Обереги нашого роду (родинне свято)

 

 Тема: Обереги нашого роду

                                 (родинне свято)

Мета:

• Виховувати глибоке почуття любові до рідної домівки, отчого краю, рідного слова, повагу до родовідної пам’яті, до стародавніх  символів наших предків;

 

•  Формувати бережливе ставлення до традицій і духовних надбань народу, почуття патріотизму та гордості за свою Батьківщину, національну свідомість, належність до рідної землі, народу, мови, історії;

 

• Розвивати бажання бути активним учасником розбудови рідної держави.

Обладнання

    Куточок української  хати (макет печі; на столі, застеленому вишитою скатертиною стоїть глиняний посуд, по центру-коровай, у кутку ікона, під нею дідух, лава,  вкрита домотканим килимом, вишитий одяг), виставка вишитих різною технікою рушників, мультимедійна дошка, слайди, невеличкі сувеніри-віночки.

       Учні сидять на лавах під стінами, утворюючи півколо. Окремо за невеличким столиком сидять бабуся та дівчинка. Вони одягнені в українські національні костюми.

Виконується пісня «Музика нашого дому»  (слова Поплавського, у виконанні Бучинської)

 

 

Перебіг заходу

Учитель. Слова, як люди,-у кожного своя історія. Є такі, що приходять до нас з молоком матері. До них належить і слово »Берегиня».

       Берегиня, обереги- наші давні і добрі символи. Їхнє коріння сягає в глибину століть. Може, завдяки саме їм народ зумів уберегти від забуття нашу пісню, нашу історію, родовідну пам’ять і волелюбний дух. Батьківська хата, мамина пісня, дідусева казка, бабусина вишиванка, старі жорна, що годували в тяжке лихоліття дітей, портрет найдорожчої людини на стіні - усе це наші непересічні символи, обереги.

 

Читець.   Я землі цієї паросток зелений,

                   Я цієї хвилі крапля дощова,

                    Заплелись у мене, приросли до мене

                    Жито і дерева, квіти і трава.

 

Читець.     Що таке Україна?

                    За віконцем калина,

                    Тиха казка бабусі,

                     Ніжна пісня матусі,

                     Дужі руки у тата,

                     Під тополями хата,

                     Під вербою криниця,

                     В чистім полі пшениця,

                     Серед лугу лелека,

                     І діброва далека.

 

Учень 1. Наша рідна земля зберегла свою співучу душу, свій вогняний дух завдяки матерям, бабусям, які виховували дітей, вкладаючи їм народні скарби в серця і душі.

 

Дівчинка. Бабусю, дивлюсь у теплі твої очі, в яких, здається, одсвічує вся блакить рідної землі, і запитую: »  А що означає » Берегиня»?»

 

Бабуся. Берегиня, любі мої, - це наша оселя. Усе, що в ній є, що ми нажили, що приберегли, чим збагатилися й освятилися – хатнім словом, спогадом у цій хаті – все це, щоб ви знали, і є Берегиня.

  Учень 2.  Як відомо, здавна люди уявляли хату, як власний маленький світ, таємничий для інших. Тому, будуючи нове житло або заселяючись у нову оселю, її обов’язково святили та розвішували обереги, що охороняли від нечистої сили, хвороб, бідності.

 

 

 

Учень 1.   На найпочеснішому місці – покуті – стояв дідух – невеличкий пшеничний сніп, заквітчаний барвистими стрічками, він ніс у собі добрий дух поля і був оберегом хати.

Читець.    Для людей відкрита хата біла,

                   Тільки б жодна кривда в неї не зайшла.

                    Хліб ясниться в хаті, сяють очі щирі,

                    Щоб жилось по правді, щоб жилось у мирі.

 

Учень 2.    У кожній хаті – корінь роду нашого, щось одвічне, як життя, і святе, як мамина пісня.

Виконується пісня « Мамина сорочка» (Наталія Май)

 

Учень 1.    Хата, як і людина, вміє плакати і усміхатись, вона може бути горда і сумна, пихата й доброзичлива. Все залежить від того, яка родина в ній мешкає. Нас навчили вклонятись рідному порогові, рідній мові, тому й не розгубили ми зібраної попередніми поколіннями духовної спадщини.

Звучить пісня «Смерекова хата» (М. Бакай, П. Дворський ) у виконанні Н.Яремчука

 

Учень 2.    Переступімо поріг хати, де залишився дух мудрих народних традицій, які споконвіку формували в людині добрі почуття, працьовиту вдачу, чутливу до краси душу.

                         Піч – це мати в хаті, її головний оберіг, це і тепло, і затишок, і спочинок, і лікарня,  а якщо ще й  гарно змайстрована, - тоді ще й насолода для ока.

          (Обидва учні сідають).

 

 

 

  Читець.     Лиже полум’я жовте черево,

                      Важкувато сопе димар,

                      Галасує від болю дерево,

                      Піднімаючись димом до хмар.

                      Бубонять рогачі й кочерги –

                      Щось пригадують з давнини,

                      І чекають покірно черги,

                      Засмаглі горшки й чавуни.

 

Учень 3.    Піч була головою в хаті, бо хліб народжувала, а хліб – то життя.  Хліб завжди був на почесному місці в Берегині. У народі говорять: «Хліб -  всьому голова». Недаремно людина, творячи щоденну молитву, просить у Бога: «Хліб наш насущний дай нам сьогодні».

 

Читець.     Він вічний і святий – цей житній хліб,

                    Чи в паляниці на столі у хаті,

                    Чи зв’язаний в важкий тужавий сніп,

                    Де колоски шепочуться вусаті,

                    Він чув у полі крик перепелів,

                    Чув жайворонковий передзвін весняний,

                    Він виріс для пісень і добрих слів,

                    Тому що народився під піснями.

 

Читець.      Віки проходять тисячами діб,

                     І новим днем земля безмежно рада.

                     Він вічний і святий, -  цей житній хліб,

                     Так, як життя, добро, кохання, правда!

 

 

 

Учень 4.     Так, він вічний і святий… Хліб вважався найдієвішим оберегом, адже в ньому і сіль – початок будь-якої справи, і борошно – батьківська праця, і випікання – тепло материнських рук. Нині мало хто з молодих уміє випікати хліб. Призабувається це давнє ремесло.

 

Дівчинка.     Бабусю, а твоя мама колись пекла хліб? Розкажи,  як це було.

 

Бабуся.     За звичаєм, у день, коли пікся хліб, у сім’ї не повинно бути сварок, усі родинні стосунки мали налагоджуватися. Інакше хліб не вдасться.

       Випечені паляниці клали на рушник, зверху теж накривали рушником, щоб хліб дійшов. На обід зі свіжим хлібом, як на свято, збиралася вся сім’я. Батько різав хліб, притримуючи його рукою і притискаючи його до грудей. Різати треба тільки до себе. Окраєць давали дівчатам, щоб їх хлопці любили. Цілушку – корівці, щоб молоко прибувало. А коли впала додолу скибочка хліба – неодмінно слід підняти і, поцілувавши, покласти на стіл.

    Ніколи хліб не клали догори – бо це був великий гріх. Святим правилом було не залишати недоїдків хліба. «Доїж, дитино, хліб, у ньому залишилася  вся твоя сила», - учили батьки дітей.

 

Учень 3.     Будь- який обряд і сьогодні не обходиться без хліба. Коли народжується дитина, йдуть з хлібом; виряджає мати сина – ув’язує в рушник житній окраєць; справляють весілля – печуть коровай, дорогих гостей зустрічають хлібом – сіллю.

 Читець.     Щедрим сонечком, ясним нині,

                     Хліб лежить на новій скатертині.

                     Був він змелений і притишений,

                     У діжі старенькій замішаний,

                     На тривогах, на нашій щирості

                     Він настояний і учинений.

                     Надихайтеся запахом хлібним,

                     Щоб він пахнув вам полем рідним,

                     Тихим бором, привітом лощини

                     І руками животворними України.

 

Учень 4.     Хліб і рушник – одвічні людські символи. Хліб-сіль на вишитому рушникові були високою ознакою гостинності українського народу. Прийняти рушник, поцілувати хліб – символізувало духовну єдність, злагоду, глибоку пошану  тим, хто виявив її. Цей звичай пройшов віки, став доброю традицією і в наш час.

 

Учень 3.     Не було  жодної в Україні оселі, навіть найбіднішої, яку б не прикрашали. Рушник  - обличчя оселі, її господині. Рушником – символом будь- якої дороги – прикрашали найсвятіше місце в хаті, де висіла ікона. З рушником, як і з хлібом, приходили вшановувати появу немовляти в родині, з ним виряджали в дорогу батька, сина.

Учень 4.     Під час шлюбу молоді ставали на рушник.

Сценка.

               (  Стук у двері. Прийшли старости, їх зустрічають мати і батько, вклоняються гостям. Батько зі  старостами сідають до столу).

 

Мати.            Ой доню, доню, та йди додому,

                        Бо у тебе аж троє гостей,

                         Аж троє гостей, усі три старости.

                         Ой, одні стали аж за садами,

                         Другі стали під воротами,

                         А треті стали під сіньми кіньми.

 

Донька.         Ой ти, мати, пораднице в хаті,

                        Порадь мені, що людям сказати?

                        А чи мені рушники давати,

                        А чи мені іншого чекати?

 

Мати.            Доню, тим, що за садами, - відказати,

                        За воротами – тим слово дати.

                        Під сіньми та з кіньми – рушники давати.

 

Донька.         Та спасибі тобі, моя ненько,

                         Що будила мене раненько,

                         А я слухала, вставала

                         Та рушники пряла,

                          На зеленім бережку стелила,

                           На ясному сонечку сушила.

 

Мати.                А в коморі сволок –

                            На ньому рушників сорок,

                            Біжи, неси,

                            Та боярів прикраси.

 

(Дочка приносить рушники і ними перев’язує старостів. Батько і старости

виходять ).

 

Мати   (обнімає дочку).  А тепер, доню, починай вишивати свій головний рушник.

 

Донька.    Мамо, чому ж то він головний? Я їх уже стільки вишила та й буду вишивати.

 

Мати .        Тому, що на ньому ти, дочко, вишиваєш свою долю. (Виходять).

 

Учень 5.      Кожний рушник – це окрема розповідь. Тут можна побачити гарні  квіти, співучих  пташок, неповторний орнамент. Часто на рушниках вишивали калину – оберіг, який зігрівав оселю. 

Учитель.       На  жаль, сьогодні  ми вже не вміємо читати всіх символів – забули, втратили ключі до них…  Але  зараз в Україні відроджуються традиції вишивки, а в нашій школі, як ви знаєте, є курс «Українська народна вишивка»,  де майбутні берегині роду свого  вчаться  творити обереги -  вишиванки, проникаючи в глибокі таємниці знаків – символів.

 

 

Читець.          Доріжки білі ненька вишивала,

                          А заполоч блакитну з неба брала,

                          З клубочка свого серця жар – червону,

                          Із пасма  ночі та із смутку – чорну…

                           П’ять ниточок на голку,

                           П’ять під голку.

                           Ой, білий шовку,  непокірний шовку!

 

Читець.              Дивлюся мовчки на рушник,

                             Що мати вишивала.

                              І чую: гуси зняли крик,

                              Зозуля закувала.

                              Знов чорнобривці зацвіли,

                              Запахла рута – м’ята.

                               Десь тихо бджоли загули,

     

   Читець.            Всміхнулась люба мати.

                              І біль із серця раптом зник,

                              Так тепло – тепло стало…

                               Цілую мовчки той рушник,

                                Що мати вишивала.

 

Учень 6.      Візерунки – обереги вишивали не тільки на рушниках, а й на подолі сорочки, на краях рукавів, на комірцях (показує на одязі).

           Вишиваючи сорочку собі чи комусь із ближніх, кожна жінка дбала про те, аби поєднання кольорів та символів стало надійним оберегом від усякого зла. Вишивку – оберіг вміщували в найуразливіших місцях: зап’ястя (щоб руки міцні були), на комірці (щоб вражий меч голови не стяв ).

 

 

             Червона вставка на шлюбній сорочці мала оберігати від лихого ока. На пазусі чоловічої сорочки вишивали «сосну» - візерунок, який нагадує деревце і захищає серце і душу чоловіка.

 

 ( Чепурко Влада виконує пісню, написану її бабусею « Вишивала бабуся сорочку» ).

 

Учень 5.      Українська хустка – веселиця… Щедро оспівана в народних піснях та іграх:

Читець.         (Демонструючи  хустку, пританцьовує )      

                                Маю хустку – веселицю

                                На чотири кінці,

                                Кого люблю – поцілую,

                                Стану на колінця…

 

Учень 6.      Хустка  відігравала важливу оберегову, магічну функцію, тому і фігурує вона в українському весільному обряді, починаючи зі сватання і закінчуючи  «покриванням молодої». Чи не від цього повір’я: хустка, якою мати вводить  молодих  до хати під час весілля, мусить бути світлою, ясною.

 

Читець.                 На ній і грона,  і пелюстка,

                                І небо, й райдуга  на  ній…

                                 Мов берегиня вроди – хустка

                                 З давен у нашій стороні.

 

Читець.                 То – нареченим на щастя,

                                 То – на добро матерям,

                                 Вічний дарунок – хустина квітчаста,

                                 Знана стежкам і вітрам.

 

 

 

Читець.                  Веселі Ви чи сумовиті,

                                На схилах Ворскли чи Дінця,

                                Нема таких жінок у світі,

                                Котрим вона не до лиця.

 

Учень 5.    Український віночок – це не просто краса, а й оберіг від зла та ще й знахар, бо в ньому є така чарівна сила, що болі знімає , волосся береже.

 

 Читець.                 У віночку нашім різнобарвні квіти –

                                 Символ  України і дарунок літа.

                                 Тож усім на нього подивитись любо:

                                 Гілочку зелену узяли у дуба,

                                 Квіточку любистку , щоб усі любили,

                                 У барвінку листя, аби довго жили.

                                Чорнобривців квіти, щоб чорніли брови,

                                Кетяги калини – для краси й любові:

                                Є ще різні квіти в нашім ріднім краї ,

                                Їх веселе літо у вінок вплітає.

 

Учитель.      Шануйте те, що батьки залишили для вас,  трудіться на більше. Якщо вам колись доведеться жити не в  отчому домі, - може, тісно, незручно там, а може, великі діла будете вершити вдалині від нього, то хоч поїдьте, провідайте батьківську оселю, в якій пройшли ваші перші весни, вклоніться рідному порогу, схиліть голову перед святими оберегами дитинства вашого. Це вам згодиться для серця,  для  душі , для щоденної праці.

 

Читець.               Крізь дощі, крізь сніги, крізь тумани,

                              Чи дороги туман обснує,

                               Приїжджайте частіше до мами,

                               Повертайтесь в дитинство своє.

 

                               Забувайте обов’язок, втому.

                                Не марнуйте дрібницями дні.

                               Приїжджайте до рідного дому,

                               Розвесняйте в нім душі свої.

 

                               Щоб не мучила совість по тому,

                                Не приносьте батькам ви печаль.

                                Бо для них ви – сонячний промінь,

                                То ж не гасніть у рідних очах!

Виконується пісня «Приїжджайте частіше додому» (М. Луків, А. Горчинський).

 

 

 

Учитель.     Споконвіку наші пращури вірили в магічну силу слова. Тож вітаючись та благословляючи один одного, українці промовляли:  «Добрий день!», «Доброго здоров’я!», «Щасливої дороги!».

         Деякі традиції збереглися  до сьогодні. Та все більше ми забуваємо шанувати традиції та настанови наших предків.  Варто пам’ятати та дотримуватися прадавніх звичаїв, бо часи змінюються, а мудрість народу лишається вічно! Тож пам’ятаймо історію роду нашого, бережімо звичаї, шануймо наші обереги. А на згадку про сьогоднішнє свято наші дівчатка – майстрині підготували дорогим гостям невеличкі сувеніри – обереги. Вони наповнені теплом наших сердець і щирістю душ. І, прощаючись сьогодні з вами, дорогі гості, ми, за українським звичаєм, говоримо: « До побачення! Щасливої дороги! ».

 

(Дівчата роздають гостям сувеніри – віночки зі стрічками )