Наукова стаття "ІСТОРИЧНО-КУЛЬТУРНИЙ ВПЛИВ НА ТРАСФОРМАЦІЮ ЮВЕЛІРНОГО МИСТЕЦТВА У ФАСТІВСЬКОМУ РАЙОНІ ЗА ФОНДАМИ ФАСТІВСЬКОГО ДЕРЖАВНОГО КРАЄЗНАВЧОГО МУЗЕЮ"

                                                                     Степаніцька О.М.

             м. Фастів

ІСТОРИЧНО-КУЛЬТУРНИЙ ВПЛИВ НА ТРАСФОРМАЦІЮ ЮВЕЛІРНОГО МИСТЕЦТВА У ФАСТІВСЬКОМУ РАЙОНІ ЗА ФОНДАМИ ФАСТІВСЬКОГО ДЕРЖАВНОГО КРАЄЗНАВЧОГО МУЗЕЮ.

Анотація

В статті автор розкриває питання історично-сюжетної трансформації  в ювелірному мистецтві, його основні характеристики у Фастівському районі в період з VII по ХІІІ ст. На основі наукової літератури, історичних джерел, археологічних розвідок та експонатів з фондів Фастівського державного краєзнавчого музею, аналізуються етапи розвитку ювелірного мистецтва та культурно-духовного життя Фастівщини в даний період.

Ключові слова:  ювелірні прикраси, східні слов’яни, релігія, мистецтво, Київська Русь, археологічні дослідження, християнство, культура, «скіфський звіриний стиль», кочівники.

Stepanitska O.M.

Fastiv

HISTORICAL AND CULTURAL INFLUENCE ON THE TRANSFORMATION OF JEWELERY ART IN THE FASTOV AREA ON THE BASIS OF STATE MUSEUM FUNDS

Annotation

In the article the author reveals the issues of historical and story transformation in jewelry, its main characteristics in the Fastiv district in the period from VII to XIII centuries. On the basis of scientific literature, historical sources, archaeological explorations and exhibits from the holdings of the Fastiv State Museum of Local History, the stages of the development of jewelry art and cultural and spiritual life of the Fastivschyna in this period are analyzed.

Keywords: jewelry, Eastern Slavs, religion, art, Kievan Rus, archeological studies, Christianity, culture, "Scythian animal style", nomads.

Традиції прикрашати своє тіло та одяг з’явився ще на початку формування людського суспільства. Перші прикраси відомі ще з часів середини палеоліту і нараховують більше 100 тис. років. Оздобою в ті часи слугували прості та примітивні речі з природних матеріалів:  пір’я, дерево, кістка, камінь, а також малюнки на тілі. Перші прикраси служили як доповненням до одягу так і мали охоронно-магічну властивість. Більша частина давньоруських прикрас дохристиянського часу були оздоблені орнаментами магічно-заклинального характеру, які мали на меті забезпечити добробут та щастя власника, охороняти його від злих духів та невдачі. З часом символи-заклинання перетворилися на мистецькі орнаменти. Таким чином створювався синтез магічного та естетичного. Проходячи крізь віки, ювелірне мистецтво ніби вивітрювало магічно-міфічну основу, залишаючи лиши встановлену форму, що сприймалась лише як прикраса (1, 400). 

Починаючи з бронзової доби майстри виготовляли браслети, шпильки, підвіски, фібули. Лиття по восковій моделі та кування стали поширеними техніками. Більшість виробів виготовлялися з бронзи, хоча відомі й золоті скарби періоду пізньої бронзи.

Набагато більше прикрас залишили на наших теренах племена та народи, що мігрували територією України у різні історичні періоди. Багато нового принесли із собою кіммерійці. Їхнє бачення довкілля відобразилось у бронзових, часом залізних рослинних та тваринних композиціях.

 Родючі ґрунти, щедра природа краю вздовж узбережжя Чорного моря та Дніпра привабили сюди еллінів ще в залізну добу. В той самий час, на землях північніше з'являються скіфи, котрі прийшли з Азії на зміну кіммерійцям. Скіфи затрималися тут надовго і виявились зручними торговими партнерами та багатими замовниками греків. Відомо багато шедеврів, створених грецькими та скіфськими майстрами-золотарями (наприклад Пектораль з Товстої могили). Для прикрашання тіла, зброї та збруї вони користувалися усіма відомими на той час техніками: литтям, карбуванням, гравіруванням, позолотою, інкрустацією, вміли й оправляти каміння. Особливістю скіфського золотарства стало зображення фантастичних звірів (грифони, сфінкси, крилаті тварини та химери з людськими головами), так званий «скіфський звіриний» стиль. На території м. Фастова в біля русла р. Унави та Фастівського р-ну було знайдено ряд речей скіфського часу, серед який прикраси - бронзовий перстень з змієподібною головою, бронзова сережка, залізна фібула, пастові та скляні бусини. (2, 6)

З розквітом скіфської держави техніка виготовлення значно вдосконалилася, а майстри стали зображати складні й реалістичні зооморфні композиції, що прикрашали і предмети розкоші, і звичайні ужиткові об'єкти.

Згодом, скіфів підкорили сармати, які зайняли їх культурний простір. Вони принесли нові традиції — своєрідний поліхромний стиль, особливістю якого є те, що у виробах тіла тварин помережані кольоровими вставками з блакитної пасти або бірюзи у напаяних гніздах. Вироби такого стилю були прикрашені рубіновими, смарагдовими, гранатовими, сердоліковими, халцедоновими вставками або шматочками кольорової емалі (червоної, білої, блакитної). (3, 20)

 Грецьке мистецтво Причорномор'я дещо змінило поліхромний стиль сарматів — збільшило кольорову палітру. Поряд із благородними металами та камінням у ювелірних виробах того часу починає траплятися скло. У такому стилі часто виконувались грецькі фібули та броші різної форми.

Окрім сарматського стилю, у південні регіони України Подунав'я та Північного Заходу проникає мистецтво кельтів. У римських провінціях відбувався так званий кельтський ренесанс, що позначився, зокрема, і у прикрасах. Ці прикраси потрапляли у Причорномор'я та на Північ, у середовище варварів. Кельтські прикраси завозилися на землі сучасної України також через торговельні й культурні контакти з північними племенами. Свого часу, кельтський стиль проник на Британські острови, звідти у Німеччину й Прибалтику, а вже потім на слов'янські землі. Фактично кожна археологічна культура на наших теренах від Півночі до Півдня позначена значними кельтськими впливами в тому, що стосується прикрас та зброї.

Ювелірні прикраси, які потрапляли на територію України зі Сходу, вже в трансформованому вигляді проникали у Західну Європу. Варто згадати готів, які прийшли до нас без виразної власної художньої культури, а після підкорення причорноморських міст та ознайомлення із культурою місцевих греків та варварів-сарматів, занесли у Європу поліхромний і, частково, звіриний стилі прикрас, що згодом відбилося в оригінальному «меровінгському» ювелірному стилі.

Готи відступили з зайнятих земель, під натиском не менш войовничих гунів. Цей азіатський народ приніс із собою дещо інший варіант поліхромного стилю, який відрізнявся тим, що кольорові вставки відділялися напаяними перегородками і для якого притаманні фонові орнаменти зі скані та зерні.

Ці історичні процеси передували виникненню оригінального мистецтва ранніх слов'ян, які згодом створили свій, характерний лише для Київської Русі, стиль. В його основі був і віковий культурний та духовний досвід автохтонних жителів. Археологічні дані доводять існування багатьох таких культур-попередників (Черняхівська, Зарубинецька та ін.). Надбання всіх цих поколінь не зникли безслідно: поряд з оригінальними формами, у слов'янській ювелірній справі помітні впливи скіфів, сарматів, гунів, еллінів, кельтів, вікінгів.

Завдяки постійним торговим зв'язкам, згодом прослідковуються елементи мистецтва Візантії, країн Сходу та романського Заходу. Численні та багатоманітні прикраси з металів придніпровських слов’ян середини першого тисячоліття дійшли до нашого часу як археологічні знахідки. Усі вони відлиті по восковій моделі із міді чи її сплавів, рідше срібла, іноді із використанням позолоти (не раніше VII ст.). Про розвинуте ювелірне ремесло давніх слов’ян свідчить цілий ряд виробів.

В ювелірному мистецтві східних слов’ян VI–XIII ст., можна виділити два етапи розвитку. Перший — давньослов’янський (VI–VIII ст.) та другий — давньоруський (ІХ–ХІІІ ст.).

Високими художніми якостями наділені прикраси з виїмчастими емалями, які відносяться до IV-V ст. Фібули, підвіски та бляхи з прорізними взорами відливалися з бронзи із заглибленнями (виїмками), котрі заповнювались емаллю червоного, зеленого, синього та білого кольорів.

В фондах Фастівського державного краєзнавчого музею є рідкісна бронзова фібула з виїмчастими емалями з с. Великої Снітинки Фастівського району. Знахідку було зроблено на околиці цього села, навпроти дослідженої ділянки поселення з майстернями по виготовленню гребенів з оленячого рогу. На думку дослідників, емалеві фібули з хрещатим завершенням виступають етнографічною ознакою місцевого населення, яке могло складати окреме плем'я в межах об'єднання венедів, що відповідало київській культурі. Схожі прикраси належали жінкам з родовитих сімей. Не виключено, що геометричний декор трикутних фібул разом з кольорами емалевих вставок несли не лише магічний, а й певний геральдичний зміст на зразок сарматських родових тамг або, пізніше, тризубів київських князів.  (4, с. 228–229).

Світ представлявся нашим предкам наповненим різноманітними міфологічними істотами та злими духами, що жили усюди.  Тому особливо важливо було захистити себе та своїх родичів у надважливі для людей періоди життя – родини, весілля, похорони.

Амулети та обереги виконували своєрідну роль захисників. Їх умовно можна розподілити на дві змістовні групи. До першої з них відноситься ті, які повинні привернути до їх володаря добрі сили - це так звані благо сприятливі символи - ложка, ключ, птах (всі види), кінь, сонячне коло и, можливо, риба. Друга група амулетів - це в прямому розумінні обереги, призвані захистити віджахнути від володаря злі сили, біду. До них відносяться сокира, меч, ікла тварин та їх імітація, щелепи тварин та їх частини.

Таким чином амулети-обереги забезпечували, за вірування стародавніх слов'ян, сприятливі умови існування, узгоджували їх діяльність з природними силами, збалансовувала денний, небесний і потойбічний підземний світи, стабілізували життя конкретної особи в тогочасному розмаїтті богів і духів.

Особливо важливе значення апотропеї (амулети, обереги, талісмани) мали для жіноцтва. Це пояснюється специфікою їхнього існування, зокрема, одруженням, народженням дітей, обслуговуванням сім’ї. Для запобігання впливу злих духів на життя людей в родині, жінки використовували різноманітні магічні дії, обряди, дійства.

Як амулети-обереги, в жіночих похованнях раннього середньовіччя, нерідко знаходять  вироби у вигляді гребінців. Вони могли бути з дерева, кісток, литі з бронзи,  одноосібні витвори, або в складі з іншими зображеннями. Часто гребні доповнювалися зображеннями коней або солярною символікою. Цей амулет вважався за своєрідний гігієнічно-профілактичний оберіг від шкірних шкідників, що є носіями епідемічних захворювань. Серед амулетів-гребінців є прості за формою, і ускладнені різною орнаментацією вироби. (5, 544).

Велике значення мав одяг нареченої, що найяскравіше був убраний язичницькими символами-оберегами. Саме в період, коли дівчина залишає батьківський дім та виходить з під охорони духів своєї родини, починає нове життя в іншому місці, саме тоді вона потребує найбільшого захисту.

Так, в погребальних курганах Х-ХІІІ ст. часто зустрічаються поховання молодих жінок, в яких добре збереглися як окремі амулети так і цілі комплекси амулетів, одягнених на одну основу. Поширеними були в цей період фігурки коней з сонячними знаками на тулубі. Кінь - символ добра, щастя та благополуччя. Образ коня-сонця зустрічається також і пізніші часи  у вишивці.

В складі амулетів також були віднайдені маленькі ложки – символ достатку та ключі – знак цілісності та збереження. 

До старовинних класичних жіночих прикрас Київської Русі можна віднести скроневі кільця, що виготовлялися майстрами і ремісниками різної форми і текстури, продиктованими традиціями тих місць, де вони створювалися. Також в цей період дівчата носили сережки, але не в вушках, а найчастіше в волоссі, в зачісці, в ансамблі з скроневими кільцями. У вухах практично сережки не носили, це була надзвичайна рідкість.

Міські модниці могли носити  браслети та обручки зі скла. Але для кожного району були характерні свої модні акценти, що стосувалося навіть кольору в прикрасах. Так, киянки любили підкреслювати свою красу бірюзовими та фіолетовими відтінками. А ось в Чернігові в тренді був зелений, коричневий і синій.

Найбільш важливе символічне навантаження в прикрас мав їх декор чи орнаментація. Адже в нанесених на виробах знаках приховувався глибокий символічний зміст, який був зрозумілим тогочасному населенню і мав охоронне призначення. Аналіз зображень таких знаків, який здійснили цілі покоління науковців, дозволяє з’ясувати їх зміст. Більшість таких символічних знаків представляють собою прості геометричні фігури (риска, крапка, ромб, трикутник, квадрат, коло) або їх поєднання. Дослідження вчених переконують у тому, що спочатку ці знаки наносилися на тіло (розписи червоною вохрою, татуювання) мали магічне призначення – їх дія скеровувалася на охорону життя та здоров’я кожного з членів племені.

До найдавніших охоронних і магічних символів належали: меандр, ромби, інколи вписані один в один, паралельні шеврони, хрести (косі і прямі), які означали „благо”, „ситність”, „родючість”. Досить часто використовувався „зміїний” орнамент, який представляв собою зображення плазунів у вигляді концентричних кіл (згорнуті в клубок). Вважається, що таким чином передавався образ вужа, який за тогочасними повір’ями сприяв „процвітанню” господарства. (6, с. 160). Образ змії має глибоке, давнє значення та являється прадавнім символом богині-матері.

Протягом довгих століть на територію українських степів не припинявся потік різних народів з Азії (аварів, болгар, хозарів, угрів, печенігів). Завойовники несли з собою як руйнацію, полон, так і нову культура та традиції. Кожне з племен, рухаючись на Захід, забирало з собою частину місцевих майстрів, але частина племен також осідала, змішувалася з місцевим населенням.

Не оминули етно-культурні процеси давньоруського часу і територію сучасної Фастіщини.

Фастівський район займає  частину степової ділянки, відомої в письмових джерелах та історіографічній літературі, як Перепетове поле, що було зручним місце для проживання та веденням звичного кочового життя номадів.

 Протягом Х-ХІІІ ст. Перепетове поле було дуже небезпечним коридором Пороського регіону, по якому кочівники Південноруського степу  (Половецьке поле) потрапляли на територію Київського князівства. На основі археологічних матеріалів, було встановлено, що з середині Х ст. вся територія Фастівщини була спустошена в наслідок нападів печенігів і майже сімдесят років ці землі стояли пусткою.  Лише з другої половини ХІІ ст., після будівництва Фастівського валу, виникають умови для сільськогосподарської колонізації цих земель. Одночасно, майже в цей період, Пороський регіон заселяється колишніми супротивниками, а тепер вимушеними вигнанцями південноруського степу – печенігами, торками, чорними клобуками та їхніми родами, в якості живого заслону Русі від половців. Особливо цікавим є той факт, що процеси освоєння відрізку Перепетового поля давньоруським та кочовим населенням  були синхронним, що в свою чергу наклало відбиток на культурно-етнічний розвиток цього регіону.

Такі зв’язки вплинули на духовно-релігійне життя населення Фастівщини в ХІІ – ХІІІ ст. і яскраво відобразились в ювелірному мистецтві.

Під час багаторічних досліджень між селами Яхни та Малополовецьке, Фастівською археологічною експедицією, було досліджено близько 13 давньоруських та кочівницьких поховань ХІІ – ХІІІ ст.

Одне з поховань належало жінці, на грудях якої знаходилась велика кручена срібна гривна, охоплена по краю витків сканною перевитью.  По обидва боки черепа розташовані срібні з позолотою, скроневі кільця, чорноклобуцького типу. На ліву руку, біля ліктя, був одягнений бронзовий кручений браслет, праворуч від тазу лежав золотий витий перстень зі скляною вставкою. Також була знайдена поруч тканина з вишитим  золотою ниткою орнаментом у вигляді плетіння. (7, с. 41)

Саме з язичницьким світоглядом пов’язуються срібні трибусинні кільця, центральна біконічна бусина яких прикрашена конічними шипами (променеподібними відростками). Це так звані «рогаті» прикраси, які ще на початку ХХ ст. дослідники назвали скроневими кільцями «половецького» типу. Їх знахідки – характерна особливість жіночих поховань половецького і чорноклобуцького населення. Подібні прикраси виявлені також і на Буковині в складі Цецинського скарбу і в матеріалах Чорнівського городища.

В таких прикрасах знайшли відображення первісні вірування кочового населення. Можливо, той факт, що в старожитностях кочівників зустрічається чимало рогоподібних підвісок, які виконували функцію амулетів-онгонів і були пов’язані з шаманськими культами духів, вплинув на оздоблення таких прикрас. Знахідки такого роду прикрас, очевидно, свідчать про перебування в складі населення регіону вихідців із кочового середовища. (8, с. 226)

Скроневі прикраси -  дротяні кільця, виготовлені із круглого в перерізі срібного чи бронзового дроту, становлять найбільш численну категорію жіночих ювелірних виробів Давньої Русі Х-ХІІІ ст., а їх різновиди  знайдені майже по всій території Європи.

Деякі скроневі вироби за формою нагадують спіраль. Кільце має, зазвичай, півтора оберту і повернутий у зворотний бік, який часто розплесканий і оздоблений згорнутими у трубочку одним чи двома завитками. Такого типу скроневі прикраси фігурують в археологічних виданнях під різними назвами. Переважно їх називають кільцями із зворотним поворотом кінця, або ж іменують як перснеподібні півторазворотні загнутокінцеві із завитком-кілечком на одному з кінців.

Ареал поширення кілець такого типу, в основному, охоплює Подністров’я, Західне Поділля та Волинь. Перснеподібні півторазворотні загнутокінцеві кільця вважаються етнографічним індикатором для південно-західних земель Давньої Русі та співвідносяться з хорвато-тиверськими старожитностями.  Вивчення кілець з точки зору їх семантики показує, що вони нагадують зображення згорнутої в коло змії. Особливо це помітно на кільцях із кінцем, закрученим у трубочку, яка імітує голову плазуна. Значно підсилюють це припущення знахідки в окремих клітях городища розпрямлених скроневих кілець у вигляді повзучої змії.

Зображення плазунів (змій, вужів), очевидно, були надзвичайно популярними у первісному мистецтві. Вони прикрашають керамічні та металеві вироби багатьох європейських народів і вважаються покровителями дому, провісниками дощу та охоронниками вологи.

У слов’ян із зміями були пов’язані два річних свята: 14 вересня та 25 березня, які символізували сезонне «помирання» та «оживання» природи. За етнографічними матеріалами, зміям приписувалися демонічні властивості, богатирська сила, знання лікувальних трав, багатство, жива вода та властивість змінювати образ. Крім того, вони були символами краси і здоров’я. З цього беруть початок звичаї використовувати частини тіла змії (голову, шкіру, язик) та її символічні зображення як захисні (від чар) та лікувальні (від різних недуг, лихоманки) амулети. (9, 138)

 Змія як захисний символ широко використовувалася і в християнському світі. Її зображення неодноразово зустрічаються в ранньохристиянській символіці, до того ж вона пов’язувалася з біблейським циклом легенд і була символом мудрості та дерева життя.

Ще одним важливим елементом жіночого вбрання були лунниці -   амулети-обереги. Вони були різні за формою та технікою виконання, але незмінною залишалася їх схожість з місяцем – символом місячного культу та жіночого начала.

Стародавні слов'яни особливо шанували це небесне світило, вважаючи його відповідальним за родючість і дітонародження. Саме з цієї причини, прикраса завжди мала форму неповного місяця, що його наші пращури ототожнювали з дією зародження нового життя.

Аналізуючи жіночі прикраси в підкурганних похованнях ХІ ст.,                       Б. О. Рибаков допускав, що лунниці були прикрасою лише незаміжніх  дівчат та молодих жінок, аргументуючи це античним уявленням про місячну богиню Селену, покровительку незаміжніх дівчат. (10, 20-21)

Зберігаючи основу у вигляді півмісяця, лунниці розпадаються на цілий ряд різновидів за способом виготовлення, матеріалом та формою. Відомі і знахідки цих давньоруських прикрас в одному намисті з хрестами, а також підвісок, що комбінують у собі два елементи: власне лунницю та хрест, який може бути окремим конструктивним елементом і поміщатися в нижній частині лунниці між ріжками або бути схематично зображеним на самій підвісці. (11, 319)

 Особливим чарівним, містичним змістом наділяється і кожен трикутник, розташований в середині цього оберегу.

Так, трикутник, розташований з лівого краю є символом місяця, знаком поклоніння богині Селені. Центральна фігура символізує стадію повного місяця, а також давню богиню Морану — богиню землі, ночі, сновидінь і перевтілення.

Гострий кут трикутника, знаходиться праворуч цього стародавнього оберега, направлений безпосередньо у середину прикраси і є символом старого місяця. Перетинають всю поверхню прикраси решітки, що складаються з косих смуг, зашифрували в собі знак нескінченності буття, їх число дорівнює двадцяти восьми, що відповідає кількості діб у місячному календарі.

Також присутні на лунниці зображення сонця, дощу, потоків небесної води і декількох квадратних фігур, що їх ототожнюють зі стихією землі. У деяких випадках лунницю прикрашають візерунками, що зображують різні квіти. Це розбавляє місячне марево сонячними коливаннями, що допомагає людині досягти успіху та добробуту.

Виробництво лунниць має глибинні тисячолітні корені. Перші трьохрогі лунниці відомі ще з бронзового віку. В античний період з'являються золоті серповидні лунниці, прикрашені сканню. В давньоримські часи вони поширилися серед народів Європи та Передньої Азії. На території Східної Європи цей тип жіночих прикрас зафіксовано у представників черняхівської культури. Емалеві лунниці були властиві для подніпровських територій та належать до київської культури.

Кращі зразки лунниць - срібні штамповані, прикрашені справжньою зерню - відомі завдяки скарбам X-XI ст. Проте зустрічаються лунниці з бронзи і та зі сплаву олова зі свинцем з візерунком, що копіював зернь. Носили їх в основному в якості підвісок разом зі скроневими прикрасами.

З другої половини Х ст. прослідковується поєднання хрестиків і лунниць як окремих підвісок в одному намисті. Це було, скоріш за все, пов’язано з своєрідним ментальним поєднанням двох світоглядів давніх слов’ян – язичницького та християнського. Прототипом підвісок-лунниць із хрестами, на наш погляд, могли бути не прикраси, а візантійське церковне начиння, як, наприклад, тримач ланцюжків із християнською символікою.

В археологічній експозиції Фастівського державного краєзнавчого музею є добре збережені зразки такого різновиду лунниць. У 1983-1989 рр.                           О. Серовим було проведено археологічні розкопки біля с. Дорогинка, де було знайдено великий речовий матеріал. Окрім значної кількості виробів з заліза (ножі, ключі, кінське спорядження вершника та ін.), були прикраси з бронзи  (фібули, кільця, лунниці, бубінці, натільні хрестики), свинцю (ґудзик), скла (обручка), сердоліку (намисто). Бронзові вироби виразно характеризують високий рівень ювелірного ремесла.

У X ст., з прийняттям християнства, Київську Русь було втягнуто в могутній життєвий потік західноєвропейського та візантійського світу, в сферу християнської культури. З’явився новий тип виробів та прикрас — багаті, часто обшиті перлами, виготовленні з коштовних металів.

Під час археологічної експедиції Фастівського державного краєзнавчого музею було знайдено фрагмент прекрасного браслету, виготовленого з бронзи та покритого золотом (передано до НМІУ), а також бронзовий хрект-енколпіон.

Найбільш розповсюджені техніки цього часу - кування, карбування, ритування, чеканка, зернь, лиття за восковою моделлю та в кам’яні форми, емалювання, чернення та багато інших. У другій половині X ст. ювелірне мистецтво збагатилося впровадженням техніки перегородчастої емалі, замість виїмчастої. Цією технікою оздоблено найвитонченіші предмети: діадеми, намиста, сережки, колти, хрести, гривни, різноманітні ланцюжки, образки і оправи книжок. У XII ст. у ювелірному мистецтві України домінує оздоблення срібних речей черню, з XIII ст., зокрема техніка контурної черні.

Спільними прикрасами для чоловіків і жінок були браслети, персні та шийні прикраси. Браслети були скляні, бронзові (в формі змії), пластинчасті й пустотілі.

Серед жіночих прикрас особливо поширеними в X-XІІІ ст. були перстні. Пояснюється це найважливішою роллю перстня у весільній обрядовості. Хоча їх носили і чоловіки, перстні були все ж жіночою прикрасою. Є знахідка перстенечка в дитячому похованні - на ручці у дівчинки двох-трьох років. Носили перстні, звичайно, на руках, але в кількох похованнях вони надіті і на пальці ніг.

Перстні - одна з самих численних археологічних знахідок серед прикрас. Вони нерідко повторювали форми браслетів (кручені, плетені, пластинчасті і т. п.). Індивідуальну форму мали друковані перстні, а також новгородські перстні зі вставками - зеленими, синіми, блакитними, чорними, прозорими скельцями. Друковані перстні і новгородські зі вставками одержали поширення не раніше ХШ ст., існували аж до XV ст. і навіть пізніше. Зображення на печатках та  перстнях (птахи, звірі, квіти, трикутники) служили і особистим знаком власника, якщо відтискувалися на воску після тексту документа, що скріплював  угоду.

Перстні надягали на праву або на ліву руку, а часом на обидві, водночас від одного — двох до чотирьох — п’яти, іноді — до десяти на обох руках. Сільські майстри виготовляли переважно мідні, рідше срібні персні з простим геометричним орнаментом. Найпростіші персні з гладкого дроту часом ускладнювались у профілі, прикрашалися щитками, вставками з каменів та кольорового скла. В Києві в ІХ–ХІ ст. користувалися більше рубчастими перснями, а в ХІІ–ХІІІ ст. чоловіки надавали перевагу персням-печаткам, а жінки — каблучкам.

Не менш популярними в жінок і чоловіків були шийні прикраси. Жінки надавали перевагу насамперед скляним, металевим намистам та різним за формою (круглим, овальним, хрестоподібним) підвіскам. Вони налічували сотні різновидів, кожний — зі своїм неповторним орнаментом, формою, та забарвленням. Виділяються чотири типи скляних намист, які носили давньоруські городянки: з синього, чорного, світло-зеленого скла зі складними «очками»; з багатошарових скляних паличок, які розрізали і проколювалися. Ібн-Фад-лан, описуючи свою подорож на Волгу в X ст., писав: «А что касается их женщин, то на [каждой] их груди прикреплена коробочка, или из железа, или из серебра, или из меди, или из золота, или из дерева в соответствии с размерами [денежных] средств их мужей. И у каждой коробочки - кольцо, у которого нож, также прикрепленный на груди. На шеях у них мониста из золота и серебра, так что если человек владеет десятью тысячами дирхемов, то он справляет своей жене один [ряд] мониста, а если владеет двадцатью тысячами, то справляет ей два [ряда] мониста, и таким образом каждые десять тысяч, которые он прибавляет к ним [дирхемам], прибавляют [ряд] мониста его жене, так что на шее иной из них бывает много [рядов] монист. Самым великолепным украшением [считаются] у них [русов] зеленые бусы из той керамики, которая бывает на кораблях. Они делают [для приобретения их] исключительные усилия, покупают одну такую бусину  за дирхем и нанизывают [их] в качестве ожерелий  для своих жен...». (12, 142) Мандрівник стверджував, що чоловіки розорялися, сплачуючи по 15–20 монет сріблом за кожну зелену намистину .

Досить часте серед археологічних знахідок намисто з гірського кришталю та сердоліка, яке було дуже популярне серед давньоруських жінок. За широтою ареалу розповсюдження на східнослов’янських землях археологи ставлять червоне сердолікове намисто поряд з шиферними пряслицями.

Ще однією спільною прикрасою чоловіків і жінок була шийна гривна — обруч із коштовного металу. Відмінність полягала лише в тому, що така гривна для жінки була прикрасою, а для чоловіка — військовим атрибутом.

Дуже популярними як серед городянок так і серед селянок були дзвіночки з різноманітними розрізами. Як типова прикраса жіночого костюма вони проіснували аж до XV ст.  Дзвіночки (бубонці) носили і в комплекті з іншими привісками, і в складі бус, іноді підвішували їх на шийні гривні.

Вони могли бути окрасою вінця, вплітатися у волосся за підвісний ремінець. Нерідко використовувалися дзвіночки як гудзики (13, 34). Але одним з головних призначень шумливих прикрас було використання їх біля пояса, на рукавах, шкіряних поясних гаманцях для захисту від вуличних злодіїв.

В епоху середньовіччя кишень в жіночому одязі не було і поясний гаманець (калита) виконував їх функції. Також, згідно з віруваннями східних слов'ян, дзвіночки і інші шумливі привіски вважалися символічними зображеннями бога-громовержця, який охороняв люден від злих духів і нечистої сили.

З часу введення на Русі християнства, крім прикрас, поступово почав поширюватися звичай носити невеликі хрести-натільники на ланцюжкові чи шнуркові. Такі хрести носили як чоловіки так і  жінки.

Не припинилось і використання амулетів. Багато язичницьких амулетів перейшло в прикраси, зберігаючи свій сакральний зміст. Це були намиста з додатковими привісками, зображення на колтах, привіски біля поясів, орнамент на тканинах та шкіряних виробах, тощо. Серед археологічних матеріалів                        Х-ХIII ст. чимало різних знаків, які стосуються культу небесних тіл і втілюють цілий ряд космічних вірувань язичників (14, 21).

Сам хрест - символ розп'яття Ісуса і християнської православної віри взагалі, цілком узгоджувався з язичницьким хрестом, якій поряд із свастикою був символом вогню, сонячного божества, а тому виробам, що містили хрести, приписували особливі священні властивості. В християнських похованнях часів Давньоруської держави нерідко знаходять невеличкі металеві ікони із зображенням Богородиці разом з численними язичницькими символами чи оберегами (15, 40).

Все це свідчить, що реальне християнство почало проникати в давньоруське село лише у ХІІ - ХІІІ ст., принаймні язичництво зберігало свій вплив на світогляд східних слов'ян ще кілька віків після офіційного прийняття православ'я.

Поступово в прикрасах прослідковується перехід від декоративної стихійності ранніх слов’ян до більшої впорядкованості, краси відчуття організованості ритму, а благородна вишуканість, урочистість поєднуються з багатою творчою фантазією і вигадливістю. За своїми художніми особливостями давньоруські прикраси значною мірою відрізнялись від масивних, грубуватих у художньому відношенні прикрас фінських, литовсько-латиських та болгарських сусідок.

В  1240 р. татаро-монгольське нашестя негативно позначилось на розвитку багатьох сферах життя Київської Русі, але не зупинило його.

Отже, можна стверджувати, що за часів Київської Русі ювелірне мистецтво процвітало: з’являлися нові форми декоративно-прикладного мистецтва та технічні прийоми, розвивався свій, специфічний, багатогранний стиль, який увібрав багатство традицій різних народів та племен, що проживали на території Русі.

Пройшовши крізь віки, прикраси стали невіддільним компонентом жіночого вбрання, а їх оберегове значення, інколи й завуальоване, завжди було присутнім.

Прикраси є цінним джерелом інформації про побут, етичні норми та естетичні вподобання різних соціальних верств, їх релігійні вірування та традиції, виконували функцію капіталу, як коштовні предмети, відігравали важливу роль соціального престижу та відзнак особи.

ЛІТЕРАТУРА ТА ДЖЕРЕЛА:

1. История культури Древней Руси//под. ред. акад. Б. Д. Грекова і проф. М. І. Артамонова. Т. ІІ. – М. 1951. – 545 с.
2. Лисенко С. Д. Поховання скіфського часу Малополовецького могильника// Археологічні пам’ятки Фастівщини: матеріали до археологічної карти Київської області// Науково-інформаційний бюлетень Прес-музей, №№20-21. - Фастів, 2004.-154 с.
3. Історія українського мистецтва: У 5 Т.//НАН України. ІМФЕ ім. М. Т. Рильського; голов. ред.  Г. Скрипник, ред.т. Р. Михайлова, Р. Забашта – К., 2008. - Т.1.: Мистецтво первісної доби та стародавнього світу. – 710 с. 
4. Безклінська О. З. Сакральний зміст древніх знаків та символів.//Археологічна спадщина в музних колекціях Київщини:вивчення та збереження: Матеріали Обласної наукової конференції Білоцерківського краєзнавчого музею. 19 листопада 2010 р. – Біла Церква, 2011. – 96 с.
5. Рыбаков Б. А. Язычество Древней Руси. - М.: Наука, 1988. - 783 с.
6. Пивоваров С. Середньовічне населення межиріччя Верхнього Пруту та Середнього Дністра / С. Пивоваров. – Чернівці: Зелена Буковина, 2006. – 299 с.
7. Борис Магомедов. Фібула з виїмчастими емалями з Великої Снітинки//Археологічні пам’ятки Фастівщини: проблеми дослідження і охорони// Науково-інформаційний бюлетень Прес-музей, №№10-11 – за 1998 р. - Фастів, 2001. - 175 с.
8. Квітницький М. В. «Свої погані» Фастівської землі// Археологічні пам’ятки Фастівщини: матеріали до археологічної карти Київської області// Науково-інформаційний бюлетень Прес-музей, №№20-21 Фастів, 2004.-154 с.
9. Рыбаков Б. Язычество древних славян. – М., 1981. – 607 с.
10. Рыбаков Б. А. Древности Чернигова // МИА. – № 11. – М.-Л., 1949.
11. Хамайко Н. В. Древнерусские лунницы XI–XIII вв.: проблема происхождения и семантики // Наукові записки з української історії. – Переяслав-Хмельницький, 2008. – Т. 20. – С. 319–338.
12. Книга Ахмеда ибн-Фадлана о его путешествии на Волгу в 921-922 гг. – Харьков: Изд-во. Харьковского гос. ун-та им. А.М. Горького, 1956. – 345 с.
13. Скиба А. В. Ранньосередньовічний кочівницький курган поблизу с. Оленівка // Археологічні пам’ятки Фастівщини: матеріали до археологічної карти Київської області// Науково-інформаційний бюлетень Прес-музей, №№20-21 Фастів, 2004.-154 с.
14. Боровський Я.Є. Світогляд давніх киян. - К.: Наукова думка, 1992. - 172 с.
15. Кондратьева О.А. Гребень в погребальном обряде / О.А. Кондратьева // Язычество восточных славян. - Л.: ГМЭ, 1990. - 176 с.