Сценарій позакласного заходу "Поезія, обпалена війною"

Про матеріал

Матеріал містить короткі відомості про українських письменників та їхні поезії про події Другої Світової війни. Може бути використаний для проведення Дня Пам*яті і Примирення.

Перегляд файлу

Поезія, обпалена війною 


Звучить пісня про війну «Маки червоні»

Ведуча. Сьогодні ми з вами почуємо про найдорожче серцю кожної людини – Батьківщину, про долю людей, які захищали її в період Другої Світової війни. Нам усім дуже хотілося, щоб слово «війна» ми знали тільки з книжок, але жорстока реальність не залишила нам жодного шансу на це. 8 травня – це День Пам’яті і примирення, тож згадаймо усіх тих, хто поклав своє життя за наше світле майбутнє, на жаль, знову затьмарене вибухами та розбратом між колись братніми народами. Схилимо голови перед світлою пам’яттю тих, хто віддав своє життя за врятування рідного краю, увійшовши в безсмертя.

Хвилина мовчання

Ведучий. Все далі відходять грізні роки тієї страшної війни, але не згасає пам’ять про тих, хто не шкодував своєї крові, хто поклав на олтар свободи найдорожче – життя. 

Суворим реалізмом, точністю деталі позначені всі поезії Миколи Бажана, написані під час Другої Світової війни. Микола Бажан виконував у ті роки надзвичайно великий обсяг робіт: редагував газету, призначену для тимчасово окупованих областей нашої республіки, писав листівки й вірші. Слова його громової «Клятви» лунали на устах багатьох бійців. 


В нас клятва єдина і воля єдина. 
Єдиний в нас клич і порив: 
Ніколи, ніколи не буде Вкраїна 
Рабою фашистських катів! 
Ми сталлю з гармати, свинцем з карабіна 
Розтрощимо вщент ворогів. 
Ніколи, ніколи не буде Вкраїна 
Рабою фашистських катів!.. 
Вкладає меча в руки вірного сина 
Наш край, щоб цей меч пломенів. 
Ніколи, ніколи не буде Вкраїна 
Рабою фашистських катів! 
Чекає на ката ганьба й домовина, 
Де б чоботом він не ступив. 
Ніколи, ніколи не буде Вкраїна 
Рабою фашистських катів! 
Роззявилась свастики паща зміїна, 
Та гада розчавить наш гнів. 
Ніколи, ніколи не буде Вкраїна 
Рабою фашистських катів! 
 


Ведуча. Коли нацистська Німеччина напала на нашу країну, коли весь народ піднявся на захист Вітчизни, Платон Воронько одягає гімнастерку. Як досвідченого підривника його залишають інструктором у школі мінерів. Що ж, готувати підривників – дуже важливо й відповідально. Але це все ж таки не передній край. Платона тягне на рідну землю, топтану ворожими чобітьми, він хоче власними руками закладати вибухівку, на власні очі бачити, як летять під укіс ворожі ешелони… 

Ведучий. Поезія П.Воронька така ж неспокійна, вірна та надійна, як і її творець, вона проміряла разом з ним трудні партизанські версти, мліла серцем над жевріючим бікфордовим шнуром, ридала над мертвим побратимом, загорнутим у плащ-палатку або шинельчину. В цьому її сила. 

(Учениця читає вірш П. Воронька «Україна» ). 


Україна для мене як мати, 
Що стоїть на дорозі війни, 
На залізнім хресті розіп’ята, 
Вся в слідах пазурів сатани. 
І над нею шумлять суховії, 
Підіймають заграви пожеж. 
Голова її бідна сивіє 
Полинами неполотих меж. 
Вона бачить своїх чорнобрових 
Козаків на схід-сонці, в огні, 
Вона кличе їх, смілих, здорових, 
В запорізькій блискучій броні. 
І зметуть вони кодло кощаве, 
Люту силу німецьких фронтів, 
Скосять кулями хижі їх лави, 
Спопелять чорні душі катів! 
Бо для них Україна як мати, 
Що стоїть на дорозі війни, 
На залізнім хресті розіп’ята, 
Вся в слідах пазурів сатани. 


Ведучий. Поезія Володимира Сосюри в роки воєнного лихоліття – це непохитна віра в перемогу народу, який захищає саме своє право на життя, і передбачення того невимовно щасливого майбутнього, яке гряде за останнім переможним залпом. 

(Учень читає вірш В.Сосюри «Як блищать на сонці сурми перемоги»). 


Як блищать на сонці сурми перемоги, 
Як гримлять литаври, як сади цвітуть 
І дзвенять піснями радісні дороги – 
Вільної Вітчизни калинова путь. 
Діти йдуть, сміються, матері з квітками, 
Юнки з юнаками… молодість, любов… 
В музиці моторів тепла синь над нами. 
Гей, радійте, люди, - це наш день прийшов! 
Вірю я – так буде, знаю я – так бути, 
Сніг стече кривавий у яри, яри. 
Вийдуть на майдани і на поле люди 
Зустрічати сонце мирної пори. 
… Радість тисне груди… 
Серце – наче пісня… Хай кругом зима, - 
Буде це весною, навесні це буде, 
Бо не марно пісня крила підійма. 


Звучить пісня «А льон цвіте»

Ведуча. Незліченні втрати і жертви, туга за рідною Україною, що вся захлиналася у крові та задихалася у пожежах, – усе це збудило єство поета, влило нові сили та можливості. У творах періоду війни Павло Тичина гримить, мов грім, коли передає слово рідному українському народові, аби ствердити його невмирущість. Він постає перед нами зворушливим, коли пише про біль вимушеної розлуки з Україною, яку топче фашистський чобіт.


(Учениця читає вірш П.Тичини «Матері забуть не можу»). 


Матері забуть не можу, 
Скрізь, на що я тут не гляну, - 
Чи на ліс, чи на поляну, - 
Бачу її душу гожу, 
Чую вимову кохану. 
Голос чуть, де поле й трави: 
- Я тебе любила, сину! 
Тож прилинь хоч на часину: 
Душать ось мене удави, 
Гнуть к землі, як колосину. 
І я кидаюсь на голос, 
Але там – нема нікого! – 
Крім як сонця золотого… 
Та ще гнеться, гнеться колос 
Від зерна свого важкого. 
І кричу я: - Україно! – 
Потім стану й прислухаюсь. 
Чути… здалеку: – Тримаюсь! 
Хмарко! Ластівко! Калино! – 
І в той бік я повертаюсь… 
І кричу я: – Мамо! Рідна! 
Голос дай! До тебе рвуся! – 
Й чути… здалеку: - Борюся! – 
І така ж ця мова срібна – 
Аж вогнем я весь схоплюся… 
І кричу я: – Обізвися! – 
Потім стану й наслухаю, 
Й чути… звідти: – Наступаю! 
Сину мій! Гартуйсь! Не гнися! 
Вже ось-ось перемагаю! 
І таким тут грім покотить – 
Небом, небом-небозводом! – 
Мов червоний гнів походом 
У фашистські дзоти дзотить 
З українським всім народом!


 


 Ведучий. Палкі вірші Андрія Малишка підіймають бійців в атаку, ведуть люд у партизани, кличуть до перемоги. Глибоке почуття патріотизму, безмірна любов до рідної України розкривається, як це характерно для Малишка, через суто особисте поетове сприйняття.

(Учень читає вірш А. Малишка «Україно моя»).


Запалали огні за долиною синього неба, 
Самольоти гудуть, бо на захід фронти і фронти. 
Україно моя, мені в світі нічого не треба. 
Тільки б голос твій чути і ніжність твою берегти. 
Як росли ми і змалку? Скрипіла у хаті колиска, 
Загасав каганець чи горіла воскова свіча. 
Ти нам шлях показала, який під зірницями блиска, 
І проміння багряне подібне було до меча. 
Україно моя, далі, грозами свіжо пропахлі, 
Польова моя мрійнице. Крапля у сонці з весла. 
Я віддам свою кров, свою силу і ніжність до краплі, 
Щоб з пожару ти встала, тополею в небо росла… 
Буду дихати, падать, рости й воювать до загину, 
Бо великий наш гнів, бо дорога рівнішою є. 
Я візьму твого смутку і горя важку половину 
У розтерзане, горде, нескорене серце моє! 


Ведуча. Хлоп’ям зустрів Василь Симоненко сонячний день Перемоги. Фронтові випроби минули його, малолітка, але червоно-вишневі Малишкові зорі з дивною силою продовжили себе в Симоненковій поезії. І якщо А.Малишко для нас – сурмач покоління фронтового, то Симоненко постав перед нами сурмачем покоління молодшого, того, що дітьми-пастушатами вийшло з воєнних заграв. 

(Учениця читає вірш В. Симоненка «Земля кричить. Шинкують кров’ю війни»).


Це все було. Були німі кургани, 
 


І війни йшли не на життя – на смерть, 
Гриміли залпи, і ятрились рани, 
І світ ішов, здавалось, шкереберть. 
І вся планета ніби очманіла, 
Людина в землю заривалася, мов кріт, 
А над землею бомби стугоніли, 
І падали тіла на рваний дріт. 
Це все було… О, не забудьте, люди, 
Своїх братів, що нині неживі, 
Що руйнували світ тиранства і облуди 
І нищили в’язниці вікові. 
О, не забудьте тих, що рвались крізь багнети, 
В степах поклали голови свої, 
Щоб більше нашу голубу планету 
Не шарпали розбійницькі бої. 
Щоб не здригався Всесвіт малярійно 
І небо не стогнало від заграв, 
Щоб нам годинник радісно й спокійно 
Віки ясної дружби рахував! 


Ведучий. Поет Олександр Підсуха пережив всі тяготи воєнного часу, адже на початку Другої світової війни йому було лише двадцять три роки і він в повній мірі відчув на собі страждання й.горе, викликані війною, У своїй першій збірці «Солдати миру» він найповніше виписав образ воїна-визволителя, уславив красу мирного життя та засудив руйнівні воєнні дії.


В чорні дні я рушив з України
І, йдучи, сльозу вронив уперше.
Не сідав і ворон на руїни,
В хмару линув, крила розпростерши.

Вже Дніпро наповнивсь злою кров’ю.
З трьох боків горіла рідна хата.
І тоді, коли й на схід ішов я,
Наступав у віршах я на ката.

Не одного я бійця розважив
Щирим словом, правдою святою.
Коли-небудь він про все розкаже,
Зійдемось як-небудь після бою.

Зійдемось! Колись в ранкову пору
Розповім всю правду при нагоді.
І про те, як, ідучи з ним поруч,
Я себе загледів у народі.

Як бачите, пам’ять живе і в поезії.


Ведуча. Сучасна наша поетеса Ліна Костенко зустріла Другу світову дитиною — в 11 років, її дитинство було "вбите на війні". Поезія Ліни Костенко, присвячена цій жахливій темі, дуже лаконічна і точна, вона звучить без надриву, але кожне слово в ній виважене і несе в собі смислове й емоційне навантаження, кожне слово говорить війні "НІ"

Мій перший вірш написаний в окопі
 


Мій перший вірш написаний в окопі, 
На тій сипкій од вибухів стіні, 
Коли згубило зорі в гороскопі 
Моє дитинство, вбите не війні. 
Лилась пожежі вулканічна лава, 
Стояли в сивих кратерах сади. 
І захлиналась наша переправа 
Шаленим шквалом полум'я й води. 
Був білий світ не білий вже, а чорний. 
Вогненна ніч присвічувала дню. 
І той окопчик - 
Як підводний човен 
У морі диму, жаху і вогню. 
Це вже було ні зайчиком, ні вовком - 
Кривавий світ, обвуглена зоря! 
А я писала мало не осколком 
Великі букви, щойно з букваря. 
Мені б ще гратись в піжмурки і в класи, 
В казки літать на крилах палітур. 
А я писала вірші про фугаси, 
А я вже смерть побачила впритул. 
О перший біль тих не дитячих вражень, 
Який він слід на серці залиша! 
Як невимовне віршами не скажеш, 
Чи не німою зробиться душа?! 
Душа в словах - як море в перископі, 
І спомин той - як відсвіт на чолі… 
Мій перший вірш написаний в окопі. 
Він друкувався просто на землі.


Ведучий. Після закінчення війни залишаються понівечені людські долі, могили, пам’ять і – якнайвище подвижництво – покаяння і всепрощення. Поезії Ліни Костенко звучать як уклінне слово воїнам – захисникам і визволителям, як плач за полеглими, співчуття сплаканим вдовам з усіх “сторін барикад”

 

Проводи
 


Хрести дубові туляться в берізках.
Квітує поле в пахощах медове.
Прославши скатерті при обелісках,
Своїх солдатів поминають вдови.
Вже оддзвонили дзвони великодні.
Вже на гробках молебні одслужили.
Такі сумні й задумані сьогодні,
Ой, затужили вдови, затужили!
Що мій лежить за Віслою, далеко.
Якби землі хоч рідної на труни.
А ті ж обличчя - як скрипкова дека,
Що вже на скрипці порвані всі струни.
А мій пропав десь безвісти, не знаю.
Чи хоч над ним горбочок нагорнули?
Як я ж тепер чужих тут поминаю,
Щоб і мого десь люди пом'янули!
А я ж нічого в бога не просила,
Мені ж тоді було хоч в ополонку,
Що я ж дитя під серцем ще носила,
А вже мені прислали похоронку.
Великий день... Великдень Перемоги..
Все ж наче вчора. А літа минають...
На проводи, в степу біля дороги,
Своїх солдатів вдови поминають.


Ведуча. Болюча тема війни знайшла свій відгомін і у творчості письменників Поділля, зокрема. не оминув її своїм пером Микола Федунець – дитя війни, син фронтовика. З болем і щемом у серці описує він руїни, які залишила по собі на землях нашого краю ця грізна сила – сила війни

ПО ВІЙНІ


Повернувсь лелека у село.
А села нема, нема… Згоріло.
Де ж йому гніздитися було?
І у птаха серце заболіло.

Він ступав по сивому дворі,
Де крізь попіл – рясту білі іскри.
І над ним ячали димарі.
Димарі, неначе обеліски.


Ведучий. Минають роки і все менше серед нас залишається ветеранів, які зробили свій вклад в перемогу, все менше залишається людей, які не з книжок та телеекранів знають, що таке Друга світова війна. Дитинство нашого земляка Кучера Віталія Петровича теж обпалив вогонь війни і свої враження він перелив на папір у своїх поезіях. Сьогодні у нас є нагода познайомитися з його творами, присвяченими цій болючій темі.

Виступ Кучера В.П.

Ведуча. Війна – це неприродний стан людини. Знецінюючи найбільшу коштовність на землі – людське життя, вона є трагедією як для переможних, так і для переможців. Друга світова війна – одна з найтрагічніших подій ХХ століття – лишила глибокий слід у свідомості мільйонів людей, які живуть на різних континентах і говорять різними мовами. Масштаби цієї трагедії не мали аналогів у світовій історії.

Ведучий. Нам би дуже хотілося, щоб війна ніколи більше не ступила своєю кривавою ногою на нашу багатостраждальну землю, але – не судилося. Сьогодні знову стають актуальними воєнні теми у літературних творах, які допомагають підтримати бойовий дух бійців на передовій та перелити біль непоправних втрат на папір. Та, попри все, ми щиро віримо, що ця жахлива війна швидко закінчиться, наші Герої живими повернуться додому і ми радо святкуватимемо День Перемоги над ворогом.

Звучить пісня «Перемога».

 

doc
Додано
10 січня
Переглядів
198
Оцінка розробки
Відгуки відсутні
Безкоштовний сертифікат
про публікацію авторської розробки
Щоб отримати, додайте розробку

Додати розробку