Нескореність Холодного Яру

(година  пам’яті, присвячена повстанцям Холодноярської республіки)

 

 

 

 

 

 

Підготувала учитель історії

Охматівської гімназії

Баштечківської сільської  ради 

Черкаської області 

Жмуд Тетяна Іванівна

 

 

 

Нескореність Холодного Яру

 (година  пам’яті, присвячена повстанцям Холодноярської республіки)

 

Мета:    поглибити знання учнів про діяльність Холодноярської республіки та її  роль і значення в історії України, місце в національно-визвольному русі;  виховувати повагу до визволителів рідного краю, історичного минулого і сучасності.

Обладнання:    презентація «Повстанці Холодного Яру», проектор, музичний супровід   (Юрій Греб  «Чорний Ворон » , Вертеп «Чучупака».

Бо в день радості над вами

Розпадеться кара. І повіє огонь новий

З Холодного Яру.

                            Т. Г. Шевченко

Хід заходу

І. Організаційний момент

ІІ. Основна частина 

Сьогодні наша година пам’яті присвячена історії Холодного  Яру, що є однією з найяскравіших сторінок національно-визвольної боротьби українського народу початку ХХ ст.  

Юрій Горліс-Горський  свідчив: «Холодний Яр взимку і Холодний Яр влітку - зовсім різні урочища. Він завжди має свій пробираючий, незламний дух. Повітря переповнює легені. Але очі... очі бачать його іншим, не таким, як в теплу пору року. Безліч слідів звірів, казково вкриті інеєм гілля дерев, біліші білого поля. Повна відсутність людей та машин. Немов очищений від усього, що збирав цілий рік. І холодний. В печері під монастирем не прохолодно, як влітку, а навпаки. Джерельна вода замість майже льодового смаку має теплий. А яке відчуття, коли з повагою обережно очищуєш рукою від снігу пам'ятний знак Чучупакам чи Лісовському... Один раз достатньо потрапити в руки Нескореного, вільного душею, сильного духом, окропленого кров'ю найкращих, запалюючого серця прийдешніх, Холодного Яру, і життя зміниться».

Після початку Української революції 1917- 1920-х рр. на території Черкащини виникають своєрідні оборонні загони. Перший повстанський загін на території нашого краю виник навесні 1918 р. під час боротьби місцевого населення проти німецьких військ, які, за умовами Брест-Литовського мирного договору, окупували Україну. Грабунки і репресії з боку окупантів погнали селян у ліси, змусили їх взятися за зброю. На прохання ігумені Мотронинського монастиря жителі села мельники створили загін самооборони, який очолив місцевий вчитель Олекса Степанович Чучупака. Мета формування — захист скарбів Мотронинського монастиря від німецьких солдат. Чисельність першого мельничанського відділу становила 22 козаки. 

Пізніше, у 1919 році, загін перетворився на полк, а Василя Чучупаку, брата Олекси,  було обрано командиром полку (до цього він був прапорщиком Російської Імператорської армії, а ще раніше — сільським вчителем). Його брат Петро Чучупак став начальником штабу полку.  Полк увесь час поповнювався, його чисельність досягала 2000 осіб. Згодом утворилася Холодноярська республіка, територія якої охоплювала понад 25 навколишніх сіл та мала близько 15-тисячну селянську повстанську армію, бійці якої називали себе козаками, а своїх командирів — отаманами (на згадку про військову традицію козаччини).

Повстанці мали потужну підтримку місцевого населення. Як згадує один із холодноярських отаманів Іван Лютий- Лютенко: «Якщо б населення не підтримувало повстанців, то таких не існувало би. Усі прихильно ставилися до нас, допомагали хлібом і зброєю, ховали нас від червоних».

У межах означеної території Чучупака не допускав ніякої влади, якою би вона на той час не була. У лавах же холодноярців можна було зустріти представників різних регіонів тогочасної України. Відозви штабу постійно видавали й поширювали по навколишніх селах і містах. Військова рада уважно стежила за політичною і військовою ситуацією, скеровуючи селянський рух. Результатом цих дій стало повне звільнення від влади більшовиків чотирьох повітів: Чигиринського, Черкаського, Кам’янського, Знам’янського.

Територія Холодноярської республіки була поділена між сотнями на чолі з отаманами.

У цей період холодноярські загони перетворилися на своєрідну базу національного спротиву як радянській владі, так і владі генерала Денікіна. 31 грудня 1919 р. холодноярці разом з радянськими загонами звільнили Черкаси від денікінців. 28 лютого 1920 р.

радянська влада видала наказ про ліквідацію «професійного повстанства». Починаються збройні сутички між регулярними військовими частинами і повстанцями.

Лев Троцький агітаторам-комуністам в Україні видав  інструкцію, яка ще раз засвідчує про неймовірну мужність та хоробрість українських повстанців: «Вы должны помнить, что коммуну, чрезвычайку, продовольственные отряды, комиссаров-евреев украинский крестьянин возненавидел до глубины души. В нем проснулся спавший сотни лет вольный дух запорожского казачества и гайдамаков. Это страшный дух, который кипит, бурлит как Днепр на порогах, и заставляет украинцев творить чудеса храбрости. Это тот самый дух вольности, который давал им нечеловеческую силу в течении сотен лет воевать против своих угнетателей – поляков, русских, татар и турок».

2 квітня 1920 року від рук червоноармійців загинув лідер Холодного Яру Василь Чучупака. Потрапивши в оточення, після невдалої спроби прорватися з боєм він застрелився, а його товариші потрапили в полон і були негайно розстріляні. 

Холодноярську республіку очолив його заступник Тимофій Деркач, який показав себе здібним організатором. На знищення Холодноярської республіки були спрямовані війська на чолі з М. Фрунзе і 25-та дивізія Будьонного. У цей час республіка повністю перейшла на воєнне становище, було перекрито шляхи, контролювали всі стежки і підходи. Було створено спеціальний контррозвідувальний загін, яким командував сотник ГорлісГорський. Замість жовто-блакитного відтепер республіка воювала під чорним прапором, на якому був напис «Воля  України — або смерть».  

У південних регіонах діяла Степова дивізія, керівником якої був Кость Блакитний. У вересні  1920 року відбулося з’єднання Холодноярських загонів зі Степовою дивізією. Загальна чисельність об’єднаних військ становила від 25 до 30  тис. повстанців. І це був найбільш вдалий момент для загальноукраїнського повстання. Але, на жаль, не було конкретного плану загальноукраїнського повстання, не знайшлося лідера з «харизмою»

Богдана Хмельницького або Максима Залізняка, який би зміг очолити загальноукраїнське повстання. 

Взагалі, 1920 рік був роком як найбільшої активності холодноярців і піку слави Холодноярської республіки, так і періодом найбільш кровопролитної боротьби, коли загинули основні ватажки повстанського руху — Василь Чучупака, Кость Блакитний, Чорний Ворон, Пилип Хмара, було тяжко поранено Тимофія Деркача. За відсутності основних лідерів лави повстанців танули. 

Повсталий степ

 

Досі степ гуде луною

Грізний брязкіт сталі

А над степом клич "за Волю!"

В бій веде повсталих

 

Не за славу – за свободу,

Не на смерть, а в Ирій Йшли сини свого народу

Молоді та щирі.

 

Всі за батьком отаманом На багнет "червоних"! Вкриє поле кров тиранів

Залунають дзвони.

 

Але ворог йшов стіною

Звір той не втомився Степ багрянів під ходою

У крові втопився.

 

За спиною хата рідна – Ворогу не взяти.

Та у серці Україну

Не закриють грати.

 

Громом вдарив долі постріл:

"Брати, прощавайте

як до волі доживете від мене вітайте"

 

Спи спокійно, отамане

Спи і не турбуйся Вже і куля не дістане

Коні не спіткнуться.

 

Спи спокійно, батьку рідний,

Ми не підведемо

Пройдемося по Вкраїні Ворога доб'ємо.

Присвячується Головному отаману Холодного Яру - Костю Блакитному та його Степовій дивізії.

Історія Холодноярської республіки 1920-1921 рр. — це історія майже постійних боїв, військових операцій, сутичок з регулярними частинами Червоної армії. Сили холодноярців танули, дедалі більше відчувався брак зброї, амуніції та медикаментів. Помалу назрівала невпевненість, безперспективність, приреченість на власні сили, а головне — відсутність сильного політичного і військового загальнодержавного управління, на яке можна було б зіпертися бодай психологічно. Найбільші надії було покладено на Армію УНР від проводом Петлюри, хоча не існувало постійного зв’язку холодноярців з Армією УНР.

Навесні 1921 року командування Червоної армії та місцева влада пішли на проголошення амністії для учасників антирадянської боротьби.

Російські більшовики з самого початку планували ліквідацію амністованих отаманів, але не наважувались це зробити аж до листопада, коли вже заходились ліквідовувати не лише отаманів, а й увесь повстанський, «підозрілий» і співчуваючий елемент у районі Холодного Яру. Дуже скоро, репресії проти населення стали основним засобом боротьби з повстанством. Сім'ї повстанців і куркульських елементів, що допомагали повстанцям, виселяли. У них конфісковували майно, інвентар і запаси продовольства. Всіх працездатних направляли у трудові частини, непрацездатних розміщували у містах і селищах.

1921 рік став останнім роком надій і сподівань повстанців Холодного Яру. За домовленістю зі штабом генерала Тютюнника отамани Холодноярської республіки активізують військові дії з Червоною армією, щоб створити умови для прориву армії УНР та її з’єднання з повстанцями. Але сподівання холодноярців і цього разу не справдились.

Армія УНР була інтернована й опинилася за колючим дротом у польських таборах. Отамани Хмара і Завгородній зі своїми загонами зробили відчайдушну спробу прориватися на захід, з боями дійшли до Бугу, але коли зрозуміли марність своїх дій, змушені були саморозпуститись. Ще протягом 1922

року у лісах Холодного Яру діяли декілька некерованих анархічних загонів, але й

вони змушені були скласти зброю під тиском каральних загонів Червоної армії. Хоча окремі загони діяли на території Чигиринського району навіть ще 1926 року. Про це свідчить офіційний документ.

Так закінчилась славна історія Холодноярської республіки — символу споконвічної боротьби українського народу за незалежну державу.

Як довго спить Холодний Яр! 

Политий кров’ю гайдамаків, 

Чомусь не бачить чорних хмар, 

Як орди нових яничар 

Могили топчуть Чучупаків. 

 

Чи дійсно цей московський смерч  Убив той дух, що рвавсь до волі? 

Й нема кому підняти меч,

І рубанути врешті з плеч, 

Недолю вигнати з престолу? 

 

... Ще поки спить Холодний Яр,

А на кістках його героїв 

Регоче з нас червоний цар, 

Якому відданість отар 

Кладе вінки за те, що скоїв. 

 

 

Та воскресять свободи дар 

І Січ, й сплюндрований Батурин! 

І оживе Холодний Яр,  Синів піднявши з вічних чвар,  І розіб’ють свавілля мури.

Про боротьбу козаків Холодноярської Республіки з більшовиками один із учасників подій Юрій Горліс-Горський написав книгу спогадів — документальний роман «Холодний Яр».

Дослідник Роман Коваль відобразив цю тему  в багатьох своїх розвідках.  Деякі з подій боротьби повстанців проти більшовицької влади на теренах Холодного Яру та в його околицях художньо описані у романі Василя Шкляра «Чорний Ворон».

Цей твір отримав кілька літературних премій: переможець конкурсу «Книга року 2009» Всеукраїнського рейтингу Костянтина Родика, переможець премії «Айстра».

Ліга українських меценатів на конкурсі «Ярославів вал» віддала першість твору в номінації «Найкращий історичний роман».^[10]

У лютому 2011 р. Комітет з Національної премії України ім. Т.Шевченка за роман «Залишенець. Чорний ворон» визначив Василя Шкляра лауреатом Шевченківської премії 2011 року в галузі літератури.

Однак,  4 березня 2011 року автор роману звернувся до Президента України Віктора Януковича з заявою, у якій просив перенести нагородження премією на  той час, «коли при владі в Україні не буде українофоба Дмитра Табачника». 

17 квітня  2011 р. у Холодному Яру Василю Шкляру вперше в історії України була вручена Народна Шевченківська премія. Вручення відбулося біля пам'ятника на місці останнього бою отамана Василя Чучупака. Кошти на неї були зібрані меценатами та звичайними громадянами України.

З ініціативи Юрія Андруховича, в Україні та діаспорі здійснювався збір коштів на екранізацію  роману «Залишенець. Чорний ворон». Відзнята кінострічка користується популярністю серед глядачів. 

ІІІ. Підсумок заходу

Холодноярська республіка – це символ нескореного духу нашої нації. Це пересторога тим, хто сподівається поставити  націю на коліна.