Наукова робота "Я родом із Полісся"

Я родом із Полісся

ПЛАН

1. Наш край – частина історичної Волині
2. Рівненщина. Погорина. Полісся. Наш край
3. Залужжя – частина моєї Батьківщини
4. Від давнини до сьогодення
5. Природа Залужжя
6. Господарська діяльність
7. Побут, обряди, вірування
8. Культура і мистецтво
9. Установи,заклади, підприємства та організації села

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВСТУП

 

 Наш край - частина історичної Волині, територія якої склалася в часи становлення давньоукраїнської держави. Завойовники змінювали межі адміністративних одиниць краю, але в народі завжди жила і передавалася з покоління в покоління думка про етнічну спільність і приналежність краян до єдиного українського народу.

 Нині Волинь і Волинське Полісся розмежовуються адміністративним поділом, який встановлено радянської владою у 1939 році. І якими не були б зміни в майбутньому, правильним вивчення історії краю в єдності і взаємозв’язку.

 Значимість теми дослідження зумовлена необхідністю об’єктивного висвітлення історії краю, а саме, Рівненщини, як частини  історичної Волині, як складової частини незалежної України.

 Науковий інтерес у ході дослідження викликає те, що Полісся – частина  колишньої прабатьківщини слов’ян, які зберегли найдавніші релікти праслов’янської (проукраїнської) культури.

 Практична цінність наукової роботи в тому, що вчителі історії, українознавства, художньої культури, християнської етики, а також учні, могли б скористатися інформацією у свої діяльності, особливо під час вивчення матеріалу краєзнавчого характеру  з історії та культури у загальноосвітніх закладах.

 Структура і зміст роботи.

Основний текст об’ємом у 25 сторінок складається зі вступу, трьох розділів, висновків, списку використаної літератури та додатків.

 При опрацювання матеріалу використовувалися такі методи дослідження: пошуковий метод аналізу історичних джерел.

 

 

 

 РОЗДІЛ І. ІСТОРІЯ НАЗВИ ПОЛІССЯ

 

 Полісся — історико-етнографічна область, природно-географічний край, частина колишньої прабатьківщини слов'ян, давня етноконтактна зона. Полісся розташоване  на території чотирьох держав: Білорусі, України, Рольщі та Росії.

 Як і Карпати, воно зберегло найдавніші релікти праслов'янської та праукраїнської культури, що є постійними об'єктами вивчення дослідників-археологів, істориків, фольклористів, етнографів. А ще - багатостраждальна земля, яку спіткала ядерна катастрофа Чорнобиля. Можливо, саме останній фактор спричинився до активізації наукових досліджень поліської народної культури, яка зазнала у ХХ столітті нищівного удару.

 Історико-етнографічний регіон Полісся приваблює увагу науковців та дослідників-аматорів особливостями традиційно-побутової матеріальної і духовної культури, мови його населення. Полісся відомо своєю давньою іконописною традицією (тло темно-синього або темно-зеленого кольору, нерідко у вигляді пейзажів або лісу; зображення святих статичні, з глибокими очима; писалися на фоні пейзажів - неба, лісу тощо). Зібрання поліських ікон є частиною експозиції Музею української домашньої ікони в історико - культурному комплексі «Замок Радомисль». Виразно специфічними є і сучасні етнокультурні процеси цієї території.

 Історія назви Полісся

 Уперше назва Полісся зафіксована у літописі за Іпатіївським списком. У джерелах XIV–XVI ст. ця назва найчастіше функціонувала у вигляді спільнокореневих топонімів «Подлесьє», «Полясє», «Полєсє». Історико-етнографічні межі цієї зони теж визначалися по-різному, однак переважає думка, що вона охоплює басейн річки Прип'ять та сусідні райони лісової смуги. Цю територію вважали центром поліської області ще дослідники XVI–XIX ст. М. Стрийковський, Г. де Боплан, В. М.Татищев та ін., про що переконливо свідчать залишені ними картографічні матеріали. Усталення в науковій літературі назви Полісся супроводжується подальшою конкретизацією за назвами етнічних зон — Білоруське Полісся, Українське Полісся, Російське Полісся, Литовське Полісся, Польське (Люблінське) Полісся. Такий поділ почасти відображав і певну етнолінгвістичну неоднорідність регіону.

 Населення Полісся

 На Поліссі у зв'язку з льодовиковим періодом мінявся не лише рельєф місцевини, але й унеможливлювалося мешкання людності. Але після льодовикового періоду (11600—11700 років тому) Полісся за географічними умовами, порівняно зі степом, стало забезпечувати населення протягом історії захисним і неприступним тереном від ворожих наїздів і чужих упливів, що простежується в етногенезі білорусів та етногенезі українців.

 Науці відоме поселення людей на Поліссі з часів палеоліту (10000-8000 років до нашої ери). Поселень більше утворилося з часу мезоліту (8000-5000 р. до н. е.) біля річок. Під час неоліту (5000-3000 р. до н. е.) заселяли Полісся носії «гребінцевої» археологічної культури.

 З 2500 року до н. е. уздовж рік Ясельди, Прип'яті, Горині виникла межа культурно-історичних частин Полісся, що й нині накладається на білорусько-українську межу: західно-східна частина характеризується археологічною культурою «лійкуватих пугарів» й археологічною культурою «глиняних амфор».

 У бронзову добу (3000-1000 р. до н. е.) — тщинецька культура; на сході Полісся — середньодніпровська культура, сосницька культура.

 До початку залізної доби (1000 р. до н. е. — 2 ст. до н. е.) на заході Полісся — культура предків західних слов'ян (лужицька культура і згодом поморська культура); на сході Полісся — милоградська культура предків балтів.

 У 2 ст. до н. е. — 2 ст. н. е. усе південне Полісся (Україна) до річок Ясельди та Прип'яті входило до зарубинецької культури (з участю кельтів у етногенезі українців та етногенезі білорусів); північно-східне Полісся — у складі культури штрихованої кераміки.

 У 2-4 ст. н. е. на заході Полісся — готська та гепідська культура (Білорусь-Україна).

 У 6-8 ст. н. е. — празька культура слов'ян (див. «Етногенез слов'ян»), на північ Полісся — балти (Білорусь).

 У 9 столітті виникають відомості в Поліссі про племена людей під назвами дуліби, деревляни, дреговичі, ятвяги (епоха Київської Русі).

 Відомо, що населення Полісся складають представники різних етносів. Зокрема його етнографічну особливість репрезентувала у минулому традиційна культура сільського населення, тоді як міста на території регіону були загалом поліетнічними. Посилення зв'язків села з містом у ході історичного розвитку відповідно позначилося і на культурі та побуті сільського населення, особливо в останні десятиріччя XIX і поч. XX ст.

 Згідно з археологічними даними, Полісся ще до V–VI ст. н. е. було зоною взаємодії слов'янської і балтійської культур, орієнтовна межа між якими проходила на лінії Ясельда — Прип'ять — Горинь (за рядом лінгвістичних даних такий поділ зберігся аж до XIX—ХХ ст.). У цьому немає нічого дивного, адже Полісся з давніх-давен було зоною творення праслов'янської культури, територією міжетнічних контактів слов'ян із балтами. У час формування й розвитку східнослов'яських ранньофеодальних об'єднань цей край був контактною зоною дреговичів, волинян, радимичів, деревлян, частково полян, сіверян, а також західнобалтських союзів ятвягів, одне з племен якого, за свідченням давніх польських джерел, мало слов'янізовану назву «polexiani» («полексяни»). У XII–XIII століттях землі Полісся були поділені між кількома великими князівствами: Київстким, Чернігово – Сіверським, Волинським (пізніше – Галицько - Волинським).

 Етимологія назви Полісся

 Мовознавці стверджують, що східнослов’янська етимологія назви Полісся закорінена у семантиці лісу та болота (лісиста місцевість, лісок). Вона має  балтський аналог (Pala, Pelesa, Pelysa), що в литовській і латиській мовах має значення болотистий лісок. Це може свідчити про спільний балто-слов'янський корінь назви Полісся, а отже -  про паралелі між східнослов'янським етнонімом «поліщуки» (вперше зафіксований у документах XVII ст.) і давнім екзоетнонімом «polexiani».

 Поділ Полісся

 Українське Полісся поділяється на Правобережне та Лівобережне  - залежно від розташування на берегах Дніпра. Відповідно до цього уживаємо також назви Східне й Західне Полісся. Західне Полісся називають також Прип'ятським, східне — Наддеснянським або Чернігівським, розмежовуючи такі номінації тоді, коли йдеться про Полісся по обох берегах Дніпра.

В етнографічній літературі дуже часто під Східним Поліссям мають на увазі східну частину правобережного Полісся, приблизно на схід від р. Ясельда, далі — р. Прип'яті, до впадання у неї р. Горині і вниз по цій річці. Землі, що лежать на захід від вказаного кордону аж до р. Західний Буг, складають Західне Полісся.

 До 20-х рр. XX ст. Полісся ділили за належністю земель до тієї чи іншої губернії й повіту: Волинська, Київська, Чернігівська, Мінська, Могилівська, Гродненська, Брянсько-Жиздринський.

 За сучасним адміністративним поділом вирізняємо Полісся українське, білоруське та брянсько-жиздринське (російське). Українське Полісся має регіони за назвою областей: Волинське, Рівненське, Житомирське, Київське, Чернігівське, Сумське.

 Сучасна українська фізична карта районує українську частину Полісся на такі зони: Волинська, Мала, Житомирська, Київська, Чернігівська, Новгород-Сіверська.

 За чинним адміністративно-територіальним поділом Полісся охоплює Північну Київщину, Чернігівщину, Житомирщину (окрім південних районів), північні райони Сумської області, Рівненщину та Волинську область (окрім крайнього півдня останніх двох областей). Південну межу Полісся за діалектними ознаками мовознавці визначають умовною лінією Володимир-Волинський — на південь від Луцька — Здолбунів — Житомир — Фастів-Васильків — Переяслав-Хмельницький — Прилуки — по річці Сейм.

 Економіка українського Полісся

 Українське Полісся має досить вигідне географічне розташування вздовж північного кордону держави. На півдні Полісся межує з Карпатським, Подільським, Центральним та Східним регіонами. Через цей регіон проходять транспортні артерії, що з'єднують Україну з Білоруссю, частково — з Росією та Західною Європою. Отже, Поліський регіон є сполучною ланкою: з одного боку, між Україною та Білоруссю, Польщею, країнами Північної Європи та Балтії, а з іншого, — між Росією та Західною Європою. Стратегічне розташування району дає змогу активно залучати Полісся не тільки до розвитку міжрегіональних внутрішньоукраїнських зв'язків, але й до торговельних та виробничих взаємин України з іншими державами, створення вільних економічних зон, розбудови міжнародної системи торгівлі, транспорту та зв'язку, створення зон міжрегіонального та міждержавного співробітництва.

 У Поліссі профільними галузями АПК є  м'ясо – молочна, маслосироробна, консервна, борошномельна, цукрова, спиртова, кондитерська, тютюнова. У тому числі експортне, значення мають крохмальна, комбікормова, плодоовочева галузі, виробництво горілчаних, слабоалкогольних (у тому числі пива) та безалкогольних напоїв, мінеральних вод. Випуск продовольчих товарів у регіоні 2002 року становив: борошна — 7,9% від усього обсягу продукції по Україні, цукру-піску — 14,6%, 5,3% продукції з незбираного молока, 22,1% масла, 16,3% жирних сирів та 12,6% плодоовочевих, м'ясних та молочних консервів.

 

 

 РОЗДІЛ ІІ. РІВНЕНЩИНА. ПОГОРИНА. ПОЛІССЯ. НАШ КРАЙ

 Земля, що має потужну розгалужену промислову базу. Підприємства Рівненщини підтримують ділові контакти з багатьма зарубіжними фірмами. За межами України Рівненщина виділяється, насамперед, виробництвом лляних тканин, нетканих матеріалів, деревностружкових плит, мінеральних добрив, цементу, електроенергії. Оновлюється поліське село. До землі повертається її власник — дбайливий господар.

 Земля сивих легенд і мелодійних пісень, земля вишивальниць, гончарів, різьбярів, поетів і художників. Не перестає дивувати світ поліський серпанок, який є обов'язковим атрибутом народного костюма. В руках рівненських умільців народжуються шедеври чорної та білої поліської кераміки. Все більше і більше шанувальників знаходить духовне мистецтво древнього краю.  Воно відроджується, і, як та червона ниточка-горина, у вишитті, поєднує минулі та майбутні покоління. 

 Земля захоплюючих туристичних маршрутів: од таємничих поліських озер, Соколиних гір і стрімких річок — до сонячних узвиш та соснових борів, од древніх мурів княжої доби — до сучасних архітектурних ансамблів. І всюди супроводжуватиме вас дух старовини, історії, віри і народної мудрості. І всюди стрічатимуть вас щирі, відкриті посмішки. 

 Земля, що вірно шанує предків, дбайливо оберігає минувшину і трепетно зазирає у завтрашній день, сповнений новизни, неспокою і наснаги. Рівненщина радо стрічає друзів. Гостинно розчиняє браму для співпраці. І в цьому переконається кожен, хто знайде у щоденній круговерті, в часоплині справ та ідей можливість відвідати, бодай на мить, благословенний край. Землю, по якій ступали Григорій Сковорода й Тарас Шевченко, Микола Костомаров і Леся Українка...[3. 1990]

 Михайло Грушевський про наш край писав: «…класичне «Полєссє»  - край лісів і багнистих трясовин… Вони бо мали дуже цінну в ті часи прикмету – безпечність; сі  ліси й «дреговини» забезпечували їх від ворожих спустошень далеко ліпше як вали і замки. __________________ловецтво, бортництво, рибальство, пізніше лісові промисли давали ліпші доходи, як рільництво, і тим пояснюють, що  поліські селяни XV – XVI століття платили податки не нижчі, а  часом вищі від тих, що жили на найліпших грунтах.  Зате торгівля, культурні зв’язки, , комунікація на подібнім терені мала великі перешкоди і на полі культури ми не можемо тут ані багато вимагати, ані багато припускати. Головні центри місцевого життя се Туров, Пнськ…Городно, Дубровиця, Степань, Чорторийськ. За Володимира Туров був столицею всього Турово – Пінського князівства, політичним центром. До сього прилучається й церковне значіння його як ___________  і туревські єпископи відомі нам з першої половини ХІ ст…» [1, 16]

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ ІІІ. СЕЛО В  СЕРЦІ ПОЛІССЯ

 

 Село Залужжя протягом свого історичного розвитку  мало різні назви: Малі Колки (1629); Старе Село, Нове Село, Залуг (XVIII ст.); Слобода Залуже (1850); wles zaluse (1927); село Залуже (1939, укр.); Залужье (1939, рос.); Salushje (1941, нім.); село Залужжя (1965, укр.); Zalushia (анг.).

 Власне слово «залужжя» - назва – орієнтир, тобото поселння розміщене за луговим масивом або урочищем, за лугом. Слово «луг» багатозначне  й може означати прирічковий сінокіс, заболочений ліс, низьке місце заповнене водою, листяний ліс на оболоні.

 Перша писемна згадка про Залужжя датується 1629 роком і має тісний зв’язок із древньою слов’янською прабатьківщиною – Поліссям. Це історико – етнографічний регіон площею 113500 км. кв., що складає 19% всієї території України. [1. 5]

 Перші поселенці у нашій місцевості – це мезолітичні племена північного (поліського) типу.  Їхні стоянки розміщувалися поблизу озер та річок,  на піщаних дюнах.  Люди полювали,  рибалили,  збирали гриби та ягоди,  споруджували легке житло.  Вони майстерно обробляли камінь,  виготовляючи з нього вістря стріл,  сокирки,  шкребки,  проколки,  різці та інше. 

Найдревніший спогад про Полісся і його жителів – будинів (вудинів) знаходимо в працях грецького історика Геродота (485–425 рр.  до н.  е. ).

У Галицько-Волинському літописі за 1275 рік також зазначено: «…Князь Мстислав Данилович йшов від Копиля (тепер Копилля Маневицького району Волинської області) на південь,  пустошачи по Поліссю…» [5. 1994]

Саме в серці Полісся,  у центральній його частині,  і лежить Залужжя – наша мала Батьківщина. 

Залужжя є одним із найцікавіших,  з погляду етнокультури,  поліських поселень.  Адже воно розкинулося в регіоні з найбільш характерними «поліськими» рисами.  Тут збереглися значні реліктові форми й елементи традиційної народної культури,  своєї мови,  а також архаїчні форми в землеробстві,  тваринництві,  виробництві продуктів харчування,  обрядовості,  світогляді,  звичаях та обрядах.

В «Історії міст і сіл Української РСР.  Ровенська область» записано,  що перша письмова згадка про Залужжя як населений пункт належить до 1629 року.  Проте є незаперечне свідчення його древності – аж дві археологічні пам’ятки, знайдені на його території,  які внесені до Державного реєстру та охороняються державою.  Перша: неподалік від села,  за півтора кілометра на північний захід,  знайдено Поселення доби бронзи,  яке датується 2 тисячоліттям до нашої ери.  Площа його – 120 на 70 метрів.  Ця пам’ятка залишена  населенням доби міді та ранньої бронзи,  яке вже знало землеробство.  Значення землеробства в господарстві цих племен дедалі зростало.  Вони залишили культуру шнурової кераміки,  названої так від характерного для них орнаменту у вигляді відбитків шнура на посуді.  Доречно згадати і про скарб бронзових прикрас із 19 одиниць цієї доби,  знайдених поблизу Залужжя,  в селі Узлісся.  Серед них є два парних браслети,  дві фібули з круглим щитком,  дві пластини,  конічні підвіски (ворворки),  фігурка тварини (бика чи оленя) та інші. 

Друга археологічна пам’ятка: за один кілометр від центру сучасного села на захід розташоване ранньослов’янське поселення – Давньоруське городище,  датоване VІІІ–ІХ та Х–ХІІІ століттям.  Саме слово «городище» – старослов’янське,  означає град,  укріплення.  Залишки стародавнього укріпленого поселення,  або міста,  були оточені ровами,  валами і часто захищені природними перепонами (ярами,  річками,  озерами,  болотами).  Виникнення городищ пов’язане з добою патріархально-общинного ладу.  Це був період,  коли суспільство переходило від мисливства і рибальства до землеробства і скотарства.  Городище відоме з кінця ХІХ століття.  Воно розташоване в заплаві правого берега річки Случ,  на піщаному горбі висотою 147,7 м над рівнем моря.  Місцева назва його - Біла Гора,  Лиса Гора.  Площа її 2,33 га (158 м на 209 м).  Саме городище площею 0,67 га.  Розміри його – 70 на 95 м.  Краї городища в давнину були стрімкими.  Захищалося воно непрохідними болотами та озерами.  Зі всіх боків було оточене заплавною дібровою – природним дубовим лісом. 

Залузьке городище – це залишки укріпленого стародавнього поселення,  оборонного укріплення.  З часом жителі городища поселилися і на заплавній терасі,  на місці сучасного Старого Села,  в Залужжі. Археологічні знахідки (черепки глиняного посуду,  залізні застібки до одягу,  залізні наконечники,  серп та інше) свідчать,  що територія Залужжя і його околиць вже тоді була заселена представниками древлянських племен.

Місцеві племена звалися древлянами,  тому що «занє сєдоша в лєсєх»,  тобто сиділи,  жили в лісах. 

У Старому Селі (тепер це найстаріша частина сучасного Залужжя) мешкали феодально-залежні селяни.  Трудилися вони  на землях,  які не затоплювалися.

Досить родюча земля  Старого села давала змогу місцевим родинам забезпечувати себе продуктами землеробства.  Багаті пасовища сприяли розвитку скотарства.  Місцеві озера та річки були повні риби,  а ліси - багаті звіриною,  грибами та ягодами.  Тож і не дивно,  що в ті далекі часи ця місцевість була заселеною.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 РОЗДІЛ ІІІ. ПРИРОДА ЗАЛУЖЖЯ