"Мрії зламане крило"(літературно-музична композиція)

           «Мрії зламане крило» (літературно-музична композиція)                    

 

                                      (Голос Лесі)

 Україно!  Красо моя, туго моя нерозрадна, де ти?  Озовися, рідна!  Я чую твій голос. Пізнаю його в шепоті вітру, в пахощах чебрецю й материнки.  Чуєш, нене?  Це я, дочка твоя, Леся,  що нареклася твоїм  ім’ям священним.  

 

             (мелодія лунає сильніше,виходить Леся)          

Леся Українка                                                                                                                                                                          До тебе, Україно, наша бездольная мати, 
Струна моя перша озветься. 
І буде струна урочисто і тихо лунати, 
І пісня від серця  поллється.                                                                                                                            

 

                    Пісня «Моя вишнева Україна»

Ведуча

Кожним словом, кожним променем думки, кожним болем своїм живе в душі нашого народу геніальна поетеса - Леся Українка.

Людина виняткової мужності і принциповості, духовної краси й мистецького обдарування ,чиє ім’я овіяне особливою всенародною любов’ю.

 

Ведучий

 Великий поет України й жінка з трагічною долею. Вона ввійшла у свідомість поколінь як символ незламності й боротьби .                                                                                                                                                     Здійснений нею життєвий і творчий подвиг прилучив її до когорти сильних духом.

Сьогодні ми запрошуємо вас у світ її мудрого, красивого й поетичного слова.

 

                                                  (мелодія)

Ведуча                                                                                                                                                                                          25 лютого народилася маленька дівчинка Леся. На Поліссі, в краю предковічних соснових борів ,таємничих лісових озер, росистих лук. Вона прийшла у світ рівно через 10 літ, як погасла свічка Великого Кобзаря.

Ведучий                                                                                                                                    Холодної зими ,в тріскучі лютневі морози ,в Петербурзі ,Великий син ослаблою рукою вивів рядки прощання зі світом. У ньому надія ,що прийдуть у світ нові імена й понесуть далі славу Україну . Стала Леся талановитою українкою. Бо від неньки країни взяла чоло високе, вроду жіночу, озерні задуми очей і пророче слово.                                                                                             

Ведуча                                                                                                                                  Ім’я сонячне й ласкаве-Леся. Жодного дня не сиділа за шкільною партою, не відповідала біля дошки, не бігала з ровесниками лункими коридорами. Вчителями її були мати ,письменниця Олена Пчілка ,батько, юрист Петро Антонович Косач, а також книги й життя.

 Ведучий                                                                                                                               У 4 роки навчилася читати, її улюбленою книгою був «Кобзар» Тараса Шевченка. В 9 років написала перший вірш «Надія». Одягалася Леся в народне вбрання, товаришувала з ровесниками.

Ведуча                                                                                                                                           Леся дуже любила музику,старанно вчилася грати на фортепіано, вважала ,що з неї був би кращий музикант ,ніж поет. Гарно співала, із задоволенням брала участь у дитячих хороводах.

Ведучий                                                                                                           Народжена у співучому поліському краю, виростала серед казок, легенд, народних звичаїв й обрядів, була вразливою й милосердною, чужий біль сприймала, як власний.

                                  Інсценізація «Мамо,іде зима»                                                                                   

Доня                                                                                                                                                                                                   Мамо, іде вже зима,
Снігом травицю вкриває,
В гаю пташок вже немає…
Мамо, чи кожна пташина
В вирій на зиму літає?

Мама                                                                                                                                                                                            Ні, не кожна.
Онде, бачиш, пташина сивенька
Скаче швидко отам біля хати, -
Ще зосталась пташина маленька.

Доня                                                                                                                                                                                                          Чому ж вона не втіка?
Нащо морозу чека?

Мама                                                                                                                                                                                                                            Не боїться морозу вона.
Жде, що знову прилине весна.

Доня                                                                                                                                                                                                                          Нащо ж співає? Чудна!
Краще б шукала зерна!

Мама                                                                                                                                                                                          Спів пташині - потіха одна, - 
Хоч голодна, співа веселенько,
Розважає пташине серденько,
Жде, що знову прилине весна.
Тішся, дитино, поки ще маленька,
Ти ж бо живеш навесні.
Ще твоя дума літає легенька, 
Ще твої мрії ясні.

      (Звучить мелодія «Пробудження весни»,  виходить Леся Українка)

Леся Українка

Знов весна і знов надії
В серці хворім оживають.
Знов мене колишуть мрії,
Сни про щастя навівають.
Весно красна! Любі мрії!
Сни мої щасливі!
Я люблю вас, хоч і знаю,
Що ви всі зрадливі…

                                              (Вбігають Муза й Доля)

Довго я не хотіла коритись весні,
Не хотіла її вислухати,
Тії речі лагідні, знадні, чарівні
Я боялась до серця приймати.
“Ні не клич мене, весно – казала я їй, - 
Не чаруй і не ваб надаремне.
Що мені по красі тій веселій, ясній?
В мене серце і смутне, і темне”.
Та весна гомоніла…

 

 Муза                                                                                                                                                                                      Послухай мене!
Все кориться міцній моїй владі:
Темний гай вже забув зимування сумне
І красує в зеленім наряді.                      

                                      ( Леся Українка задумується )                                                                                                                                                                     

Доля                                                                                                                                                                                                                     Не вір тій весні! (Сміється).

 

Леся Українка                                                                                                                                                                                            Та даремна вже та осторога, - 
Вже прокинулись мрії і співи в мені…
Весно, Весно – твоя перемога                                                                                                       

 

( Мелодія  продовжується .  Доля зникає у розпачі.  Муза підходить до Лесі).

Муза                                                                                                                                                                                                                    Сім струн ти торкаєш, струну по струні:
Нехай твої струни лунають.
Нехай твої співи літають
По рідній коханій твоїй стороні.
І, може, де кобза найдеться,
Що гучно на струни озветься,
На струни, на співи твої негучні.

 

             (Муза повільно відходить за куліси, а Леся дивиться їй у слід)

Леся Українка                                                                                                                                       І, може, заграє та кобза вільніше,                                                                                                        Ніж тихії струни мої.                                                                                                                                                       І буде та кобза — гучна…                                                                                                                                                                                                                                                                                                                             

                                                                                                                                                                         
(Раптом починає звучати вірш «До фортепіано» . Леся хапається руками за голову і затуляє вуха, щоб не чути цих рідних, але важких тепер звуків,сідає за стіл)                               

Ведуча.                                                                                                                                                                                           Так  прощалася Леся з інструментом, якому виливала свої радощі і жалі.  Сильна дівчина не думала про хворобу, відганяла сумні думки і писала.

 Читці  (вірш «Без надії сподіваюсь»)   ( Леся пише)

Гетьте, думи, ви, хмари осінні!
То ж тепера весна золота!
Чи то так у жалю, в голосінні
Проминуть молодії літа?

Ні, я хочу крізь сльози сміятись,
Серед лиха співати пісні,
Без надії таки сподіватись,
Жити хочу! Геть думи сумні!

Я на гору круту крем'яную
Буду камінь важкий підіймать
І, несучи вагу ту страшную,
Буду пісню веселу співать.

Я співатиму пісню дзвінкую,
Розганятиму розпач тяжкий, –
Може, сам на ту гору крутую
Підійметься мій камінь важкий.

В довгу, темную нічку невидну
Не стулю ні на хвильку очей,
Все шукатиму зірку провідну,
Ясну владарку темних ночей.

Так! я буду крізь сльози сміятись,
Серед лиха співати пісні,
Без надії таки сподіватись,
Буду жити! Геть думи сумні!

 

Ведуча.                                                                                                                                                              Життя краяло поетесу глибоко й дошкульно. Калинова сопілка ридала потоками сліз нестримних ,раптових, що рвались із глибини самого серця.

Ведучий.                                                                                                                                   Та Леся вміла стримувати «хвилю ридання», стискати серце лещатами залізної волі й в палких мріях творити пісню.

Читець.                                                                                                                                         Горить моє серце, його запалила
Гарячая іскра палкого жалю.
Чому ж я не плачу? Рясними сльозами
Чому я страшного вогню не заллю?

Душа моя плаче, душа моя рветься,
Та сльози не ринуть потоком буйним,
Мені до очей не доходять ті сльози,
Бо сушить їх туга вогнем запальним.

Хотіла б я вийти у чистеє поле,
Припасти лицем до сирої землі
І так заридати, щоб зорі почули,
Щоб люди вжахнулись на сльози мої.

Леся, схиливши голову, занурилась у спомини. У цей час входить Доля. Вона кружляє над Лесею і сміється).

 

Доля.

Ніч темна людей всіх потомлених скрила
Під чорні широкі крила.
Погасли вечірні огні,
Всіх владарка ніч покорила.
Хто спить, хто не спить – покорись темній силі.

 

Леся Українка                                                                                                                                                         Щасливий, хто сни має милі!
Від мене сон милий тіка…
Навколо темнота тяжка,
Навколо все спить, як в могилі.
Чи тільки терни на шляху знайду, 
Чи стріну може де і шлях барвистий?
Чи до мети я твердо дійду,
Чи без пори скінчу свій шлях барвистий.

 

Доля. Забудь той світ! Міцна твоя темниця.

Леся.                                                                                                                                              Ой! Де ж бо ти, воле, ти зоре таємна?
Чому ти не зійдеш із неба?
Осяяти землю безщасную треба!
Ти бачиш, як все в нас покрила ніч темна?
Ти чуєш, як правду неправда крізь боре?
Ой, горе!

Доля.                                                                                                                                                   Забудь той світ! Міцна твоя темниця!

Леся.                                                                                                                                                  Коли ж се минеться, чи згинем без долі?
Прокляття рукам, що спадають без сили!
Навіщо родитись і жити в могилі?
Як маємо жити в ганебній неволі,
Хай смертна темнота нам очі застеле!
Ой, леле!

Доля                                                                                                                                                   Забудь той світ! Міцна твоя темниця!

(Доля кружляє, зникає, сміючись. Леся деякий час залишається у темряві. Потім з`являється Муза).

 

Муза.                                                                                                                                           Якщо прийде журба, то не думай,
Рознеси її у веселощах бучних…

Ти не йди в тихий дім, де музика бринить,
Де танцюють веселії пари, - 
Там ще гірше серденько тобі заболить,
Чоло вкриють ще тяжчії хмари.

І в людську течію ти не важся іти,
Де юрба стоголова, як море,
Йде, хвилює, шумить, — в ній поринеш і ти,
Не розійдеться ж там твоє горе.

Краще йди в темний гай, у зелений розмай,
Або в поле, де вітер гуляє,
На розвіллі із лихом собі розмовляй.
Може там його вітром розмає.

Або пісню утни голосну, не смутну,
Щоб, мовляв, засміялося лихо.
Проженеш тоді, певне, потвору страшну,
І на серденьку знов стане тихо…

Леся.                                                                                                                                               Ні! Я хочу крізь сльози сміятись,
Серед лиха співати пісні,
Без надії таки сподіватись,
Жити хочу!
                   (виходить)

                         (Звучить пісня «Вечірня година»)                                   

Ведучий.                                                                                                                                              На дорогах свого нелегкого  життя Леся зустріла незвичайну людину -Сергія Мержинського. Перше кохання ,яке боязко ступило на тінисту терасу в невеличкому містечку Чукурларі, що біля Ялти, де Леся лікувалася, заглянуло в очі, посміхнулося щирою посмішкою й навіки поселилося в її серці.

 

Ведуча.                                                                                                                                                                               Це кохання принесло багато страждань Лесі. Сергій її не кохав, а поважав як друга. Вона це розуміла. Сама нездорова, всупереч  волі батьків їде в Мінськ, щоб у найважчий час бути біля Сергія.

                                                        (Входить Леся й Сергій)

Леся Українка.

Все, все покинуть, до тебе полинуть,
Мій ти єдиний,  мій зламаний квіте!
Все, все покинуть, з тобою загинуть,
То було б щастя,  мій згублений світе!

Стать над тобою і кликнуть до бою
Злую мару, що тебе забирає,
Взять тебе в бою чи вмерти з тобою,
З нами хай щастя і горе вмирає.

 (За цією розмовою стежила Доля, стоячи поодаль. Після закінчення розмови Доля підходить до Коханого і кладе йому руку на плече).

 

 

Доля.                                                                                                                                                                        Хвилини йдуть, 
Пора у путь.
                               (Сергій обертається і звертається до Долі).

Сергій.

Я йду.

 

 (До Лесі) 
У серці одвага,
Хоч сльози на очах…
Я все покидаю: садочки рясні,
І темні діброви, і ниви ясні,
З собою несу я лиш рідні пісні.
Прощай, моя подруго смутна!
Я, може, навіки іду в чужий край…
Прощай, - добрим словом мене згадай!…
Бо літа не ждуть, 
Пора мені в путь!

 

Доля.      (кружляючи над Сергієм)                                                                                                                               Далека путь, 
 Хвилини не ждуть.  

                                                                                                                                                                                         (Доля забирає Коханого із собою. Звучить музика. Леся кидається за ним, але не встигає. Коханий зникає).

 

                                         (Голос ведучого

Жорстока доля забрала кохану людину. У третій день березня у Лесі на руках Сергій помирає).

 

Леся Українка                                                                                                                                    Що я тепер, о Боже! Жить мені для чого?
                                            (Леся звертається до залу)

Згадайте, друзі, - ви, котрі мене любили, - 
Що я без щастя – долі у житті оцьому. (схилила голову)

Прилинь до мене, чарівнице мила,
І запалай зорею наді мною,
Нехай на мене промінь твій впаде,
Бо знов перемогла мене ворожа сила,
Знов подолала, я не маю сил до бою…
                              (З`являється Муза у вінку і з книжкою у руці).

 

Муза.                                                                                                                                                        Ти, дівчино, життям розбита!
Грай на оцих, людьми розбитих струнах.
Де ще  так гармонії досягнеш?
Її ж було в твоїм житті так мало…
О, не зважай, що криком, а не співом,
Акорди перші залунають. Грай!

                                   (Дає їй книжку).

Адже й твоє життя так починалось.
Де ж потім ти взяла ті ніжні тони, 
Що навіть злих людей до тебе привертали?
Ти їх знайшла в своїм розбитім серці.
Невже не знайдеш їх в своїх розбитих струнах?

 

 

                                             (Леся втомлено підіймає голову)

 

Леся Українка.                                                                                                                                                Я знаю, так, це хворії примари, -
Не час мені вмирати…
Та налягли на серце чорні хмари
Лихого передчуття: душа моя вмира!     (до Музи)

Ти, Музо винозора, не сліпи
Мене вогнем твоїх очей безсмертних!
Дай руку, притули мене до свого лона,
Тобі я віддала усе, що мала.
Подай мені великую пораду,
Скажи мені, пораднице надземна,
Куди мені подітись у просторі?

 

Муза.                                                                                                                                                                                                                              
Грай на оцих, людьми розбитих струнах.

(Звучить музика. Муза обходить Лесю, котра, опустивши руки і дивиться кудись у далечінь).

Муза.
Нехай твої струни лунають,
Нехай твої співи літають
По рідній коханій твоїй стороні.

                                    (Муза благословляє Лесю)

 

 

Леся.                                                                                                                                                 О, знаю я, багато ще промчить
Злих хуртовин над головою в мене,
Багато ще надій із серця облетить,
Немов од вітру листячко зелене.

Не раз в душі наступить перелом,
І очі глянуть у бездонну яму…

Я знаю це і жду страшних ночей,
І жду, що серед них вогонь той загориться,                                                                                            Де жевріє залізо для мечей,
Гартується ясна і тверда криця.
                                               (З-за куліс виглядає Доля)

Коли я крицею зроблюсь на тім вогні,
Скажіть тоді: нова людина народилась;                                                                                                         А як зломлюсь, не плачте по мені!

 

 

                                    (Доля сміється, відчуваючи свою здобич).

Доля.                                                                                                                                                    Натура гине…
Останній усміх ясний посила.
Недавно ще була вона в турботі,
Жила і працею щасливою була,
Тепер останнії дарунки роздала
І тихо умира… Кінець її роботі!
                               (Звертається до Лесі).
Пора у путь! 
Хвилини не ждуть!

 

 

Леся Українка                                                                                                                                        Хто ти така?

Доля.                                                                                                                                             Чи ти мене не знаєш?             (кружляє над Лесею)

Я поведу тебе в далекий край,
Незнаний край, де тихі темні води…
Спокійно сплять, як мертві, тьмяні очі.
Спокійно там: ні дерево, ні зілля
Не шелестить, не навіває мрій,
Зрадливих мрій, що не дають заснути.
Тебе візьму я… Ти туди належиш.

(Обгортає Лесю своїм покривалом. Але Леся намагається вирватись з її чіпких рук. Звучить музика. Вони борються).

Леся Українка.                                                                                                                                                             Ні! Я жива! Я буду вічно жити!
Я в серці маю те, що не вмирає!

Ведуча.                                                                                                                                  Хіба була ще на світі така жінка, в серці якої поєдналися б така мужність, така геніальність, такий вогонь і розум,така пристрасна любов і така відданість народові та Батьківщині .Ні, другої такої на світі не було.

Ведучий.                                                                                                                                                             Видатні митці ніколи не залишають нас. З’єднавши своє життя з мріями та стражданнями людей ,із їхнім пориванням  до волі й щастя ,вони крокують великою землею безсмертя.

Ведуча.                                                                                                                                     І час підносить їх над нашими думами й турботами, обдаровуючи безмежною молодістю, і стають вони нашими сучасниками й ровесниками прийдешніх поколінь.

Ведучий.                                                                                                                             Будуть відходити віки ,будуть приходити віки, а вічне увійде у вічність ,не так у бронзу чи мармур ,як в очі людські ,в надії людей ,бо допоки живе надія –живий і народ.