МУЖНІ ЛЮДИ НАШОГО КРАЮ - Дослідницька робота,зустріч учениці з ветераном війни та твір в межах виховної роботи класу

Мужні люди нашого краю Ох,війна…Яке ж це жахливе слово!Скільки люті,ненависті можна відчути.А все ж – одне тільки слово криє у собі величезні страхи,героїчні подвиги мужніх людей та лиха усього світу. Люди гинули…Змучені,вони йшли проти лихих сил. Солдати – мужні та відважні хлопці,робили все,щоб захистити свою землю. Ми повинні бути вдячними їм за це,за все вистраждане ними та завойоване великими зусиллями,прагнення до вільного життя. Життя перемогло!Наші люди відчули всі страждання та муки. Скільки болю бродило по землі,скільки крові було пролито,скільки людей залишилися спочивати на чужині,скільки солдатів віддало життя за нас. Так,за нас!Тож давайте покажемо ,що недарма вони воювали і загинули заради миру та чистого неба по всій землі. Я й уявити не можу,як це болить ,коли ти бачиш,як горять хати,коли ти чуєш,як діти плачуть,коли ти відчуваєш запах пилу та як розриваються бомби,коли ти на кроці від смерті і ти не знаєш ,що тебе чекає,що буде далі. Ті часи…Ох,ті часи горя,болю,люті та смертей .А скільки сліз лилося з дитячих личаків,жінок тих солдатів,які помирали. Як це можна було пережити? Кривавий слід залишили війни в історії всього світу. Ніхто з нас не збуде подвигу скояного вітчизняним народом.Ніколи.Ніхто не забутий. Неймовірно важкі труднощі пережили люди,яких торкнулася війна. З жорстоких боїв вони принесли нам звістку – бажання жити,радіти сонцю,допомагати одне одному та розуміти життя. Не треба більше війни! Сучасна молодь і уявити не може,що таке війна. Ми,завдяки героям,маємо тепер багато можливостей,свободу. Можемо спокійно гуляти та ходити до магазину,не чуючи пострілів та криків,не ховатися в бомбосховищах,їсти вдосталь,а не голодувати,спати в теплих ліжечках,а не на снігу в сорокаградусний мороз. 9 травня – День Перемоги – світле свято,радісний день,але водночас сумне та болісне. Цього дня,нарешті,перестали стріляти з гармат;цього дня люди відчули полегшення та велике щастя. Наш народ отримав перемогу!Показав свій могутній героїзм,дружбу,вірність. Ми віддаємо шану людям – ветеранам,живим і мертвим,за наше славне майбутнє. Великий поклон всій армії,яка воювала за наш край,за нашу Батьківщину. Але дорогою ціною!Мільйони життів,море сліз,скалічених людських доль. І подякувати ветеранам – найменше,що ми можемо зробити за наше майбутнє. Йдуть,біжать роки. Скільки їх не дожило до цього дня?Все менше й менше залишалося ветеранів. Це вони,наші батьки,діди,прадіди визволили нашу землю від фашистів!Це вони захистили нас!Це вони справжні герої! Ось хочемо вам розповісти про одну дуже хорошу людину,ветерана війни – Ариповського Віктора Івановича,який став для нас взірцем хоробрості та мужності. Проживав у місті Луганськ. Коли йому виповнилося шістнадцять років – почалася війна. Він був змушений покинути навчання і піти працювати на завод разом зі своїм батьком. На роботі вони лагодили вагони,щоб люди могли подалі виїхати з міста і врятуватися від ворожих рук. На останньому вагоні мали поїхати і вони,але,на жаль,німецькі війська оточили місто і забирали молодих юнаків працювати в рабство. Разом зі своєю родиною вони втекли від ворожих сил. Коли йому виповнилося вісімнадцять років,наш герой пішов на фронт,сам,добровільно. Ще восьмеро людей із села,також,пішли разом з ним. “Щоб стати солдатом,потрібно не меньше двох років, а тут,ми,нічого не знаючи,і вже на війні.За три дні ми мали навчитися захистити себе! Нас навчили правильно стріляти стоячи,сидячи,лежачи,повзати і всього,що могли навчити за такий короткий час. Солдат повинен бути сильним,хитрим,відважним!Як цьому навчитися за декілька днів?” -- розповідав Віктор Іванович. На третій день,після навчання,коли солдати були в поході,почалася атака з сусіднього села. Це була перша його битва! Як і всі інші солдити,він,звичайно,писав листи своїм рідним. У його мами залишився,навіть,перший його лист,який він написав після першого бою. Тоді,він хизувався своїй мамі,що не побоявся і не зупинявся;писав,що перші дні пройшли дуже важко.Їм довелося спати на снігу,у сорокаградусний мороз. Одного разу,розповідав він,як разом з товаришом вони повинні були перейти через шосе,а там,великим натовпом,їдуть машини – танки німців.Вони вирішили сховатися і перечекати в кущах.Німці співали,раділи,з хорошим настроєм їхали далі.Виявилося,що на цьому масці був бій – вся дорога була вкрита в якихось плямах,схожі на людські фігури – це були наші солдати!Німецькі війська їдуть прямо по тілам,не звертаючи на них ніякої уваги,з радісними обличчями…І тоді вони побачили,що таке людські життя,побачили,на що спроможні німці. Бачили напів зруйнований Луганськ.Не було їжі…Грошей мало…Всі були змушені обмінювати речі на якісь харчі…Бачили ті села,від яких залишався тільки попіл… Віктора Івановича відправили в училище.Він став офіцером!Воюючи,пройшов усю Україну, «пешком и ползком».Іноді,приходилося ходити 40-50 кілометрів.Брав участь у трьох битвах за Харків,де загинуло 120000 наших солдатів. “Мене викликали в штаб,і кажуть:”Знаєш що,ти хлопець грамотний,солдат ти тепер хороший,так-от,ми тебе відселяємо в училище.”Я на деякий час потрапив в училище,в Узбекистан,а потім,після училища,тільки-но зібравшись на фронт,а мене садять у вагон разом з солдатами і везуть”чорт знає куди”.” Їх везли на схід:через Казахстан,через Узбекистан,і далі,і далі. Потім,їх привезли у Монголію. “Колись,в 38 році була битва між японцями і нашими солдатами. Ми прибули…і там почалася війна з Японією. Японців потрібно було вигнати з Монголії. Ми йшли дві години через пустелю Гоббі.Трави ніякої не було…Бідні коні,на яких ми везли зброю,помирали без корма…Окрім того,там були якісь дивні павуки,які кусали коней. Не було води…А спека була жахлива!” Коли воювали з японцями,один снайпер поцілив йому у ногу,але він і далі продовжував битися. Після жахливої битви потрібно було залишитися на полі бою декілька днів,і він з пораненою ногою чекав на допомогу. Потім його відвезли у шпиталь,у Китай,де він лежав один рік. Йому потрібно було відрізати ногу,тому що рана була дуже складна,але він відмовився. На щостя,рана почала заживати,і все налагодилося,але він став калікою на все життя. Більша частина друзів,з якими він пішов на війну – загинули. Помер і батько…Залишилася тільки одна мати,якій він завжди писав листи. Коли закінчилася війна,мати зустріла сина із сльозами і радістю. Перед тим, вона дістала телеграму,що Віктор Іванович помер. Вона дуже налякалася. Але потім подивилася на дату. Виявилося,що там помилка,тому що дата смерті 10,а останній лист,який вона отримала – був написаний 12.Потім,прийшов ще один лист від сина,і жінка переконалася,що він живий. Після війни Віктор Іванович вчився у Києві;потім приїхав на Закарпаття. Одного разу,коли був за кордоном,зустрів знайомого.Виявилося,що він також був на війні,але воював за німців.Вони не стали бутися чи ворогувати один з одним,а спокійно згадували минуле.Раніше один в одного стріляли,а тепер сидять за одним столом.Це дивовижно! Віктору Івановичу вже виповнилося 90 років,але ще все він нагадує маленького юнака,який колись не побоявся ризикувати життям заради нас. Йому подобається жити в Ужгороді,де мешкають дружні люди,де йому добре,де йому затишно. “Я щасливий і я гордий за те,хто я такий”, -- казав Віктор Івановий.Він радий,що народився українцем,він любить свою Україну.Ось ця любов справжня,ось така любов – могутня сила. Слухаючи пройдений ветераном шлях,ми захоплюємося його працьовитістю.А й справді!Він досягнув стільки,що кожен міг би позаздрити.Віктор Іванович має велику родину.Виховав і своїх діток,а тепер ще й і внуків,і правнуків,які завжди допоможуть своєму люблячому дідусеві. Він 46 років присвятив тому,аби вивчити молоде покоління.Віктор Іванович – людина,яка змогла досягнути всього,попри всі перешкоди,надані життям.Це людина,яка є уособленням сили народу. Віктор Іванович багато розповідав нам про своє минуле,навіть читав вірші.Чимало нового ми дізналися про героїчну історію нашого народу. Ми пішли з цього гостинного дому з усмішкою та глибоко в душі думали про мудрого,сивого чоловіка,господаря,в якого все ще горять вогники у очах,який любить жити і насолоджуватися життям!Він вірить у краще майбутнє свого краю.Залишилися ще такі люди,завдяки яким життя наповнилося теплим сонцем,яскравими кольорами,добротою та щасливими днями,проведеними з рідними. Дякуємо вам,Вікторе Івановичу! Ви – герой нашого краю! Творча робота Коваленко Діана Учениця 9-А класу СШ№5 м.Ужгород Вчитель: Савко Н.Г.