Н. Баклай"Легенда прадавнього роду"

Наталія БАКЛАЙ народилася 1958 року в селі Терни Лубенського району на Полтавщині. За фахом — бібліотекар. Працювала в Лубенському краєзнавчому музеї, а зараз - старший інспектор міського ЗАГСу.

Її вірші та проза друкувалися в багатьох газетах і журналах в Україні та за кордоном, не раз звучали по обласному й українському радіо, стали піснями.

У творчому доробку авторки - шість книг: “Два береги душі" (1993), “Осяяна Тобою" (1996), “Коралове намисто" (1997), “Триєдиний біль" (1997), “Свіча невінчана" (1999), “Меди тернові" (2001). 1 — водограй задумів, якими й живе її натхненна душа. “У віршах - я. уся, - зізнається Наталія Михайлівна. - У них моя біографія, і доля, і розчарування, і любов".

ЛЕГЕНДА ПРАДАВНЬОГО РОДУ

Моє прегарне село Терни, що біленьки­ми хатами обліпило довколишні го­ри, багате не тільки запахущими- чебрецями та материнкою, м’ятою і медуницями, а й колючими кущами терну. Той терен розрісся понад ярами й городами, понад левадами й дубинами.

Цвіте дрібно та рясно, пахне терпко і родить так щедро, що породив навіть назву села. Знаю безліч легенд, пов’язаних із цими дивовижними місцями, які ще на початку XVII ст. облюбували монахи Бернардинського монастиря. З тих часів і почалася історія села. У кожній родині моїх земляків є свої легенди й перекази. Вони передаються в спадок як найбільший скарб родоводу. Бо  що можна передати нащадкам красивіше, аніж предивну легенду свого роду, таку дивовижну й незвичайну?!

На генеалогічному дереві мого родоводу є тонісінька гілочка, яка заплуталася між основою розкішного віття. І її зовсім непомітно. Та гілочка – моя далека прабаба втретє, чорноока Ганна.

Тепер ніхто не згадав достеменно того, що ж трапилося в її житті, яка трагедія, які переживання випали на її долю, що раптом молода і повносила дівчина... осліпла. Чорна хмара затягла красиве небо її очей, і біда зраненою безпорадною пташкою зупинила її політ.

Якому Богові молилася моя далека родичка, які молитви шепотіли її гарячі вуста, чуло тільки бездонне тернівське небо. Кожна біда страшна не тільки своєю присутністю, а ще й безпорадністю.

Не бачити тих, до кого звикли очі, не пізнавати зеленого листя на верболозі і білого снігу на полин-траві - було жахливим і найстрашнішим для Ганни. Замкнувшись у своєму горі, соромлячись своєї сліпоти, дівчина плакала й молилася. Це було єдине, чим тепер вона жила, стоячи над прірвою своєї біди, і тільки в молитвах відводила ту прірву, боячись накласти на себе руки, бо ж гріх. Щодень благала Матір Божу захистити від страшних помислів, помилувати й зцілити.

Які слова підбирала вона, як викладала речення до речення з молитви і як щиро просила, тих слів ніхто тепер не перекаже, а тільки тих, хто просить щиро, — чують. Чують — і... не відмовляють.

... Ганні наснилася Богородиця. Вона лагідно посміхалася й уважно слухала знедолену дівчину, яка навіть уві сні творила молитву і просила зцілення. Вислухавши Ганну, Матір Божа підійняла долоні до неба й рукою показала на край села, до Лисої гори, при цьому сказавши, що Ганна зараз прокинеться й піде знайомою стежкою до Сули и праворуч від села, не доходячи до підніжжя гори, поверне іще раз різко вправо і натрапить на джерельце, яке буде з бур’яні та тернах, але дівчині треба буде знайти його і, тричі вмившись, перехреститися на схід сонця, і прозріє вона, і людям скаже, що прозріла, і будуть до цього джерела приходити хворі й немічні, і будуть пити воду, омивати тіло, зцілювати рани, і будуть вони зцілені, бо вода ця буде святою.

Ганна прокинулася, як у лихоманці, і, лякаючись пророчого сну, плачучи й надію­чись на диво, пішла, наче марево. Дівчина йшла тими стежками, які знала з дитинства до найменшого камінчика і найтоншої споришинки. Тепер, ідучи наосліп і навпо­мацки, вона орієнтувалася по тільки їй відомих знаках, що вели її до джерела.

Уже потім Ганна розкаже, як цілий день вона бродила но тих тернівських стежках, як збивала коліна, падаючи в дерезу й кропиву, як востаннє, вже без надії, знесилена, під вечір впала у колючий терен і, руками обійнявши землю, намацала... воду, джерельну воду з її сну.

Дівчина, справді, тричі вмившись і перехрестившись, наче крізь туман побачила верхівку Лисої гори, сонце, що сідало за село. Воно котилося колесом по небу, боячись зачепитися за верхівки гострих тополин і дитинно посміхаючись Ганні, торкнуло останнім промінчиком її очі та й поспішило за тернівські гори, упавши десь у чебреці.

Додому повернулася зрячою. За свій диво-сон розповіла всім, і вже вранці другого дня велика Ганнина рідня вийшла до джерела, розчистила й викопала криницю, зробила дерев’яний зруб. На цямрині поставили дерев’яне відерце і нарекли криницю священною.

...Ішли роки, спливали по Сулі десятиліт­тя. Діждалась баба Ганна й онуків, повіддавала заміж і правнуків. Бачила білий світ до останнього дня, милуючись його дивною красою, так і не збагнувши одвічних таємниць природи.

А до криниці пити чудодійну воду приходили й приїздили люди, дякуючи Матері Божій за силу небесного й земного зцілення.

...У 1917 році, наприкінці осені, перші комсомольці села Терни, звертаючись до селян словами “великого генія людства” “Релігія - опіум народу”, - дружно з лопатами пішли закидати святу криницю. Умить було зламано дерев'яний зруб, розбито й понівечено цямрини, закидано землею й глиною воду, що ніяк не хотіла помирати. Кожного ранку наступного дня вода просту­пала знову й знову, і щоразу комсомольський десант старанно закидав "опіум дія народу”. Врешті було насипано цілий пагорб землі, з-під якого тоненькою цівкою скрапувала вода і сльозою котилася під витоптані спориші.

У 1942 році під час окупації села німець­кими загарбниками на тому місці, де покої­лася криниця, проводилися святкові церковні літургії, а 21 травня (на Івана) відзначалося Храмове свято села.

У ці дні староста запрошував людей до колишньої криниці, привозили священика з міста і правили молебні та поминальні панахиди.

Свого священика в селі не було, оскільки не було й церкви. Усі врочистості біля криниці проходили в супроводі півчої (церковного хору). На превеликий жаль, такі свята після звільнення села від окупантів уже ніким ніколи більше не проводилися.

...Улітку 1978 року, прокладаючи нову лінію залізниці, пагорб розрівняли, а місце, де була криниця, засипали щебенем і піском. На цілющі груди джерела поклади шпали й рейки.

Не витримавши наруги й знущань, криниця, врешті, померла.

По ній, мертвій, їздять тепер довготелесі потяги. Когось вони привозять у посульський край, когось відвозять звідси, хтось проїздить повз чубаті тернівські левади, повз колючі терни, мимо кропини й дерези. Поїзди летять щодня, щоночі, щогодини, навіть не підозрюючи, що під їхніми колесами покоїться убієнна людьми криниця – жива легенда мого прадавнього роду.