш пов'язував найвищі досягнення нового періоду української літератури 19 століття із творчістю Г. Квітка-Основ'яненка та Т. Шевченка. «Удвох вони заправили нашу словесність віковічною силою і на знаменували їй правий і далекий путь. Квітка... перейняв поезію щоденної сільської мови, як Шевченко – поезію народної пісні».

Журналіст 2. Ми принесли в студію епістолярні шедеври – копії листів Г. Квітки-Основ'яненка та Тараса Шевченка, копії ілюстрацій Тараса Григоровича до творів Григорія Квітки, які він виконав на його прохання.

Ознайомившись із листами, ми прийшли до висновку, що                          Г. Квітка-Основ'яненко й Т. Шевченко – однодумці по перу.

Першою нашою знахідкою є лист Г. Ф. Квітки Основ'яненка від 23 жовтня 1840 року. Ось цей  лист.

   «Десь, я думаю, ні з одним чоловіком і ні з яким письмом не було того, що мені було з Вами, мій коханий пане, Тарас Григорьевич. Щось дуже не просто почалося і до чого то воно дійдеться – побачимо. А почалось із почину, що Вас я кріпко улюбив, знайшовши таке м'якесеиьке серденько і душу чисту, мов хрусталь. Улюбив, кажу Вам, та не знаю кого, і хто він, і де він, і як його назвати. Хтось такий – а люблю кріпко; хоч би і у вічі побачив, то не пізнав би, бо зроду не бачив, і не знаю, хто такий є. Ось слухайте, батечку, як нас з самого першу зводило докупи.

Сидимо ми удвох з моєю жіночкою та де об чім базікаємо, аж ось і примчали нам книжок, знаєте, тих, которими нас, дурників, обдурюють, -грошики попереду злуплять, та й пишуть і дрюкують московську нісенітницю, як яка разляпушка вбивалася об своєму бахурові або як який живжик одурив джинджигилясту панянку, що боялася і на людей дивитись, а тут... треба колиску дбати... От таке усе пишуть, звісно – москаль: він по своїй вірі так і пише. Отаких-то книжок нам нанесли, а тут і письмечко... не відгадаю від кого. Я узяв та гарненько і розпечатав... Господи милостивий! Се ж по-нашому!.. Читаю... ну! ну! Сміємося з жінкою, як у Вас там поводилося з панею, що усе каже: pardon... А далі як почали вірші читати... так ну!.. Бодай Ви мене не злюбили, коли брешу: волосся в мене на голові, що вже його і не багацько, та і те навстопужилося, а біля серця так щось і щемить, ув очах зеленіє... Дивлюсь... жіночка моя хусточкою очиці втира... «Отеє так, – кажу, –хтось мудро написав і живо усю правду списав... хто ж такий?.. Перебендя... Вгадуй же його, що і хто воно таке є... не знаємо. Послали до мого брата, що край нас живеть, і що то за чоловік: бував не тільки у Москві, у Києві, та у самому Петербурзі бував, і зайців добре стріля, та й лисиця не попадайся, – так і вшкварить: так і той, прочитавши, поплямкав та й сказав: «Хто такий писав – не звісно, а дуже розумно написано».

Нуте. Що ж нам робити? Як до «Перебенді» звістку подати, що його думка пала нам на душу і так полоскотала її, мов чорнява дівчина з карими очицями біленькими пальчиками пошурудурила за шиєю. Отак сумуємо, а думкою Вашою частенько потішаємося... Аж ось у одній книжці читаємо звістку, що, каже, є написаний «Кобзарь» от з такими думами і піснями, та і списав одну... а ми з жінкою так і вдарились об поли і кажемо: «Се Перебендя, непремінно Перебендя!». Ну, тепер знаємо, що списав сії думки пан Шевченко. Та хто він? Та де він? Як до нього відізватись? Отак і розсуждаємо і думаємо написати до пана Шевченка та й послати у журнал який-небудь. Так що ж бо? Треба написати по-нашому, а москаль, що журнал компонує, закопилить губу та й не схоче дрюковати.
Не приходиться. А, головонька бідна! Так собі сумуємо і таки
піджидаємо, чи не озоветься сам пан Шевченко до нас... і усе ждемо, не знаючи, що робити... Аж гульк! Тільки що позавчора несуть з пошти
письмо і книжечку. А письмо пише Петр Иванович Мартос та й пише слово у слово так: «Посылаю              «Кобзаря», сочинение такого-то. Оно было поручено автором одному из его товарищей, ехавшему в Малороссию, для доставления Вам (мне бы то), но как он ехал не через Харьков, то книга поступила ко мне(к г. Мартосу); при книге было и письмо к Вам (ко мне) от автора». Отака-то кумедія лучилася з Вашими письмами. А книжку, як розгорнув, дивлюсь – «Кобзар», та вже дуже вичитаний. Дарма! Я його притулив до серця, бо дуже шаную Вас, і Ваші думки кріпко лягають на душу. А що «Катерина», то так що «Катерина»! Гарно батечку, гарно! Більш не вмію сказати. От так-то москалики воєнні обдурюють наших дівчаток! Списав і я «Сердешну Оксану», от точнісінько, як і Ваша «Катерина». Будете читати, як пан Гребінка видрюкус. Як то ми одно думали про бідних дівчаток та про бузовірових москалів...

   Ні, вже так, що Ваші думки! Прочитаєш і по складам, і по верхам, та вп 'ять спершу, а серце так і йока! Що б то, паночку-голубчику, як Ви так гарно складаєте вірші, що б то, якби Ви мою «Панну Сотниківну»              (в 3 кн. «Современника» сього, 1840, года) та розказали по-своєму, своїми віршами: тогді б вона була дуже гарно розказана, і яка була добра, і як постраждала. Та ще б і змальовали її патрет, бо чую, що Ви лучче малюєте. чимБорисівський іконописець, що салдата колись списав.

Не здивуйте на моє письмо і вибачайте, що тут є. Ой, істинно! Від серця я дякую і прошу: утніть іще що. Потіште душу, мов топленого маслечка злийте на неї, а то від московських побрехеньок щось дуже вже до печінок доходить. Вірте, що шаную Вас дуже і повік Вам щирий на услугу.

Григорій Квітка або Основ 'яненко.

Р. Б. Коли ласка Ваша буде що написати до мене, то спишіть і те письмечко, що пропало, коли усе згадаєте. Та ще що припишіть».

Журналіст 3. Відомо, що Г. Квітка та Т. Шевченко особисто не зустрічалися. Про Тараса Шевченка як талановитого молодого поета,                 Г. Квітка-Основ'яненко вперше дізнався з листа Євгена Гребінки від 18 листопада 1838 року: «А ще тут є у мене Шевченко, що то за завзятий писать вірші...».

Їхнє заочне знайомство почалося з листа (не  зберігся), якого поет надіслав Г. Квітці-Основ'яненку разом з автографом вірша «До Основ'яненка», написаного під враженням від його нарису «Головатый. Материал из истории Малороссии». У листі-відповіді Григорій Федорович висловив захоплення віршем Тараса Шевченка. У наступних листах він високо оцінив надіслані йому поетом «Кобзар» і поему «Гайдамаки». Відтоді розпочалось їхнє листування, з якого збереглися три листи Шевченкові й чотири Квітчині листи. На жаль, не всі листи збереглися.

Листи дають вдячну можливість осягнути всеохопність, органічність поетового духовного зв'язку з рідною землею. За кожним помислом – Україна як його друге я: головне джерело творчості, пам'ять віків, святиня. Лист Тараса Шевченка надійшов до Харкова 19 лютого 1841 року.

«Або прокляті поштарі не довезли мого письма до вас, або ви його прочитали та розсердились на мене. Що-небудь та є. Нехай же що є, то те й буде, а я таки знову буду  

просить вас, щоби ви, коли буде ваша ласка, прислали мені дівочу сорочку, гарно пошиту, плахту, стрічок зо дві, та й годі. Пришліть, будьте ласкаві. Як-таки ні з сього ні з того, зроду чоловіка в вічі не бачив, – а прошу того, що треба купить за гроші, та, може, ще й не за малі. Що ж маю робить!!! Наймав прокляту московку – і дуже делікатн умадам, щоб пошила мені дівочу сорочку, – не втне та й годі, хоч кіл на голові теши, вона таки своєї. Що тут на світі робить! Попросив би батька, матір, щоб прислали, та ба, де їх взять,! На Україні я сирота, мій голубе, Як і на чужині. Тілько й рідні, що ви одні... Не цурайтеся ж, любіть мене так, як я вас люблю, не бачивши вас зроду. Вас не бачив, а вашу душу, ваше серце так бачу, як, може, ніхто на всім світі.

Ото б побалакали! ух. аж душно!! Авжеж, коли не вмремо, то діждемо, хоч і не швидко, матері його ковінька, а колись-то буде. Я, не вам кажучи, пустився в малярство. Не хочеться, щоб москалі насміялись. Ради цього самого я академію не швидче покину, як через два годи. Через два годи як прочитаєте в якім-небудь журналі, що якийсь-то Шевченко намалював картину дуже до ладу! а за таке малювання академія його (мене б то) посилає в Італію в самий Рим. Весело, батьку, дуже весело! Тойді запряжу коні – та прямісінько в Харков. А поки те буде... я сього літа повинен намальовать для академії картину, як наша чорнобрива дівчина молиться Богу, лягаючи спать. Так от. бачите, лебедику, все є: і модель – чи по-тутешнему натурщиця – і справа всяка, – а одежі нема. Та й де її тут взять? Кругом москалі та німота, ні одної душі хрещеної. Просив би кого-нсбудь, щоб) прислали з України, так, єй-богу, окроме вас не знаю нікого, пришліть, будьте ласкаві. Тілько сорочку, плахту і стрічок зо дві. а я вам за те намалюю яку зумію картину, звичайне нашу – або Марусю, або Сердешну Оксану (її вже дрюкують), або панну Сотниківну, як вона богобоязлива, сидя у вікна, орарь лагодить, намалюю, єй-богу, намалюю! І дуже буду дякувать. Написав би доас ще що-небудь, та нема паперу, і перо зопсувалось. Так, як я вас люблю, любіть і ви мене, хоч половину, коли є за що. А коли будете мать час написать мені що-небудь – то адрес мій отак – в Императорской Академии художеств – звичайне в С.                            -Петербурге. На квартиру профессора Карла Брюллова ученику                        Т. Шевченку».

Журналіст 4. Листи Г. Квітки-Основ'яненка та Тараса Шевченка – важливе джерело вивчення світогляду митців, проникнення в їхню письменницьку та малярську лабораторію, висвітлення біографії на  суспільно-історичному тлі епохи, оточення, різнобічних особистих і творчих взаємин.

Сьогодні до всіх листів дослідники епістолярної спадщини створили детальні коментарі, але у цій роботі ми не можемо їх показати. Причин тут декілька. Скажемо лише про те, що коментарі – це окреме дослідження, яке потребує ретельного вивчення.

Пропоную вашій увазі  наступний лист Григорія Федоровича від 22 березня 1841 року із Основи.

       «Ой мій милий, мій любезный паночку, Тарас Григорьевич. Я ж кажу, якби в тебе та були довгі руки, щоб досягти аж сюди, то узяв би добру палюгу та попобив би мене, скільки душі завгодно або за папіли вискуб би гаразд, що я протне тебе, за твою ласку, щирую душу, був такий не звичайний, не писав до тебе місяців з двадцятеро. Слухайте ж, пожалуйте, що тут було. Прочитав Ваше перше письмо та й голову повісив. Думаю собі: гай, гай! Отже справді позабував козак  наших усіх! Хотів парубка змальовать, а вийшов дід, або ще nie діда, вже згорбився, на старість закандзюбився. Та й дівчина наряжена щось не по-нашому. Треба йому помочі подати, послати християнської одежі, щоб надивився на неї та щоб не обмоскалився овсі. «А нуте. – кажу, – хлопці, дівчата! Мотнітеся швиденько, зиськайте мені плахту, дівочу сорочку з ляховками, стрічки, лепти, давайте усього...» Бігають мої, повисолоплювавши язики, а я взяв та й занедужав собі гарненько, лежати не лежав, а так світом нудив, усе мені остило та опоганіло, нічого і не робив. Що спитаюсь хлопців: «А що, с?» – «Нема», –  кажуть. – «Шукайте, – кажу, – щоб ви показились». «Як таки нема? Адже не голі дівчата ходятьть, чим-небудь прикривають і се, і те, і усяке грішне тіло». – «Еге. – кажуть. – нема вже в них такой моди, щоб у плахтах ходили, поиадівали ситцьові юпки (себто по-нашому спідниці) та холстинкові копоти; сорочки вже без ляховок носять, бо не подоба виставляти сорочку із-під копота; на головах лент не . по-модному, по-дівочи, бо вже її мужичка хоче, щоб думали, що вона с панночка». – «А щоб ви, – кажу, – ошкурились з вашими модами. Нехай вже папії дуріють з модами, а то вже і наші туди ж. Де ж найду я такого добра, якого мені треба?» – «Треба, – кажуть, – посилати по селам, у глуш, де ще не чули про сії моди». Нехай і так. Так от, батечку! Бач, який наш Харків став модний собі на лихо! Так ми; поки знайдемо те, що Вам треба, ось що з жінкою моєю сконпонували. Нехай лишень отце зійде повідь, що можно буде допхатися у наш город, що й близенько від нас, і бачимо по усяк час, так вода залила, нікуди переїхати, так тоді купимо куклу та і вберемо її у плахточку, і у запасочку, і льолечку дамо, яку треба, і коси заплетемо, і скиндячки положимо та й пошлемо до Вас на женихання, поки достанемо справжню справу. А другу річ поведши, хоч і поставимо Вам настоящу плахту і усе, як треба, то чи зуміє ж хто у Вас нарядитись по-чоловічому? Еге! Глядіть, щоб плахти задом наперед не наділи! Та й голови не вбере ніхто, коли не хрещений по-нашому; а на куклі лучче буде усе видко. А ще і те скажемо:              що              Ви знайшли граціозного, як письменні кажуть, коли дівка Богу молиться? Вона не буде у своїм наряді .молитися. Вона усе з себе позніма, гарненько посклада та у одній льолі і стане молитись. Бог, каже, простить, а так легше, та й  стане знай хреститись, поки чита свої молитви, а поклона не вдарить. Як знаєте, се Ваше діло; а чи не граціозніше було б, якби наша дівка та йшла з відрами з водою, вже чи в пам я піку Вам, як то вона манірно ійде, як вихиліться, з ноги на ногу переступа, як понурила, головку, а ізпідлоб'я позира, чи дивляться на неї люди. Або стоїть біля криниці та розговорює з кіт, відра поставивши, або підперлась рукою та зажурилась об чім. Ну, та Ви усе лучче знаєте. Мені Вас не учить. «Гайдамаки» ваші добра штука буде. Читав я декому з наших. Поцмакують. А що вже Гулак-Артемовський, коли знаєте, той дуже Вас улюбив за «Кобзаря». Дрюкуйте швидше, лишень. Нехай Всім Бог помага. А що наш Евгений Павлович з своїм альманахом?  Чи воно ж буде що швидко? Нічого до мене вже давно не пише. Коли ще не опізнюся, то от посилаю йому дві гарненькі штучки у його альманах, нехай притулить, як з на. Вони вже були раз у Петенбурсї. та пан Лобасов. що їх сконпоновав, не так написав до пана Гребінки, не у тую хату надписав, так йому і вернули, а він до мене вже прислав та й просив відіслати. Будьте ласкаві, віддайте йому, попросіть, щоб притулив де у альманасі. Коли ж вже пізно, що альманах оддрукований, то нехай ткне або в «Літературну газету», або у «Маяк». Там наше приймається. Та якого гаспида він надувся та ні словечка до мене не напише? І чому се так завередував?

Нуте, тепер ось яке діло. Александр Павлович Башуцкий друкує дуже мудру книжку. Там будуть усякії народи: і школярі, і купці, і ковалі, і усякі. Я списав нашого «Знахаря». І як треба до нього картинки, то я ваших вирізав та н послав йому, бо на виду він настояще так дивиться, як треба знахарю, що обдурює народ і мошеннича: та й вона дивиться на нього теж лукаво. Припадають вони обидва до моєї казки, тільки не знаю, щоб хто йому обділав як треба їх по-нашому, так я і указав на Вас і прохав його сеє письмо відіслати до Вас. Коли проситиме Вас об сім, то, будьте ласкаві, учешіть наших так, щоб пальці знати було, щоб наші на славу, пішли. Як знаете, так з ним і сконпонуйте. бо й він также штука на усяке діло. Прощайте ж: Ждіть від мене скоро звістки. Щиро Вас кохаючий Гриць Квітка».

Малюнок Т. Шевченка

Журналіст 1. І все ж таки, щоб ознайомити вас із коментарями до листів, ми вирішили показати вам один уривок, щоб переконати вас у тому, настільки це ретельна робота.

Коментар до листа. «На звороті – «Рукави жіночої сорочки». Етюди до картин «Катерина» та «Панна сотниківна».

Ліворуч унизу чорнилом напис: Дівчина з рушником.

Посередині сторінки - ескіз до картини «Панна сотниківна»; ліворуч – начерк рукава сорочки; праворуч - більш пророблений етюд нього рукава та начерк коня.

Рисунки відповідають епізоду з оповідання Г.Ф. Квітки-Основ'янеика «Панна сотниківна»; «...в будинку пана сотника, в так званій по-тодішньому «великій хаті», в ясний морозний день, сиділа біля вікна дівчина і старанно працювала» / Панна сотниковна; Истинное происшествие//Современник. – 1840. – Т. 19. – С. І; Квітка-Основ'яненко Г.Ф. Твори; В б т. – К., 1949. – Т. 4. –С. 176./.

Журналіст 2. Листи Г. Квітки-Основ'яненка та Тараса Шевченка – важливе джерело вивчення світогляду митців, проникнення в їхню письменницьку та малярську лабораторію, висвітлення біографії на суспільно-історичному тлі епохи,              оточення, різнобічних особистих і творчих взаємин.

Читаючи листи геніального Григорія Квітки-Основ'яненка, дивуєшся глибині думок майстра слова, їхній актуальності. Прослухай, будь ласка, цей лист і переконайтеся самі.

22 листопада 1841. Основа

      «Спасибі Вам за Ваше письмо і усяку добру мову, написану там. Читав у «Литературной газете», що Ваша дівчина, що через тын ворожила у циганки, придалась, та й зрадовався, бо я так і надіявся. Спасибі Вам, що не дивитесь у вічі отим дурням, кацапам, що, не вмівши нашої мови і не розібравши у неї нічого, кричать, мов жиди у шабаш: «Штьо да штьо эта навернякано? Мы не понимаем-ста ничаво!» Спасибі, що плюєте на се та не перестаєте писати. Пишіть, пишіть; нехай Вам Господь поможе. Велике спасибі скажу, коли пришлете хоч подивитись, а вже не втерплю, прочитаю. Аж тричі спасибі попереду кажу за обіцянку намальованій мою сотниківну; се як змалюєте та припишете, то ще дужче дяковати буду за добру Вашу пам'ять і, дивлячися і любуючися на неї, буду завсігда дяковати Вам.

А нуте, тепер є пильнес діло до Вас. Глядіть же, зробіть по-нашому, а не по-кацаповському, скажіть: «Добре» та й зробіть хутенько. Знайшовся і в нас парень-друзяка, до діла  штепний, та й хоче збити збірник, по-панському «альманах», і дав йому імення «Молодик», і хоче назбирати усяких иітучок, і по-московському і по-нашому написаних. Московські штучки і вірші є преотменные-ста, а з правди, усі перших писанок, усі шлють йому, так наських ще трошки. Будьте ласкаві, пришліть йому яку думку Вашу або відірвіть від готового чого який шматочок та й пришліть на моє ім 'я аж у самісінький Харків. Велике Вам спасибі скаже!

Тільки скажеш кому, то зараз і втнуть: «Знаєм ми сю; се петербуржці. А де їх «Історія руського народу»? А де п 'яте, десяте?» То й кажеш: «Та ні, батечки! Се вже не... се добра, чесна, правдива душа, не збреше». Я йому казав, що Ви писали про нього, а він сказав: «Ні, я тільки прочитав його «Кобзаря» та й знаю, яку він має душу, і яке серце в нього, і знаю його думки». Отак казав. А пан Корсун троха сам не писав до Вас. От і усе. Бувайте здорові і не переставайте любити і не забувайте щиро Вам преданного Григорія Квітки».

Журналіст 1. Шевченко любив писати листи. Це видно з його готовності розкрити другові-співрозмовникові душу, виповісти почуття й найсокровенніші переживання, поділитися задумами, відтворити свої будні та свята. Ретельний і акуратний кореспондент, він наголошував на своїй відданості етиці листування – «благородную привычку отвечать сейчас же на полученное письмо». Знав тривогу очікування й радість одержання листа. З огляду на смак поета до епістолярних занять, широке коло знайомств, безсумнівну популярність уже за життя його імені, особи і творчості, можна твердити, що Шевченкове листування мало бути дуже велике. Шевченкові листи як епістолярний автопортрет, «біографія душі», ключ до психології творчості. Як  свідчення насущних духових потреб і недремного зв'язку з Україною. Як документ доби й мистецький феномен. Вони дають вдячну можливість осягнути всеохопність, органічність              поетового духовного зв'язку з рідною землею. За кожним помислом Україна як його друге я: головне джерело творчості,  пам'ять віків, святиня.

До Г. Ф. Квітки-Основ'яненка.

 8 грудня 1841 рік С.-Петербург

«Вибачайте, батечку, що найшлося, те і посилаю, а «Ганнусю» сьогодні нашвидку скомпонував, та і сам не знаю, чи до ладу, чи ні. Подивіться ви на неї гарненько та й скажіть щиру правду, як побачите, що вона вже дужебезецна (бо вона мені так здасться), то не давайте й дрюкувать. Нехай іде відкіль взялася. Ще посилаю вам кацапські вірші своєї роботи. Коли доладне що, то дрюкуйте. а коли ні. то закуріть люльку, коли люльку курите. Це, бачте, пісня з моєї драми «Невеста», що я писав до вас, трагедія «Никита Гайдай». Я перемайстрував її в драму. Я ще одну драму майструю. Назовешься «Слепая красавица». Не знаю, що з неї буде, боюсь, щоб не сказали москалі mauvais sujet, бо вона, бачте, з українського простого биту. Ну, та цур їм, .москалям. Малюю вашу панну Сотниківну. Хотів кончить до Різдва, та й не знаю, бо тут тепер ні день, ні ніч, так, чортзна-що. Прокинешся рано, тілько що заходишся малювать, дивишся, вже й ніч. Отаке-то лихо. Тілько пензлі миєш, білій нічого. Спасибі вам і панові Артемовському за ласкаве слово. І спасибі всім тим. хто пише по-нашому або про наше. Покланяйтеся їм, кого знаете і хто чув про мене. Оставайтеся здорові, не забувайте, а вас ніколи не забуде Т. Шевченко.

Журналіст 2.  Та навіть у неповному вигляді масив Шевченкових віршів має колосальне інформативне значення. Вони лишаються чи не єдиним джерелом інформації про деякі аспекти поетового життя й творчості

Як Квітка, так і Шевченко любили писати листи. Тарас Шевченко як ретельний і акуратний кореспондент наголошував на своїй відданості етиці листування – «благородную привычку отвечать сейчас же на полученное письмо» («Прогулка с удовольствием и не без морали»). Знав тривогу очікування й радість одержання листа.

У листах письменники розкриваються у взаємодії з оточенням, з людьми найближчими й тими, що на офіційній відстані. Звідси  повнота і вписаність в історичний контекст. Події й реакції па них у нюансах, миттєвих враженнях, обертонах настроїв, особливо цінних для нас тим, що забезпечують «правд)» моменту, адже на них, за образним визначенням О. Герцена, «запеклася кров подій». Особливо якщо збагатити, оживити текст докладним коментарем – біографічним, історичним, текстологічним. Недаремно С. Єфремов говорив про «дрібну мозаїчну роботу», коли з окремих клаптів маємо «реконструювати цілий образ», і слушно підкреслював ту легкість і природність, з якими Квітка й Шевченко «несуть свою геніальність і осявають нею людей» – своїх адресатів. Скільки в листах приязні, любові, дружнього тепла!

Скільки в листах приязні, любові, дружнього тепла! Листи дають вдячну можливість осягнути всеохопність, органічність поетового духовного зв'язку з рідною землею. За кожним помислом  Україна як його друге я: головне джерело  творчості, пам'ять віків, святиня.

28 березня 1842. С.-Петербург

«Надрюковав, бодай йому очі повилазили», – отак ви скажете, як зачнете читать мої «Гайдамаки»; а що скажете, як прочитаете, не знаю. Не лайте дуже, коли найдете що-небудь не до ладу, бо і написано і надрюковано навмання, – та я ще і досі не знаю, чи получили ви мою «Утоплену», що я послав вам через Корсуна, і білети на «Гайдамаки». Коли маєте субскрибентів, то напишіть до мене швидче, бо вже тілько сто екземплярів осталось. Та якби ви не поліновались прислать мені свої сочиненія хоч півекземпляра, так – на пам 'ять, то велике спасибі вам сказав би.

Т. Шевченко

Поцілуйте любого Гулака-Артемовського і отдайте йому книжку, а другу не цілуючи отдайте Корсуну.             

Т. Шевченко.

Журналіст 1. А ось останній лист. У ньому, як і в інших листах присутня готовність розкрити другові-співрозмовнику душу, виповісти почуття й найсокровенніші переживання, поділитися задумами, відтворити свої будні та свята.

Г. Квітка-Основ'яненко 29 квітня 1842. Основа  «Милий     і     добрий     мій панночку Тарас Григорович.

Ну, вже так що порадували Ви нас своїми «Гайдамаками»! Як кажу:
читаєш та й облизуєшся. Якраз к Великодню прислали Ви нам сюю писанку, а я зараз і розіслав по рукам. Пан Артемовський аж підскакує та хвалить. Як такого добра не хвалити? Пишіте ж, паничу, у усю руку; напишіте нам ще таке, дайте віддохнути від московських брехень, що читаєш-читаєш та або заснеш гарненько, або в животі затошнить, а на зуби паде оскома, що три дні не хочеться дивиться на книжку. Артемовський сам хотів до Вас писати –  і не збреше, і дуже похваляє.

Послав би я, батечку, Вам і десять своїх книжок, так нема їх у мене. Усі у москалів: ні грошей, ні книжок не бачу. Обдурили добре? Коли хочете, то от писулька: по ній дадуть Вам.

Пишіте ж ще, потішайте наші душі таким смашним, та «Гайдамаків» шліть до мене, я Вам грошики вишлю. Та не розлюбляйте щиро Вас кохаючого Григорія Квітку.

Сейчас прочитал Евгения Павловича «Сеню», и мы обоє с женою хохотали очень. Чудесна штука.

«Утопленницу» Вашу і усе гарнее получили, як треба. Буде у «Молодику», нашому альманасі».

Журналіст 2. Листи митців – помітне й вельми своєрідне явище в українській культурі за глибиною й безпосередністю письменницького самовираження, за фактографічною наповненістю. Цей своєрідний автопортрет письменників становить безцінний документ доби й водночас -мистецький феномен.

ЛІТЕРАТУРА

1.               Антонович М. Олександр Кониський // 125 років Київської української академічної традиції. 1861 – 1986: Збірник / Ред. М.Антонович. – Нью-Йорк: Українська Вільна Академія наук у США, 1993. – С. 181.
2.               Антонович М. Вплив шевченкознавчої праці О.Кониського на його літературну творчість // Новий літопис. – Вінніпег. – 1965. – Ч. 14. – С. 9 – 23.
3.               Єфремов С. Шевченко в своєму листуванні: Передмова // Шевченко Т. Повне зібр. тв. – [К.], 1929. – Т. 3: Листування. Тексти. Коментарій.
4.               Кониський О. Проба улаштування хронології до творів Тараса Шевченка // Записки НТШ. – Т. VIII. – С. 3.
5.               Кониський О. Тарас ШевченкоГ Грушевський: хроніка його життя: У 2 т. – Львів: видавництво Наукового товариства імені Шевченка, 1898-1901.
6.               2. Лазаревський Ф. Т.Г.Шевченко в Оренбурзі // Спогади про Тараса Шевченка. – К., 1993.
7.               Листи в справі життєпису Тараса Шевченка. Листування з різними особами за 1892-1898 рр. // ВР ІЛ НАНУ. – Ф.77. – Оп. 1. – Спр. 127. – Арк. 82.
8.               Мистецька   спадщина   Тараса   Шевченка.   –   Режим   доступу: http://visnyk.hoippo.km.ua/shevchenko/458-mistecka-spadschina-tg-shevchenka.html
9.               Національний    музей    Тараса    Шевченка.   –    Режим    доступу: http://museumshcvclhenko.org. ua/page.php'?id=43

10. Смілянська В. Шляхи творення біографії Кобзаря в дожовтневому
шевченкознавстві // Дніпро. – 1970. – № 3. – С. 143 – 151. Сіверянськийлітопис 119.

11. Смілянська В. Л. О. Кониський – біограф Т.Шевченка // Радянське літературознавство. – 1970. – № 12. – С. 33 – 41.

12. Смілянська В. Л. О. Кониський - біограф Т. Шевченка. –                   С. 33.

13. Спогади про Тараса Шевченка / Упоряд. і приміт. В.С. Бородіна  М. М.Павлюка; передм. В.С.Шубравського. – К.: Дніпро, 1982. – С. 5, 506.