Наукова робота "Мертві не простять, живі не забудуть…"

Мертві не простять, живі не забудуть…

Вступ

 

      Друга  світова війна як одна з найбільш трагічних подій ХХ ст. суттєво вплинула на історичну долю багатьох народів, зокрема українського. Населення України, окрім важкого тягаря військових дій пережило жорстокий окупаційний  режим, складовою якого було вивезення і тотальна експлуатація людських ресурсів на користь Німеччини.

      Значимість теми дослідження зумовлена необхідністю об’єктивного висвітлення суперечливих процесів примусового вивезення населення в період німецького окупаційного режиму та його репатріації у розрізі окремих регіонів України. Актуальність теми увиразнює потреба уточнення статистичних даних щодо кількості вивезеного населення у межах області.

     Науковий інтерес у ході дослідження аналізованих процесів на Рівненщині викликає те, що місто Рівне під час німецької окупації мало особливий статус адміністративного центру рейхскомісаріату «Україна», в якому знаходилася резиденція його очільника Еріха Коха та діяли основні владні інституції: німецький Верховний Суд, Центральний емісійний банк України, Штаб головного інтендантства й господарче управління групи армій «Південь», Штаб начальника тилових частин вермахту, низка окупаційних установ, органів місцевого самоуправління.

        Важливим аспектом проблеми вивезення українського населення на роботи до Німеччини, вважаємо процес його репатріації, визначення її організаційних і правових основ. Процес вивезення на роботи до Німеччини у період Другої світової війни мав переважно примусовий характер, суперечив бажанням людини, тому його варто визначити протиправним. Лише за умови його детального вивчення локальних виявів та особливостей процесу вивезення населення на примусові роботи до Німеччини та його репатріації можлива їхня комплексна реконструкція.

Актуальність обраної теми увиразнює необхідність реалізації такого дослідницького пошуку, як організація проектів зі збиранням усних свідчень остарбайтерів в нашому селі.

Мета дослідження полягає в аналізі процесів вивезення та репатріації населення, яке в період Другої світової війни проживало на території Рівненської області, на основі архівних джерел, опублікованих документів, статистичних даних тогочасної періодики, спогадів остарбайтерів, критичного осмислення доробку вітчизняних та зарубіжних вчених.

 

Завдання:

•      розкрити основні риси німецької політики у сфері трудових ресурсів на окупаційній території та з’ясувати причину й обставини залучення українського населення до праці в Німеччині;
•      визначити форми та методи вербування на роботи до Німеччини жителів Рівненської області;  
•      простежити основні етапи вивезення рівнян, динаміку, масштаби цього процесу;
•      уточнити чисельність вивезених на примусові роботи до Німеччини мешканців регіону та проаналізувати матеріали фільтраційних  справ, дослідити статевий, віковий, національний склад , освітній рівень остарбайтерів з Рівненщини;
•      охарактеризувати умови життя та праці, проблеми соціальної адаптації остарбайтерів у Третьому рейху;
•      висвітлити становище репатріантів  Рівненської області в умовах сталінського тоталітарного режиму.

      Об’єктом дослідження є українські остарбайтери в умовах німецького окупаційного та сталінського тоталітарного режиму.

Предмет дослідження – процес вивезення населення Рівненської області на примусові роботи до Німеччини, його причини, форми, методи, етапи реалізації, особливості зайнятості, соціальна адаптація остарбайтерів та їх подальша доля.

     Територіальні рамки дослідження охоплюють територію сучасної Рівненської області, яка напередодні німецько – радянської війни складалася із 30 районів і в період окупації входила до складу рейхскомісаріату  «Україна» з центром у місті Рівне.

      Хронологічні межі охоплюють період із 1941 до 1947 року: нижня межа визначається встановленням окупаційного режиму і початком перших вербувальних акцій, верхня – зумовлена повернення переважної частини остарбайтерів до УРСР,  і на Рівненщину зокрема.

      При написанні наукової роботи ми користувалися дослідженням вітчизняних і зарубіжних вчених (І. Вєтрова, Т. Пастушенко, М. Айкеля, К. Беркгофа, В. Данильчук). Цінними при підготовці стали документи Державного архіву Рівненської області.

      Наукова цінність полягає в тому, що вперше зібрано і систематизовано матеріали про остарбайтерів села, записано їх спогади, проаналізовано фільтраційні справи остарбайтерів, які збереглися у Державному архіві Рівненської області, до наукового обігу введено спогади очевидців. На основі облікових карток до фільтраційних справ, які знаходяться в архіві уточнено чисельність вивезених на примусові роботи до рейху мешканців краю.

        У ході підготовки дослідження  було використано метод усної історії у формі записів спогадів колишніх остарбайтерів, мешканців села Залужжя.

        Практичне значення одержаних результатів полягає у можливості використання матеріалів під час подальшого дослідження процесу вивезення населення України на примусові роботи до Третього рейху, умови його перебування та подальшої долі. Матеріали зібрані у дослідженні можуть бути використані у факультативних заняттях з історії, учнівських конференціях, у краєзнавчій роботі.

 

 

Розділ 1. Нацистський «новий порядок» в рейхскомісаріаті «Україна»

 

         Розпочата Німеччиною у червні 1941 року війна проти Радянського Союзу детермінувала численні організаційно – суспільні перетворення в Україні. Встановлений окупаційною владою режим передбачав зміни адміністративно – територіальних кордонів завойованих територій, економічного пограбування і використання всіх наявних тут ресурсів, зокрема і людських, в інтересах рейху.

       Під час підготовки до війни німецьке керівництво розглядало різні варіанти поділу окупованих земель. Остаточно долю України, як і інших територій СРСР,  було вирішено на   таємній  нараді, що проходила 16 липня 1941 року у ставці А. Гітлера. У вступному слові фюрер  чітко визначив своє бачення проблеми і наголосив, що «цей величезний пиріг необхідно зручно розрізати у такий спосіб, щоб могти їм володіти, керувати і його експлуатувати», і що «всі колонії відіграють лише другорядну роль».[1.765]

      Захопивши Україну окупанти перш за все знищили її цілісність. Вони поділили українські землі на 4 частини, підпорядкувавши їх різним державам, різним адміністративним органам.

       Чернівецьку та Ізмаїльську області було включено до складу союзника Німеччини - Румунії. Одещину, південні райони Вінницької, західні райони Миколаївської області, Лівобережні кордони  Молдавії об’єднали в губернаторство «Трансністрія» і також проголосили  частиною Румунського королівства.

       Західноукраїнські землі – Львівська, Дрогобицька, Станіславська, Тернопільська області – на правах окремого дистрикту (округу) під назвою «Галичина» були включені до складу генерал – губернаторства, що охоплювало польські землі з центром у Кракові.

      Чернігівщину, Сумщину, Харківщину і Донбас, як прифронтові області, підпорядкували безпосередньо військовому командуванню. Щодо Закарпатської України, то вона ще з 1939 року залишалась у складі Угорщини.

       Інші українські землі входили до складу рейхскомісаріату  «Україна» з центром у місті Рівному. Рейхскомісаріат поділявся на 6 округів з центром у Дніпропетровську, Мелітополі, Києві, Житомирі, Миколаєві, Рівному. На пост рейхскомісара «України» Гітлер призначив Е. Коха, який навіть серед німецьких чиновників відзначався своєю жорстокістю. «Мене знають як жорстокого собаку, саме тому мене призначено рейхскомісаром « України». Наше завдання полягає у висмоктуванні з України всіх товарів, яких лише можна захопити, без огляду на почуття і власність українців».[2.53] Від першого травня 1942 р. в рейхскомісаріаті «Україна» почав видаватися «Центральний бюлетень». У цьому виданні публікувалися як нормативні акти рейхскомісара, так і витяги з імперського законодавства.  Окупаційна адміністрація застосовувала суворі покарання за будь – яку дію чи бездіяльність з боку місцевого населення, що шкодила, або могла зашкодити інтересам рейху.

 

Незважаючи на істотні відмінності в структурі, компетенції, методах комплектування, формах функціонування владних структур у різних адміністративно – територіальних утвореннях,що існували на територіях України, всі вони зорієнтовані на тотальний контроль за всіма сферами життєдіяльності суспільства, економічний соціокультурний, визиск місцевого населення, пограбування природних ресурсів, примусове працевлаштування, репресії та терор.  владних структур у різних адміністративно – територіальних утвореннях,що існували на територіях України, всі вони зорієнтовані на тотальний контроль за всіма сферами життєдіяльності суспільства, економічний соціокультурний, визиск місцевого населення, пограбування природних ресурсів, примусове працевлаштування, репресії та терор. «Новий порядок», попри співпрацю з окупантами частини українського соціуму, так і не став для переважної більшості населення України своїм.

 

 

      1.1. Політика окупантів щодо трудових ресурсів

       Керівниками новоутворених адміністративних одиниць були генерал – губернатори.

      Окупаційні власті спиралися на каральні органи – державну таємну поліцію (гестапо), озброєні загони, націонал – соціалістичної партії Німеччини (СС), службу безпеки. Крім окупаційних воєнної і цивільної адміністрації із представників місцевого населення, які виявили бажання співробітничати з окупантами: бургомістри  у містах, голови у районах, старости в селах, допоміжна міліція.

        Після розчленування зайнятої території України німецька влада розпочала наступний етап окупаційної політики – реалізацію планів максимального використання економічних та трудових ресурсів краю. Як наслідок, місцеве населення опинилося під тоталітарним суворим наглядом і контролем новоутворених органів управління. Для з’ясування реального кількісного та якісного складу населення німецька адміністрація перед місцевими органами влади поставила  завдання проведення його обліку.

       У рейхскомісаріаті «Україна» окупаційний режим вирізнявся надзвичайною жорсткістю і супроводжувався всеохоплюючим систематичним поліцейським терором. Особливо загрозливим становище жителів Рівненщини стало після краху планів «бліцкригу», коли німецька влада перейшла до масштабних вивезень населення їхнього примусового залучення до праці у власній промисловості та сільському господарстві. Значну роль у цьому процесі відігравали біржі праці та управи, які проводили реєстрації і «опікувалися» зайнятістю населення.

       Необхідність вивезення населення окупованих українських територій було теоретично обґрунтовано німецькими високопосадовцями, а для покриття дефіциту робочої сили у рейху було передбачено застосувати страхітливі методи примусу. І як наслідок, окупаційний режим спричинив виникнення у суспільстві панічного страху,негативно вплинув  на соціально – економічне, демографічне та політичне становище регіону, кардинально змінив устрій життя краю і трагічно позначився на долі його мешканців.

План «Ост» передбачав виселення протягом 30 років 65% населення України, 75% населення Білорусії, 80 – 85% - Польщі, Литви, Латвії, Естонії – усього 31 мільйон чоловік. На звільнені землі  планувалося переселити 10 мільйонів німців, а місцевих жителів поступово «онімечити». [3.33]

На власній території українці та інші жителі республіки перетворилися на людей «третього гатунку». Їхнє життя регламентувалося  наказами  і правилами, порушення яких каралося концтаборами та розстрілом. Окупанти заборонили їм користуватися кафе, ресторанами, стадіонами і іншими громадськими закладами. Навіть біля деяких приміщень і колодязів вивішували попередження: «Тільки для німців. Українцям вхід заборонено».

Нацистська політика на окупованій території України зводилася до пограбування та геноциду щодо місцевого населення. Голод і хвороби, штрафи та контрибуції, величезні податки та знущання лягали тяжким тягарем на плечі населення України й несли масове зубожіння і смерть. Навіть оцінки спецслужбами Третього рейху політичної ситуації на окупованій території супроводжувались визнанням того, що «ніколи ще населення не перебувало в таких тяжких умовах, як за німецького панування».

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1.2. Фізичне знищення нацистами цивільного населення

    Гітлерівський план «Ост» передбачав перетворення України на  колоніальну країну, аграрно – сировинний придаток рейху, «життєвий простір» для колонізації представникам «вищої  раси». Місцеве населення, в тому числі й українці, росіяни, євреї та інші, підлягали витісненню і навіть фізичному знищенню. Сотні тисяч жителів великих міст України стали жертвами організованого окупантами голоду. Протягом сто трьох тижнів окупації кожного вівторка  і п’ятниці у Бабиному Яру в Києві розстрілювали людей різних національностей, переважно євреїв. Свій «Бабин Яр» був у кожному великому місті. Всього в перші місяці окупації жертвами насильств стали 850 тисяч євреїв.

Жорстоких репресій зазнало сільське населення. В ході каральних заходів було знищено 215 сіл. А всього в Україні було вбито і замучено 3,9 млн. цивільного населення, понад 1,3 млн. військовополонених,  150 концентраційних  таборів влаштованих в Україні перетворилися на страхітливі «фабрики смерті».  Найбільшими серед них були Львівський, Славутський, Житомирський, Уманський, Кам’янець – Подільський, Володимир - Волинський,  Сирицький, Дарницький (в Києві) концтабори. [19.82]

Отже, окупаційні власті здійснювали широкомасштабну програму економічного пограбування країни. До Німеччини вивозили устаткування сировини, метали, продовольство, твори мистецтва, родючі українські чорноземи. На роботу в промисловості й сільському господарстві Німеччини по суті в нацистське рабство було вивезене з України 2,3 млн. найпрацездатніших чоловіків і жінок, переважно молодих. Це становило майже 80% усіх депортованих з СРСР.

      Німецька влада обклала місцеве населення надмірно важкими податками. Окрім офіційних податків,  гітлерівці часто  відбирали у людей останні продукти харчування, одяг та взуття.

 

 

Розділ 2.Українці на примусових роботах у Третьому рейху

 

      В умовах нацистської окупації наші співвітчизники, стали резервом трудових ресурсів Німеччини, що скорочувалися у зв’язку з мобілізаціями для поповнення армії, яка зазнала втрат.

     На окупованих територіях гітлерівці  використовували різні методи  вербування місцевого населення на роботу до Третього рейху: від агітаційно – пропагандистського впливу через засоби масової інформації до влаштування облав і примусових вивезень. Звичайно, така політика зумовлювала виникнення супротиву українців, однак, попри це, німецькі репресивні дії з часом ставали усе більш інтенсивними.

      У реалізації компанії з вербуванням робочої сили на виїзд до Німеччини умовно можна виокремити два періоди. На першому етапі, що тривав з кінця літа – осені 1941 року до весни 1942 року, практикувався добровільний виїзд українських робітників до рейху. Це, насамперед, було пов’язано зі складною економічною ситуацією в Україні (безробіття, невпевненість у завтрашньому дні, загроза голодної смерті людям у містах), невирішеністю соціальних проблем, труднощами, забезпечення багатодітних сімей, а також ефективність німецької пропаганди. Вербувальні комісії рейхсміністерства праці та біржі керувалися вказівками і не вербували фольксздойчів та осіб, що розмовляли німецькою мовою, за винятком випадків потреби у перекладачах і начальниках колон; за можливості вимагати, щоб завербовані мали при собі паспорт або інший документ, який засвідчував особу (наявні документи залишалися у робітників).[4.103]

      На Рівненщині вербувальна компанія розпочалася з перших місяців окупації,  а масового примусового характеру набула з 1942 року. Наприкінці літа 1941 року у місті Рівне та на його околицях було розвішано тематичні плакати та оголошення, спеціально визначені люди на вулицях голосно повідомляли про набори, оголошували через гучномовці, транслювали програми по радіо, демонстрували кінофільми агітаційно – пропагандистського  змісту, у яких закликали до виїзду на роботу до Німеччини. [5.1 - 6] Основним засобом впливу на свідомість громадян окупованих територій варто визнати періодичну пресу.

        У період німецької окупації на теренах Рівненщини виходило друком 14 (за Курилишиним) легальних український періодичних видань.[6.315] Одним з найбільш вагомих серед названої періодики був часопис «Волинь», який видавали в Рівному з вересня 1941 року до січня 1944 року. До того ж друкували «Костопільські вісті» (Костопіль), «Голос Сарненщини» (Сарни), часопис для дітей «Орленя» (Рівне), «Школярик» (Дубно).

      Роботу видавництв окупаційного часу регламентували розпорядження рейхскомісаріату «Україна» 20 листопада 1941 року.  Е. Кох видав розпорядження з назвою «Тимчасове зарядження охорони порядку в пресових справах». Згідно з положенням документа окупаційну пресу піддавали обов'язковій цензурі, а видання і розповсюдження будь – якої друкованої продукції уможливлював лише дозвіл рейхскомісара Е. Коха.[7.4]

       У виданнях пропагували ідею «визвольної місії Німеччини» вміщували портрети Гітлера, Розенберга, Е. Коха та інших німецьких діячів,публікували їхні промови, висвітлювали «дружні українсько – німецькі відносини».

       У газетах з вербуванням публікували  заохочувальні статті Е. Коха, відозви, звернення представників УАПЦ із пропозицією мирянам зголошуватися до виїзду на роботу до рейху, оскільки це – «священна повинність і честь для себе, своєї сім’ї, країни».[8.1]

   В одній публікації газети «Голос Сарненщини» було зазначено, що виїзд на роботу до Німеччини – це «путівка в нове життя»[9.4],  а в «Костопільських вістях» на першій сторінці вересневого номеру 1943 року розміщено статтю за назвою «Праця в Німеччині – це наш обов’язок».[10.1]

       Листи остарбайтерів, які публікувалися у пресі, ретельно перевіряла цензура на предмет дотримання основної сюжетної лінії: «українські робітники щасливі за кордоном, вдячні за шанс змінити своє життя і пізнати інший, кращий світ».[11.2]

       Українці у містах скаржилися на нелюдське ставлення німців, обмеження і нехтування прав і свобод, нестерпні умови проживання та праці, часто шкідливі для здоров’я, важку, фактично без вихідних, роботу, погане харчування, нещасні випадки на виробництві, незадовільну медичну допомогу та соціальне забезпечення. Особливо болісно сприймали факт насильницького розлучення  при вивезені матерів з дітьми. Однак такі скарги ніяким чином не впливали на роботу німецької адміністрації з відправленням населення  окупованих територій до рейху: окупаційна влада продовжувала виконувати плани поставок українців за кордон та ініціювати пропаганду таких дій у місцевій пресі.

       У результаті проведеного аналізу листів остарбайтерів, що збереглися в Державному архіві Рівненської області, виявлено, що здебільшого це однопланові, стислі за змістом, короткі листівки, які містили слова привітання родинні, друзям стримані, обережні повідомлення про життя за кордоном, інформацію про отриманні листи і запитання про те, як поживає родина, знайомі. Лише іноді завульовано писали про тяжке життя в Німеччині.

Впродовж усього періоду окупації через засоби масової інформації реалізували психологічний  пресинг та ідеологічний вплив на слухачів та читацьку аудиторію для формування вигідних для окупантів уявлень та переконань щодо роботи у Німеччині.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

2.1. Форми і методи вербування краю та етапи вивезення до Третього рейху

      У процесі вивезення українського населення на примусові роботи до Третього рейху можна умовно виокремити загальні та локальні етапи, які з огляду на різні обставини були взаємозумовленими і, як наслідок, утворювали єдиний процес. Загальна чотирьохетапна  програма вивезення населення окупованих територій на примусові роботи до Німеччини, розроблена генеральними вповноваженим з використання робочої сили Заукелем, вперше була представлена 20 квітня 1942 року, хоча на цей час динаміка вивезення людей до рейху була достатньо інтенсивною. [12.218]

      Як наслідок, німецька адміністрація розпочала більш радикальні дії для стягнення поставленої мети. Крім різних методів агітації на першому етапі компанії вербування суттєвим мотиваційним чинником було складне економічне становище населення на окупованій території: масові пограбування, безробіття, організація штучного голоду, падіння життєвого рівня і масові фізичні розправи над мирними жителями.

      З 1942 року розпочинається другий етап так званої вербувальної компанії, що тривав до кінця окупаційного періоду і відзначився масовим примусовим вивезенням населення окупаційних територій до рейху. Ширма добровольності була скинута.

    Після оголошення так званих добровільних наборів німецька влада перейшла до проведення мобілізації чоловіків. Спочатку це стосувалося осіб віком від 17 до 25 років, однак, коли не вдалося досягнути бажаних результатів, верхню вікову межу було піднято до 45 років. Люди визначеної категорії зобов’язанібули з’явитися у казарми військового містечка. Збірним пунктом для відправлення рівнян  слугувала казарма за назвою «Блок 51».[14.83]

       Загалом, у 1941 року на роботу до Німеччини було вивезено незначну кількість мешканців Рівненщини (не більше 1% від загальної кількості вивезених з області  осіб – 28783). Низькі кількісні показники потоку робочої сили з регіону у 1941 році давали підстави зробити висновок про неефективність тактики німецької влади, яка полягала в оголошенні добровільних наборів і агітаційно–пропагандистському впливі. Досить швидко подібні недоліки були враховані окупантами й організація вивезення набула інших форм.

       Із 1942 року представники окупаційної влади під час вербування починають застосовувати методи примусу і насильства, і, як наслідок, масштаби вивезення до рейху населення Рівненщини, зокрема як і Київщини і Поділля сягнули епогею.[13.83] Водночас, у це              й самий момент, 24 лютого 1942 року міністерство окупованих східних областей розпорядилося набрати з України не менше 290 тисяч сільськогосподарських і 180 тисяч промислових робітників.

     Насильницьке вивезення мешканців Рівненщини  почали практикувати з початку 1942 року. За наказом німецького командування було визначено норму відправлення людей до Німеччини із с. Волошки Рівненського району у кількості 60 осіб. Для того, щоб уникнути  вивезення, молодь заховалася у лісі. У січні 1942 року німці приїхали на 18 вантажних автомобілях у супроводі літака і вчинили облаву, 11 осіб упіймали і вивезли до Німеччини, а 7 розстріляли.

      Для того, щоб виконати висунуті владою вимоги навесні 1942 року районні управи знову визначали на кожне село певну кількість осіб для відправлення до Німеччини, незалежно від бажання, сімейного та майнового стану осіб. Формою покарання за відмову їхати на примусові роботи до рейху було обрано спалення сіл: у березні 1942 року спалили с. Ремель Рівненського району, пізніше – селa Дубрівськ - Зарічненського району, Старе -Рокитнівського району, Грані -Дубровицького району. Основними методами вивезення населення на роботи до Німеччини стають терор, залякування і примус.

       Зі змісту телеграм у відділ робітничої політики і соціальне управління Міністерства східних окупаційних територій дізнаємося, що 2 квітня 1942 року о 21 годині з Рівного на Брамштед відправили збірний транспорт №156608 із 426 чоловіками та 216 жінками. Наступне перевезення з Рівного було заплановано на 10 квітня 1942 року. 19 квітня 1942 року з Рівного знову було відправлено 263 сільськогосподарських  робітників, з них - 74 жінки. Таким чином лише за два з половиною тижні (від 2 до 19  квітня) з території Рівненщини було вивезено 1506 осіб (1066 чоловіків та 440 жінок).

      Незважаючи на значну масштабність вивезення населення окупованих територій в якості робочої сили, Німеччина постійно відчувала її дефіцит. Відтак, німецьке командування постійно збільшувало  плани щодо чисельності поставок, так що  останні подекуди досягали нереальних меж. У 1942 до Німеччини вивезли вихованців Клеванського  дитячого будинку, серед яких  були Я. Соколовська та І. Пeтрейчук. [15.25]

 Звесни 1942 року розпочалисямасовіоблави на майбутніх «остарбайтерів» із залученнямполіції, жандармерії, охоронихвійськ, есесівців. У сільськіймісцевості,оточувализаздалегідьвизначені села, хутори, містечка і забирали всіх юнаків і дівчат, які не встигалисховатисяабовтікти. Практикувалибратизаручникамибатьків і молодшихбратів і сестер і триматиїх у в’язницяхдоти, доки запланований на виїзд молодий чоловік чи дівчина не з’являться на пункт відправки. У містах, як правило, робили облави в людних місцях і забирали всіх, хто не мав документів про працевлаштування.

З 1943 року методика вивезення стала ще жорсткішою. Карателі почали спалювати хати тих сімей, з яких молодь не приходила на пункти відправки до Німеччини, або й взагалі спалювали цілі села, змушуючи таким чином багатьох мешканців «добровільно» йти на німецьку каторгу. В окремих селах на роботи було вигнано з України майже всіх мешканців від 16 до 50 років. Загалом, упродовж 1943 року з України вивезли майже 1 млн. 90 тис. чоловік, а в 1944 – ще 600 тисяч.

В окремих випадках у ході процедури вивезення дозволяли робити заміну: замість молодшого брата чи сестри їхали старші або їхні родичі, замість хворих осіб забирали здорових.

        Одним із найбільш небезпечних виявів супротиву вивезення до Німеччини було свідоме інфікування для розвитку різноманітних хвороб та самокаліцтво.

         Попри численні акти супротиву місцевого населення, реалізація продуманої методики німецької влади із забезпеченням достатніх обсягів вивезення населення окупованих територій уможливила відправлення за короткий час до рейху великої кількості робочої сили. Наймасштабніші примусові акції вивезення з краю відбулися в квітні – червні 1942 року. Надалі на Рівненщині було спостережено тенденцію спаду темпів примусових вивезень.

       План із вивезення населення району до Німеччини складав гебітскомісар, а виконували старости сільськогосподарських управ. Першим випробуванням,  через які проходили усі остарбайтери, було їхнє доправлення до рейху. Здебільшого дорога до Німеччини була складною і виснажливою, тривала від кількох днів до 11 – 14 (іноді більше) і для багатьох закінчувалася трагічно.

     Перед відступом із Рівненщини у січні 1944 р. німці оголосили обов’язкову евакуацію всього населення,без розрізнення віку,статі і роду занять,що стало продовженням  заходів з вивезення населення до Німеччини.[20.82 ]

      Здебільшого дорога до Німеччини була надзвичайно складною та виснажливою, тривала від кількох днів до 11-14 і для багатьох закінчувалася трагічно. Закономірністю було те, що чоловіків, жінок і дітей, в основному, по 50 – 80 осіб перевозили спільно у замкнутих товарних вагонах. Через перевантаженість людям часто доводилося долати далеку відстань стоячи. Під час перевезення люди терпіли випробування голодом: їли те, що брали з дому, та іноді їм видавали на добу по 1- 1,5 кг хліба на 10 – 15 осіб, суп з брукви, воду, зіпсовані продукти, а здебільшого не забезпечували харчуванням зовсім. Загалом умови перевезення були нестерпними і фізично, і психологічно. Перед перетином кордону з Німеччиною обов’язковою була процедура дезінфекції людей та одягу. [21.225] у сучасних історіографічних виданнях трапляється інформація про те, що однією з форм транспортування остарбайтерів було їхнє відправлення до Німеччини «пішим порядком». [16.179]

        У результаті аналізу архівних документів, фільтраційних справ та історіографічних матеріалів зроблено висновок, що усі кількісні показники вивезених на примові роботу до Третього рейху мешканців Рівненщини є заниженими.

 ___________________________________________________________________

 

        Одним з основних напрямів економічної політики Німеччини на окупованих територіях була експлуатація її природних, матеріальних та людських ресурсів. У рейхскомісаріаті «Україна» окупаційний режим був найбільш жорстоким і супроводжувався всеохоплюючим поліцейським терором. Рівненщина ввійшла до округу  Волинь – Поділля, а м. Рівне стало центром рейхскомісаріату і резиденцією Е. Коха. Рівненську округу поділяли на 5 округів із центрами у містах Дубно, Здолбунів,Костопіль, Рівне, Сарни, які в свою чергу було розділено на 30 районів. Паралельно із німецьким окупаційним апаратом у регіоні функціонували органи місцевого управління – управи. Німецьке керівництво шляхом фізичного і психологічного гноблення відкрито виявляло зневажливе ставлення до мешканців регіону. Важливими елементами системи вивезення були біржі праці та управи, які проводили реєстрації і визначали контингент, який підлягав вивезенню. З території України в роки гітлерівської окупації було вивезено 2 млн. 400 тис. промислово - сільськогосподарських робітників, що становило 48 % від усіх остарбайтерів. Більшість примусових робітників з Рівненщини були сільськими жителями.

     На території, окупованій нацистами, знищено багато мирних жителів , створено гетто , де загинули не тільки євреї ,а й цигани , росіяни ,та представники інших національностей.                         

      Порушуючи міжнародні конвенції , гітлерівські кати взялися до знищення військовополонених. За короткий термін  гітлерівська окупаційна влада створила розгалужену карально – репресивну систему. І я казав на одній із нарад м. Рівне рейхскомісар Е. Кох: «Ми прийшли сюди не для того, щоб роздавати манну небесну, а щоб створити умови для перемоги. Ми – панівний народ, а це означає, що расово найпростіший німецький робітник біологічно в тисячу разів цінніший, ніж місцеве населення». [17.550]

З весни 1942 року вивіз людей на роботу до Німеччини став примусовим. Ширма добровольності була відкинута. 7 березня Заукель, генеральний уповноважений рейху з використання робочої сили, зажадав від міністра окупованих земель Розенберга збільшити набір людей до Німеччини до 1 мільйона. «Цей мільйон нам конче потрібен протягом наступних чотирьох місяців, - писав Заукель. – Починаючи з 15 березня ми встановили такі щоденні норми вивозу робітників до рейху: з Генерального комісаріату Білорусії – 500  чоловік, із Центрально – економічного інспекторату – 500 чоловік, із рейхскомісаріату «Україна» - 1000 чоловік. З 1 квітня цього року щоденна квота має бути подвоєна».[15.550]

       Для того, щоб забезпечити виконання цього ясиру ХХ століття окупаційна адміністрація Рівненщини привела в рух гігантський репресивний апарат: гебітскомісаріати, окружні, міські та районні управи, жандармерію,  охоронні війська, підрозділи СС. Кожному місту, селу, навіть хутору було доведено план відправки людей до рейху. На станціях Здолбунів, Сарни були створені пересильні табори, в Острозі, Дубні, Костополі, Дубровиці – збірні пункти. Ешелони із живим товаром відправлялися щотижня, а іноді і частіше.

       На вік молоді перестали звертати увагу. Брали 16 – 15 -14 - річних. Дозволялася, правда, заміна: замість молодшого брата чи сестри їхати старшим, батькові, матері, аби були тільки здоровими. [13.4] З багатьох сімей брали по двоє – троє дітей. Це перетворилося на справжнє полювання за людьми. Тих, котрі відмовлялися їхати, чекало суворе покарання.

 

2.2. Остарбайтери села. Спогади очевидців

 Із села Залужжя на примусові роботи до Німеччини було вивезено за фільтраційними картками Держархіву Рівненської області 14 чоловік

(Додаток 1). За наказом коменданта німецької поліції Германа, місцева влада провела перепис молодого населення, і 10 березня 1942 року – згадує колишній остарбайтер Акулина Тихонівна Жакун – Кирило і Арсентій, які служили в німецькій поліції, погрузили нас на вози, і відправили на станцію Домбровиця. А на пункті збору були вже такі як ми, молоді дівчата та хлопці, які пасли корів і гусей, нічого про Німеччину не уявляли.

        На станції загнали нас в товарний потяг – згадує далі А. Т. Жакун, - закрили двері на ключ, вікна були забиті дошками і відправили в напрямку Ковеля. Випускали по нужді тільки на великих станціях. До нас була приставлена поліція і про спроби втікти не було і мови. Мій брат Тимош спробував втікти – застрелили на місці.

       Проїхавши територію Польщі, наш потяг зупинився уже на території Німеччини. Ми приїхали у німецьке місто Веймарк. Вивели нас на двір, наказали вишикуватись по трьох: перший ряд – хлопці, другий ряд – ми, дівчата, а в третьому – дівчата із сусідніх сіл. (Бережки, Колки). До нас підійшли німецькі майстри, порахувавши і відібравши необхідну кількість, повели по таборах. Потім був медичний огляд німецькими лікарями. Ті, в кого знайшли воші чи лупу – стригли налисо, а на спині крейдою робили відмітку (+). У мене було густе волосся, і  не виявили нічого, тому поставили позначку на спині (0) і постригли під «каре». На машинах, після медичного огляду перевезли нас у місто Франкфурт на роботу. Працювала я у 26 контрольному велосипедному цеху, разом з двома німкенями, - згадує далі колишній остарбайтер. Хоч я була неграмотна, мови німецької не знала, але розуміла, які позначки були в мене на ящиках на столі. Мені потрібно було перебрати гайки, болти, і коли я справлялася із своєю роботою німець забирав їх, а мені приносив інші, і так із дня в день.

     Із спогадів колишнього остарбайтера с. Залужжя Тетяни Семенівни Жакун, ми дізналися про умови праці на фабриці у Німеччині. Працювала я в другому цеху. Робота була важка: треба було прокручувати отвори спочатку одним свердлом, тоді іншим – грубшим і так багато отворів на колесах до танків. За моєю роботою слідкував німець – майстер, який спочатку вчив мене цьому ремеслу, а тоді вже підганяв у роботі. І так цілий рік, а коли в 1943 році цю фабрику підірвали, то нас відправили у Австрію, де я працювала знову на такій самій роботі і з тим самим майстром Кохом, якого так звали. (Додаток 3)

     Їжа була не якісна: годували нас жабами, супом із брукви, їли щавель, який ріс біля колючої проволоки, давали кусок хліба і води. Згадує далі Акулина Тихонівна: німкені, які працювали зі мною після вихідних могли принести пряника, медовика, яблуко чи бутерброд із маслом за те, що я приберу їх робоче місце, витру пилюку, виперу рушнички для рук.

       Спали ми в бараках, на двох’ярусних дерев’яних ліжках. Матрацом і подушкою слугували мішки набуті стружкою. Одяг, білизну очевидно привозили із складів і він не завжди був потрібного розміру, тому доводилось перешивати, щоб мати змінну білизну і верхній одяг. На грудях у всіх була позначка «Ост», на ногах – тапочки з дерев’яною підошвою, яку тримали резинові смужки, а замість шкарпеток використовували відрізані від кофтини рукави, які зверху притримувалися резинкою.

     Цей табір був розбитий у 1944 році – згадує далі респондентка, нас перевезли у місто Веймарк. Тут була текстильна фабрика, але всі верстати зсунули під стіну, а наші поставили посередині і знову закипіла робота. На фабриці було багато ниток, я зв’язала собі шкарпетки, шарф, берет, нарізала на малі шматочки нитки і зробила собі подушку. Умови проживання і харчування тут були значно кращими. У підвалах хлопці зайшли крохмаль, з якого ми варили собі кисіль. У вихідні дні нас виводили в місто, водили в церкву, де подарували мені іконку, з якою я пробула там і бережу її вдома. І ще деякі речі, які мені дісталися в подарунок. (Додаток 2)

В сусідніх бараках жили хлопці. І коли по радіо оголосили перемогу, - згадує далі Акулина Тихонівна,- радості не було меж. Взявши простирадло і прив’язавши його на древко, вони вибігли у двір і кричали «Перемога! Ура!».

Далі був переїзд додому. Везли нас потягом через Раву – Руську, де ми проходили фільтрацію, а тоді вже до Сарн. (Додаток 4)

      Здебільшого процес у промисловому секторі був набагато складнішим, ніж у сільському господарстві, де становище робітників залежало від особистісних рис та лояльності господаря, на якого покладали витрати на побутове утримання, матеріальне забезпечення. Остарбайтери сільськогосподарських робіт мали дещо більшу свободу пересування, іноді із дозволу господаря, могли відвідувати церкву або інших остарбайтерів, які працювали в сусідніх господарствах. У ході дослідження виявлено випадки доброзичливих стосунків між господарями та їхніми робітниками – остарбайтерами.

 

Отже, проведений нами аналіз матеріалів фільтраційних справ дав змогу констатувати, що жителі нашого села стали не по своїй волі остарбайтерами і поповнювали дефіцит робочої сили у рейху. Їх як і більшість молодих і дужих мешканців використовували у  важких трудоємних роботах, як допоміжну робочу силу на заводах і фабриках. Однією з причин такого становища було те, що більшість остарбайтерів були людьми молодого віку 1925 – 1927 р. н.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Розділ 3. Життя і праця репатріантів у післявоєнний період.

 

       На завершальному етапі війни перед радянським урядом постала проблема репатріації громадян, зокрема тих, яких було вивезено на примусові роботи до рейху. Радянський Союз був зацікавлений у повернені переміщених осіб з огляду на кілька причин: компенсація демографічних витрат, використання людських ресурсів і післявоєнних відбудовчих процесах, поповнення лав Червоної армії. Формування розгалуженої мережі, перевірно – фільтраційних, збірно – пересильних, контрольно – пропускних пунктів  передбачало, насамперед, перевірку репатріантів у визначених місцях, їх кількісний і якісний облік, чіткий розподіл задля використання на відбудовчих роботах, виявленню так званих «ворожих елементів». Важливим елементом опіки був морально – психологічний тиск, що виявлявся у недовірі, постійних підозрах і перевірках репатріантів державними структурами.

       Документи військового часу свідчать про те, що місцевих репатріантів Жакуна Василя  Леонтійовича -1923 року народження, Олексієвця Миколу Йосиповича -1921 року народження, Олексієвця Григорія Івановича -1924 року народження, Жакуна Володимира Івановича -1922 року народження відразу з ПФП або після повернення додому зараховували до діючих запасних частин Червоної армії. Підтвердження цих фактів знаходимо у багатьох фільтраційних справах та спогадах остарбайтерів. (Додаток 6)

Також промислові робітники з України часто ставали невинними жертвами бомбових ударів, англо-американської авіації, яка знищувала об’єкти німецької воєнної індустрії. Умови життя сільськогосподарських робітників і дівчат, яких забирали до німецьких сімей як домашню прислугу або няньок, цілком залежала від господаря. Якщо родина, в яку потрапляли українці,  не була засліплена расовими теоріями нацистів, то життя робітників складалося терпимо, якщо ж навпаки – тоді перебування в Німеччині перетворювалося на земне пекло.

    Із спогадів колишнього остарбайтера села Залужжя - Олексієвця Григорія Івановича - 1924 р. н., який був вивезений до Німеччини у 1942 році, і якого після звільнення мобілізували до Червоної армії. Ми дізналися,  що його звинуватили у «зраді Батьківщини» і притягнули до відповідальності за антирадянську пропаганду в Німеччині і в армії. У грудні 1946 року Григорія Івановича заарештували за с. 58 – 1 «а» КК РРФСР і позбавили волі терміном на 10 років з обмеженням політичних прав на 3 роки і конфіскацією майна. Даючи свідчення підсудний розповів про свої антирадянські висловлювання: «я говорив, що при Польщі і за німецької окупації жилося краще, ніж за радянської влади, а також, що  в Німеччині люди живуть краще за нас, вони культурніші, ніж ми. У них мені теж жилося добре, тому про все це я казав і солдатам». За такі необережні висловлювання Григорій Іванович заплатив  високу ціну, відбувши практично увесь строк призначеного покарання. Звільнили його лише в 1955 році. (Додаток 5)

Після розгрому Німеччини в Україну повернулося близько 1, 8 млн. вивезених робітників, 200 тис. відмовилися повертатися й 400 тис. померли або загинули на роботі в рейху. Переважно люди молодого віку, українські остарбайтери, зазнали важких випробувань розлукою з рідними, тяжкою працею, каліцтвами й моральними травмами. Багато наших співвітчизників загинули на чужині. Але й на батьківщині їх очікувала принизлива процедура фільтрації й дискримінаційне, хоча й невидиме тавро людей «другого сорту».

Соціальна політика німецьких окупантів та їх союзників в Україні цілковито підпорядковувалася кінцевій меті «очищенню земель на сході для майбутнього населення німецьких колоністів». Позбавлені будь – яких громадянських прав і соціальних свобод мешканці України були обмежені в праві пересування, праві власності, праві зборів, друку,заснування товариств і організацій. Єдиним соціальним привілеєм для «аборигенів», що працювали на німців, була зарплата і продуктивний пайок.

Наші репатріанти села Залужжя, молоді дівчата, які повернулися з Німеччини пішли працювати в колгосп. За хорошу сумлінну працю нагороджені медалями та орденами. (Додаток 7)

 

Отже, в СРСР , як і на території Німеччини, Польщі, Румунії, Угорщини, Білорусії,  на основних шляхах, якими додому з фашистської неволі поверталися вчорашні в’язні, полонені, остарбайтери були створені так звані фільтраційні табори( понад 200 ), через які належало пройти кожному, хто  повертався з неволі. На підставі допиту, який проводили досвідчені офіцери, спершу визначалася подальша доля вчорашніх бранців – повертатись додому чи затримати «за ізмєну Родінє».

      Дехто пробував уникати фільтраційних таборів, але тим не менше, повернувшись додому, змушений був звертатись до районних чи міських відділів НКВД «на сповідь», бо без санкції цього відомства неможливо було легально жити, трудитись, мати сім’ю.

     Хто вони? Які вони? Майже 5 десятиліть ярлик «остарбайтера» важким каменем тяжів над долею кожного.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Висновки

 

         Примусове вивезення українського населення у період німецько-радянської війни і використання його потенціалу на користь держави-поневолювача є складним та суперечливим процесом. На сучасному етапі розвитку історичної науки питання примусового вивезення населення Рівненської області, специфіка його трудової експлуатації у Третьому рейху, соціальна адаптація в чужорідному середовищі, умови повернення на Батьківщину ефективність діяльності репатріаційних органів та характерних рис облаштування колишніх остарбайтерів у тоталітарному суспільстві розглянуто лише в контексті загальних процесів вивезення та репатріації не були предметом спеціального наукового дослідження.

Підгрунттям роботи стали численні матеріали українських архівів, періодичні видання окупаційного періоду, які виходили друком у регіоні, збірники опублікованих документів та спогади учасників подій. Особливу групу джерел складають фільтраційні справи на радянських громадян, мешканців Рівненської області, вивезених на роботи до Німеччини, та облікові картки до них. На основі цих матеріалів виконано статистичні розрахунки. Визначено відсоткове співвідношення статевого, вікового, національного складу, освітнього рівня вивезених на примусові роботи до Німеччини жителів Рівненщини, простежено періоди найбільшої інтенсивності вербувальних акцій у краї, уточнено кількісний склад вивезених.     

         У роботі охарактеризовано основні риси німецької політики у сфері трудових ресурсів на окупованих територіях, встановлено, що німецька окупація України розпочалася з реалізації програми максимальної експлуатації економічного   потенціалу захоплених регіонів. Ідеологічним підґрунтям такої політики була концепція розширення  життєвого простору та расової зверхності німецької нації. Основною причиною залучення  українського населення до праці у Німеччині був постійно зростаючий дефіцит людських ресурсів, детермінований затяжними військовими діями на фронтах. Окреслено організаційну структуру апарату окупаційної влади  та акцентовано на тому, що Рівненщина входила до складу генерального округу Волинь - Поділля, а

м. Рівне було центром рейхскомісаріату «Україна» і резиденцією Е.Коха. Рівненську округу було розділено на 5 округів із центрами у містах Дубно, Здолбунів, Костопіль, Рівне, Сарни, які розчленовано на 30 районів. Паралельно із німецьким окупаційним апаратом у регіоні діяли органи місцевого управління,які мали лише виконавські функції. За нашими підрахунками, впродовж 1943р. з Рівненської області було вивезено приблизно 21% від загальної кількості вивезених з краю (28783) людей.          

      Під час дослідження виявлено,що усі аспекти життя і праці  остарбайтерів на території Третього рейху регулювалися загальнодержавними нормативно - правовими актами.

       Аналіз матеріалів фільтраційних справ і проведення статистичних розрахунків дають змогу зробити висновок, що здебільшого вивезених із Рівненської області робітників використовували як допоміжну робочу силу на заводах, фабриках, шахтах, дрібних підприємствах, на залізничних станціях. Таку ситуацію вважаємо наслідком того, що більшість остарбайтерів були людьми молодого віку (1921-1925 р.н.) - 45,1% - і на момент вивезення мали від 16 до 23 років, а той молодші.          

       Для проведення репатріації остарбайтерів радянське керівництво ініціювало прийняття документів, які регламентували процес повернення громадян та створення допоміжних установ.

      Загальносоюзне керівництво репатріаційними процесами здійснювало Управління Уповноваженого у справах репатріації громадян СРСР з Німеччини та окупованих нею країн, при уряді УРСР було створено Відділ у справах репатріації. Діяльність репатріаційних органів на місцях була спрямована на надання  громадянам матеріальної допомоги у забезпеченні харчуванням, їхнє працевлаштування, вирішення житлових  проблем. Однак, держава,  відстоюючи право примусового повернення своїх громадян,фінансово була неспроможна належним чином забезпечити останніх необхідними для життя засобами.     

        Репатріанти, які повернулися на малу батьківщину,зазнавали морально-психологічного тиску через постійні перевірки різних наглядових структур. Після повернення доля рівнян складалася по-різному: робота у трудових батальйонах, служба у Червоній  армії. Частину колишніх остарбайтерів засуджували за ст.54 КК УРСР «зрада Батьківщині» , посібництво німецьким окупантам, агентурна діяльність, а також за підозру у їхній участі або участі родичів у діяльності УПА. Замість співчуття і компенсації моральних та матеріальних втрат радянською державою було ініційовано утиски і приниження колишніх  східних робітників шляхом постійного пильного нагляду. Відтак , важкі роки виснажливої праці у неволі були для репатріантів болючим відлунням практично до 90-х років минулого століття. 

         Питання про необхідність компенсаційних виплат остарбайтерам набуло необхідності лише з 1991р.Спеціально уповноважений орган із цих питань -Український національний фонд  «Взаєморозуміння і примирення» - було створено у 1993р., згодом  організовано мережу обласних представництв фонду. Виплати нараховували у кілька етапів: із середини 1994р. до 2000-х років та з 2001р. до 2006 - 2007 рр. Сума допомоги залежала від категорії, до якої зараховували  потерпілих від нацизму.

       В умовах демократизації суспільства,коли розвиток історичної науки позначений набуттям якісно нових параметрів і дослідники мають можливість переосмислити певні події і процеси,проблематика українських остарбайтерів - сотень тисяч людей, які примусово працюючи у Німеччині, Австрії та інших країнах, поряд із військовими, несли тягар Другої світової війни є особливо актуальною. Доки живі свідки тих трагічних років обов’язком істориків є виявлення, об’єктивний аналіз, інтерпретація та фіксація кожного індивідуально пережитого досвіду.

Попри очевидність того, що біль тих утрат і понівечених життів не мають грошових еквівалентів, матеріальні компенсації остарбайтерам, як жертвам Другої світової війни, хоча б незначною мірою заявили про існування у світовій спільноті історичної пам’яті та справедливості. Як відомо, гітлерівське нашестя та «господарювання» обійшлось Україні в 1 трильйон 200 млрд. рублів і в цій астрономічній цифрі частка втрат українського села була досить великою. [23.156] На подолання наслідків війни для аграрного сектору України були необхідні величезні матеріальні ресурси та десятиліття напруженої праці мільйонів трудівників села.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Cписок використаної літератури

 

1.                     Лисенко О. Нестеренко В. Окупаційний режим в Україні у 1941 – 19433 рр. – н. 2008. – с. 765
2.                     Німецько – фашистський режим в Україні / Збірник документів, матеріалів. – Київ. 1963. – с. 53 – 1944 рр. К., 2000. – с. 103 – 104
3.                     Щупак І. Всесвітня історія (1939 – 2011 рр.) Прем’єр. Запоріжжя. 2011 р. – с. 33
4.                    Вєтров І. Економічна експансія Третього рейху в Україні 1941 – 1944 рр. К., 2000. – с. 103 - 104
5.                     Держархів Рівненської області. ф. Р. – 534, оп. 1, спр. 26, арк. 1 – 6
6.                     Курилишин К. Українське життя в умовах німецької окупації (1939 – 1944 рр.): за матеріалами україно – мовної легальної преси, - Львів, 2000. – с. 315 – 325
7.                     Тимчасове зарядження охорони порядку в пресових справах // Волинь. Рівне, 1942. – с. 4
8.                     Рейхскомісар України до українських селян // Волинь. – Рівне, 1942. Ч. 30 (58) 23 квітня с. 1
9.                     Шлях молоді // Голос Сарненщини. – Сарни, 1943 р. – ч. 18. – с. 4
10.                Праця в Німеччині – це наш обов’язок // Костопільські вісті –Костопіль, 1943 р. – ч. 35. – с. 1
11.                Листи українських робітників з Німеччини // Голос Сарненщини. – Сарни, 1942 р. – ч. 24. – с. 2
12.                Мюллер Н. Вермахт и оккупация (1941 - 1944). – Москва, 1974. – с. 218
13.                Держархів Рівненської області ф. Р. – 2771, оп. 1, спр. 741, арк. 4
14.                Пастушенко Г. Остарбайтери з Київщини: вербування, примусова праця, репатріація (1942 – 1953рр.) К. – 2009. – с. 83
15.                ДержархівРівненськоїобласті. ф. Р. – 204, оп. 9, спр. 51, арк. 25
16.                Гальчак С. На узбіччісуспільства: Доля український «остарбайтерів» (Поділля, 1942 – 2007 рр.). – Вінниця, 2009. – с. 179
17.                Нюрнбергський процес. с. 550
18.                ГДА СБ України, ф. П. спр. 5610, арк. 2 – 18
19.                Першина Г. Фашистський геноцид на Україні. 1941 – 1944 рр. К., 1985. – с. 82
20.                Данильчук В. Г. Рейхскомісаріат – Рейхові: українці з Рівненщини на примусових роботах в Австрії та Німеччині. Монографія. Рівне, 2013
21.                Курилишин К. Українське життя в умовах німецької окупації (1939 – 1944 рр.) за матеріалами україномовної легальної преси. Львів, 2010, - с. 225
22.         Указ А. Гітлера про управління ново окупованих східних територій від 17

липня 1941 р.// Україна в Другій світовій війні у документах. Збірник німецьких архівних матеріалів. – Т. 1. – Львів, 1997. – с. 200 – 202

23.     Українська РСР у Великій Вітчизняній війні Радянського Союзу. – Т. 3. -      с. 156.