Міністерство освіти і науки України

Департамент освіти і науки Чернівецької облдержадміністрації

Чернівецьке територіальне відділення МАН України

КОПНЗ „Буковинська Мала академія наук учнівської молоді”

Відділення: філологія

Секція: українська література

ЖАНРОВІ ОСОБЛИВОСТІ

СУСПІЛЬНО-ПОБУТОВИХ КАЗОК ПІВНІЧНОЇ БУКОВИНИ

Роботу виконала:

Рижа Ангеліна,

учениця 9 класу

Нелиповецького НВК

Кельменецького району

Чернівецької області

Науковий керівник:

Рижа Оксана Іванівна,

вчитель української мови

та літератури

Чернівці − 2018

ЗМІСТ

ЗМІСТ                                                                                                          2

УМОВНІ ПОЗНАЧЕННЯ НАЗВ ДЖЕРЕЛ                                               З

ВСТУП                                                                                                    4-12

РОЗДІЛ 1. Теоретичні та практичні аспекти дослідження суспільно-побутових казок Північної Буковини                                                                                         13-28

1. 1. Дидактичні казки

1. 2. Сімейно-антагоністичні казки

1. 3. Сатирично-гумористичні казки

РОЗДІЛ 2. Звʼязок народної казкової прози з художньою

літературою                                                                                            29-36

ВИСНОВОК                                                                                        37-38

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ                                      39-40

УМОВНІ ПОЗНАЧЕННЯ НАЗВ ДЖЕРЕЛ

ЛБ − Беринда П. Лексикон словенороський. − К., 1627 (Надрук. з київського вид. 1627 р. Фотомех. способом / Підгот. тексту і вступ. ст. В. Німчука. − К. : Вид-во АН УРСР, 1961).

ЛЗ − Зизаній Л. Лексис. Синоніма славеноросская / Підгот. текстів памʼяток і вступ. ст. В. В. Німчука. − К. : Наукова думка, 1964. – С. 175 − 194.

Енеїда − Котляревський І. П. Енеїда : [поема] /І. П. Котляревський. − К. : Рад. шк., 1989. – 286 с.

УЛ − Українська література XI − XVIII ст. : Хрестоматія з коментарями / упоряд. Є. А. Карпіловська, Л. О. Тарновецька. − Відпов. ред. І. П. Чепіга. – Чернівці : Вид-во „Прут”. − 1997. – 368 с.

ВСТУП

Казки належать до найдавніших

витворів людського духу і сягають

у глибину таких далеких від нас часів,

якої не досягає жодна людська історія

В. Гнатюк

Сива давнина, мрії та сподівання, віра в перемогу добра над злом морально-етичні принципи українського народу знайшли своє відображення у найрізноманітніших фольклорних жанрах: піснях і думах, легендах і переказах, анекдотах і бувальщинах, прислівʼях і приказках, − проте чи не найяскравіше й образніше вони відтворені в казках. Казки тісно повʼязані з життям, кожна казка породжена буденністю, відображає якісь історичні події, обставини, властиві тій чи іншій епосі. Саме у казці люди мріяли про оволодіння силами природи, захоплено розповідали про торжество добра над злом, розуму над неуцтвом і темнотою.

Історичний шлях казки довготривалий. Він вимірюється не сторіччями, а тисячоліттями. Казка була супутником людського суспільства ще на дуже ранніх стадіях його розвитку.

Казка як жанр усної народної творчості є великим пластом української словесності. У східнословʼянській науці термін „казка” як синонімічний терміну „байка” вперше вжито наприкінці XVI ст. у „Лексисі...” (1596) Лаврентія Зизанія, порівн.: баснь, казка, слово, байка (ЛЗ, с. 28), а пізніше − у подібному значенні у словнику Памви Беринди „Лексикон славенороський” (1627), порівн.: баснь: казка, байка, вымысл (ЛБ, с. 5). Слово „казка” як окрему лексичну одиницю зафіксовано й у рукописному словнику XVII ст. „Синоніма славеноросская”, автор якого невідомий, порівн.: казка баснь (СС, с. 124). Таким цей термін увійшов згодом у фольклористику.

В. Гнатюк вказує на те, що казки належать до найдавніших витворів людського духу і сягають у глибину таких далеких від нас часів, якої не досягає жодна людська історія [2]. Тому єдиного погляду щодо походження казок немає. Кожен із фольклористичних напрямів вирішує цю проблему по-своєму: прихильники міфологічної школи вважали основою казки міф та систему давніх уявлень; міграційна школа розвинула теорію запозичень, поширення казкових сюжетів зі Сходу (зокрема Індії); представники антропологічної школи висловлювали думку про самозародження подібних сюжетів на певному етапі розвитку різних народів; дослідження в руслі ритуально-міфологічної школи поклали в основу виникнення казки систему давніх язичницьких релігійних ритуалів.

Так, Ф. Буслаєв − один із перших дослідників східнословʼянської казки XIX ст., який проаналізував українську казку з позицій міфологічного напряму, висловлював думку, що цей жанр тісно повʼязаний із народною епічною поемою, вважаючи казку модернізованою формою героїчної билини.

Дослідниця М. Чумарна назву жанру теж виводить із праміфу, вказуючи на скіфський міф про Маная та його дружину Казку, яка навчила людей мови [27].

М. Грушевський акцентує увагу на те, що героїчний та казковий епос потрібно розглядати як паралельні явища, кожне з яких має свій специфічний характер, форму, шлях еволюції [7].

Серед робіт, присвячених дослідженню народної казки, насамперед слід назвати монографії В. Я. Проппа „Мифология сказки” та „Исторические корни волшебной сказки” [14, 15]. Перша з названих робіт стала однією з найбільш відомих книг у світовій фольклористиці, бо розкриває як проблеми теорії, так і прийоми та характер і методи аналізу фольклорних творів.

Російський дослідник XX ст. В. Пропп зазначав, що казка виявляє звʼязок із системою давньої релігії (зокрема обрядом ініціації) та системою первісних суспільних інституцій. „Казка народжується, звичайно, з життя. Всяке архаїчне, сьогодні відмерле релігійне явище більш давнє, ніж його використання в сучасній казці”. Але, на його думку, цей жанр генетично повʼязаний із древніми формами оповіді, „коли герой втрачає своє імʼя, а розповідь втрачає свій сакральний характер, міф і легенда перетворюється в казку” [14, с. 12 − 14].

У кожному з цих поглядів можна знайти раціональне зерно, оскільки казкова традиція повʼязана з багатьма явищами минулого, з іншими жанрами усної народної творчості. Тому в текстах зафіксовані елементи міфологічного, ритуально-обрядового, релігійного, історичного, соціального характеру, відголоски давніх епох, нашарування пізніших часів, запозичення та перегуки з ліричними, героїчними чи іншими неказковими жанрами.

Безумовно, в ході свого розвитку казка значно видозмінилась, змінились її функції − якщо первісно вона виконувалася з магічнозаклинальною метою (накликати удачу на полюванні, вберегти від ворогів, забезпечити перемогу в битві тощо), то з часом, втративши ритуальне призначення, казка набуває виключно естетичного, рідше − повчальнодидактичного, розважального характеру. Змінюється і ставлення людини до казкової оповіді − вона вже не сприймається з погляду її сакральності, віри в магічну силу сказаного слова, замовляння природних явищ та духів. Незвичайні події, герої та явища позбуваються магічного трактування.

Більшість сучасних вітчизняних дослідників визначають жанр казки як фантастичну розповідь, не вдаючись до її давнього історичного походження, коли все те, що зараз здається вигадкою, для первісної людини видавалось реальним, можливим. Інші фольклористи визнають: „Ймовірно, що казка була у ті далекі часи певною мірою звʼязана з міфами, з різними соціальними інститутами, ритуальними відправами, обрядами та всілякими забобонами, відзначалася своїми жанровими особливостями, функціональними рисами і в цілому була не такою, як вона відома нам нині”.

Як вказує Дж. Фрезер, „народні казки є зліпком зі світу в тому вигляді, в якому він поставав у розумі первісних людей, і не виникає сумніву, що всі уявлення, якими б абсурдними вони нам не здавались, у свій час були звичними” [26, с. 11 − 12].

Казка – це епічний твір народної словесності, в якому відображено різночасові вірування, погляди та уявлення народу у формі структурованої, хронологічно послідовної сюжетної оповіді, яка має чітку композиційну будову, яскраво виражену колізію (в основі якої лежить протиборство між добром і злом, що завершується перемогою добра).

На думку дослідників, казка є найбільш древнім жанром. І якщо пісні записувалися і публікувалися у збірниках, періодичних виданнях ще в кінці ХVІІ ст., а в іноземних джерелах на початку ХVІ ст., то казки – значно пізніше.

Першими дослідниками, що започаткували збирання народних казок на початку XIX ст., були Є. Гребінка, П. Гулак-Артемовський, М. Максимович, І. Срезневський, Л. Боровиковський, М. Костомаров та ін.

У 30-х роках ХІХ ст. зʼявилися публікації народних казок: І. Срезневський подає окремі тексти до альманаху „Галатея” (1839), М. Костомаров – до альманаху „Молодик” (1843), І. Головацький публікує 16 текстів в альманасі „Вінок русинам на обжинки” (1847). З середини ХІХ ст. такі письменники, як М. Максимович, П. Куліш, Д. Мордовець, М. Драгоманов, І. Манжура, В. Шухевич не тільки записують, публікують народні казки, але й аналізують їх, шукаючи наукові засади дослідження.

Так, П. Куліш у збірнику „Записки о Южной Руси” подає ряд творів фольклорної прози у записах відомого російського художника JI. Жемчужникова, котрий передав йому пакунок казок, записаних „слово в слово” у Пирятинському повіті на Полтавщині.

Чималу кількість казкових матеріалів видруковано в 60-х роках XIX ст. на сторінках журналу „Основа”.

У другій половині XIX ст. із виходом „Народних південноруських казок” починається інтенсивне збирання творів цього жанру.

Першим цілісним виданням української казкової прози було двотомне видання „Народних південноросійських казок” (1869, 1870) І. Рудченка. У передмові до нього дослідник порушив проблему класифікації та наукового публікування казкових творів, деякі тексти подав у кількох варіантах. У 70-х роках XIX ст. вийшли „Праці етнографічно-статистичної експедиції в Західно-Руський край” у 7-и томах П. Чубинського, удостоєні медалі Міжнародного конгресу в Парижі. Весь другий том цього видання складають народні казки. Окремими виданнями текстів анекдотів та небилиць були „Веселий оповідач” Б. Грінченка (1898) та „Галицько-руські анекдоти” В. Гнатюка (1899).

На окрему увагу заслуговують видання „Малоруські народні перекази і оповідання” (1876) М. Драгоманова, куди увійшли казкові тексти в записах І. Манжури, С. Руданського. Ці фольклористи здійснили й окремі видання − два збірники І. Манжури − „Казки, прислівʼя і т. ін., записані в Катеринославській та Харківській губерніях” (1890) і „Малоросійські казки, прислівʼя та повірʼя, записані І. Манжурою” (1894); двотомник „Казки та оповідання з Поділля” у записах С. Руданського та А. Димінського.

Збирацькій діяльності присвятив своє життя і відомий поет, прозаїк, автор славетного „Словаря української мови”, критик, педагог, етнограф і фольклорист Б. Грінченко. Значна кількість народних казок увійшла до запровадженого ним тритомного видання „Етнографічні матеріали, зібрані у Чернігівській та сусідній з нею губерніях” (1895 − 1899).

Серед фольклорних надбань XIX ст. і записи казок, виконані письменницями Ганною Барвінок, Лесею Українкою, її матірʼю Оленою Пчілкою. Записи Ганни Барвінок, як і Лесі Українки, публікувалися у часописах для дітей „Молодій Україні” та „Дзвінку”. Віднайдену Ганною Барвінок казку „Кривенька уточка” опублікував у „народних південноруських казках” І. Рудченко. Леся Українка по памʼяті записала „Казку про котика і півника”, „Дивну сопілку” і „Казку про Івашка” так, як вона їх чула в дитинстві на Ковельщині.

У кінці XIX ст. особливий інтерес до вивчення жанру спостерігався на західноукраїнських землях. Результатом досліджень став збірник „Галицькі народні казки О. Роздольського”, значну кількість текстів подав В. Гнатюк у другому, четвертому, пʼятому та шостому томах „Етнографічних матеріалів з Угорської Русі”. Йому належить окремий двотомний збірник казок про тварин „Українські народні байки (звіриний епос)” (1916). У вступній статті до нього дослідник обґрунтував класифікацію тваринного епосу, проаналізував казкові мотиви, розмежував поняття казки народної та літературної. За сприянням В. Гнатюка вийшли „Народні казки” з ілюстраціями В. Кобринського (1913), „Баронський син в Америці. Вибір народних казок з образками Юліана Панькевича” (1916), „Народні байки. З образками Микити Вихора” (1918).

У цьому руслі активно працював І. Франко, що засвідчують його фольклористичні праці. У „Передмові до збірника казок О. Роздольського”, у дослідженні „Пісні та казки про Правду і Неправду” (1906) він аналізує соціально-історичний ґрунт казкового епосу.

Варто зазначити, що І. Франко неодноразово звертався до народної казки і як до дослідницького, і як до художнього матеріалу.

На початку XX ст. досліджували та видавали український казковий епос А. Кримський (він досліджував також арабські казки, основну увагу звертав на мандрівні сюжети), В. Юзвенко, П. Іванов.

Найповніше наукове видання „Казки про тварин” упорядкував І. П. Березовський у 1976 р., у вступній статті до якого подається ґрунтовний аналіз історії збирання, публікації та вивчення „звіриного епосу”.

Активно збирав та наполегливо вивчав казки фольклорист із Закарпаття П. Лінтур. Популярними стали укладені ним видання, як-от: „Закарпатські казки Андрія Калина” (1955), „Три золоті слова” (1968), „Дідо-всевідо” (1969), „Казки одного села” (1969), „Зачаровані казкою” (1984).

Важливим узагальненням напрацьованого матеріалу у вивченні жанру казки є праці Л. Дунаєвської, зокрема монографія „Українська народна казка” (1987); а також дослідження О. Бріциної, Г. Довженок.

Тут слід відзначити й збірку казок „Семиліточка”, яку упорядкувала Л. Дунаєвська. Особливість і цінність цього видання полягає в тому, що збірник складають найяскравіші записи та публікації українських народних казок, зроблені українськими письменниками XIX − початку XX століття. Це В. Гнатюк („Як лис вовкові масло показав”), Б. Грінченко („Як бідняк чорта обдурив”), П. Куліш („Казка про убиту сестру та калинову дудку”), Ганна Барвінок („Кривенька уточка”), Леся Українка („Казка про котика і півника”), Олена Пчілка („Лисичка в суддях”, „Лисиччина учта”, „Ворона й рак”), П. Чубинський („Про золоту гору”, „Ох”), М. Номис („Про царенка Йвана і чортову дочку”). У цій же збірці опубліковано казку „Ріпка”, яку по-новому розповів І. Франко.

Отже, в казках відобразилися світогляд народу, його морально-етичні та естетичні принципи, педагогічний геній, багатовіковий досвід виховання підростаючих поколінь . Саме тому казки потребують аналітичного підходу і наукового обґрунтування з погляду жанрових особливостей та вивчення їх педагогічної цінності в плані навчання, виховання та розвитку молодших школярів, формування особистісних якостей та особистості дитини в цілому.

Одним із перших, хто звернувся до вивчення казкового епосу на Буковині був Раймунд Фрідріх Кайндль ^. Свої дослідження він описав у праці „Русинські казки й міфи на Буковині”. На жаль, ми не можемо проаналізувати її, оскільки праці Р. Кайндля в наш час малодоступні, бо друковані в німецьких та австрійських виданнях, які важко знайти.

Вивченням казок Буковини, їх записом та систематизацією займався Микола Антонович Зінчук. Кращі зразки українських народних казок записаних у Чернівецькій області, увійшли до 9 − 10 книг „Українських народних казок”. У збірку ввійшли казки, записані від тридцяти одного оповідача віком 45-50 років (на час запису). Казки Буковини стали предметом зацікавлення й для М. Івасюка. Він записав та упорядкував їх у збірник „Казки Буковини”, 1968 р.

Казки різних народів мають чимало спільного у тематиці, ідейній проблематиці, художній структурі. Проте в кожного народу вони глибоко самобутні, бо увібрали національні традиції, естетичні ідеали своїх творців. Нині з усного побутування казку витісняють технічні засоби інформації. Однак і в них народна казка залишається популярною. Людям, а особливо дітям, притаманний потяг до надзвичайного і водночас простого. У народної казки і тепер широке коло читачів як серед дітей, так і серед дорослих, причому різного освітнього рівня.

Актуальність наукової роботи випливає з недостатньої кількості досліджень, що висвітлюють питання систематизації та аналізу казок Північної Буковини. Хоча інтерес до казок як обʼєкта вивчення постійний, проте праць, у яких аналізувався би казковий епос Північної Буковини, дуже мало.

Мета роботи полягає в тому, щоб проаналізувати та систематизувати за тематичними ознаками казки Північної Буковини; зʼясувати специфіку казок (жанрово-стильові особливості, проблематику) у межах єдиного напрямку мистецького феномену, на рівні сучасного казкознавства.

Для досягнення мети у ході дослідження передбачено розвʼязати такі завдання:

1) систематизувати та проаналізувати казки Північної Буковини;

2) класифікувати буковинські казки у звʼязку з загальноприйнятою класифікацією;

3) встановити та проаналізувати випадки використання казкових сюжетів у творчості українських та буковинських письменників (І. Котляревського, П. Куліша, Б. Грінченка, Лесі Українки, Марка Вовчка, І. Франка, Ю. Федьковича, М. Коцюбинського, В. Симоненка та інших письменників XIX – XX ст.).

Обʼєктом дослідження є казки, записані Михайлом Івасюком та упорядковані у збірник „Казки Буковини”, а також тексти казок, що їх записав на Буковині, а також упорядкував та літературно опрацював Микола Зінчук ^.

Предметом дослідження є тематика та естетика буковинських казок.

Структура наукової роботи. Робота складається зі списку умовних позначень назв джерел, вступу, двох розділів (кожен із них завершується висновками), списку використаної літератури (27 позицій). Загальний обсяг наукового дослідження – 40 с. У додатках до роботи подаються фрагменти з „Лексиса...” Лаврентія Зизанія, „Лексикона словенороського” Памви Беринди, рукописного словника XVII ст. „Синоніма словеноросская”.

РОЗДІЛ 1

ТЕОРЕТИЧНІ ТА ПРАКТИЧНІ АСПЕКТИ ДОСЛІДЖЕННЯ СУСПІЛЬНО-ПОБУТОВИХ КАЗОК ПІВНІЧНОЇ БУКОВИНИ

Термін „казка” походить від слова „казати” (казки розказуються). За часом виникнення казки належать до найдавніших форм народної творчості. Вони дуже популярні серед усіх народів світу й відзначаються захоплюючим сюжетом.

За тематикою та художньообразною структурою жанр казки дуже різноманітний. Казкова традиція виробила та зберегла безліч сюжетів давньословʼянських та міграційних, часто в текстах поєднуються елементи різних періодів та історичних епох, різнонаціональні нашарування, територіальні та регіональні впливи в межах українських земель.

Основною жанровою ознакою казки в цілому є фантастика. Українські народні казки − складний жанр. Він обʼєднує твори різні за походженням, змістом і стилем. Одні казки вирізняються своєрідним складом дійових осіб, інші − фантастичністю сюжету, соціально-побутовими конфліктами. Тому казку поділяють на три жанрових різновиди: 1) казки про тварин (птахів, рослин, комах); 2) чарівні (їх іноді називають героїчні чи фантастичні); 3) суспільно-побутові (реалістичні, новелістичні).

Здавна дослідники вказували на різноманітність художніх форм казки як її суттєву жанрову ознаку. В. Пропп навіть висловив думку, що групи казок, обʼєднані на основі особливостей їх форми і поетики, є не жанровими різновидами, а окремими жанрами [14].

Перші спроби класифікації казок зробив І. Срезневський. Він поділяв казки на три групи: міфічні, билинні та фантастично-гумористичні. Основний казковий репертуар, за його словами, зосереджувався у третій групі, до якого він відносив казки про тварин, чарівні та деякі побутові.

Про необхідність класифікації казок говорив В. Бєлінський, виокремлюючи тільки два типи: богатирські та сатиричні.

І. Франко у своїй спробі класифікації казок виокремлює такі, як-от: 1) казки звірині; 2) казки властиві: а) казки чудесні; б) казки легендарного характеру; в) казки-новели; г) казки про дурного чорта або велетня; 3) анекдоти. Проте М. Грушевський критикував такий поділ, вважаючи основною помилкою те, „що він [І. Франко] класифікує не прості мотиви, а доволі складні комбінації їх, і притім занадто притримується германських казкових тем...”. М. Грушевський не подає класифікації казок, а визначає головні казкові мотиви-образи чи „мікротеми”. Він розглядає космічні сили чи космогонічні образи, образи Змія, Баби-Яги, Кощія, тваринні персонажі тощо [7].

В. Пропп вважав, що види казок можна визначати за їх структурними ознаками (особливо для творів із чіткою сталою композицією) або за характером дійових осіб (у випадку, коли нема єдності композиції) [14, с. 118].

До питання класифікації казок звертався В. Гусєв, який підкреслював, що найпоширенішим принципом класифікації казок є той, „коли в його основі лежать дві властивості казок − відображення соціального чи побутового конфлікту і фантастичний вимисел. Тому казки розділив на такі групи: а) казки про тварин; б) чарівні казки; в) побутові (чи новелістичні, реалістичні)”.

Традиційним, прийнятим у сучасній вітчизняній фольклористиці є поділ казок на казки про тварин (птахів, рослин, комах); чарівні (їх іноді називають героїчні чи фантастичні) та суспільно-побутові (реалістичні, новелістичні) з окремими розгалуженнями чи підвидами у кожній із названих груп. Така класифікація є цілком прийнятною, тому беремо її за основу.

Соціально-побутові твори – велика група соціально-побутових казок, тематика та проблематика яких стосується не особистого і родинного життя, а суспільного. Тому, на відміну від родинно-побутових творів, головні персонажі тут представники різних суспільних верств та груп. Часто вихідці двох протилежних станів зображені одночасно (тобто в одному творі), і шляхом антитези розкриваються позитивні якості одного та негативні іншого. Народ у таких казках втілив своє ставлення до суспільних недоліків та соціального зла. У цих казках нерідко прості люди виявляються розумнішими від багатих та вчених, оскільки покладаються не на титули та звання, а на справжню мудрість та чесність. Українська народна соціально-побутова казка упродовж тривалого розвитку увібрала в себе елементи поглядів та уявлень народу на різні суспільні явища, зазнала впливів перекладної християнської та світської європейської літератур, “скристалізувавши оригінальне народне світобачення, своєрідне ставлення до життя, розуміння моралі” [1, 183]. На перший погляд соціально-побутові казки здаються картинами реальної дійсності; насправді ж закони, за якими живуть і діють герої побутової казки, докорінно відрізняються від тих, котрі діють у повсякденності.

Для соціально-побутових казок характерним є гостре ідейне спрямування. Це видно, насамперед, з того, що в своїй основі сюжети мають дві головні суспільні теми: соціальну несправедливість та соціальне покарання. Першу тему зреалізовано в сюжетах, де боярин, купець чи піп оббирають і пригнічують простого трудівника, принижують його гідність. Другу тему простежуємо в сюжетах, де мудрий, кмітливий селянин знаходить засіб для покарання експлуататорів за вікове безправʼя, виставляючи їх у непривабливому чи смішному вигляді.

Дехто з дослідників поділяє побутові казки на сімейно-побутові та соціально-побутові, проте поділ такий не дуже вдалий, бо в кожній побутовій казці є соціальне начало.

Л. Дунаєвська виокремлює чотири групи соціально-побутових казок:

1) дидактичні, „в яких відображено уявлення... селянина про його залежність від Долі, Щастя, Злиднів, від якихось надприродних сил”;

2) сімейно-антагоністичні, „про старшого та молодшого братів, деякі реалістичні казки про пасербицю та бабину дочку”;

3) гумористичні, про дурнів, ледарів, брехунів, пʼяниць, шахраїв, витівки солдат та ін.;

4) сатиричні − „казки про боротьбу двох антагоністичних соціальних сил”. Такий поділ також не можна вважати остаточним, бо існує багато творів, у яких сімейний конфлікт поєднується з гумором та дидактизмом тощо. Тому часто соціально-побутові казки поділять на тематичні цикли на основі спільності конфлікту чи сюжету, що також обʼєднані спільним головним персонажем.

Тому вважається вдалим поділ побутових казок на казки дидактичні, сімейно-антагоністичні та сатирично-гумористичні.

Більшість буковинських казок мають реалістичну основу. У них широко використовуються різні прислівʼя та приказки, колоритні примовки, в яких синтезується глибока народна мудрість.

1. 1. Дидактичні казки.

У дидактичних казках виведено образи Біди, Правди, Кривди, Злиднів, Долі. Ці казки мають повчальний зміст, містять мораль.

Цікавою є казка „Правда і Кривда”. Сюжет її має класовий характер. Ця тема типова для казок східнословʼянських народів (порівн. російська народна казка „Правда и Кривда”). Образ Правди втілює мрії народу про справедливе щасливе життя, про працю без пригнічення, мрії про різність та вірність у дружбі.

У казці образно показано те, як Правда і Кривда називають одна одну сестрами, але з логіки викладу доведено, що ніколи не може бути дружби між такими різними типами. Якщо хоч раз Правда поступиться Кривді, то неодмінно бути біді.

Кривда здатна на найжорсткіші злодіяння, беззаконня, бо зона осліплює Правду, покидає її одну, покидає незрячу. Та поза все Правда, омивши чудодійною росою очі, стає знову зрячою.

Правда у цій казці залишається жити, а Кривду знищено.

Часто у казках Північної Буковини головним героєм виступають Злидні. Так, у казці „Мужичі злидні” Злидні зовні дуже схожі на дітей: вони бліді, немічні, довірливі, весь час ходять зіщуленими, усього страхаються. Але це тільки на перший погляд так здається. Насправді вони живуть за рахунок праці бідного селянина Клима й не дають йому вибитися з біди. І тоді навіть, коли згоріла хата в нещасного, вони переїжджають із ним на нове місце, заховавшись у відрі.

У казці влучно використано прислівʼя: „Злидні йдуть − біду за собою ведуть”. Клим перевозить Злидні з собою до нової господи, а раз так, то ще довго доведеться йому вибиватися в люди.

Звичайно, трудовий люд вірив у краще життя, змальовуючи перемогу головного героя над Бідою чи Злиднями, Кривдою чи Неправдою, ця віра допомагала їм жити. Проте в житті було багато ще негараздів. Тому кінець казки дещо відрізняється від традиційної оптимістичної кінцівки.

У казці „Біднякове Щастя” бідний брат намагався заволодіти Щастям свого багатого брата, поки його Щастя „спало під бузиною”.

Звичайно, проаналізовані в розділі дидактичні казки становлять мізерну кількість казок цієї групи, все ж вони засвідчують свою актуальність у справі виховання. Вони дають повчальні настанови, що змінити життя можна лише через добрі стосунки між людьми.

1. 2. Сімейно-антагоністичні казки.

Своєрідну групу соціально-побутових казок становлять сімейно-антагоністичні казки. Вони охоплюють сюжети, в яких відображено проблеми розпаду родового ладу і формування феодалізму. Найпоширенішими з них є казки про сестровбивство та братовбивство, про бідного й багатого брата, про дідову й бабину дочку.

Велику групу сімейно-антагоністичних казок становлять твори про двох братів, один з яких багатий, а другий − бідний. На основі їх майнової нерівності виникає родинний конфлікт, який майже завжди доповнюється загальнолюдським фактором. Бідний брат − добрий, щирий, готовий допомогти. На противагу йому багача зображено злим, захланним, жорстоким. Він відмовляється допомогти молодшому братові, а, дізнавшись про те, що той розбагатів, заздрить йому („Як покривдив брат брата”, „Як бідний брат забагатів”). У більшості випадків він дізнається звідки у бідняка взялось багатство і намагається так же розбагатіти: вирушає до лісової печери розбійників; пускає змію до гнізда, щоб „врятувати ластівʼят”; калічить пташеня, щоб „вилікувати його”. Укінці він покараний за свою жорстокість і захланність − гине в лісі від рук розбійників; замість золота отримує попіл, змій, бджіл, які його жалять, гине від рук свого брата через свою скупість („Як пропав зажерливий брат”) тощо. Тематично ці твори дуже схожі на казки про дідову та бабину дочку, де добро винагороджується, а зло карається („Про бідну дочку й багату дочку”).

Казка „Дідова дочка і бабина дочка”, записана в Сокирянському районі від казкаря І. Харабари, розповідає про зажерливість бабиної дочки. Вимагаючи від усіх будь-якого багатства, сама звела себе з світу.

Надзвичайно важливою є думка про те, що червоною ниткою проходить у казці, − людяність, честь, гордість − найважливіші для трудової людини риси характеру, тому їх потрібно берегти, як зіницю ока.

Дуже часто в основі сімейно-антагоністичних казок лежить сімейний конфлікт − між батьком та сином (рідше дочкою та матірʼю, батьком та дочкою) чи між чоловіком та його дружиною. Казки, у яких син несправедливо поводиться з батьком, дуже давні за походженням. Вони зберігають згадки про колишні звичаї, у них виявляється зіткнення між язичницькими та християнськими поглядами. У казці „Василь Глігоров” батько хоче звести з світу свою дочку через те, що у неї „буде дитина, і не знати від кого”.

З особливою виразністю людські якості описано в казці „Батько і син”, записаної в селі Орличанах Хотинського району від П. Паламаря. Хоча початок казки досить лаконічний, проте багато про що розповідає: „Жив один господар. Коли був ще молодий та міцний, йому велося добре, а коли зістарився, то мусив жити з того, що син дасть. Правда, син нічого не шкодував для рідного тата. Одягав його, не примушував тяжко працювати. А невістка ніколи не забувала покликати старого на сніданок, обід чи вечерю. Онук теж любив діда і не питав, коли той помре”.

Останнє речення криє в собі глибокий зміст: син і невістка не забували покликати батька до обіднього столу, але старенькому не йшла їжа до смаку від того, з якою „гостинністю” вони його запрошували їсти, а часто й дорікали йому довгим життям. І, мабуть, хлопчина це бачив і в маленькому дитячому сердечку виникало співчуття до немічного дідуся, зароджувалася ненависть до несправедливості і лицемірства, і він один ніколи не питав, коли дід помре.

Хоча хлопчик і був зовсім малий, але знайшов спосіб, як покарати родичів, коли ті вирішили свого батька поселити в стайні. Коли батько, згадавши, що старому не буде чим накритися вночі, дав синові верітку віднести тому, то хлопчик взяв верітку і розстелив у сінях.

− Чому не несеш? − спитав батько.

− Почекайте, най її розріжу.

− Нащо?

− Якщо дам цілу верітку дідові, то чим ви, тату, будете накриватися, коли постарієте і я вас вижену до стайні?

Це риторичне запитання розкриває глибокий зміст: діти вчаться людськості від батьків, переймають від них, як жити, ставитися до інших людей.

Життя таїть у собі багато несправедливості. Дуже часто батьки з старості не мають пристановища, бо діти забирають їх майно, а самих готові викинути геть, прогнати з торбою в світ, бажають їм швидкої смерті, хоча мусили б памʼятати, кому повинні завдячувати своєю появою на світ, своїм благополуччям. Цю тему яскраво розкрито в казці „Три сини і батько”, в якій змальовано, як сини не хотіли шанувати батька і годували його так, „що ледве жив”. Тому схитрував старий батько і сказав, що залишить скриньку з грішми тому, хто його буде годувати до смерті, а доти вона буде у війта. „Мусив так зробити старий батько, бо бачив, що недобрими зросли його сини”.

Ох і старалися ж усі три, щоб лише не позбавили котрогось батьківського заповіту: „схоче їсти у старшого − то їсть, випити − то випити, курити − є закурити. Через місяць йде до середульшого. А той ще більше перед старим хтозна-як стелиться”.

Помер батько. І коли сини прийшли ділити гроші з скриньки, то виявилося, що там тільки черіпʼя та папір: „Дякую вам, сини, що я з вами добре віку дожив”.

Оригінальний і кінець казки. Він чимось схожий до „німої сцени” з пʼєси М. Гоголя „Ревізор”: „Поставали всі навколо скриньки і стоять, роти пороззявляли, стоять − не знають що казати”.

Чимала кількість казкових сюжетів відбиває період класового розшарування в селі, коли в одній родині могли зʼявитися багаті і бідні. Причому, народ наділяє багатих членів сім'ї такими рисами характеру, як зажерливість, ненависть до знедолених, навіть якщо це рідний брат. Такі мотиви звучать у казках „Багач без носа”, „Два брати” та ін.

Цікавою, як нам здасться, є казка „Два брати”, що записана в селі Чорногузи Вижницького району. Цю казку кожний оповідач розповідає по-своєму, а Созон Лукаш її починає такими словами: „Було собі два брати: один дуже багатий, а другий − бідний. Багатий одружився на багатій, то ще дужче став багатий, а бідному на бідній прийшлось женитися, то ще дужче став бідний. У багатого щодень божий музики грають та веселяться, а бідний і світла в каганці немає. У багатого один одним син, а у бідного аж четверо, у багатого і наймити, і наймички, а бідного брата і молотити до себе не пускає…”.

Оповідь скупа, проте дуже зрозуміла. Не сказано, що в багатого маєток яскравим світлом осяяний, але нам зрозуміло: там, де музика й танці, там і світло яскраве. Із сумом розповідає казкар про те, що не пустив багатий бідного до себе на подвірʼя, „бо, бач з нього люди сміятимуться, що старця приймає”.

Доведений до відчаю бідний брат змушений був піти в світ. Його доброту, щирість, сердечність, уміння співчувати досить переконливо розкрито в епізоді, коли на зароблені гроші він купив не чоботи й свитку, а волоцюгу, бо не міг дивитися на мордування нещасного. Але як людина, котра поважає свою дружину, він дуже турбувався: що ж вдома буде? Поважає він і достоїнство чуже. Рекомендуючи дружині волоцюгу, не без гордості сказав: „Дивись, якого тобі парнюгу купив”.

„Парнюга” допоміг бідному стати добрим хазяїном та таким, що на все село, а чорна заздрість багатого нанівець звела усе добро.

Хоча сімейно-антагоністичні казки розкривають гострі суперечності, їм властива творча фантазія, котра використовується для узагальненого художнього зображення соціальної несправедливості. Вона сприяє влучному перебільшенню і загостренню як позитивних, так і негативних рис персонажів та явищ.

1. 3. Казки гумористично-сатиричного спрямування.

Досить поширеними є сатиричні казки. У процесі історичного розвитку соціально-побутової казки елементи соціальної сатири набували в ній дедалі більшої виразності. Значну групу соціально-побутового масиву становлять гумористичні та сатиричні казки, де головним героєм та переможцем виступає людина, наділена розумом та кмітливістю.

До аналізованого збірника „Казки Буковини”, увійшли тексти побутових казок (12 одиниць), які записав та впорядкував Михайло Івасюк. Значну їх кількість становлять сатирично-гумористичні казки, як-от: „Про украдені постоли та варені яйця”, „Шепелява Марія”, „Вороняча парасоля”, „Про дідича, що побив горшки” та ін.

Деякі дослідники (Ю. Соколов, О. Дей, Г. Сухобруе) стверджують, що гумористичні та сатиричні казки мають неодмінно два типи поширених героїв − це дурня чи блазня-фігляра. Типи ці дуже давні. Проте, якщо форма цих казок і повʼязана з архаїчними епохами, то зміст їх постійно оновлюється. Адже побутова казка за своїм змістом дуже близька до повсякденного життя, у ній діють персонажі, взяті з реального життя. Вона увібрала у себе нові образи, породжені класовим суспільством, у ній зʼявляються пан і наймит, бідняк і багач, що перебирають традиційні для казки ролі фігляра та дурня. При тому вона завжди виражала соціальні симпатії й антипатії її носіїв, тому завжди одуреним у ній був той персонаж, невдачі якого не могли викликати співчуття ні самого казкаря, ні його слухачів.

Оскільки казка була розвагою в основному селянського середовища, то, звичайно, що глузує вона насамперед над паном і багатієм. Саме ці герої, підкоряючись законам традиційної казки, ніби виконували соціальне замовлення її носіїв, виявляють дивовижну нетямущість, потрапляючи в тенета, розставлені їх суперниками. Тому реально скривджений у житті бідняк у казці завжди перемагав і винагороджувався.

У побутових казках образ казкового дурня має багато рис, які свідчать про його спорідненість з Іваном-дурником із чарівних казок.

Якщо у фантастичних казках на допомогу приходить чарівна паличка чи чоботи-скороходи, пір'ячко чи камінець, ключ чи перстень, то зовсім інакше в соціально-побутових казках. Тут також ніби є „чарівні” предмети, а насправді, це просто якась звичайна річ.

Тож собі для допомоги селянин узяв „ворожбита” − мішок, а в ньому − суха вичинена волова шкіра. Тільки штовхне селянин мішок ногами, він і лопотить сухою шкірою, а той запевняє, що це „ворожбит” говорить. Так „ворожбит” сказав, де питво, а де смачна їжа. Згодом сказав, що „у хаті сидить нечистий дух. Він жінку мучить”.

Так вони вигнали „сатану” − попа з хати, а чоловік мало його сокирою не вбив. Покидаючи хату добрий селянин порадив хазяїнові: „Повісь ворожбита на бантину, аби він до тебе звик, бо може втекти”. А дружина це чула, отже, буде боятися більше чинити дурниці, щоби „ворожбит” не розповів про все чоловікові.

І в цій казці народ − на боці доброго, роботящого, але обдуреного легковажною дружиною, чоловіка. Народна мораль не виправдовувала зради, підлої поведінки. І якщо ще було можна, люди намагалися напутити таку людину, котра схибила, на правильний шлях.

Дуже часто у казках засуджується глупство, недорікуватість, і особливо язикатість.

Значна частина побутових казок присвячена темі подружнього життя. Героями новелістичних казок, у яких звучить тема подружньої невірності, найчастіше виступає хитра жінка („Кара зрадливій жінці”, „Зрадлива жінка”, „Про невірну дружину”, „Як жінка хотіла двох чоловіків мати”), що вводить в оману свого чоловіка, але часто зʼявляється ще й третій герой − це або подорожній солдат, котрий бачив-набачився у своєму одинокому житті, або циган, якому мандрівне життя також додало чимало мудрості, або просто селянин, − які хитрістю перевершують жінку і врешті-решт викривають її.

Тут, зрештою, ми знову зустрічаємо традиційні для побутової казки образи дурня і блазня, розумного чоловіка і його ліниву або балакучу жінку, хитру жінку і її довірливого або просто нерозумного чоловіка. Це знову протиборство кмітливого і розумного героя з його антиподом, протиборство, в якому перевага віддається розуму. Побутові та новелістичні казки розповідають про найбільш розповсюджені вади сімейного життя, висміюють впертість і лінь („Страшна жінка”, „Як жінка чоловіка дурним зробила”, „Як чоловік жінці правду сказав”, „Як ледаща жінка за роботу взялась” та ін.), балакучість і сварливість („Як чоловік жінку вилікував”), ошуканство і невірність („Кара зрадливій жінці”), а також інші негативні явища та риси людського характеру.

Є досить цікаве прислівʼя, котре стверджує, що нічого гіршого в світі немає, ніж тісні чоботи чи дурна жінка. Образ впертої і нерозумної жінки досить виразно розкрито в казці „Про вперту жінку”, теж записану від майстра оповіді Д. Скаженюка. Манера його розповіді − це казка з власними роздумами про сказане. Так-от: „Один господар мав дуже вперту жінку. Якби-то вперта та розумна, то міг би ще якось жити, а ця була трохи дурнувата. Що би він не сказав, то все не так, і зробить все навпаки. І тільки повторює чоловікові: „Так і буде, як я знаю, а не, як ти””.

Далі казка розповідає про те, як уперта жінка все робила навпаки тому, про що говорив чоловік. І прийшла чоловікові думка: краще позбутися такої дружини, аніж терпіти усе життя. Якось, йдучи через міст, він порадив дружині триматися за поручні, бо раптом може впасти з нього. Але та категорично заявила: „Таки й скочу. І що мені зробиш?” Вона перекинула ногу через поручні й лиш пʼятами блиснула. Завершується казка прислівʼям: „З кожним таке буває, хто розуму не має”.

Казок, у яких змальовувалися гострі конфлікти родинного життя: стосунки між мачухою і пасербицею, між батьком і невдячними дітьми, між чоловіком і жінкою, серед родинно-побутових маємо чи не найбільше. У них, із метою повчання, висміюються егоїзм, скупість, ледарство, зазнайство, брехня, злочинство. Натомість високо підносяться гуманність, працьовитість, скромність, щирість, лагідність, мудрість і розсудливість.

Не менш характерні для соціально-побутових казок Північної Буковини і сюжети про дурнів. Казковий дурень викликає посмішку, проте, як не дивно, користується прихильністю казкаря. Тому образ дурня в казці не може розглядатися лише як сатиричний (хоча, безперечно, він повʼязаний із сатиричною традицією як у фольклорі, так і в літературі). Дурень викликає сміх, але нерідко оповідач ставиться до нього з симпатією, і це закріплено у типі „іронічного щасливця”, якому все вдається, незважаючи на його незугарність.

Цій же темі присвячені і численні казки про дурнів, що у науковій літературі отримали назву „пошехонців”. Казки ці надзвичайно близькі до анекдотів і часто створюються шляхом поєднання ряду анекдотичних мотивів. Широковідомі казки про дурнів, що висиджують яйця („Про нерозумного чоловіка”), намагаються знайти голку в стозі сіна („Про нерозумного банджюру”), тягнуть корову на дах, щоб випасти траву, яка там виросла, або носять світло в дім у решеті, оскільки в будівлі нема вікон, про дурня, що рубає під собою гілляку („На світі є і дурніші за мою жінку”, „Про дурних багачок”, „Про дурних жінок”).

У казці „Як дурень розбагатів” розповідається про дурня Луку, котрий усе, що наказували, виконував буквально, а тому робив чимало недоречностей, через що без кінця і краю потрапляв у смішні ситуації.

Вчинки Луки справді нерозумні, та все ж він щоразу виходить переможцем. Так, коли Лука цілі двері вийняв і приніс з собою в ліс (він загубив ключа, то це, щоб злодії не залізли в хату), стає свідком розмови злодіїв, котрі ділили між собою награбоване. Як це часто буває з дурнем, під ним зламалася гілка, і він з дверима звалився на голову злодіям. Коли все стихло, він і жінка злізли з дуба, позбирали в мішок срібло-злото і пішли додому. Після цього почали добре ґаздувати, бо, як кажуть у народі: „З грошима і дурень розумний”.

Казки про хазяїна та наймита − ще одна характерна для української оповідальної традиції група. Ці казки більш пізні за своїм походженням, але оскільки жодне фольклорне явище не існує і не може існувати осібно, відірвано від загального фольклорного потоку, природно, що ці казки увібрали в себе образи, вироблені у процесі багатовікового розвитку жанру.

Серед казок про хазяїв та наймитів переважна більшість виникла як пряме відображення соціальної дійсності експлуататорського суспільства у дотепній, гостросатиричній формі.

Ця тематична група охоплює коло сюжетів, що значно розширюється за рахунок варіативних замін персонажів у казці, тому практично окреслити її межі надзвичайно важко, можна лише вказати на найбільш розповсюджені і традиційні сюжети і мотиви, що становлять основу цих казок.

Широковідомі казки про хитрого наймита, який домагається від хазяїна, щоб той заплатив йому за роботу, якої він не зробив („Наймит і хазяїн”); про хитрого і лінивого наймита, що не працював вдень, а за вечерею, коли його погано годують, каже: „Нехай трава встане!”

„Казка про скупого багача”, записана на Сокирянщині. У ній розповідається про багача, котрий наймав собі робітників, випробовуючи їх їжею. Якщо голодний надто запопадливо накидався на їжу, скупердяга показував йому на двері: їди, мовляв, шукай собі в іншому місці роботи, бо в тебе рот, як ворота, а за таким ротом хазяїна можна за тиждень зробити жебраком. Наймитів своїх годував так, що вони самі втікали.

Найнявся, до багача хитрий парубок і вирішив його провчити. Спеціально відмовлявся їсти, бо наївся сухих скоринок, що їх підсовував багач і вони, мовляв, у животі ще не розмокли. А коли багач вирішив підсовувати наймитові мʼякуш, то він говорив, що їсти не хоче, бо мʼякуш зустрівся зі скоринкою. З того часу скупий вже хліба не ділив.

Та найхитріше вчинив наймит, коли сказав дати йому води, бо „черево роздувається і він може більше страви зʼїсти”. Багач подумки назвав себе дурнем і перестав давати наймитові води перед тим, як той мав їсти. А наймит, звісно, й не наполягав.

Дуже часто у буковинських сатирично-гумористичних казках зустрічаємо образ бідного Івана-наймита, який насміхається над корчмарями. Таку казкову розповідь фіксуємо у збірнику, який упорядкував М. Івасюк − „Як Іванко водив корчмарів” та у 9-ій книзі „Українських народних казок „Казки Буковини”, дещо з іншою назвою, − „Як Іван корчмарів збувся”, яку записано у Сокирянському районі від Боднара Гаврила Тимофійовича. Герой цієї казки всіляко насміхається над корчмарями, бо йому „набридло ходити до них на заробітки”. Він хоче їх обдурити, щоб добре жити.

Для цього він купує горщик, добре його нагріває, щоб скипіла вода. А коли приходить корчмар, він бачить, що вода кипить без вогню.

− Що ти робиш, Іване?

− Кипʼятю воду.

− А як же вона кипить, як нема вогню?

А Іван каже:

− Це такий горщик. Я сказав закипʼятити води, і він кипʼятить.

Звичайно ж, корчмар захотів купити такого горщика, але дуже пізно зрозумів, що його одурили. А Іванові кожен раз вдається це зробити. Врешті-решт він зовсім зводить, легких до наживи корчмарів, із світу: „...привʼязав Іван каменя до шиї другому і третьому. Потопив і збувся їх. Та й став добре жити”.

Казки про попів, як і казки про хазяїна та наймита, за своїм походженням більш пізні і виникають як на основі переосмислених давніх уявлень, традиційних образів і мотивів, так і на основі художнього осмислення соціального буття класового суспільства. Однією з основних тем цих казок є невміння відправляти службу („Вороняча парасоля”) або поразки попа від хитрого і кмітливого супротивника („Хочеш до раю − кукурікай”). Попа в них змальовано як жадібного, ласого до грошей і розваг, тому кмітливому герою завжди вдається одурити його (замість наймита, у воду скинуто попадю, попа, дяка та дячка, що переховуються у скрині, наймит продає панові як чортів тощо).

Більшість із сатирично-гумористичних казок має міжнародний характер, проте серед них є і такі, що зафіксовані у поодиноких варіантах лише у репертуарі росіян, українців та білорусів.

Дуже хотілося простому народові, щоб торжествувала справедливість: той, хто працює, був господарем, а не злидарем. Тому і в цій, і в попередніх казках бачимо, що за важку працю винагороджено саме бідняка, йому призначалися любов та співчуття експлуатованих.

Мудрості й талановитості українського народу в казках протиставляється розумова деградація людей, котрі ведуть паразитичний спосіб життя, є непрактичними в житті у неспроможні навіть розгадати найменшої хитрості бідняка, що досить добре видно з казки „Дурний ґазда”.

Щоб підкреслити глупство багацького сина, в казці використано яскраві фразеологічні характеристики: він „ні бе, ні ме, ні кукуріку”, „темний як бовдур”, у нього „не всі клепки в голові”, у „голові й на зяб не орано”.

Якось бідняк похвалився, що у сусіднього пана цапа на дяка вивчив, а може вивчити осла на суддю. Звичайно, він усе зробив, щоб власник повірив, коли минув відповідний час, прийшов господар провідати свого осла-суддю . Бачить: сидить за столом суддя та такий гладкий, мов заріз вгодований. Т вуха великі, „як у того справжнього осла”. Неласкаво стрів вельмишановний суддя багача, назвавши його хлопом, чим власне засвідчив зверхнє ставлення чиновництва до людей, що завжди було їм властиве у житті.

Кінець казки анекдотичний: дідич приступив до судді, як до свого власного осла, адже ще не так давно „годував його сінцем”. Але як же збаламутився пан-суддя: наказав зв'язати нахабу і за образу гонору запакувати натри тижні до арешту.

Можна наводити десятки казок, де народ висміював, не тільки багатіїв, але і їх дітей, котрі звикнувши до неробства, вбивали в собі все краще, що може дати людині праця.

Зовсім інакшими змальовані у казках бідняцькі діти: їх змальовано розумними, кмітливими, спостережливими („Мудра дівчина”, „Безручка”).

Варто також згадати казки, в яких трудящий люд висміює царя (цісаря): „Цісар рохкає”, „Цапи”; цісарщину, коли „туди йшов волом, а звідти вертався ослом, бо за двадцять пʼять літ, що знав − забув” („Три добрі поради”).

Висновки до розділу. Як бачимо казки сатирично-гумористичного спрямування представлені різними тематичними групами, в яких розроблено цікаві оригінальні сюжети, властиві тільки їм.

Отже, розглянуті казки порушували важливі моральні принципи, популяризували в народі любов і кохання, вірність і дружбу, повагу і щирість, доброту і працелюбність, викривали чимало негативних людських рис, які вносили холод, непорозуміння в подружнє життя, або ж просто розвалили сімʼю.

РОЗДІЛ 2

ЗВʼЯЗОК НАРОДНОЇ КАЗКОВОЇ ПРОЗИ

З ХУДОЖНЬОЮ ЛІТЕРАТУРОЮ

Упродовж століть усна народна традиція розвивалася у тісному взаємозвʼязку з літературою, насичуючи її новими темами, сюжетами, образами і засвоюючи, зі свого боку, її здобутки.

Так, у художній літературі виявляємо спроби письменників проникнути в жанр фольклорної казки з метою осучаснення її, що досить часто призводить до літературної обробки. Це відбувається з причин відтворення в літературі проблем сьогодення і намаганням викласти ці проблеми в доступній для дитини казковій формі. Спостерігаємо своєрідне наближення фольклорної казки до тієї дійсності, у якій творить автор.

Порівнюючи літературну та фольклорну казку, дослідниця О. В. Горбонос зазначає: „Образне освоєння митцем слова феномену людського життя, конкретного історичного соціуму, естетизація аксіологічних орієнтирів і пошуків у хронологічно локалізованому духовному просторі в текстах літературних казок базується на потенційних можливостях образних параметрів універсальної жанрової моделі народної казки” [6, с. 5]. Тобто природа літературної казки є виявом однієї з трансформацій фольклорного жанру. Літературна казка акумулює основні характеристики народної, а саме: оповідальність, настанову на вимисел, фабульність, поєднання національної самобутності з опертям на мандрівний сюжет, усталену структуру [6].

Мотиви казок зустрічаються вже в проповідницькій та полемічній літературі як ілюстрації до дидактичних та моральних настанов, зокрема у творах І. Вишенського, І. Галятовського, А. Радивиловського, Ф. Прокоповича (порівн.: „...Про гострозорість так само нелегко тобі міркувати − Кріт бо не може уздріть те, що побачила рись” − „Про папський вирок Галілеєві”, УЛ, с. 289). Із казковою прозою споріднена творчість Г. Сковороди, „Басни Харьковские” перегукуються зі звіриним епосом. Казкові мотиви поширені і в новій літературі. Так, в „Енеїді” І. Котляревського Енеєві допомагають чудодійні предмети-помічники: гілка золотої яблуні відкриває шлях до пекла, зустріч Енея з Севілою відбувається у стилі народного епосу традиційної картини зустрічі героя з Бабою-ягою („Як ось до його підступила Яга ся і заговорила”) у хатці на курячій ніжці, порівн.: „На ніжці курячій стояла То хатка дуже обветшала, І вся вертілася кругом” (Енеїда, с. 46), в оповіді автор уводить казкові формули: „Не так то робиться все хутко, як швидко оком ізморгнеш або як казку кажеш прудко”.

Першим письменником, який, крім байки, скористався з жанру віршованої літературної казки, був П. Білецький-Носенко („Три бажання”, „Чудова вода”, „Вовкулака”, „Пан писар”, „Добриня да Цуцик”, загалом 23 твори). У цьому ж напрямку працювали Л. Боровиковський, Є. Гребінка та інші письменники.

Широко ерудована в казковому епосі (і не тільки українському) Марко Вовчок здійснювала обробки народних казок, стилізувала оригінальні твори під казки: „Кармелюк”, „Невільничка”, „Девʼять братів і десята сестриця Галя”, „Ведмідь”, „Чортова пригода” та ін.

Показові життя наймитства і жорстокої експлуатації його куркулями Марко Вовчок приділила головну увагу в казці “Дев’ять братів і десята сестриця Галя”. Казковий, романтичний план тут має суто-літературний характер. Основою твору є сувора правда про злиденне життя селянської родини в переформений період. Один по одному підростають вдовині сини, один по одному, ледве ставши на ноги, вони йдуть у найми, зазнаючи жорстокого поневіряння в глитаїв-хазяїв – хлібороба, кравця, баштанника. Хоч як тяжко вони працюють, але вибитися із злиднів не можуть.

Віршовані переспіви народних творів склали „Книгу казок віршем” Б. Грінченка („Два морози”, „Снігурочка”, „Сопілка”, „Сірко”, „Три бажання”). Ця книжка не про сучасність, а про давнє життя, і всі герої її покликані викликати та навчати певним емоціям. Образи дівчат Галі та Лесі, а також бідної риби із „Риб’ячих танців” викликають співчуття. А образи могутнього комара, який лева переміг, але не зміг подолати павука чи крука, великої птиці, що надто пишався своїм розумом і якого обдурив рак повинні навчати скромності та поваги до інших [7; 5]. Сміх викликають дурний Іван, що думкою багатів, та ще дурніший Юхим, який замість того, щоб багатіти власною працею, шукав скарб у лісі. Ці два героя повчають тому, що багатство не головне, і нічого так просто не можна отримати в житті, а все потрібно заробити. І цьому є інший приклад, ледачий Сірко, який дуже натерпівся через власну лінь. Автор глузує із Тимохи та Солохи, які так довго чекали на щастя від Долі, а отримавши його, так і не змогли ним скористатись [7; 7]. Знаючи ціну казкам, Грінченко казав, що „казка, то є найкращий навчальний посібник та матеріал”. І мав рацію, адже казка навчає цінувати добро та справедливість на світі та зневажати зло.

Поетичне опрацювання казок здійснював також І. Манжура (поеми-казки „Іван Голик”, „Трьомсин богатир” та прозовий твір „Червоний горицвіт”, і небилиця „Як ми з дідом багатіли, а батька ще на світі не було”). С. Руданський використав мотиви словʼянських казок для створення поеми-казки „Цар-Соловей”.

Цікаву інтерпретацію народного сюжету подає Панас Мирний у повісті „Казка про Правду і Кривду”; до жанру вдається й І. Нечуй-Левицький у романтично-фантастичній казці „Запорожці”, соціально-побутовій − „Два брати”. На основі індійської народної прози створює літературну казку „Скривджені й не скривджені”.

М. Коцюбинський написав цикл „Пʼять казочок” („Про двох цапків”, „Дві кізочки”, „Десять робітників”, „Івасик та Тарасик”, „Чого ж вони зраділи?”), а також опрацював народні мотиви у казці „Хо”.

Не обійшла увагою цього жанру Леся Українка, створивши казки „Біда навчить”, „Лілея”, політичну сатиру „Казка про Оха-чудотвора” та „Казочку про край царя Гороха”, „Веселий пан”, „Пан політик” та ін., що перегукуються з соціально-побутовими сюжетами. Поетичними переспівами європейських сюжетів є „Давня казка” та „Роберт Брюс, король шотландський”; „Осінньою казкою” назвала письменниця один з драматичних творів; казкові розповіді зустрічаються у її „Лісовій пісні” (дядько Лев розповідає байки Лукашеві, притім створюється народний образ казкаря, який знає багато оповідей).

Слід також згадати казки Н. Кобринської („Брати”, „Чортище”).

Жанр казки не був чужим і для І. Франка. Надзвичайно багатий казковий епос письменника літературознавці теж намагалися систематизувати. Так, О. Дей усі казки письменника розділив на сатирично-викривальні, філософські та дидактичні (казки для дітей).

На жанрову модифікацію казок у творчості І. Франка вказує Н. Тихолоз. Вона виокремлює такі їх групи: власне казка (казки про тварин збірки „Коли ще звірі говорили”, казка „Ріпка”); казки-вірші („Киця”); казки-притчі („Рубач”); казки-байки („Свиня”); казки-фейлетони („Опозиція”, „Як то Згода дім будувала”); казки-оповідання („Історія кожуха”, „Куди діваються старі роки”); казки-поеми („Лис Микита”, „Абу-Касимові капці”, „Коваль Бассім”, „Про багача, що їздив біду купувати”, поетична версія „Рубача”); казки-драми („Суд святого Николая”); драматична поема-казка („Сон князя Святослава”) та ін. Поміж них є казки для дітей і дорослих, поетичні, прозові й драматичні, оригінальні твори й переробки запозичених сюжетів. На думку дослідниці „найефективнішою видається естетико-функціональна типологія казок І. Франка, згідно з якою виокремлюються казки розважально-дидактичні, авантюрно-сатиричні, власне сатиричні, філософсько-сатиричні й філософські” [18, с. 5].

Розважально-дидактичні казки зʼявилися у творчості І. Франка переважно у 90-ті pp. − саме тоді, коли письменник став батьком. Однак, писані первісно для власних дітей − Андрія − (1887 р. н.), Тараса (1889 р. н.), Петра (1890 р. н.), Анни (1892 р. н.), а згодом надруковані в дитячому журналі „Дзвінок” чи окремими виданнями, ці твори стали скарбом для усієї тогочасної галицької дітвори. Великою популярністю користуються Франкові казки і в сучасних малих читачів.

Як зазначає Н. Тихолоз, розважально-дидактичні казки І. Франка „зорієнтовані на естетично цікаве, спрямовані на потішання і водночас ненав’язливе повчання реципієнтів та призначені головним чином для дитячої читацько-слухацької аудиторії” [18, с. 11]. У межах цієї модифікації Франкових казок виокремлюються принаймні дві групи текстів: 1) для наймолодших діточок 3–6 років – ритмізована казка „Ріпка” за мотивами народної казки; казка-віршик „Киця” та святковий „драматичний образок”-казка „Суд святого Николая”; 2) прозові казки про тварин та про силу розуму для дітей 6–12-й, почасти, 10–15 літ (пізнавальна казка „Як звірі правувалися з людьми”), більшість із яких увійшли до збірки „Коли ще звірі говорили”. Твори першого „читацького циклу” сповнені духом християнської моральності, атмосферою любові і співчуття.

Так, казку „Ріпка” І. Франко створив за мотивом однойменної української народної казки. На це вказує і підзаголовок: „Стара казка, по-новому розповів І[ван] Ф[ранко]”. І, власне, чи не одразу Франкова версія цієї казки стала популярнішою за народний варіант і витіснила його. Літературна казка, створена на основі народної, впевнено посіла місце свого першоджерела і, що найважливіше, сама стала „народною”. Варто зазначити, що у сучасних виданнях „Ріпки” використовують саме Франків текст. Широке визнання його казки серед малечі пов’язані зі специфікою авторської переробки. „Письменник зберіг сюжетну канву, ідею та жанрову структуру „старої казки”, змінивши лише форму оповіді та мовно-стилістичне орнаментування твору” [18, с. 146-147].

Літературна творчість І. Франка представлена й казками-поемами, зокрема славетний „Лис Микита” та „арабські казки” „Абу-Касимові капці” й „Коваль Бассім”. Казки-поеми, хоча й написані на сюжети, запозичені з фольклорних та літературних джерел (західних – у „Лисі Микиті” – чи східних – в „арабських казках”), – це все-таки не переклади, а оригінальні авторські переробки, що мають цілком самостійне ідейно-естетичне значення. Так, художній світ „Лиса Микити” – це своєрідна модель соціальної дійсності, в основі якої – концепція боротьби за виживання. „Лис Микита”, зокрема, сприймається як гумористично-сатирична пародія на суддів і правосуддя, своєрідна комедія суду. Головний образ поеми – хитрий та кмітливий Лис; віртуозний майстер злочину, фантазер й фіґляр.

Інший тип героя постає в „арабських казках”, де східний колорит поєднано з українською стилістикою. Поневіряння скнари Абу-Касима, що ніяк не може позбутися старих капців, у Франковій інтерпретації переростають у трагікомічну історію, наслідком якої є моральне переродження героя (стаючи дервішем-жебраком, він однаходить душевний спокій і просвітлену мудрість). За спостереженнями Н. Б. Тихолоз, „у поемі „Коваль Бассім”, побудованій на мотиві містифікації (замаскованого царя), розгортається гра-двобій представника абсолютної влади – халіфа – з носієм гедоністично-епікурейської життєвої філософії ковалем Бассімом, вульґарним, безжурним і легковажним. Бассім не виходить переможцем із цієї гри, потрапляючи врешті-решт у систему пасток, розставлених володарем (коваль стає його слугою). Проте казку загалом проймає життєствердний гуманістичний пафос” [18, с. 14].

Важливе місце у казкотворчості митця посідають сатиричні казки, до яких зараховано віршові твори початку 80-х років „Звірячий парламент. Уривок політичної байки”, „Казка для молодих директорів банкових”; прозові тексти зрілого періоду творчості „Опозиція”, „Казка про Добробит”, „Історія кожуха”, „Звірячий бюджет” (три останні зі збірки “Сім казок”), „Свиня” (зі збірки „Місія. Чума. Казки і Сатири”), а також незакінчений твір „Блощиця”. Ці казки переважно репрезентують соціально-політичний тип сатири. На думку Н. Тихолоз, І. Франка можна назвати зачинателем української політично-сатиричної казки [18].

Я. Закревська вирізнила лише дві основні групи казок: сатирично-викривальні та дидактичні. До сатирично-викривальних, на її думку, належать такі казки І. Франка, як „Куди діваються старі роки” (1884), „Як пан собі біди шукав” (1887), „Як русин товкся по тім світі” (1887), „Казка про Добробит” (1890), „Свиня” (1890), „Опозиція” (1891), „Історія кожуха” (1892), „Як то Згода дім будувала” (1896), „Звірячий бюджет” (1897), „Острий-преострий староста” (1897); до дидактичних − „Лис Микита” (1890), „Абу-Касимові капці” (1895), „Коваль Бассім” (1900), збірку прозових казок „Коли ще звірі говорили” (1896−1899) та такі невеликі дитячі твори, як „Киця” (1891), „Скринька” (1891), „Ріпка” (1893), „Медвідь” (1894), „Лисова пригода” (1894) та ін.

Форму казкової оповіді використав О. Маковей у фейлетоні „Казка про Невдоволеного Русина”.

На Буковині традицію використання казкових сюжетів запроваджував Ю. Федькович („Від чого море солене?”, „Глогорожечка”, „Мудра жінка”, „Убога та й багачка” та ін.).

Казкові сюжети використав О. Олесь у драмах „При світлі ватри”, „Ніч на полонині”. З цими творами перегукується пʼєса С. Черкасенка „Казка старого млина”. Поетичні віршові переспіви здійснили й П. Тичина (у поемах „Івасик-Телесик”, „Дударик”, вірші „Кожумʼяка”), Н. Забіла („Сорока-білобока” та ін.), JI. Первомайський („Казка про Івана Голика”), А. Шиян („Казка про білочку-мандрівочку” та пʼєса „Котигорошко”); казкові мотиви у своїх поезіях використали В. Сосюра, М. Рильський та ін.

Елементи казкових сюжетів використав у поетичній сатирі В. Симоненко („Цар Плаксій та Лоскотон”, „Подорож в країну Навпаки”).

Авторські казки створили О. Іваненко („Казка про маленького Піка”), П. Глазовий та Б. Чалий („Про відважного Барвінка та коника Дзвоника”), В. Нестайко („В країні сонячних зайчиків”, „Пригоди журавлика”). Поєднання поетики байки і казки спостерігаємо у дитячих поемах Д. Павличка „Золоторогий олень” та „Пригоди кота Мартина”.

Порівнявши літературну та народну казку, можна помітити, що авторська казка запозичує з фольклорної систему образів, які поділяються на позитивних і негативних, проте в літературній казці характери героїв дуже наближені до людей-сучасників автора твору. Крім образів, подібним є обов’язкова присутність фантастичного елементу, однак, знову ж таки, у літературній казці фантастика тісно переплетена з реальними подіями. Мета ж обох видів казок єдина – перемога добра і справедливості над злом і байдужістю, моралізаторський характер і виховний потенціал.

ВИСНОВКИ

Розглядаючи тематичні групи соціально-побутової казки, ми зупинилися лише на частині традиційних сюжетів та мотивів. А коло їх дуже широке.

У процесі функціонування і передачі в традиції казкового тексту відбувається постійне варіювання, у результаті чого виникають нові тексти, що займають помітне місце між чарівними й побутовими казками.

При аналізі казок „Про Правду й Кривду”, „Біда й ґазда” та інших виявили елементи, властиві фантастичній казці, але побутовий струмінь у них сильніший саме у мотивації конфлікту.

Соціально-побутова казка успішно взаємодіє не лише із фантастичними казками, але й із казками про звірів і з різними творами неказкової прози − анекдотами, усмішками.

Поза все соціально-побутова казка і сьогодні продовжує існувати в усному мовленні. Часто відомий сюжет казки відтворюється носіями не повністю, а частіше згадується принагідно, у зв'язку з якоюсь подією чи явищем. Тоді казка стає схожою до анекдоту. У процесі звуження сфери функціонування побутової казки відбувається її видозміни, що забезпечують їх життя у фольклорі.

Протягом ряду сторіч казка розвивалася у взаємозвʼязку з літературою, насичуючи її новими темами, образами, сюжетами, проте засвоювала і здобутки літератури. Прикладом цього є творчість І. Котляревського, П. Куліша, С. Руданського, Лесі Українки, І. Франка, Ю. Федьковича та інших українських та буковинських письменників.

І сьогодні казка залишається джерелом літературної творчості. Вона і сьогодні зберігає традиційні способи існування. Форми її побутування одначе зазнали деяких змін.

Раніше усі типи казок з успіхом функціонували серед дорослих і серед дітей, то тепер казка активно переходить до дитячого репертуару, внаслідок видання її у спеціальних збірниках для дітей.

На своєму довгому шляху казка постійно змінювалась, збагачувалася образами, темами, відтворюючи конкретну історичну епоху. Вона і сьогодні своїми ідеями добра, чистоти, справедливості збагачує літературу, кіно, радіо, живопис. Зі сторінок казки до нас промовляє сива давнина і незабутнє у віках учора.

Казка і сьогодні продовжує жити повнокровним життям, дякуючи прекрасним нашим оповідачам таким, як І. Гараздюк, М. Пушик, В. Бельбас, М. Зінчук, М. Івасюк. Залишаючи частку свого серця та розуму в кожній казці, вони сіяли в нашій душі мудрість, почуття чесності, справедливості.

На багатовіковому шляху розвитку побутова казка збагатилася новими темами, образами, сюжетами, змінювалася, відображаючи динаміку історичного процесу. Казка, що дійшла до нашого сьогодення як прекрасне надбання минулого, як багатющий арсенал образів, що втілюють глибоку виховну ідею, водночас є живим складником сучасного культурного процесу, що функціонує у побуті, збагачує притаманними їй ідеями добра, справедливості, краси дитячу літературу, кіно, драматургію.

Казкові ідеї і образи, трансформовані творчою уявою митців, безперечно, завжди будуть служити благородній виховній меті, пробуджувати і плекати паростки доброти і чесності, справедливості, мудрості.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Бадер В. Розвиток інтонаційних умінь молодших школярів при опрацюванні казки / В. Бадер // Початкова школа – 1977. − № 7. – С. 44−48.

2. Бріцина О. Світ мрій і сподівань / О. Бріцина // Соціально-побутова казка. − К. : Веселка, 1987. − С. 3 − 8.

3. Гнатюк В. Вибрані статті про народну творчість / Володимир Гнатюк. − К. : Освіта, 1966. – 224 с.

4. Гнатюк В. Деякі уваги над байкою // Гнатюк В. М. Вибрані статті про народну творчість. − К. : Наукова, думка, 1966. − С. 173 − 197.

5. Гнатюк В. Передмова до збірки „Народні казки” (Львів, 1913) / В. М. Гнатюк. − К. : Наукова, думка, 1966. − С. 198 − 203.

6. Горбонос О. В. Українська літературна казка 10−30-их років ХІХ ст. : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. філол. наук : спец. 10.01.01 „Українська література” / О. В. Горбонос ; Херсон. держ. ун-т. – Херсон, 2008. – 20 с.

7. Грушевський М. Історія української літератури : [в 6 т.] / Михайло Грушевський. − К., 1993. − Т. 1. – 464 с.

8. Дунаєвська Л. Ф. Українська народна казка / Л. Ф. Дунаєвська. − К. : Веселка, 1987. – 216 с.

9. З живого джерела : українські народні казки в записах, переказах та публікаціях українських письменників / упоряд., літер, обробка, вступ, ст. та приміт. Л. Дунаєвської. − К., 1990. – 512 с.

10. Зубенко О. Співвідношення літературної та фольклорної казки / Олена Зубенко // Філологічні науки. – 2012. − № 12. – С. 78 – 83.

11. Казки Буковини / упоряд. М. Г. Івасюк. – Ужгород : Карпати, 1968. – 218 с.

12. Калинова сопілка : Антологія української народної прозової творчості. − К. : Просвіта, 1998. – 646 с.

13. Колесса Ф. Українська усна словесність. − Львів, 1938. – Ч. 1−4 (22). – 645 с.

14. Пропп В. Исторические корни волшебной сказки. – М. : Лабиринт, 2000. – 335 с.

15. Пропп В. Поэтика фольклора. − М. : Лабиринт, 1998. – 352 с.

16. Семиліточка : укр. нар. казки у записах та публ. письменників XIX − поч. XX століття : для мол. та серед, шк. віку / [упоряд., передм. і приміт. Л. Ф. Дунаєвської]. − К. : Веселка, 1990. – 319 с.

17. Соціально-побутова казка / передм. О. Бріциної. − К. : Веселка, 1987. – 254 с.

18. Тихолоз Н. Франкові казки для малят: етика і поетика / Наталія Тихолоз // Українське літературознавство. – 2006. – Вип. 68. – С. 144 – 152.

19. Тихолоз Н. Б. Жанрові модифікації казки у творчості Івана Франка : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. філол. наук : спец. 10.01.01 „Українська література” / Тихолоз Наталія Богданівна ; Львівський нац. ун-т ім. І. Франка. – Львів, 2003. – 20 с.

20. Українська література другої половини XVIII ст. і усна народна творчість. – К. : Рад. школа, 1980. – 341 с.

21. Українські народні казки : казки Буковини / записав, упорядкував і літ. опрацював М. Зінчук. – Тернопіль : Богдан, 2006. – Кн. 9. – 456 с.

22. Українські народні казки : казки Буковини / записав, упорядкував і літ. опрацював М. Зінчук. – Тернопіль : Богдан, 2006. – Кн. 10. – 496 с.

23. Федькович Ю. Щоби знали руські діти : вибрані твори / упоряд. О. Козьмик. – Чернівці : Книги − XXI, 2004. – 304 с.

24. Франко І. Коли ще звірі говорили : казки для дітей / Іван Франко / Повне зібр. творів. − К., 1979. − Т. 20. – 246 с.

25. Франко І. Національний колорит у казках Бодянського / Іван Франко // Твори: У 50 т. − Т. 34. − К. : Наук, думка, 1981. − С. 449−454.

26. Фрэзер Дж. Золотая ветвь: исследование магии и религии / Дж. Фрэзер. − М., 1984. – 703 с.

27. Чумарна М. Мандрівка в українську казку: приказкове коло / М. Чумарна. − Львів, 1994. – 260 с.

^ Фрідріх Кайндль – історик, етнограф, археолог, фольклорист, літературознавець. У Чернівцях 1885 р. закінчив гімназію, вивчав історію в Чернівецькому національному університеті, працював деякий час учителем. 1893 р. отримав науковий ступінь доктора історії. З 1896 р. працює професором австрійської історії в Чернівецькому університеті, пізніше – деканом історичного факультету, а у 1912 – 1913 рр. – ректором університету. У 1911 р. за заслуги для української етнографії обраний дійсним членом Наукового товариства імені Шевченка у Львові.

^ Збирати народні казки 86-літній Микола Зінчук почав у зрілому віці. За 36 років встиг записати понад 7 тисяч казок. Підготовлене Миколою Антоновичем 40-томне видання фахівці називають унікальним явищем не лише в українській, а й у світовій фольклористиці, визначним внеском у вітчизняну науку й культуру. Його працею навіть зацікавилася ЮНЕСКО. Перші казки записав у Рукшині Хотинського району Чернівецької області. Від батьків, дідусів та бабусь своїх учнів почерпнув багато цікавих оповідок, легенд, переказів. Став кожну вільну днину проводити в експедиціях. Перші були зібрані ближче до Буковини − на Бойківщині, Закарпатті, в Галичині.