«Найчистіша душа незрадлива, Найскладніша людина проста…» ( з нагоди Дня народження Василя Симоненка)

ВСП «Немішаївський фаховий коледж Національного університету                      біоресурсів і природокористування України»

Методичні матеріали

«Найчистіша душа незрадлива,

Найскладніша людина проста…»

( з нагоди Дня народження Василя Симоненка)

Розробила викладач

Кищук Олена Іванівна

Немішаєве – 2021

ВСТУП

  Великі зміни відбуваються в духовному житті, розвитку національної культури, літератури та мистецтва, в пробудженні історичної пам'яті народу. Світлом правди осяяні славні постаті справжніх синів України, державних діячів, народних ватажків, гетьманів. Вдруге прийшли до нас визначні мислителі, вчені.
  Побачили світ художні твори сотень митців, закатованих у сталінських таборах, тих, чия творчість паплюжилась, оголошувалась ворожою, націоналістичною. З позиції істинності та науковості переписується історія української літератури, з'являються ґрунтовні дослідження творчого спадку визначних майстрів слова, які десятиліттями перебували в забутті.
  Василь Симоненко став для нас легендою. Нескорений, як Прометей, з гарячою і пристрасною натурою, непримиренний до ворогів українського народу, великий патріот своєї Вітчизни, щирий і добродійний, він увійшов у літературу як поборник правди і добра.
Його творчість засяяла на небосхилі української літератури яскравим сонцем, яке висвітлило вартісні скарби незборимого духу нашого народу. Твори Василя Симоненка сприяли піднесенню нашої літератури на широкій ниві загальнолюдського гуманістичного буйноцвіття, поряд з творами кращих поетів сучасності заявили про Україну як про державу з великим людським потенціалом, з незмірними інтелектуальними можливостями.
  Твори його, напоєні високим життєстверджуючим оптимізмом, живуть і шануються людьми як дорогоцінне надбання духовної культури. Поета називають сурмачем доби, витязем української поезії, спадкоємцем шевченківських рис поета-революціонера. Будь-якої фальші позбавлені сказані ним слова: "Я хочу правді бути вічним другом".

  Творчість Василя Симоненка самобутня, непересічна і духовно невичерпна, бо йде від серця самого народу. Вона глибинно мудра і прониклива. Кому не байдужа доля українського народу, того не може не хвилювати синівська любов поета до рідної землі.
  Головна мета виховного заходу  -  допомогти усвідомити значення творчості Василя Симоненка для української літератури, для визвольного руху України на шляху здобуття незалежності, зрозуміти витоки його творчості,  її тематику, ставлення поета до художнього слова як до засобу боротьби із злом і неправдою, пройнятися почуттями поета, який жив при тоталітаризмі, відчути його бажання працювати для України, виховувати почуття спорідненості з цими почуттями,  аналізуючи поезії Симоненка, усвідомити святі ідеали його ліричного героя.

Тема:  «Найчистіша душа незрадлива,

               Найскладніша людина проста…»

             ( до 80-річчя з дня народження Василя Симоненка)

Мета:  вшанувати пам’ять «витязя української поезії» - Василя Симоненка, пригадати основні віхи життєпису  поета, дізнатися цікаві факти про В.А.Симоненка; 

формувати в учнів кращі риси людського характеру, розуміння цінності життя;  виховувати шанобливе ставлення до  людей,  почуття любові до отчого краю;

Тип заходу:  відкрита виховна година

Форма проведення:  літературно – мистецький вечір

Місце проведення:  навчальна аудиторія

Обладнання:  відео-,  аудіо-  та презентаційні матеріали

Перебіг виховного заходу

Перегляд відеоролика «Живий голос Василя Симоненка 1962 – 63 рр»

Вступне слово викладача

Сьогодні ім’я Василя Симоненка — серед класиків української літератури XX ст. Та й прижиттєва літературна кар’єра завчасно, у 28-річному віці, померлого митця позначилася чималим громадським резонансом, який таланив не кожному початківцеві. Втім, суспільно-культурні обставини вивели постать Симоненка далеко за межі суто літературного процесу, увівши його, на думку багатьох, до пантеону національних героїв.

В чому саме і ким саме бачиться його героїзм? В якому культурно-історичному контексті виникла потреба в героїзації молодого, рано померлого поета?

Василь Симоненко за життя був загалом лояльним радянським громадянином, навіть членом КПРС. Досить успішною, як для хлопця з «безперспективного» села, була його професійна кар’єра: одразу по закінченні сільської 10-річки вступає на факультет журналістики Київського університету, де обирається керівником студентської літстудії, згодом одержує розподіл до Черкас, де працює спочатку кореспондентом обласної партійної газети «Черкаська правда», у 1960-63 — завідувачем відділу новоствореної газети «Молодь Черкащини», а наостанку — кореспондентом «Робітничої газети» (орган ЦК КПУ) по Черкаській і Кіровоградській області.

Варто сказати дещо про історико-культурний контекст життя і творчості В. Симоненка — добу хрущовської «відлиги», одним із компонентів якої став своєрідний поетичний бум. Починався він, як і все в СРСР, з Москви — з публічних читань молодими поетами (Вознесенський, Євтушенко) власних віршів під пам’ятником Маяковському. Потім масові поетичні вечори перемістилися в аудиторію Політехнічного музею (де колись виступав Маяковський), а потім — і на стадіони. До Києва ця культурна практика прийшла, ясна річ, на рік-два пізніше.

Отож, вийшовши на естраду, поет знову ставав не просто «коліщатком і гвинтиком», як за Сталіна, а — «більше, ніж поетом», володарем дум — принаймні, дум тієї частини суспільства, яка прагнула його оновлення й гуманізації опісля десятиліть сталінського терору. За відсутності в країні реальних демократичних інститутів публічне «вільнодумство» канонізувалося в неполітичні сфери — насамперед у літературно-мистецьку.

Як же пройшло становлення такого лицаря слова?

Виступи учнів з повідомленнями  

Виступ № 1

Олесь Гончар говорив: «Серед літераторів трапляються й такі, без яких їхня доба могла би спокійно обійтися, нічого істотного не втративши… А є такі, чия творчість стає мовби часткою нашого буття, часткою повітря, яким ми дихаємо… Симоненко такого типу поет!»

Він з’явився на світ 8 січня (хоча насправді 7 січня) 1935 року в селі Біївцях на Полтавщині. Корені Симоненківського роду сягають в далеку сивину віків. Дідусь Федір Трохимович та бабуся Варвара Потапівна замолоду були високими статурними та вродливими, як проходили по селу, то всі біївчани дивилися їм услід. Рано, у 42 роки не стало улюбленої бабусі, а дід Федір дожив до глибокої старості. Для Василя він став першим другом і наставником, а пізніше - натхненником майбутнього поета. Він самотужки вивчив грамоту, багато читав. Його увагу привертав навіть шкільний підручник з географії чи історії. Сусідські діти іноді жартували: „ Дід Щербань готується до екзаменів.” Мати поета з дитинства мріяла стати вчителькою, але не склалося і на життя вона заробляла важкою працею швачки. Василь Симоненко завжди був вдячний за любов, ласку, виховання, за все, що пізніше викликало роздуми про суть життя, своїм матері та дідові. Василеве дитинство було схожим на дитинство багатьох хлопчиків того часу: війна, голод і холод, щоденний страх, окопчик під хатою, нужденна школа, чорнило з бузини, нестача паперу і книжок.

Учень1 читає вірш «Я в світ прийшов не тільки їсти й пити…»

Я в світ прийшов не тільки їсти й пити,
Скалити зуби до дурних дівчат
Та любуватись зоряним намистом
Під мариновані мелодії кантат.

З сім'ї селянської до грубості простої
В життя дороги стеляться мені...
Я хочу пити сонячні настої,
Пізнать до краю радощі земні!

І на стежках, порослих будяками,
Що обминали зморені діди,
Я залишу мужицькими ногами
Хай не глибокі, та чіткі сліди.

Учень 2 читає вірш «З дитинства»

В мене була лиш мати,
Та був іще сивий дід,—
Нікому не мовив «тату»
І вірив, що так і слід.

Був певен, що батько лишній,
Крикливий, немов сусід,
Коли заставав на вишні,
На мене кричав, аж блід.

Та боляче б’ється, думав,
Не пустить гулять на став,
І тому не знав я суму,
Щасливим собі зростав.

І лиш як минули роки
І я непомітно зріс,
Мені часто кидалось в око,
Як сину сусід той ніс

То нові штанці святкові,
Сорочку, що так до лиця,
Або чобітки з підковою
Приносив йому од шевця.

Але мене й це не вабило,
Бо заздрити, знав, не слід,
І звавсь за обновки «бабою»
У мене малий сусід.

Я вірив, що краще всього
Пісні, які знав дідусь.
Вмощусь на коліна до нього
І в очі йому дивлюсь.

А він вимовляє, виспівує
Гарячі прості слова —
І все давниною сивою
В очах моїх ожива.

Мелькають червоні жупани,
Вирує, кипить Дніпро,
І Байда стріляє в султана,
Підвішений за ребро.

І грізні полки Богдана
Шляхетську орду женуть,
А з півночі десь за бураном
На поміч стрільці ідуть.

Несуться зі свистом-гуком
Богунці у всі кінці...
І я затискую руку,
Мов шабля у тій руці.

І плачу, було, й сміюся,
Як слухаю ті пісні...
Спасибі ж тобі, дідусю,
За те, що ти дав мені...

Виступ № 2

Перші чотири класи Василь учився у рідному селі Біївцях, а закінчував школу у Тарандинцях.  До школи доводилося ходити щодня 9 кілометрів. Однак школу він закінчив на відмінно, із золотою медаллю. Із спогадів Ганни Щербань: „ Вчитися йому було, ой, нелегко. Важка була дорога до школи. Навесні чи восени – то ще нічого, а взимку – суща біда. Повоєнні зими були люті, сніжні. А пальто у Васі пошарпане, чоботи – діряві. Тільки жодного разу він не запізнився на урок.”

Вищу освіту Василь Симоненко здобував, навчаючись на факультеті журналістики Київського університету ім. Т.Г.Шевченка. Планував вступати до аспірантури Інституту літератури АН УРСР

 Працював в обласній газеті «Черкаська Правда» і «Молодь Черкащини», пізніше кореспондентом «Робітничої Газети» в Черкаській області.

Учень 3 читає вірш

Я хочу буть несамовитим,

Я хочу в полум'ї згоріть,

Щоб не жаліти за прожитим,

Димком на світі не чадіть.

Щоб не пекли дрібні образи,

Дрібненьку душу день при дні,

Я згоден вибухнуть відразу,

Неначе бомба навійні.

І диву дивному даюся,

Що з того користі катма:

Чомусь не лопаюсь, не рвуся -

Напевне капсуля нема.

Виступ № 3

Творча спадщина талановитого українського поета - десятки віршів, казок, новел, об'єднаних у збірки, що лишилися навічно золотими розписами на ниві української духовності. Твори Василя Симоненка дістали всенародне визнання. Його поезія розлилася піснею по українській землі.   Мірою краси для поета стала міра життєвої правди і пробудженої совісті. Ще в 50-их роках набули великої популярності самовидавні поезії Симоненка, що поклали початок українському рухові опору                1960-70-их pp. Тематично вони становили сатиру на радянський лад («Некролог кукурудзяному качанові», «Злодій», «Суд», «Балада про зайшлого чоловіка»), зображення важкого життя радянських людей, особливо селянства («Дума про щастя», «Одинока матір»), викриття жорстокостей радянської деспотії («Брама», «Гранітні обеліски, як медузи …»), затаврування російського великодержавного шовінізму («Курдському братові») тощо. Окремий значний цикл становлять твори, в яких поет висловлює любов до своєї батьківщини України («Задивляюсь у твої зіниці», «Є тисячі доріг», «Український лев», «Лебеді материнства», «Україні» та ін.). Самвидавною творчістю Симоненко, за визначенням критики, став на шлях, указаний Т.Шевченком, й увійшов в історію української літератури як визначальна постать боротьби за державний і культурний суверенітет України 2-ї половини ХХ ст. Доля літературної спадщини Симоненка невідома. Його самвидавна поезія, у сучасній Україні лише в незначній частині опублікована у сфальшованому вигляді, поширилася за кордоном і була опублікована (разом з фрагментами поетового щоденника «Окрайці думок») у журналі «Сучасність» (ч. 1, 1965) і в збірці вибраних поезій Симоненка «Берег чекань» (1965 і 1973). В УРСР по смерті Симоненка видано з його спадщини казку «Подорож у країну Навпаки» (1964), зб. поезій «Земне тяжіння» (1964), вибір із творчості «Поезії» (1966) та збірку новел «Вино з троянд» (1965; ці новели також увійшли у друге видання збірки «Берег чекань» за кордоном). Радянська критика у перше десятиліття по смерті Симоненка намагалася паралізувати вплив його самвидавної поезії цілковитим замовчуванням її, одночасно канонізувати спадщину померлого поета як бездоганно «партійну», але в подальшому, за виразної тенденції до замовчування творчості Симоненка загалом, розпочато ревізію її як несумісної з «партійністю» в літературі (М.Шамота). Зате високу оцінку, з особливим підкресленням громадської мужності поета, дістала поезія Симоненка у самвидавній критиці (І.Дзюба, І.Світличний, Є.Сверстюк).

1962 року В.Симоненко разом з А.Горською та Л.Танюком виявили місця поховання розстріляних НКВД на Лук’янівському та Васильківському цвинтарях, в Биківні, про що й було зроблено заяву до міської ради. У 1963 році Симоненко був жорстоко побитий кагебістами на залізничній станції Шевченка у місті Сміла, після чого він переніс відмову нирок і невдовзі помер у головній обласній лікарні 13 грудня 1963.

Учень 4 читає вірш «Не докорю ніколи і нікому»

Не докорю ніколи і нікому,

Хіба на себе інколи позлюсь,

Що в 20 літ в моєму серці втома,

Що в 30 - смерті в очі подивлюсь.

Моє життя - розтрощене корито,

І світ для мене - каторга і кліть...

Так краще в 30 повністю згоріти,

Ніж до півсотні помаленьку тліть.

Виступ № 4

У Черкасах діє Літературно-меморіальний музей Василя Симоненка. Черкаська спеціалізована школа №33 носить його ім’я.

1965 року на громадських засадах створено музей у рідному селі поета (в хаті,  де він народився )

Ім'ям поета названі вулиці у багатьох містах України, зокрема, 1999 року в Голосіївському районі  м. Києва (див. вулиця Василя Симоненка).

25 грудня 2008 року Національний банк України випустив в обіг пам'ятну монету номіналом 2 гривні, присвячену поету.

17 листопада 2010 року у Черкасах біля Палацу одружень (історичний будинок Щербини на вулиці Фрунзе) відкрили пам'ятник поетові. Автор монумента — Владислав Димйо.

Ім’я славного сина України, поета  Василя Симоненка, навічно пов’язане з Шевченковим краєм. Його не випадково називають одним із спадкоємців Т. Шевченка. В Черкасах  є вулиця  й бібліотека його імені, є музеї і музейні кімнати, а особливе місце займає премія його імені.

 Ще у середині 80-х років було встановлено обласну літературно-мистецьку премію імені Василя Симоненка. Але трапилося так, Лауреати визначалися лише в 1986 році. Першими і єдиними лауреатами стали поет Федір Моргун(м. Черкаси) за збірку поезій «Час віддарунку» та    майстер художнього слова Юрій Смолянський (м. Черкаси) за концертні програми та популяризацію творчості Василя Симоненка.

Літературна премія “Берег надії” імені В. Симоненка  заснована в 1994 році. Метою її започаткування  є заохочення професійних і непрофесійних літераторів, журналістів до створення високохудожніх літературних і публіцистичних творів, спрямованих на відродження духовності, на побудову незалежної демократичної держави  України.

За час свого існування Симоненківська премія здобула авторитет і визнання серед творчої еліти області, посприяла  активізації творчої праці письменників і журналістів.

В 2000, а потім в 2007 році в Положенні про премію сталися суттєві зміни: з літературно-публіцистичної вона стала лише літературною, але географія претендентів на премію значно розширилася. Тепер ними можуть бути професійні письменники  та непрофесійні літератори, які проживають в Україні та за її межами.

Бесіда з учнями

• Цікавий, непередбачуваний, справжній, зі своїми перевагами і недоліками постав перед нами поет Василь Симоненко. Власне, він не встиг і пожити, проте багато чого встиг сказати. А що ви можете сказати про постать поета, який ніколи не боявся висловити свої думки?

(Учні діляться своїми роздумами)

• Усі ми  залишаємо по собі слід свого перебування на  Землі, а, отже, варто прожити так, щоб залишився слід глибокий, помітний, щоб залишилася ваша добра справа. "Завтра, завтра і завжди завтра, і так проходить життя", - стверджує латинське прислів'я.
  Не відкладайте на завтра те, що можна зробити сьогодні. Нехай справи ваші будуть гідними! Попри всі небезпеки шануйте своє життя і тих людей, що поряд. Адже всі скарби світу мають сенс лише тоді, коли ти живий і можеш ними милуватися. А мертвим не потрібно нічого. Який, на вашу думку, сенс життя?

(Учні діляться своїми роздумами)

• Пригадайте, будь ласка,  складники життєвої моралі.

(Учні діляться своїми роздумами)
Про  Василя Симоненка  складають вірші його друзі, як визначні поети, так і початківці. Хочу завершити цю розповідь віршем директора Тарандинцівської середньої школи імені В. Симоненка на Полтавщині Василя Бута: 
 

Свій шлях у всіх колись кінчається,
І майже кожному до ніг кладуть вінки.
Одні жили, помруть і забуваються, 
А інші, пам’ять залишають на віки. 
На їх могилах виростають бур’яни і квіти,
Бо тіло тлінне та душа жива, 
І для народу вічно будуть жити —
Їх пам’ять, совість і палкі слова. 
Ти знав тоді, якщо тебе не буде,
То в кожнім слові кожного вірша — 
Живий поет, поки живі є люди,
Бо в кожного із нас живе твоя душа. 
І хоч землею стисло тобі груди, 
Та голос твій лунає звідтіля:
«Народ мій є! Народ мій завжди буде!

Звучить пісня «Лебеді материнства»