Навчальний проєкт для вивчення життєвого та творчого шляху Т.Г.Шевченка на уроках української літератури для учнів 5-11класів.

Ось вона, Шевченкова батьківщина!

Зеленіють вишневі садочки, біліють на сонці ошат­ні хатки з лозовими тинами, біля яких цвітуть стрункі розкішні мальви. Пахне городиною, чебрецем, кро­пом і квітками. Вузенькі вулички ведуть нас до пше­ничного поля. Тиша. Поле зливається з горизонтом, широке і безкрає як море. Здалека привітно махає крилами самотній вітряк. «Це та земля, де лунають найкращі у світі пісні, де чутно найчистішу нашу мову, де сяє найясніше між усіма сонцями сонце, яку вкри­ло найблакитніше небо; земля - свідок козацької сла­ви; земля, де ходили гайдамаки «з святими ножами»; земля, по якій блукав «босими ногами» великий Та­рас, яку оспівував він у своїх геніальних піснях; земля з найкращими людьми на світі.

Красу української природи й любов до рідного краю закарбував у своїй творчості Тарас Шевчен­ко. Майже все своє життя він перебував далеко від рідної землі, але завжди відчував себе спорідненим з нею, духовна стежка завжди вела його до порогу батьківської хати.

Села дитинства великого українського поета - Моринці, Шевченкове (Керелівка), Будище, Вільша­на - з 1992 р. об’єднані в Національний заповідник «Батьківщина Тараса Шевченка».

Моринці

Над Моринцями вечір догоря,
На трави пада чистою росою.
І з Космосу Тарасова зоря
Стріча мене незгасною красою.
(А.Самойленко)

Моринці – це село, в якому народився геній українського народу Тарас Шевченко – поет, письменник (драматург, прозаїк), художник(живописець, гравер), громадський та політичний діяч, фольклорист, етнограф, засновник української літературної мови. У Моринцях точно відтворено хату, в якій збережено не лише зовнішній вигляд, але й створено унікальну композицію побуту тих часів. У Моринському музейному комплексі відтворене іс­торичне середовище далекого XIX століття.

Тут засвітилася зірка, якій судилося світити крізь століття осяйним промінням. Кожен небайдужий до долі України, хто схиляється перед силою слова Шевченка, повинен відвідати місця, які наситили життєдайною енергією, наповнили вщерть душу малої дитини безмежною любов’ю до своєї Батьківщини, бажанням боротися за свободу свого народу, незважаючи ні на що.

Звідсіль в безсмертя крок ступив Тарас,
Пророк з народу і поет від Бога.
Він на сторожі Слово біля нас
Поставив, щоб була ясна дорога...
(А.Самойленко)

Шевченкове

Перша згадка про Керелівку з’являється у польських історичних джерелах 1618 року. На карті України, датованій 1648 роком, яка складена французьким інженером Бопланом, позначена місцевість під назвою Керелів ліс, пізніше це Керелівка. За Гетьманщини село – козацький зимівник. Лише з початку ХІХ століття село називається Кирилівкою, а у 1929 році перейменоване у Шевченкове.
Якщо Моринці – колиска великого поета, то Керелівка – його перший життєвий навчитель.

У селі Шевченкове пройшло дитинство юного митця. Тут можна знайти не лише батьківську хату письменника, але й повністю збережену хату дяка, в якого Т.Шевченко навчався грамоті. Крім того в селі – могили батьків поета, створено чудовий парк. Детально познайомитися з життям Шевченка можна в Літературно-меморіальному музеї, що носить його ім’я. В ошатних за­лах літературно-меморіального музею Кобзаря в с. Шевченкове збереглися найцінніші реліквії поето­вої родини: стіл і лава з батьківської хати, старовинні ікони та книги, предмети селянського побуту. В цьо­му селі можна побачити й хату дяка, в якій навчався грамоти юний Тарас, вклонитися могилам його ма­тері й батька.Саме тут оживає справжнє сільське життя, і ми маємо можливість стати учасниками традиційних обрядів, а також поласувати українськими стравами, спробувати себе в ремісничих та творчих майстернях. ».

Ти взяла
Мене, маленького, за руку
І в школу хлопця одвела
До п’яного дяка в науку.
„Учися, серденько, колись
з нас будуть люде”, - ти сказала.

Споконвічні звичаї і обряди, за якими змалку спостерігав, захоплювали Шевченка. Особливо народні пісні, котрі супроводжували на селі і працю, і відпочинок. Керелівські видноколи годували допитливий розум хлопця, напували фантазією, наповнювали душу почуттям радості, гордості за свою батьківщину. „Вплив блакитного, зорями мережаного неба та срібловидого місяця; чарівна краса навкруги: сад, долина, байрак, гори, став – от хто разом з Псалтирем та з народною піснею були батьками, що зростили Тарасів дух" 

Будище

В Будищах Тарас Шевченко служив козачком у поміщика Енгельгардта. Тут розташований колишній маєток з унікальним Музеєм Тараса Шевченка та старовинний сад із алеєю каштанів, що веде до будинку. Зберігся « Шевченків дуб», у якому молодий Тарас ховав свої малюнки.

 Між селами Будище та Шевченкове у полі стоїть велетень-вітряк, один із двадцяти восьми, що діяли в Керелівці за часів дитинства Тараса Шевченка. Будищанський парк, будинок літньої дачі  П. Енгельгардта, тисячолітні дуби повертають нас у пору дитин­ства Шевченка. Місце надзвичайно мальовниче: горбисте, хвилясто-розлоге. Яр підперізує красива широка долина, яку з обох боків обступили невисокі пагорби. Колись вони були вкриті віковічним лісом, тепер тільки деякі з них ховаються у тіні акацієвого гаю. На дні розкішної долини між горбами спочиває озеро, яке є свідком п'яти сивих століть. Селяни ще пам'ятають його глибоким, повноводним і довгим: кінця-краю не було видно. Ровесники Тараса згадують, що вони „разом на Озері ягнят пасли”.

У вибалку, в густій сутіні дерев ховається гайдамацька криниця, яка ще донедавна пригощала людей чистою джерельною водою. Судячи з розповідей жителів навколишніх сіл, у цих місцях розташовані гайдамацькі так звані „льохи”. Вхід у підземний сховок гайдамаків був недалеко від озера. Переповідали, що ходи були такі великі, що у деяких місцях вміщалися стайні з кіньми, сховища для зберігання зброї. Шевченко бував там, адже нагадує: „льохи... і досі видко, тілько вже розруйновані”. Тамтешня природа зберігає таємницю гайдамацьких льохів і понині.

Вільшана

Вільшана – крапелька на карті.
Вільшанка – стрічка голуба.

В Вільшані рідна моя хата
І доля там моя ясна.

Дівочою стрічкою в’ється через село прадавня річка Вільшанка, несе кришталеві води до Дніпра. Спливають за синьою водою віки, та вільшані береги добре пам’ятають кожну мить історії, кожного, хто, зупинившись на хвилинку, залишився назавжди на благодатній вільшанській землі і вписав у Книгу Буття відкриту ним місцину.
І починалась та Книга безкраїми просторами, першими поселенцями з камінною зброєю в руках, загадковими візерунками трипільців, які залишили нам на згадку свої амулети, посуд і перший досвід життя.
Ніколи не залишались безлюдними береги Вільшанки: археологами відкрито поселення та кургани полян, східних слов’ян, скіфів, поховання доби раннього заліза.

Часто згадує Тарас Шевченко Вільшану в своїх листах і творах. Вільшана – невід’ємна часточка України, її історія – то історія нашої Батьківщини. Тут, як і по всій Україні, просили волі козацькі душі, закипала кров від панської несправедливості: бунтували і повставали вільшанці, гайдамацькі загони наганяли страх на шляхту. „Гомоніла Україна” – писав Тарас Шевченко, вихований на гайдамацьких бувальщинах свого діда Івана. Дійсні історичні події, які сталися у Вільшані під час селянського повстання під назвою Коліївщина описує поет у поемі „Гайдамаки”.

Вільшанський краєзнавчий музей розповідає про історію древнього середньонаддніпрянського посе­лення від Трипілля до сьогодні.

Шампань

Для поціновувачів активного відпочинку поруч із об’єктами культурної спадщини розташований військово-відпочинковий комплекс із експозиціями, присвяченими рокам служби Шевченка, зокрема в Казахстані. У комплексі зібрані всі види військової зброї та техніки від часів Шевченка (1830 рік) до періоду ІІ світової війни включно. Усі експонати знаходяться в бойовій готовності, тож бажаючі можуть спробувати себе за кермом танку, проявити себе в стрільбі з вогнепальної  та травматичної зброї.

Канів

Неможливо оминути місце на Україні, яке Тарас Шевченко ще за життя обрав для будівництва власної оселі, а згодом заповідав його тут поховати, - місто Канів.

Шевченківський національний заповідник у Каневі є найдавнішим історико-культурним заповідником в Україні і першим із закладів, удостоєних статусу національного.

Новітня історія Чернечої гори розпочалася 22 травня 1861 року, коли українська земля навіки прийняла тіло співця свободи, пророка національного відродження, геніального поета і художника Тараса Шевченка. Цього дня було виконано його заповітну волю, знайти вічний спочинок на Вкраїні милій. Відразу ж перейменована канівцями на Тарасову гору. 

Влітку 1884 року за народні кошти на Тарасовій горі було збудовано перший народний музей Кобзаря – «Тарасову світлицю», впорядковано його могилу та встановлено монументальний чавунний пам'ятник-хрест за проектом академіка архітектури В.Сичугова. 

 Сьогодні тут можна не лише відвідати могилу генія української культури, побачити найбільший в Україні пам’ятник, але й побувати в унікальному музеї, наповненому новітніми технологіями і оснащеному комп’ютерними терміналами, серед експонатів якого, крім особистих речей, представлено ще й збільшені репродукції картин Шевченка.

Музейна колекція Заповідника нараховує понад 20 тисяч унікальних пам'яток, окрасою яких є меморіальні речі та офорти Тараса Шевченка, рідкісні видання його творів, високохудожні твори українських та зарубіжних митців, шедеври народної художньої творчості, цінні архівні документи, фото- і кіноматеріали, аудіо- та відеозаписи знаменитих бандуристів і кобзарів. При Заповіднику діє наукова бібліотека, фонди якої сформовані із тематичної книгозбірки у 23 тис. примірників.