Національно – патріотичне виховання на уроках української мови і літератури (Виступ на педагогічній раді)

Національно – патріотичне виховання на уроках української мови і літератури

(Виступ на педагогічній раді)

     Кожна повноцінна держава, яка прагне мати історичну перспективу зберегти свою самобутність у цьому глобалізованому світі, цілеспрямовано й системно плекає у своїх громадян патріотичні почуття, національну гідність і гордість.

    Надзвичайно велика роль у вихованні справжніх патріотів належить школі. Шкільне виховання справді спрямоване на те, щоб сформувати дитину свідомим українцем. Починаючи з молодого віку, дітям прищеплюється любов до рідної мови, культури, природи, малої і великої батьківщини.

    Проте, на жаль, поза школою молодь дуже часто потрапляє в таку атмосферу, яка нівелює, а то й руйнує національно-патріотичний багаж, закладений школою. Національним нігілізмом, космополітизмом пронизана сфера розваг, видовищ і дозвілля молоді. А те, що діти бачать з екрані телевізорів та в комп’ютерних клубах, що взагалі складається враження, що хтось зумисне хоче знищити нашу духовність. Здається саме зараз школа залишається тим єдиним осередком, який по-справжньому виховує в учнів кращі людські риси.

    І надзвичайну роль у цьому відіграє такий предмет як література, яка за своєю школою цінностей формує духовно-інтелектуальний світ  справжнього громадянина. Адже попри всі принади комп’ютера, книжка, має свою унікальну магію, бо це так важливо чути художнє слово. Слово Т. Шевченка, І. Франка, Лесі Українки, О. Довженка та багатьох інших. Ці світочі літератури (ніколи не стояли осторонь життя народу, вони акумулювали в своєму слові духовні потреби сучасників) стояли на сторожі державності, бо розуміли, якщо вона буде втрачена, то все решта на має ніякого значення.

    Вони нічого не просили від України, а просто любили її синівською любов’ю і належали своєму народові до останнього подиху.

    Прикладом високого патріотизму є життя Т. Г. Шевченка, творчість якого вивчається в 9 класі

Я так її люблю

Мою Україну убогу

    Хіба ж не за неї віддав він кращі свої роки засланню? Про його стійкість і незламність свідчать слова: «Караюсь, мучусь, але не каюсь».

    Шевченкове слово стало зброєю в боротьбі за кращу долю рідного нарду, він свято вірив у його світле, справедливе майбутнє:

Чи дождемося Вашингтона?

З новим і праведним законом

А дождемося – таки…

    Вивчаючи творчість великого Кобзаря, дев’ятикласники самостійно працюють над творчими видами робіт: пишуть реферати, готують виступи, дослідження. Все це використовують на уроках та під час проведення Шевченківських днів.

    Закінчується вивчення Шевченка віртуальною екскурсією ( за допомогою ІКТ) на Батьківщину поета, туди де він народивсь, і в Канів, де знайшов Останній спочинок.

    Зразком великої любові до рідної землі є новела Стефаника «Камінний хрест» (вивч. в 10-у класі), де на прикладі головного героя Івана Дідуха покладено трагедію українських емігрантів, тяжке життя яких примушує їх їхати до Канади. Покидаючи Батьківщину, Іван Дідух ставить за життя собі і дружині камінні хрести, як символ загибелі тієї духовності, що зв’язувала його з рідною землею. І хоч прижились вони в тій Канаді, але почуття туги за рідною землею супроводжувало їх до самої смерті.

    Тема (патріотизм землі) обговорюється одинадцятикласниками під час вивчення творчості письменників, які з ряду причин опинились за кордоном. Вивчаючи їх твори, учні починають усвідомлювати, що таке чужина і рідна Вітчизна.

    Яскравим прикладом патріотизму є поезія нашого поета Євгена Маланюка «Під чужим небом»

 Що мені телефони, Версалі, експреси,

Нащо грім Аргентин, водопад Ніагар,

Сниться рідна Синюха і верби над плесом

Сниться батьківська хата і вітер-дудар.

    Багато талановитих письменників пожертвували собою з любові до рідного краю, свого народу. Наприклад В. Симоненко (творчість вивч. В 11-у класі) прожив усього 28 років, залишивши нам безцінну спадщину роздумів у творах. Усім добре відомі його слова, які стали піснею:

Можна все на світі вибирати, сину,

Вибрати не можна тільки Батьківщину.

    Окремо хочеться сказати про п’єсу М. Куліша «Мина Мазайло», в  якій автор гостро висвітлює українців-манкуртів, які цураються своєї мови, своєї культури, люди, які не пам’ятають своїх коренів. Твір комедійний, але торкається він надзвичайно серйозної теми, яка актуальна й сьогодні. Обговорюючи твір, учні звернулися до поезії сучасного поета В. Баранова «До українців», в якій автор закликає не бути байдужим до своєї історії, до усвідомлення себе українцями, як такими, а не хохлами. Бо

Можна жити й хохлом,

І не згіркне від того хлібина.

Тільки хто ж тоді небо

Прихилить до ваших могил,

Як не зраджена вами, зневажена вами Вкраїна.

     Хочеться вірити,  якщо хоч якесь зернятко моралі проросте в серцях наших

учнів – то буде нашим учительським внеском  у загальнодержавну справу виховання нового покоління українського народу.

         Справді, найбільше щастя для вчителя мови і літератури – робити світ гуманнішим, виховувати в учнів доброту, любов до рідної землі, родини, свого народу, бажання працювати для розквіту власної держави. У цьому й полягає сутність виховання національної свідомості.

         Як відомо, уроки мови і літератури мають не лише освітнє, а й виховне  завдання. Вплив засобів мистецтва слова на юну душу величезний. Сформувати гармонійно розвинену, освічену, соціально активну й національно свідому молоду людину, яка має почуття громадянської відповідальності, носієм кращих надбань національної та світової культур, здатна до самовдосконалення.

         Можна без перебільшення сказати, що у викладанні мови і літератури за останні кілька років зроблено чимало.  Цьому сприяло ряд чинників: нова політична атмосфера, надання українській мові статусу державної, введення до програми художніх творів письменників, імена яких були незаконно вилучені з українського літературного процесу, об’єктивне осмислення багатьох історичних подій, всієї нашої історії. Рідна література відкрилася перед учнями новими гранями як могутнє джерело української духовності, своєрідний генетичний код, пам’ять народу. Вона нерозривно пов’язана з національними і культурними традиціями. Це своєрідний художній літопис українців. Національний тип особистості виростає на ідеях національної філософії, народних ідеалах, традиціях, звичаях і обрядах, морально-етичних цінностях, тобто на культурно-історичному досвіді, здобутках народу впродовж багатьох епох.

         На уроках літератури  ми розглядаємо питання сім’ї та роду. Аналізуючи роман у новелах Ю. Яновського “Вершники”, даю учням завдання визначити причини трагедії роду Половців. Благодатним для з’ясування цієї проблеми є й повість О. Довженка “Україна в огні”.

         Подібні навчальні ситуації  спонукають учнів замислитися над такими питаннями:

·        Що ви знаєте про свій рід?

·        Який духовний мікроклімат панує в моїй родині?

·        Які сімейні звичаї та обряди збереглися в вашій сім’ї?

     Аналізуючи художні твори, учні починають розуміти, що рід і народ – складові одного духовного ланцюга. На основі зіставлення фактів історії та створених митцем художніх образів учні стверджують: народ є суб’єктом історії і її безстороннім суддею, а народ складається з багатьох родин. Отож кожний є членом своєї сім’ї і водночас представником народу, відповідальним за його долю, історію, сьогодення і майбутнє, якого немає без минулого.

         “Уроків історії не вчимо”, - гірко іронізує наша мудра сучасниця, геніальна Ліна Костенко. Отож варто одуматися й уважно осмислити своє минуле, його славу і безслав’я. Роман у віршах “Маруся Чурай” розкриває духовний світ наших предків, відтворює забуті сторінки історії. Учні повинні усвідомити, що образ Марусі органічно зливається з образом України. Постать реальної дівчини з народу, обдарованої чарівним голосом і поетичним світосприйманням, виростає до символу, ніби фокусуючи в собі духовний потенціал усього українського народу.

         Пізнавати історію свого народу потрібно з історії рідного краю, міста, села. До цього я привчаю своїх учнів як на уроках, так і під час позакласної роботи.

         Під час вивчення роману Олеся Гончара “Собор” ставимо за мету з’ясувати: “Що хвилює людей старшого покоління, як формується наша молодь, який її духовний світ, як ставить людина до великих набутків свого народу, до скарбів народної культури, які почуття, думки й сподівання вкладає у свою щоденну будівничу працю, з якими духовними надбаннями йде людина у свій завтрашній день...”(О. Гончар ). 

     Отож учні, аналізуючи текст твору відповідно до поставленої мети, визначать його основну ідейну домінанту – тривогу автора з приводу зростання бездуховності українців. Цей урок проводжу у формі диспуту, під час якого учні торкнуться проблем батьків і дітей, наступності поколінь, збереження історичної пам’яті, виховання національної гідності, а також таких непростих питань, як національний нігілізм, відступництво від свого народу.

         Національний світогляд особистості виростає на традиціях народу, його звичаях і обрядах. На уроках аналізу художніх творів я наголошую на цьому. Учні вже знають, що саме в родині формуються духовні цінності, погляди на добро і зло, виховується любов до батьків, повага до старшого тощо. Але, на жаль, не кожній родині вдається зберегти народні традиції, звичаї й обряди. Бажано, звичайно, повернути їх у сім’ю.

         Розглядаючи творчість І. Багряного (пригодницький роман “Тигролови”), я проводжу узагальнюючий урок “Українознавчий аспект прозового доробку письменника”. Учні знають, що в основу роману “Тигролови” покладені події, які сталися з самим автором під час заслання його більшовиками на Далекий Схід. Відразу постає проблемне запитання:

         Чому там, на Далекому Сході, за тисячі кілометрів від України, звучить українська пісня, зберігаються народні традиції?

         А тому, доходять висновку учні, що там живуть справжні українці, колишні втікачі й вигнанці, які були колись розкуркулені радянською владою. Вони зберегли давні традиції і створили свій, український, світ, наповнений моральною чистотою, гармонією, народними обрядами. Атмосфера в родині Сірків, яка прийняла й порятувала Григорія, тепла, домашня. Матері – берегині роду тут удалося відродити та зберегти духовні національні цінності. Узагальнений образ Сіркової родини і роду, підкреслюються на уроці, письменник підносить до символу самої України.

         Отже, учні, а це майбутнє нації, здатні осмислити роль і значення мистецтва, внесок кожного з письменників у національну та світову скарбницю літератури і культури. У цей час учні досягають такого рівня інтелектуального і духовного розвитку, який дає змогу розв’язати складні моральні проблеми, дати оцінку суспільним і життєвим явищам.

         Мистецтво, зокрема література,  несе в собі вічні цінності. Вони загальнолюдські і водночас у кожного народу свої. Отже, сутністю вчителя рідної мови та літератури має бути висока культура, непохитна національна свідомість, глибоке розуміння тих складних завдань, які сьогодні потрібно розв’язувати незалежній Українській державі. Усе це він повинен передати своїм вихованцям.

         Тільки систематичне національне виховання може подолати почуття національної меншовартості і сформувати людину – громадянина з національним складом мислення та природним почуттям гордості, що ти – українець.