Оповідання про війну "Реалії війни"

«Реалії війни»

24 лютого 2022 року, о п’ятій ранку, Олександра прокинулася від гучних вибухів, що прорізали тишу ночі. Вона не відразу зрозуміла, що відбувається: мабуть, це просто грім, або хтось запускає феєрверки, але звуки були надто гучними та тривожними.

Вона вийшла на вулицю, намагаючись зрозуміти, що коїться. Люди почали виходити з домівок, шукаючи відповіді на те саме питання: що це було? Вони виглядали розгубленими, ніби уві сні, з якого ще не прокинулися.

На вулиці панувала атмосфера невизначеності й страху. Сусіди збиралися в групи, обмінюючись уривками новин, які хтось чув по радіо чи телебаченню. Ніхто не знав, що відбувається, але тривога вже заповнила повітря.

Люди поділилися на дві групи: реалісти та оптимісти-мрійники. Одні з твердим поглядом розуміли, що це не просто випадкова подія, а початок справжньої війни. Інші, оптимісти, намагалися себе заспокоїти, сподіваючись, що це тимчасові воєнні дії, які скоро припиняться.

Але всередині кожного з них була глибока тривога й розуміння, що цей день назавжди змінить їхні життя. Олександра відчувала, що її спокійний світ розсипався, залишивши лише тривожні питання без відповідей.

Коли вона повернулася додому, то звернулася до своєї тітки, яка завжди була для неї опорою в складні часи.

— Тьотю Валю, ти підеш на вулицю і дізнаєшся у знайомих, що це за вибухи й чи надовго це все?

Валя кивнула і вирушила на вулицю. Час тягнувся нескінченно, поки Олександра чекала її повернення. Коли тітка зайшла у квартиру, її обличчя було блідим, а в очах з’явився жах.

— Саша, Наталю, мені страшно, — сказала вона, ледве втримуючи тремтіння в голосі. — Людмила з першого поверху вже збирає все необхідне і планує виїхати з країни. Каже, що будуть стріляти та вбивати мирних жителів теж... Що ж робити?

Олександра з мамою дивилися на неї, не вірячи почутому. Це якесь непорозуміння, як таке могло статися з ними, у їхньому місті?

— Це лише чутки? — невпевнено запитала Олександра, намагаючись знайти хоч якусь надію.

— Я не знаю, — відповіла тітка, опустивши очі. - Необхідно бути готовими у разі чого.

Перший день війни минув, і все ще хотілося вірити, що цей страшний сон колись скінчиться. На другий день з'явилася думка, що треба залишатися вдома, поки це жахіття не закінчиться.

— Требапросто сидіти вдома і не виходити? — запитала Олександра у мами та тітки, намагаючись знайти безпечний план.

— Не хвилюйтеся, — сказала тітка Валя, намагаючись зберегти спокій. — Не все так страшно. Я зараз піду в магазин і накуплю провіанту. Без їжі нам не пережити.

Вона швидко зібралася і пішла. Саша з мамою залишилися чекати. Година минала за годиною: одна, дві, три, чотири... Вони почали хвилюватися.

Через деякий час тітка повернулася її погляд був нерадісний, а втома відчувалася в кожному русі.

— Що сталося? — запитали Олександра з мамою в один голос.

— Продукти різко піднялися в ціні, — відповіла тітка, зітхаючи. — І черги в магазинах величезні. Люди купують усе, що можуть. Але я змогла дещо купити.

Вона розклала продукти на столі, і вони зрозуміли, що тепер кожен шматок їжі на вагу золота.

— Як там на вулиці? — обережно запитала Олександра.

— Неспокійно, — зізналася Валя. — Люди налякані, але тримаються. Всі сподіваються, що це скоро закінчиться.

Вони сіли на кухні, розмірковуючи над почутим. Життя змінилося, і попереду чекала невизначеність, але вони трималися разом, сподіваючись, що жахіття рано чи пізно завершиться.

Перші дні війни були сповнені страху й тривоги. Саша чула звуки тривоги, що пронизували наскрізь і перевертали душу. На роботі повідомили, що поки всі повинні залишатися вдома. Це викликало тривожні думки: як жити без зарплатні? Що робити? Тітка і мама намагалися її заспокоїти, нагадуючи, що у них є пенсія, хоч і мізерна.

Олександра працювала вихователькою у дитячому садку, і тепер хвилювалася про майбутнє. Потрібно шукати нові можливості? Її трохи заспокоювало те, що завжди можна знайти роботу нянею, якщо ситуація не покращиться. Догляд за дітьми був її покликанням, і вона намагалася триматися за цю думку.

— Не переживай, Саша, — говорила мама, коли бачила її занепокоєння. — Ми якось впораємося, ми разом і здорові.

— Так, — підтримувала тітка Валя. — Життя завжди знайде вихід. Ми разом, і це нас виручає.

Їх підтримка допомагала Олександрі триматися. Вона відчувала, що, попри всі труднощі, вони впораються. Нехай не відразу, нехай з великими зусиллями, але знайдуть спосіб продовжувати жити.

Коли почали зачиняти магазини, страх немов густий туман заполонив вулиці міста. Напевно саме повітря стало важчим. Власники боялися прильотів, не наважуючись замовляти товари, ситуація ставала дедалі катастрофічнішою. Однак у найтемніші часи з'являлися ті, хто приносив світло.

Волонтери. Люди з великої літери. Вони, мов ангели, приходили на допомогу, були ковтком свіжого повітря для тих, хто потребував підтримки. Їхня самовідданість і рішучість були наче промінь надії у мороці невизначеності.

У цей час Олександра особливо відчувала цінність рідних і близьких. Любов до мами, тітки та вірних подруг Валентини, Тетяни, Оксани була як тепла ковдра, яка огортала її, даруючи спокій і впевненість. Вони спілкувалися майже щодня, підтримуючи одна одну словами й добрими порадами. Після розмов з ними Олександра відчувала, як сили повертаються. Усвідомлення того, що поруч є такі люди, допомагало вірити у майбутнє, попри всі труднощі.

Війна тривала, місяці минали в напруженому чеканні. Повітряні тривоги стали частішими мов грозові хмари, що безупинно нависали над містом. Одного разу Олександра почула страшний звук літака, що пронизав повітря. Цей звук вона ніколи не забуде. Літак летів над сусідньою вулицею, мов зловісна тінь, і почав кошмарити місто. Звуки бомб, що скидалися, були важкими, мов удари величезного молота, що руйнує усе на своєму шляху.

Одного разу, почувши черговий оглушливий гуркіт, вони лягли на підлогу, затуливши вуха, намагаючись сховатися від жаху. У голові не вкладалося, що це реальність і кидають бомби на мирних людей. Дивлячись новини, Олександра ледь стримувала сльози, бачачи жахливі кадри з передової. Відчуття безвиході та страху переповнювали, але десь у глибині душі жевріла надія, що колись цей жах скінчиться, і вони знову зможуть жити мирним життям.

Її колега Олена стала прикладом сили духу та оптимізму. З початком війни Олена підтримувала Олександру та всіх колег. Вона завжди знаходила правильні слова, щоб підбадьорити й додати сил. Олена була оптимісткою, яка щиро вірила, що все буде добре і війна скоро скінчиться. Її син був на передовій, але вона не втрачала надії. Її віра і внутрішня сила надихали всіх.

Пройшов рік війни. Жахливо усвідомлювати, що стільки часу минуло. Олександра вирішила піти вчитися, сподіваючись, що нові знання допоможуть забути про війну. Вона відчувала, що інакше можна зануритися в безодню тривоги.

Пройшло два роки й вона завершила навчання і стала логопедом, мріяла допомагати діткам з вадами мовлення, робити їхній світ трохи яскравішим, але війна все ще продовжувалася, як нескінченна темрява.

Її життя переплелося з миттєвостями радості та занепокоєння. Природа, хоч і повільно, але відновлювалася. Олександра вірила, що рано чи пізно настане мир і час для нових починань, коли ті, хто пережив ці темні часи, зможуть радіти безтурботному життю.

Пішов третій рік війни… Життя продовжувалося.

"Realities of War"

On February 24, 2022, at five in the morning, Oleksandra woke up to loud explosions piercing the silence of the night. She didn't immediately understand what was happening: perhaps it was just thunder, or someone setting off fireworks, but the sounds were too loud and disturbing.

She went outside, trying to understand what was happening. People began to emerge from their homes, seeking answers to the same question: what was that? They looked confused, as if in a dream from which they had not yet awoken.

An atmosphere of uncertainty and fear prevailed on the street. Neighbors gathered in groups, exchanging snippets of news someone had heard on the radio or television. No one knew what was happening, but anxiety was already filling the air.

People were divided into two groups: realists and optimistic dreamers. Some, with a determined look, understood that this was not just a random event but the beginning of a real war. Others, optimists, tried to calm themselves, hoping that these were temporary military actions that would soon cease.

But inside each of them was a deep anxiety and understanding that this day would forever change their lives. Oleksandra felt that her peaceful world had shattered, leaving only troubling questions without answers.

When she returned home, she turned to her aunt, who had always been her support in difficult times.

“Aunt Valya, will you go outside and ask the neighbors about the explosions and if this will last long?”

Valya nodded and headed out. Time dragged on endlessly as Oleksandra waited for her return. When her aunt entered the apartment, her face was pale, and terror appeared in her eyes.

“Sasha, Natalia, I'm scared,” she said, barely holding back the tremor in her voice. “Lyudmila from the first floor is already packing essentials and planning to leave the country. She says they will shoot and kill civilians too... What should we do?”

Oleksandra and her mother looked at her, not believing what they heard. This was some misunderstanding; how could this happen to them, in their city?

“Is this just a rumor?” Oleksandra asked uncertainly, trying to find some hope.

“I don't know,” her aunt replied, lowering her eyes. “We need to be ready just in case.”

The first day of the war passed, and they still wanted to believe that this terrible dream would eventually end. On the second day, the thought arose that they needed to stay home until this nightmare was over.

“Do we just have to sit at home and not go out?” Oleksandra asked her mother and aunt, trying to find a safe plan.

“Don't worry,” Aunt Valya said, trying to keep calm. “It's not as bad as it seems. I'll go to the store and buy some groceries. We can't survive without food.”

She quickly got ready and left. Sasha and her mother were left waiting. Hour passed after hour: one, two, three, four... They began to worry.

After some time, the aunt returned. Her expression was grim, and exhaustion was evident in every movement.

“What happened?” Oleksandra and her mother asked in unison.

“Prices for goods have skyrocketed,” her aunt replied, sighing. “And the lines in stores are huge. People are buying whatever they can. But I managed to get some things.”

She laid out the groceries on the table, and they realized that every piece of food was now worth its weight in gold.

“How is it outside?” Oleksandra asked cautiously.

“Uneasy,” Valya admitted. “People are scared but holding on. Everyone hopes this will end soon.”

They sat in the kitchen, pondering what they had heard. Life had changed, and uncertainty awaited them, but they stuck together, hoping the nightmare would eventually end.

The first days of the war were filled with fear and anxiety. Sasha heard the sounds of sirens that pierced through and turned the soul inside out. At work, they were told that everyone should stay home for now. This caused anxious thoughts: how to live without a salary? What to do? Her aunt and mother tried to calm her, reminding her that they had pensions, even if they were meager.

Oleksandra worked as a kindergarten teacher, and now she worried about the future. Should she look for new opportunities? She was somewhat reassured by the fact that she could always find work as a nanny if the situation didn't improve. Caring for children was her calling, and she tried to hold on to this thought.

“Don't worry, Sasha,” her mother said when she saw her concern. “We'll manage somehow, we are together and healthy.”

“Yes,” Aunt Valya supported. “Life always finds a way. We are together, and that helps us.”

Their support helped Oleksandra hold on. She felt that despite all the difficulties, they would manage. Maybe not immediately, maybe with great effort, but they would find a way to continue living.

When shops began to close, fear filled the streets of the city like a dense fog. Even the air seemed heavier. Shop owners feared attacks, not daring to order goods, and the situation became increasingly catastrophic. However, in the darkest times, those who brought light appeared.

Volunteers. People with a capital letter. They, like angels, came to help and were a breath of fresh air for those who needed support. Their dedication and determination were like a ray of hope in the darkness of uncertainty.

During this time, Oleksandra especially felt the value of family and close friends. Her love for her mother, aunt, and loyal friends Valentyna, Tetyana, and Oksana was like a warm blanket that enveloped her, providing peace and confidence. They communicated almost every day, supporting each other with words and good advice. After talking with them, Oleksandra felt her strength return. Knowing that such people were nearby helped her believe in the future despite all the difficulties.

The war continued, months passed in tense anticipation. Air raids became more frequent, like storm clouds constantly hanging over the city. One day, Oleksandra heard the terrifying sound of an airplane cutting through the air. This sound she would never forget. The plane flew over the neighboring street like a sinister shadow and began to terrorize the city. The sounds of bombs dropping were heavy, like the blows of a massive hammer destroying everything in its path.

One day, upon hearing another deafening rumble, they lay on the floor, covering their ears, trying to hide from the horror. It was unimaginable that this was reality, and bombs were being dropped on civilians. Watching the news, Oleksandra could barely hold back tears, seeing the terrible footage from the front lines. The feeling of hopelessness and fear was overwhelming, but somewhere deep inside, hope flickered that this horror would end one day and they could live a peaceful life again.

Her colleague Olena was an example of resilience and optimism. With the start of the war, Olena supported Oleksandra and all their colleagues. She always found the right words to encourage and uplift them. Olena was an optimist who sincerely believed that everything would be okay and the war would soon end. Her son was at the front, but she never lost hope. Her faith and inner strength inspired everyone.

A year of war passed. It was horrible to realize that so much time had gone by. Oleksandra decided to go to school, hoping that new knowledge would help her forget about the war. She felt that otherwise, she could sink into an abyss of anxiety.

Two years passed, and she completed her studies and became a speech therapist, dreaming of helping children with speech difficulties and making their world a bit brighter, but the war still continued, like endless darkness.

Her life was interwoven with moments of joy and anxiety. Nature, although slowly, was recovering. Oleksandra believed that sooner or later, peace would come and a time for new beginnings when those who survived these dark times could enjoy a carefree life.

The third year of war began… Life went on.