Виховний захід "Безсмертна дочка Прометея".

Безсмертна дочка Прометея

Виховний захід,

присвячений 150-й річниці від дня народження Лесі Українки

 

МЕТА:        поглибити знання учнів про Лесю Українку як людину, митця, громадянина; заохотити їх до глибшого ознайомлення з творчістю геніальної української поетеси; формувати національну свідомість школярів; виховувати почуття патріотизму, гордості за історичний і культурний спадок  України; розвивати естетичні смаки школярів; вдосконалювати  навички декламаторського мистецтва.

ОБЛАДНАННЯ:     портрет Лесі Українки   в обрамленні вишитого рушника, фотодокументи і публікації про її життєвий і творчий шлях, виставка творів поетеси.

ЕПІГРАФ                                                 

          …Я  жива, я буду вічно жити,

 Я в серці маю те, що не вмирає!

                 Леся Українка

Слово вчителя.   

Дорогі друзі! Сьогодні ми запрошуємо вас у світ поезії,  яку  подарувала нам   квола  тілом, але сильна духом  геніальна українська поетеса Леся Українка.

Приємно відзначити, що Леся Українка народилася на Житомирщині, у містечку Звягіль, нині це районний центр Новоград-Волинський. Згодом сім’я переїхала в село Колодяжне  на Волині, де й пройшли дитячі роки майбутньої поетеси.

Старезні, густі, предковічні ліси на Волині. З гущавини лісу вибігають струмки, що впадають в голубі озера. Дика і  таємнича, ніжна і  задумлива поліська краса. Серед такої чудової української природи і формувався поетичний талант  Лариси Петрівни Косач, яка увійшла в літературу під псевдонімом Леся Українка.

Вже в ранньому дитинстві батьки помітили вроджену музикальність доньки - і п'ятирічній дівчинці купують фортепіано. Вона починає вчитись грати на ньому і виявляє неабиякі музичні здібності. Її ж поетичний талант проявився у дев‘ятирічному віці, коли на початку 1880 року, дізнавшись про арешт і заслання любої тітки  Олени, дівчинка пише свій перший свідомий вірш «Надія».

 

Читець 

  Надія

Ні долі, ні волі у мене нема,

Зосталася тільки надія одна:

Надія вернутись ще раз на Вкраїну,

Поглянути ще раз на рідну країну,

Поглянути ще раз на сивий Дніпро –

Там жити чи вмерти, мені все одно;

Поглянути ще раз на степ, могилки,

Востаннє згадати палкії гадки...

Ні долі, ні волі у мене нема,

Зосталася тільки надія одна.

 

Слово вчителя.   

 В сім'ї Косачів та Драгоманових любили й шанували народні пісні, давні  волинські обряди, мистецтво рукоділля – вишивання, мережання, ткацтво. Діти захоплювалися колекцією узорів народних вишивок, яку зібрала і підготувала до друку їхня мати Олена Пчілка. Очевидно, під впливом народної творчості Леся й написала прекрасну ліричну поезію, сповнену ніжності й тепла  «Колискову».

 

                                        Колискова

Місяць яснесенький
Промінь тихесенький
Кинув до нас.
Спи ж ти малесенький,
Пізній бо час

Любо ти спатимеш,
Поки не знатимеш,
Що то печаль;
Хутко прийматимеш
Лихо та жаль.

Тяжка годинонько!
Гірка хвилинонько!
Лихо не спить...
Леле, дитинонько!
Жить — сльози лить.

Сором хилитися,
Долі коритися!
Час твій прийде
З долею битися,-
Сон пропаде...

Місяць яснесенький
Промінь тихесенький
Кинув до нас...
Спи ж ти, малесенький,
Поки є час!

 

Слово вчителя

З усіх шістьох дітей Косачів Леся найбільше була подібна до батьків і вродою, і вдачею... Вони обоє були лагідні, добрі, надзвичайно стримані, терплячі та витримані, поважали людську гідність.

Леся була дуже обдарованою дитиною. Читати почала в чотири роки, писати – в шестирічному віці. Вона гарно малювала, вишивала, співала, грала на фортепіано. Їй було всього 13 років, коли мати, вибравши для неї промовистий псевдонім, зважилась опублікувати під ним перші доньчині  твори «Конвалія» та «Сафо» в галицькому журналі «Зоря» (1884 p.), ще кілька поезій 1887 р. було вміщено у Львівському жіночому альманасі «Перший вінок».

Коли Лесі було дев‘ять років,  вона  пішла у сильний мороз на річку Стир на водосвяття, і дуже промерзла. Спочатку боліла нога, пізніше рука. Київський хірург визначив тяжкий діагноз – туберкульоз кісток. З того часу датується  початок Лесиної «тридцятилітньої» війни з хворобою, яка поволі

підточувала її здоров'я. Дівчинка змушена була облишити гру на фортепіано, тому що її не слухалася рука. Пізніше  свій біль від того, що не може грати на улюбленому інструменті, вона передала у вірші  «До мого фортеп’яно»

 

До мого фортеп’яно

(Елегія)

Мій давній друже! мушу я з тобою

Розстатися надовго… Жаль мені!

З тобою звикла я ділитися журбою,

Вповідувать думки веселі і сумні.

 

Тож при тобі, мій друже давній, вірний,

Пройшло життя дитячеє моє.

Як сяду при тобі я в час вечірній,

Багато спогадів тоді встає!

 

Картина повстає: зібравсь гурточок

Провадить речі, і співа, й гука,

На клавішах твоїх швидкий, гучний таночок

Чиясь весела виграва рука.

 

Та хто се плаче там, в другій хатині?

Чиє ридання стримане, тяжке?..

Несила тугу крить такій малій дитині,

Здавило серце почуття гірке.

 

Чого я плакала тоді,  чого ридала?

Тоді ж кругом так весело було…

Ох, певне, лихо серцем почувала,

Що на мене, мов хмара грізна, йшло!

 

Коли я смуток свій на струни клала,

З‘являлась ціла зграя красних мрій,

Веселкою моя надія грала,

Далеко линув думок легкий рій.

 

Розстаємось надовго ми з тобою!

Зостанешся ти в самоті німій,

А я не матиму де дітися з журбою…

Прощай же, давній, любий друже мій!

 

Слово вчителя

 Через тривалу хворобу  Леся   жодного дня не навчалася в школі, але завдяки наполегливості, самодисципліні, допитливості самостійно здобула глибокі знання з   історії, географії, іноземних мов: оволоділа англійською, німецькою, французькою, грецькою, італійською, латинською, польською, болгарською та іспанською мовами і стала однією з найосвіченіших людей свого часу.

Сучасник Лесі Українки, відомий український письменник Михайло Павлик у листі до її дядька Драгоманова (1891 p., коли Лесі було 20 років) писав: «Леся так просто ошоломила мене своїм… тонким розумом. Я думав, що вона тільки в крузі своїх поезій, аж воно далеко не так. На свій вік це        г е н і а л ь н а  жінка».

   «Леся Українка була борцем, бійцем, воїном, що начертала на своєму щиті слова «умру – не здамся» і проголосила серед стогонів і зойків різного роду нитиків «Contra spem spero!» («Без надії сподіваюсь!»), – так писав про поетесу М. Рильський у своїй статті «Проблеми художнього перекладу»

1953 року.

 

Читець 

Гетьте, думи, ви, хмари осінні!

Тож   тепера пора золота!

Чи то так у жалю, в голосінні

Проминуть молодії літа?

Ні, я хочу крізь сльози сміятись.

Серед лиха співати пісні,

Без надії таки сподіватись,

Жити хочу! Геть думи сумні!

Я на вбогім, сухім перелозі

Буду сіять барвисті квітки,

Буду сіять квітки на морозі,

Буду лить на них сльози гіркі.

І від сліз тих гарячих розтане

Та кора льодовая, міцна,

Може, квіти зійдуть –  і настане

Ще й для мене весела весна.

Я на гору круту крем'яную

Буду камінь важкий підіймать

І, несучи  вагу ту страшную,

Буду пісню веселу співать.

В довгу, темную нічку невидну

Не стулю ні на хвильку очей,

Все шукатиму зірку провідну,

Ясну владарку темних ночей.

Так! Я буду крізь сльози сміятись,

Серед лиха співати пісні.

Без надії таки сподіватись,

Буду жити! Геть думи сумні!

 

Слово вчителя

Хіба не вимальовується в цій поезії живий, героїчний людський характер, хоча вірш наскрізь ліричний. Вся увага автора зосереджена на внутрішньому світі, на думках, почуттях, переживаннях людини, що переборює хворобу і настрої суму, зневір'я, мріє про боротьбу і щастя.

Часто виїжджаючи в різні місця, Леся Українка з вікна вагона милувалася  краєвидами рідної сторони. Мальовничі пейзажі України зачаровували поетесу, тому й народжувались у неї щемливі слова про красу рідного краю, і разом з тим звучало  співчуття до знедоленого народу,  який живе на лоні цієї чудової природи. Прикладом цього є її цикл віршів «Подорож до моря», до якого входить і поезія «Красо України, Подолля!».

                              

Красо України, Подолля!

Розкинулось мило, недбало!

Здається, що зроду недоля,

Що горе тебе не знавало!

 

Онде балочка весела,

В ній хороші, красні села,

Там хати садками вкриті,

Срібним маревом повиті,

Коло сел стоять тополі,

Розмовляють з вітром в полі.

 

Хвилюють лани золотії,

Здається, без краю, – аж знову

Бори величезні, густії

Провадять таємну розмову.

Он ярочки зелененькі,

Стежечки по них маленькі,

Перевиті, мов стрічечки,

Збігаються до річечки,

Річка плине, берег рвучи,

Далі, далі попід кручі…

                                  

Красо України, Подолля!

Розкинулось мило, недбало!

Здається, що зроду недоля,

Що горе тебе не знавало!..

 

Слово вчителя

Велика донька українського народу бачила, як страждають поневолені народи в царській Росії. Розривалось її серце, коли вона думала про долю своїх співвітчизників. Калинова Лесина сопілка ридала «потоками сліз нестриманих, раптових, що рвалися з глибини самого серця». Та вона вміла стримувати «хвилю ридання гарячу», стискати серце лещатами залізної волі і в палких мріях творити бойову пісню. Це був дужий месник, сповнений гніву й ненависті.

***

Слово, чому ти не твердая криця,

Що серед бою так ясно іскриться?

Чом ти не гострий, безжалісний меч,

Той, що здійма вражі голови з плеч?

 

Ти моя щира, гартована мова,

Я тебе видобуть з піхви готова,

Тільки ж ти кров з мого серця проллєш,

Вражого ж серця клинком не проб'єш...

 

Вигострю, виточу зброю іскристу,

Скільки достане снаги мені й хисту,

Потім її почеплю при стіні

Іншим на втіху, на смуток мені.

 

Слово, моя ти єдиная зброє,

Ми не повинні загинуть обоє!

Може, в руках невідомих братів

Станеш ти кращим мечем на катів.

 

Брязне клинок об залізо кайданів,

Піде луна по твердинях тиранів,

Стрінеться з брязкотом інших мечей,

З гуком нових, не тюремних речей.

 

Месники дужі приймуть мою зброю,

Кинуться з нею одважно до бою...

Зброє моя, послужи воякам

Краще, ніж служиш ти хворим рукам!

 

Слово вчителя

«Життя самої Лесі Українки є зразком мужності. Таку силу духу ми знали в засланого солдата Тараса Шевченка, у розбитого паралічем Івана Франка…»,– писав академік О.І. Білецький  у 1951 році.

Де б не перебувала Лея Українка, (а їй доводилося часто виїжджати за кордон на лікування), вона скрізь думала про свій рідний край і  знедолених людей, які в ньому живуть. Поетеса розуміла, що потрібно боротися за щастя свого народу, не опускати рук, а збиратися з силами, щоб протистояти злу.  Найяскравіше такі думки вилилися у вірші «І все-таки до тебе думка лине», який народився під час перебування Лесі Українки в Болгарії.

 

Читець

І все-таки до тебе думка лине,
Мій занапащений, нещасний краю,

Як я тебе згадаю,

У грудях серце з туги, з жалю гине.

Сі очі бачили скрізь лихо і насилля,
А тяжкого від твого не видали,

Вони б над ним ридали,

Та сором сліз, що ллються від безсилля.

О, сліз таких вже вилито чимало, –
Країна ціла може в них втопитись;

Доволі вже їм литись, –

Що сльози там, де навіть крові мало!

 

 Слово вчителя

Могутнє слово  поетеси було  непримиренним до рабського приниження і деспотизму, моральної убогості і тиранії. Її твори пронизані палким патріотизмом, трепетною любов'ю до рідної землі, її історії.

Щедро обдарована талантом, наділена ніжним чуттєвим серцем, сповнена палкої любові до людей, із українського слова Леся Українка видобула незвідану потенційну енергію, спроможність виразити, оповісти те, що досі не мало в нас свого наймення.

Дзвінкою стоголосою піснею лунає поетичне слово Лесі Українки – наймужнішої поетеси в світі, сяє непогасною зорею в славному сузір'ї майстрів українського слова.

 

Читець

Хотіла б я піснею стати

У сюю хвилину ясну,

Щоб вільно по світі літати,

Щоб вітер розносив луну.

Щоб геть аж під яснії зорі

Полинути співом дзвінким,

Упасти на хвилі прозорі,

Буяти над морем хибким.

Лунали б тоді мої мрії

І щастя моє таємне,

Ясніше, ніж зорі яснії,

Гучніше, ніж море гучне.

 

Слово вчителя

Гімном гармонійному життю людини стала «Лісова пісня» –  найпоетичніший, наскрізь пройнятий музикальністю, безсмертний твір Лесі Українки. Це пісня пісень не лише поетеси, але й усієї української драматургії; твір, який варто було б назвати Лесиним словом – дивоцвіт. «Лісова пісня» сповнена віри в перемогу високої мрії, перемогу справжнього життя над животінням. Мавка гине, але її тіло, гинучи, «засвітилося ясним вогнем», «вільними іскрами вгору злетіло».

 

Читець

О, не журися за тіло!
Ясним, вогнем засвітилось воно,
чистим, палючим, як добре вино,
вільними іскрами вгору злетіло.

Легкий, пухкий попілець
ляже, вернувшися, в рідну землицю,

Вкупі з водою там зростить вербицю, —
стане початком тоді мій кінець.

Будуть приходити люди,
вбогі й багаті, веселі й сумні,
радощі й тугу нестимуть мені,
їм промовляти душа моя буде.

Я обізвуся до них
шелестом тихим вербової гілки,
голосом ніжним тонкої сопілки,
смутними росами з вітів моїх.

Я їм тоді проспіваю
все, що колись ти для мене співав,
ще як напровесні тут вигравав,
   мрії збираючи в гаю..
   Грай же, коханий, благаю!

 

Слово вчителя

Ця мрія здійснилася. Лине над світом невмируще поетичне слово Лесі Українки – воно втілюється у звуках музичних творів, наснажених її співучою музою, її безсмертним генієм.

Власним  життям Леся Українка підтвердила своє призначення дочки Прометея, адже вона запалила у серцях людей силу духу, добра, самопожертви в ім'я свого народу, вогонь відданості і патріотизму, віру в краще майбутнє.

Сьогодні ми познайомилися лише з  деякими  епізодами життя Лесі Українки, згадали окремі її твори. Але навіть з цього короткого огляду її життя і творчості напрошується висновок: Україна має геніальну поетесу світового рівня,  якою ми повинні пишатися.  Мабуть, чи не найкраще визначив сутність Лесі Українки як людини і поета  класик української літератури  XX століття, наш земляк  Максим Рильський:

 

Борця й співця в собі ти поєднала,

Досвітні зустрічаючи вогні.

Не мріючи про камінь п'єдестала,

Сама ти ломикаменем стояла

Супроти бурі в найстрашніші дні.