Мовленнєвий розвиток та навчання рідної мови дошкільників

Науковці й практики традиційно вбачають мету навчання дітей рідної мови на етапі дошкільного дитинства у розвитку усного мовлення як засобу спілкування та пізнання довкілля.

Слайд 2. Корифеї вітчизняної методи­ки К.Ушинський, С.Русова пов’язували реалізацію головної мети з розвитку мовлення з виконанням різних вправ, складених на найкра­щому літературно-художньому матеріалі, та формуванням у дітей здат­ності зв’язко, логічно, граматично правильно висловлювати власну думку. Якщо загалом таке бачення мети роботи з формування мовлення дошкільнят залишалося майже незмінним, то її пріоритетні напрями на певних етапах визначалися кожного разу по-іншому.

Слайд 3.  Так, у першій половині XX ст. характерним було спрямування на загальне функціо­нальне застосування мовлення як засобу спілкування і пізнання довкіл­ля. У програмах навчання і виховання дошкільників майже до середини 70-х років робота з розвитку мовлення навіть не виокремлювалася у спеціальний розділ, а розглядалася як структурний компонент загаль­ної роботи та ознайомлення з навколишнім, явищами природи. Відсутність чіткості, конкретності у формулюванні мовленнєвих зав­дань надавали процесу навчання мови формального характеру, що за­важало максимально використовувати потенціал дошкільного віку щодо опанування мовлення. Такий стан спричинювала передусім відсут­ність системи наукових досліджень із проблем розвитку мовлення до­шкільнят.

Слайд 4. Із середини 70-х років під керівництвом відомого психолінгвіста Ф. Сохіна системно досліджувалися різні аспекти проблеми, що дало змогу визначити ще один із пріоритетних напрямів, пов’язаний із фор­муванням у дітей елементарного усвідомлення явищ мови й мовлення, розвитком мовного чуття. Завдання розвитку мовлення та елементар­ного навчання дітей мови виокремились у спеціальний розділ освітньої роботи, завдяки чому вдалося досягти певного прогресу в організації роботи з формування мовлення дошкільнят. Проте характерною рисою спрямування методики тих часів була орієнтація на пріоритети розвит­ку окремих мовленнєвих умінь і навичок, які співвідносилися з основ­ними розділами мови — фонетикою, лексикою, граматикою.

Слайд 5. Головні завдання методики розвитку мовлення в дошкільних закладах того часу: виховання звукової культури мовлення, розвиток словника, формування граматичної правильності мовлення, розвиток зв’язного, діалогічного й монологічного мовлення, завдання ознайом­лення дошкільнят з художньою літературою та навчання основ грамо­ти.

Виокремлення завдань розвитку мовлення має умовний характер, оскільки в процесі роботи усі завдання взаємопов’язані, що зумовлюється об’єктивно існуючими зв’язками між різними одиницями мови. Саме тому вони розташовані на схемі у колі. Розви­ваючи словниковий запас дитини, треба прагнути досягти правильної, чіткої звуко-, слововимови, засвоєння різних граматичних форм, уміння сполучати слова в речення, речення у текст. Тому принцип комплексно­го підходу до розв’язання мовленнєвих завдань є одним із провідних у дошкільній лінгводидактиці.

Сучасна методика наповнює визначені на цій схемі основні змістові лінії оновленим змістом. Зауважимо лише, що останні завдання дещо випадають із загальної низки завдань. Так, ознайомлення дітей з фольклорними й літературними творами визна­чає важливий напрям виховної та освітньої роботи дошкільного закла­ду, пов’язаний із застосуванням найефективнішого засобу — художньо­го слова. Ще з часів Я. А. Коменського педагоги й батьки прагнули на найкращих зразках літературно-мовленнєвого матеріалу розвивати мовлення дітей: під впливом художнього слова збагачується словник, розвивається образність мовлення, поетичний слух, мовленнєвотворча діяльність, відбувається формування естетичних і моральних понять. Отже, правильно сформульоване завдання розвитку мовлення засоба­ми літератури і фольклору сприяє формуванню культури мовлення, яка не може існувати без виховання у дітей інтересу та любові до ху­дожнього слова.

Якщо всі попередні завдання стосувалися розвитку усного мовлення, то навчання дітей основ грамоти — це перехід від усного до писемного мовлення. Означений напрям має велике значення для мовленнєвого розвитку дошкільнят. Оволодіння основами грамотності стає можливим лише у разі освоєння дитиною усного мовлення, тобто має бути підготовленим усім попереднім розвитком малюка. Водночас ознайом­лення зі знаковою системою мови зумовлює її свідоме сприймання як об’єкта вивчення, позитивно впливає на якість усного мовлення, його адекватність і доречність.

У пострадянські часи, коли формування методики як науки відбува­лося під впливом людиноцентристських державних освітянських доку­ментів, дошкільна лінгводидактика, не принижуючи значення завдань, концептуально по-іншому стала підходити до визначення завдань мовленнєвого розвитку дітей, розглядаючи їх у контексті загального розвитку культурної особистості.

Слайд 6. Якщо у попередні роки головна увага приділялася формуванню окремих мовленнєвих умінь і навичок на основі елементарного усві­домлення мовних явищ, то метою сучасної лінгводидактики на ета­пі дошкільного дитинства є виховання мовної особистості, тобто фор­мування особистості, яка адекватно, доречно, вільно і творчо викори­стовує мову в різних ситуаціях буття для реалізації власних мов­леннєвих завдань. Перш ніж конкретизувати означену мету, потрібно усвідомити, з яких структурних компонентів складається щодо су­часної лінгводидактики зміст процесу формування мовлення дошкіль­нят.

Слайд 7. До структурних компонентів належать: мовленнєва компетенція як одна з ключових базисних характеристик особистості;  мовленнєвий розвиток, тобто формування певних мовленнєвих умінь і навичок, що забезпечують функціонування мовлення; навчання мови, пов’язане з певним обсягом елементарних знань про мову і мовлення, що формуються на основі розвитку мовного чуття і водночас зумовлюють цей розвиток; мовленнєве виховання, мета якого — виховання мовленнєвої культури особистості. Розгляньмо значення кожного з цих термінів.

Мовленнєва компетенція означає готовність і спроможність особистості адекватно й доречно використовувати мову в конкретних ситуаціях буття (висловлювати власні думки, бажання, наміри, прохання тощо), застосовуючи при цьому як мовні, так і позамовні (міміка, жести, рухи) та інтонаційні засоби виразності.

Розвиток мовлення — цілеспрямоване формування у дітей певних мовленнєвих навичок і вмінь (правильної звуковимови, доречного до­бору або сполучення слів чи інших мовних і позамовних засобів, вико­ристання слів у відповідній граматичній формі тощо), які забезпечують функціонування процесу мовлення відповідно до мовних норм.

Навчання мови передбачає засвоєння й усвідомлення дітьми норм, що склалися історично у фонетиці, лексиці, граматиці, орфоепії, семантиці, стилістиці, та адекватне застосування знань про мовні норми у мовлен­нєвій діяльності.

Мовленнєве виховання пов’язане з вихованням у дошкільнят лю­бові, поважного ставлення до рідної мови як до скарбниці, багатющого надбання нашого народу; прагнення висловлюватися правильно, дотри­муватися культури рідної мови. Водночас йдеться про високий (відпо­відно до вікових можливостей дітей) рівень опанування мови — вихо­вання мовленнєвої культури як такої особистісної якості, що відобра­жає рівень загальної культури, мислення дитини. Мовленнєва культура виявляється не лише у наслідуванні норм, а й умінні свідомо обирати найдоцільніші варіанти мовленнєвої поведінки (точні у смисловому відношенні, стилістично доречні, виразні), знаходити адекватну щодо ситуації мовленнєву форму.

Як бачимо зі схеми, триєдина мета цілеспрямованої роботи з розвит­ку мовлення дошкільників полягає у формуванні мовленнєвої компе­тенції як однієї з головних базисних характеристик особистості. Вона спрямована на активне системне застосування взаємопов’язаних педа­гогічних дій: розвитку мовлення, навчання мови та мовленнєвого вихо­вання.

Триєдина мета мовленнєвого розвитку і навчання мови на етапі дошкільного дитинства у сучасній дошкільній лінгводидактиці запропонована та науково обгрунтована російським ученим Ф. Сохіним. В Ук­раїні її конкретизували, доопрацювали, доповнили дослідники наукової школи під керівництвом академіка А. Богуш. Слайд 8. Стрижнем системного підходу є об’єднання трьох генеральних напрямів: структурного, функ­ціонального і когнітивного.

Структурний напрям пов’язується з формуванням різних струк­турних рівнів мови.

Процес формування мовлення в дошкільному дитинстві відбувається на всіх рівнях — фонетичному, лексичному, граматичному, текстовому, оскільки дитина опановує всі основні одиниці мови: звук, слово, слово­форми, словосполучення, речення і текст. Тож зауважимо, що результативність процесу мовленнєвого розвитку забезпечує міцний взаємозв’язок завдань виховання звукової культури мовлення, розвитку словника, формування граматично правильного мовлення та розвитку зв’язного діалогічного й монологічного мовлення.

Функціональний, або комунікативний, напрям, спрямований на реалізацію комунікативної та інших функцій мови, пов’язаних з розвитком і застосуванням зв’язного мовлення, двох форм мовленнєвого спілкуван­ня — діалогу і монологу. У процесі навчання мови у дитини з’являються потреби в нових мовленнєвих засобах та нових формах побудови мов­леннєвого висловлювання. Ускладнення мовленнєвих умінь відбувається під час переходу від діалогічного до інших форм монологічного мовлення.

Когнітивний, пізнавальний напрям передбачає розвиток здібності до елементарного усвідомлення явищ мови і мовлення, тобто реалізацію певною мірою інтелектуальної функції мови. Формування та функціону­вання понять неможливе поза семантикою слів, словосполучень, форму­вання та функціонування суджень, висновків — поза структурою та семантикою синтаксичних конструкцій, розгорнутих висловлювань (тексту). Водночас відбувається зворотний процес — від інтелекту до мови, що умовно можна визначити як аналіз лінгвістичної функції інте­лекту, його ролі у свідомому опануванні мови.

Як бачимо зі схеми, головним завданням у дошкільному віці є роз­виток зв’язного мовлення у дітей. Насамперед у процесі зв’язного мов­лення реалізується основна функція мовлення — комунікативна. Са­ме за допомогою зв’язного мовлення дитина спілкується з тими, хто іі оточує.

Якість зв’язного мовлення залежить від рівня розвитку всіх на­прямів мовлення (фонетичного, лексичного, граматичного), в ній виявляються усі досягнення дошкільника в опануванні рідного мовлення. Отже, не менш значущим е структурний напрям, пов’язаний з розвит­ком фонетичного, лексичного, граматичного напрямів мовлення,

У сучасній дошкільній лінгводидактиці особливої ваги набуває третій напрям, який безпосередньо пов’язаний з особистісним спрямуванням завдань розвитку мовлення. Якщо на попередніх етапах переважали репродуктивні способи навчання мови та розвитку мовлення, то Базо­вий компонент дошкільної освіти орієнтує на активну позицію дитини у процесі опанування мови. Цілеспрямована робота з орієнтування у мовних явищах підводить дошкільника до формування елементарних мовних узагальнень, що на лексичному рівні виявляється в поглибленому розумінні семантики слів, на граматичному — у сфері словотвору та словотворчості, на рівні розгорнутого зв’язного висловлювання (тек­сту) — в умінні складати самостійне зв’язне висловлювання послідовно, логічно, виразно, граматично правильно.

Саме тому сучасна лінгводидактика орієнтує на широке застосування активних способів навчання, що стимулюють не лише репродукування одиниць мовлення в само­стійному висловлюванні дошкільника, а й їх продукування.

Коротко охарактеризуємо кожне із завдань, їх зміст визначається лінгвістичними поняттями та психологічними особливостями оволодін­ня мовою.

Слайд 9. 1.  Виховання звукової культури мовлення зумовлюється тим, що звук — найменша одиниця мови, а розвиток сприймання мовлення і формування правильної звуковимови становлять онтогенетичне первинне завдання розвитку мовлення. Виховання звукової культури мовлення містить три підгрупи мікрозавдань:

• на основі розвитку та поступового вдосконалення органів, що беруть участь у формуванні мовлення (слуху, дихання та артикуляції), відбу­вається формування мовленнєвого слуху, правильного мовленнєво­го дихання, звуко- і слововимови, виховання орфоепічної правиль­ності мовлення;
• диференціація звуків мови, формування елементарних уявлень про їх характеристики, символічне та знакове визначення їх як основи грамотності;
• виховання інтонаційної виразності мовлення, свідомого оволодіння мовними (тон, тембр, наголос, сила голосу), позамовними (жести, мімі­ка, постава) та інтонаційними засобами виразності відповідно до умов та завдань спілкування.

Слайд 10. 2.  Розвиток словника. У дошкільному віці традиційно центральним завданням лексичного розвитку визначалося розширення словниково­го запасу в процесі ознайомлення з довкіллям, тобто кількісне накопи­чення лексики, насамперед в активному словнику.

Проте лексичні одиниці утворюють навколо себе безліч різноманіт­них пересічених структурно-системних зв’язків — семантичні поля. Отже, людина в мовленнєвому акті оперує не окремими словами, а семантичними полями, з яких вона вибирає слово, щоб висловити свою дум­ку (В. Звягінцев). Крім кількісного росту, головною умовою свідомої будови мовлення є формування в дитини дошкільного віку розуміння семантичного значення, смислової структури слів, тобто якісне освоєн­ня лексики. Змістом цієї роботи є формування вміння добирати най­доцільніші для конкретного висловлювання слова, ознайомлення ді­тей з поняттями полісемії, антонімами і синонімами, переносними зна­ченнями слів та словосполучень (метафора, фразеологізми, образні при­слів’я). Отже, виокремимо завдання, що становлять зміст лексичної роботи:

• кількісне накопичення лексики, тобто збагачення лексичного запасу дитини;
• усвідомлення семантичного значення слів, доречне застосування їх відповідно до контексту висловлювання, тобто уточнення значення слів;
• активізація словникового запасу.

Слайд 11. 3. Формування граматичної правильності мовлення. Завдання формування мовлення дошкільників передбачають засвоєння ними морфології, що вивчає структуру слова та граматичне значення в ме­жах слова (відмінювання за родами, числами, відмінками); словотвору (аспектів творення нових слів, функціонування й будови похідних і складних слів), синтаксису (способів поєднання слів у словосполучен­ня, порядку розташування слів, загальних властивостей речення). За­своюючи граматичні правила практичним шляхом, дитина починає розуміти смислові зв’язки, навчається правильно будувати речення та об’єднувати їх у зв’язне висловлювання.

Мету такої роботи науковці вбачають у засвоєнні дітьми мовних узагальнень, яке має відбуватися не шляхом наслідування мов­них зразків педагога, а насамперед завдяки власним продуктивним діям, активній мовленнєвій практиці.

Слайд 12. 4. Розвиток зв’язного мовлення передбачає формування діалогіч­ного і монологічного мовлення. Упродовж багатьох років у методиці обговорювалося питання: навчати чи не навчати дітей діалогічного мов­лення, адже за своєю природою воно входить у життя дитини з перших годин її життя. Спілкуючись з тими, хто його оточує, малюк мимоволі навчається слухати і розуміти звертання іншої людини, ставити запитання, підтримувати розмову. Сучасна методика розглядає поняття діалогіч­не мовлення не ізольовано, а в контексті поняття комунікація, яке містить не тільки мовленнєвий, а й психологічний, соціально-культурний аспекти. У процесі формування діалогічного мовлення потрібно реалізовувати такі завдання:

• навчати дітей презентувати себе оточенню та розуміти комунікатив­ну поведінку співрозмовника (його стан, настрій, наміри) за допомо­гою мовних, позамовних та інтонаційних засобів виразності;
• ознайомити дітей з основними правилами мовленнєвого етикету та виховувати якості культурного співрозмовника (повагу до людини, стриманість, толерантне ставлення позиції до іншого);
• розвивати вміння вести діалог: ставити запитання, відповідати по суті поставленого запитання, підтримувати розмову;
• розвивати вміння творчо використовувати комунікативні еталони (привітання, прощання, вибачення, прохання, відмови тощо) відпо­відно до конкретної ситуації.

Розвиток зв’язного монологічного мовлення передбачає:

• навчання дітей переказу текстів;
• оволодіння різними видами розповіді (описом, повідомленням, мірку­ванням) на основі елементарних уявлень про структуру, функціо­нальне призначення тексту, засоби образності;
• формування якостей самостійного зв’язного висловлювання: ціль­ності, змістовності, логічної послідовності, образності, креативності.

 Слайд 13. 5. Формування елементарного усвідомлення явищ мови і мовлення. Процес оволодіння мовою, за Ф. Сохіним, характеризується не лише відтворенням зразків мовлення дорослих на основі наслідування та інтуїтивного засвоєння мовних засобів і норм, а й передусім розвит­ком мовних узагальнень та елементарного усвідомлення мовних явищ. Засвоєння мови дітьми — це не просте ознайомлення зі словами і за­кладання їх у пам’ять, а розвиток мовної здібності, здатність миттє­во актуалізувати потрібні слова, доречні саме в конкретній ситуації.

Отже, виокремлюючи означене завдання, слід зауважити, що цілеспрямована робота з розвитку мовлення дітей має відбуватися на іншому, вищому рівні, тобто не зводитися тільки до уподобання дітьми мовлен­нєвого зразка педагога, а спрямовуватися на розвиток мовного чуття, мовної здібності дошкільника. В різних формах роботи з розвитку мовлення та її напрямах треба створювати умови для самостійних спо­стережень дітей над мовою, для саморозвитку мовлення, здійснення кон­тролю і самоконтролю над висловлюваннями.