Нове прочитання творчості Тараса Шевченка в навчальних закладах

Нове прочитання творчості Тараса Шевченка в навчальних закладах

Виступ  Скиби С.В.(ЗОШ № 7)

   Знову і знову ми повертаємось до вивчення творчості Великого Кобзаря в школі.  І саме сьогодні перед учителем літератури постає ряд питань щодо особливостей інтерпретації його творів.

     «Уже для багатьох поколінь українців – і не тільки українців – Шевченко означає так багато, що сама собою створюється така ілюзія, ніби ми все про нього знаємо, усе в ньому розуміємо, і він завжди з нами, у нас. Та це тільки ілюзія. Шевченко як явище велике й вічне – невичерпний і нескінченний», – так сказав про нього Іван Дзюба, видатний сучасний український критик і літературознавець.

Раніше поезія Шевченка оцінювалась як справді народна, тобто близька та зрозуміла більшості українців. Натомість ще Борис Грінченко у своїх спогадах зауважив протилежне: читаючи вірші Шевченка українським селянам, він зробив висновок, що велика частина творів українського народного поета не зрозуміла селянському середовищу, занадто складна своїми образами,колом культурних переживань. Чи не дивно це? У різні часи твори Великого Тараса інтерпретували по-різному. На сучасному етапі розвитку освіти, коли для вчителів – філологів важливим завданням є реалізація аксіологічної лінії програми з української літератури, яка забезпечує опрацювання художнього твору в єдності його етичних та естетичних вимірів, спрямованість роботи над текстом на формування ціннісних орієнтацій і розвиток творчих здібностей особистості, твори Кобзаря повинні викладатись у школі по-новому.

Адже чим більше заглиблюєшся в Шевченкові твори, тим ширше поле розкривається для подальшого їхнього дослідження. Відбувається ланцюгова реакція. Її початок – у світі Шевченкового слова, а закінчення ховається в безмежних глибинах думок і відчуттів читача. І, зрештою, доходиш розуміння, що, мабуть, повністю творчість Шевченка осягнути неможливо. Можна лише наблизитися до її розуміння, і кожен читач бачить лише її частку – те, що на цьому етапі свого розвитку спроможний побачити.

Шкільна програма з української літератури  щедро насичена творами Т.Г.Шевченка. Починаючи з першого класу й закінчуючи 9-м, учні поступово, щороку знайомляться з далі ширшим колом поезій Кобзаря. Дев’ятикласники ж мають за кілька місяців осягнути не тільки біографію поета, а й майже все, що він написав протягом свого життя, і на цьому завершити шкільні студії Шевченкової творчості. Хоча цілком логічно було б продовжити традицію щорічно звертатися до вивчення творів Кобзаря й у 10, й в 11 класі, тим більше, що дорослі діти мають більше шансів наблизитися до її глибокого осмислення.

  Літературознавці виокремлюють чотири визначальні джерела панетизму митця: національний характер, суспільні умови, психологічні особливості самого поета, романтичну добу.

За твердженням Д.Чижевського, «основною рисою цілої духовної постаті Шевченка, провідним почуттям у цілій його творчості, основним пафосом його життя треба визнати його «АНТРОПОЦЕНТРИЗМ» поставлення людини в центрі цілого буття, цілого світу – як природи й історії, так і всіх сфер культури.

Закономірно, що «найвищим принципом у Шевченковому думанні є етика… Усі проблеми в їх психічнім корені зводяться у нього на етичні проблеми, й розв’язка їх, як і їх найвища форма, має в нього етичний характер. Етичні категорії – це властиві й основні категорії  його думання». Слід зазначити, що з Чижевським згодні й сучасні дослідники творчості: «…мало чи не кожен його твір ставав етичним чином, етичною подією, сповнювався сяйвом етичної краси». Один з основних висновків – у ґрунтовній монографії Оксани Забужко «Шевченків міф України» висновок про абсолютну перевагу морально-етичного виміру міфу Шевченка над усіма іншими.

Справді, в «Кобзарі» вражають численні приклади разючого панетизму, зокрема спонтанно–органічного, як у медитації «Н.Костомарову». Поет, опинившись несподівано «за решоткою», особливо болісно переживав свою цілковиту самотність, безпритульність, Та ось він побачив через вікно під казематними мурами побратимову матір, «що чорніше чорної землі», й одразу ж гаряче дякує Господові за свій стан, за те, «Що я ні з ким не поділю/Мою тюрму, мої кайдани!»

Тому небезпідставно Є.Сверстюк твердить, що саме Т.Шевченко заклав духовні, етичні підвалини української літератури, а в працях С.Єфремова і В.Базилевського небезпідставно акцентується етичний пафос «Кобзаря».

Психологічним підґрунтям панетизму Т.Шевченка є його ОСНОВОПОЛОЖНИЙ КОРДОЦЕНТРИЗМ, настанова сприймати світ крізь призму власного серця, адже він «дивиться на людей душою». Невипадково проникливий психоаналітик С. Балей назвав поета «ГЕНІЄМ ПОЧУВАНЬ». Один із дослідників також зазначив: «Серцем відчуваючи красу і гармонію світу, Шевченко так само чутливо реагував і на відхилення від того закону, на відхід від Бога і зумовлені цим дисгармонію і зло». Це можна прослідкувати на прикладі програмового вірша «Думи мої, думи мої». Саме болісне переживання людського і власного горя та кордоцентрична ж таки надія знайти відгук, розуміння своїх поривів у споріднених серцях стали для поета поштовхом до творчості.

У статті Василя Пахаренка «Генеза Шевченкової етики» виділено чотири джерела ЕТИКО-КОРДОЦЕНТРИЧНОГО світосприймання Т.Шевченка:

• ментальне;
• суспільно-історичне;
• психологічне;
• світоглядові-естетичне.

Насамперед і головною мірою – це український національний характер. Недаремно Євген Маланюк зазначав: «Надто рідко знайдемо таку повну і довершену національну особистість, як Шевченко». Одна з конституційних  і найпомітніших рис українського менталітету – це КОРДОЦЕНТРИЧНІСТЬ, ПАНІВНА ЕМОЦІЙНІСТЬ. Звідси доброта, лагідність, м’якість, привітність, а також запальність, певна стихійність українців,їхній потяг до краси, відчуття прекрасного й уміння творити його у стосунках, мові, побуті, фольклорі, вбранні тощо.

Так само глибинно-емоційною, більш змістовною, а не формальною, є й українська релігійність. КОРДОЦЕНТРИЧНИЙ український народ цілком іманентно засвоїв серцевину вчення Христа, базову цінність християнства – любов як найвищу емоцію. Невипадково на початку ХІХ ст. чужоземний мандрівник, характеризуючи українців і порівнюючи їх з іншими мешканцями Російської імперії, зауважив, «що вони побожніші та менш забобонні». Наші предки надавали перевагу не офіційно-канонічному, а довірливо-інтимному, навіть родинному ставленню до Бога. Традиційні образи Господа і Матері Божої з маленьким Ісусом на руках, що були в кожній хаті, сприймались, як свята родина, яка опікується, оберігає й скеровує  цю родину.

Тому, читаючи твори Кобзаря, діти краще розуміють питання релігії.  Завдання  сучасного вчителя – літератора є побудувати урок таким чином, щоб твір поета був відчутий душею дитини, щоб урок залишив певні емоції.

Друге джерело загостреного Шевченкового етизму – нестерпні умови колоніально-кріпосницького гніту, найреакційнішого в Європі режиму, усю брутальність і наругу якого поет сповна відчув на собі, на скалічених долях рідних і близьких, бачив на кожному кроці.

Ще одне джерело – особиста вдача і доля поета. Як засвідчують його твори, Т.Шевченко – людина надзвичайно чутлива і водночас пристрасно-імпульсивна( у його характері переплелись риси холерика і меланхоліка). Недаремно Є.Маланюк  іменував поета «ЯВЛЕННЯМ МАЙЖЕ ДЕМОНІЧНОЇ НАЦІОНАЛЬНОЇ ЕНЕРГІЇ». А все тому, що митець мав низький больовий поріг, чіпку емоційну пам’ять, тому надзвичайно тяжко переживав кожен спостережений випадок людського горя.

Учителю літератури, який працює у 7 класі, не можна не звернутись до статті Галини Левченко «Вичаровування» любові як спосіб осягнення психічної гармонії у вірші Тараса Шевченка « Мені тринадцятий минало», у якій розглянуто деякі аспекти психоаналітичного прочитання творчості Шевченка,поміж яких комплекс сирітства. «Саме такий комплекс і марення й зафіксовано у програмовому вірші « Мені тринадцятий минало». Цілком закономірно, що перед внутрішнім зором ще молодого Т.Шевченка (у 1847 р. йому виповнилося лише 33 роки) постала ідеалізована картина з його начебто щасливого дитинства. Г.Левченко наголошує, що ці спогади нагадують і про той біль, який у дитячі роки був своєрідним передчуттям іншого болю, що з новою силою повернувся в дорослому житті.

У часовому сенсі описані у вірші переживання можна поділити на дві співмірні частини: перша, більша – це дитячий спогад про давно минуле враження психологічного дисонансу (що, очевидно, не було випадковим під час перебування в Орській фортеці); друга, менша – від рядка «Бридня!.. А й досі, як згадаю» – виражає актуальну для часу створення вірша позицію поета. Отже,слід зосередити увагу учнів, що твір вибудувано за принципом занурення у щасливий сон дитинства із наступним поверненням до реальності. Рух емоцій, як і в античній трагедії, розвивається «від щастя – до нещастя». Від сну – до реальності, від гармонійної цілісності світу – до дисгармонії та руйнації.

Використовуючи вище наведені статті можна дійти висновку, що біографію Шевченка слід подавати учням як боротьбу контрастів. Адже на світосприйняття митця, як зазначає професор В.Пахаренко, вплинули несподівані, карколомні контрасти його життя: ідилія раннього дитинства – сирітство, покинутість; кріпацька неволя – казкове визволення; Академія мистецтв, улюблена малярська й літературна праця, нечувана популярність – солдатська каторга; тріумфальне звільнення, всезагальна слава і повага – втома, усвідомлення остаточної самотності, наближення смерті. Цей так званий «контрастний душ» долі примножував мудрість, спонукав замислюватись над таїною добра і зла.

Доба романтизму також позначилась на світогляді митця як якісне зрушення у бік гуманізму й психологізму: «Справжньою домінантою романтичного світоспоглядання стає особистісний принцип – загострений інтерес до внутрішнього світу людини, до її духовних «борінь». Людська натура двоїста – вічна арена боротьби добра і зла, земного і небесного.

Учитель літератури може зосередити увагу учнів на спорідненості  романтичної настанови у світосприйманні Тараса Шевченка зі сковородинівською традицією, провести паралелі з М.Гоголем, Ф.Достоєвським. У нашому письменстві шевченківську традицію панетичного, християнсько-екзистенційного психологізму продовжили І.Франко, Леся Українка, В.Стефаник, О.Кобилянська, П.Тичина, В.Підмогильний.

У заключних рядках вірша «Кобзар» прекрасна українська поетеса Ліна Костенко написала: "Ще не були епохи для поетів, Але були поети для епох!"
 Ці слова свідчать про велич Тараса Шевченка, Поета, Художника і Пророка, який рухається крізь століття в даний час, і немовби стає нашим сучасником і співучасником наших патріотичних подій. Для справжніх геніїв час не вимірюється датами народження та смерті : їхні ідеї і творча спадщина - поза часом, вони безсмертні!