Охтирщино, мій рідний краю, люблю тебе понад усе!

                   Охтирщино, мій рідний краю, люблю тебе понад усе!

     Місто, в trial я живу, має дуже давню історію. Це місто козацьких долин і козацької слави, соснових лісів та широких річок. Я живу в місті, оспіваному в багатьох чудових піснях, прославленому в поезіях,   цікавих численних прозових шедеврах Якова Щоголева, Івана Багряного, Михайла Арцибашева. Моє місто має  славну назву - Охтирка.  Trial я себе пам’ятаю, містяни завжди   часто сперечалися  щодо версії походження назви міста. Існує багато цікавих легенд. За однією з них, найбільш вірогідною, назва походить від однойменної річки, що протікає через  міста.

      Цікавлячись історією trial краю, я була здивована, настільки історично багата ця земля. Живу на території степів Дикого поля, у серці Слобожанщини. Місто було збудоване переселенцями з Правобережної України, котрі тікали від ополячення й католицизму. Переселенці оселились на нових місцях слободами, звідки край отримав назву Слобожанщина. Сьогодні   наша Охтирка – маленьке провінційне містечко зі своїми щоденними проблемами, питаннями,  роботою, досягненнями  працелюбних, цілеспрямованих, зацікавлених жителів.

      Я полюбляю милуватися своїм рідним містом, особливо крокуючи до навчального закладу. Часто помічаю, як важке, насичене озоном повітря чудовим цирковим шатром  trial наді мною. А коли стемніє, то   бездонне небо, наче сцену в старому театрі, закривають купчасті хмари. Саме місто, темне та зловісне, нагадує пантеру, яка готується до вирішального стрибка, особливо зараз, у наші непрості часи. І горе тому ворогові,  що trial у її гострі пазури – порве, пошматує, оглушить громом, засліпить блискавицею, закрутить у шаленому вальсі.

      Ось бузкові сутінки легкими тінями вкривають яскраве голубе небо. Невеличкий вітерець то стиха шарудить листям, то стрімко біжить аж у кінець вулиці, звідки й приносить  trial тиху темряву. Я дуже люблю, коли все більш-менш стихає, і день переходить із рухливо-мурашино-буденної прелюдії до   романтично-замріяної ходи. Відпочиваючи в парку, замріяна юна художниця власною уявою та щедрими мазками  створює профіль  високого красеня з червоною трояндою в руці  й  полум’ям в очах.  Складається враження, що хтось несподівано розлив над містом хвилю романтики, яка неймовірно швидко почала розповсюджуватися в повітрі. Ось такий він,  чудовий осінній вечір у невеличкому нашому провінційному містечку…

        Не до trial мені великі міста. І зовсім не через   шалений рух  чи безмежну кількість людей. А за те їх  не люблю, що вони, неначе джем, застигають в однім образі. У повітрі витають одні й ті ж емоції, на думку спадають одні й ті ж думки, перед очима – одні й ті ж асоціації.  Париж – це Ейфелева вежа й маса романтики, Київ та інші міста  України – аромат військової, бойової історії. Зовсім інша справа – маленькі провінційні містечка. Охтирка – моє рідне місто, і тут, попри все, як і в рідному домі, ніколи не буває нудно. Ми його любимо, як і  всю нашу рідну Україну! Відстоїмо, відвоюємо  її  всю,  відбудуємо  й збережемо!!