Особливості міжнародної політики в Європі у 16 ст.Іспанія та Німеччина залишаються роздроблені, коли в Англія, Франція та Іспанія розвиваються як централізовані держави Посилення монархії зумовило появу нових підходів до зовнішньої політики. Королі Англії, Франції та Іспанії вибудовували відносини не тільки з найближчими сусідами, а враховували ситуацію по всій Європі. Формується важливий принцип «державного інтересу»: монархи та їхні урядовці прагнули створити найвигідніші для їхньої країни умови співпраці чи протистояння з іншими. Зростали армії, які використовували у конфліктах між державами: у XVII столітті вийська налічували сотні тисяч воїнів.Їх утримання потребувало величезних коштів і виснажувало економіку. Можливо, саме тому політики намагалися використовувати не тільки силові способи розв'язання протиріч та конфліктів.
Як релігія впливала на міждержавні відносини?Значний вплив мала Реформація, у ході якої населення Європи розкололося на католиків і протестантів. Прагнення допомогти одновірцям та ослабиити суперників втягувало країни в міждержавні конфлікти. Зовнішню політику Іспанії визначала вірність католицизму, тоді як протестантів підтримувала Англія, а згодом, після звільнення від іспанського гноблення, - Республіка Сполучених Провінцій Нідерланди.
Старі традиції – династичні шлюби. Укладалися міждинастичні шлюби і монархи успадковували володіння своїх родичів. Тому політична карта Європи змінювалася. З'явилися велетенські утворення, як от багатонаціональна імперія Карла V. У володіннях Карла V ніколи не заходить сонце. Але володіти такими територіями було непросто, адже різні регіони мали протилежні інтереси.
Що таке “система політичної рівноваги”? На початку XVI століття наймогутнішими державами Західної Європи були Іспанія, Священна Римська імперія (у 1519 році вони об’єдналися під владою Карла V) і Франція. Володіння Габсбургів межували із Францією по усіх її кордонах, тому між двома країнами неодноразово виникали конфлікти. Ускладнювало відносини бажання правителів обох держав розширити сферу впливу за рахунок італійських земель. Урешті між ними тривали виснажливі Італійські війни (1494-1559 роки). Іспанія перемогла і тривалий час контролювала італійські держави. З часом головним ворогом Іспанії стала Англія. З приходом до влади Тюдорів вона отримала можливість впливати на хід європейських конфліктів і 1588 р. завдала важкої поразки Філіппу II
Розглянемо на прикладі на прикладі Османської імперіїОсмани захопили Балканський півострів, перемогли війська короля Угорщини і наприкінці XVI століття розгорнули наступ на землі австрійських Габсбургів. Щоб не допустити панування турків, європейські держави об'єднувалися або залучали наймані війська. Важливу роль у цьому протистоянні відігравало українське козацтво. Загрозу з боку Османської імперії можна вважати вагомим фактором розвитку європейської дипломатії. Представники різних конфесій намагалися об'єднатися заради боротьби з могутнім військом. Правителі різних країн обговорювали можливість спільного хрестового походу проти турків. Відомо, що Дмитро Вишневецький та Петро Сагайдачний були активними учасниками цього процесу. Але ця ідея залишилася нереалізованою, бо частина тогочасних політиків більше переймалася власними інтересами. Дипломатичні відносини з турками розвивала Франція, сподіваючись таким чином ослабити Габсбургів.
Диплома́тія — засіб здійснення зовнішньої політики, що являє собою сукупність невоєнних практичних заходів, прийомів і методів. З поняттям диплома́тії пов'язують мистецтво ведення переговорів для запобігання чи врегулювання конфліктів, пошуків компромісів і взаємоприйнятих рішень, розширення і поглиблення міжнародного співробітництва та в самій державі.
Слово «дипломатія» походить від грецького «diploma» (документ, складений удвоє), у Стародавній Греції так називалися здвоєні дощечки, на воскових поверхнях яких писали текст грамот про повноваження посланця або послання іншого важливого змісту. Потім дощечки складали докупи цими поверхнями, щоб не пошкодити текст.
Як з’явилася постійна дипломатія?До XVI століття дипломатичні місії обмежувалися направленням посольств до тих правителів, з ким необхідно було вирішити нагальні питання. Учасниками посольств були досвідчені політики, успішні купці, представники церкви. У XVI столітті виникла потреба у створенні постійних дипломатичних представництв у інших країнах. На їхнє утримання витрачалося чимало коштів, тому кількість представництв спочатку була незначною. Дипломати збирали інформацію про стан військ, фінансові можливості, події внутрішнього життя інших країн. Таким чином посли допомагали монархам визначати напрямки розвитку їхньої політики. Інколи після поразки у війні дипломати буквально рятували свого монарха від принизливого договору.
Дипломатія як мистецтво. Дипломатію недарма називають мистецтвом. Для зручності спілкування представників різних країн формували дипломатичний протокол - правила поведінки, яких мали дотримуватися посли. Дипломатичний протокол враховував значення кожної держави у процесі переговорів. Урочистий і помпезний прийом означав повагу до країни, представленої послом; стриманий і холодний - зневагу чи неприховане невдоволення її політикою. З розвитком дипломатії з'являється низка спеціальних трактатів, присвячених правам і обов’язкам посла, правилам його поведінки. Як приклад - дипломатичної діяльності “сірого кардинала” Франсуá Льоклєра дю Тромблє, більш відомого як отець Жозеф,секретар і найближчий помічник кардинала Рішельє. Його дипломатична діяльність сприяла перемозі Франції в Тридцятилітній війні.