Організація Церкви в Київській Русі.

1.               Організація Церкви в Київській Русі.

Після офіційного запровадження християнства за князя Володимира Великого розпочався тривалий процес утвердження нової віри на Русі. Християнство поширювалося поступово, зустрічаючи опір у різних землях. Проповідники часто натрапляли на ворожість і навіть насильство. Так, у середині XI століття в Новгородській землі було вбито трьох єпископів, а ростовські ієрархи Федір і Ларіон мусили покинути свої кафедри через непокору язичників. Їхній наступник Леонтій, чернець Києво-Печерського монастиря, загинув від рук місцевих мешканців, коли намагався охрестити їхніх дітей. Лише єпископ Ісайя зумів остаточно викорінити язичництво на цій території.

Тривалий час у народі співіснували дві віри — язичницька і християнська, що породило явище двовірства. Старі обряди ще довго зберігалися у звичаях, календарних святах, віруваннях. Проте поступово християнство утвердилося як панівна релігія, а після монгольської навали моральний авторитет церкви навіть зріс, адже вона залишалася єдиним стабільним духовним і культурним центром у часи політичної руїни.

Питання про початки організації церкви на Русі досі залишається складним через уривчастість джерел. У літописній статті 1037 року згадується лише закладення митрополичої церкви святої Софії, але не створення самої кафедри. Літопис говорить, що князь Ярослав «заложи церковь святыя Софья, митрополью», однак це стосувалося лише будівництва нової кам’яної споруди в межах новозведеного міста Ярослава. Водночас попередня церква святої Софії існувала ще в «місті Володимира». Новгородський І літопис повідомляє, що вона була закладена близько 1017–1018 року, коли Ярослав ішов походом до Берестя.

Причину спорудження нової Софії саме тоді пояснює свідчення західного хроніста Тітмара Мерзебурзького. За його словами, в серпні 1018 року київський архієпископ урочисто приймав польського князя Болеслава Хороброго в соборі святої Софії, який згорів попереднього року. У західній традиції титул архієпископа відповідає митрополитові, а слово monasterium, яке вживає Тітмар, могло означати кафедральний собор. Руські джерела підтверджують це повідомлення: у Повісті временних літ згадується, що в 1017 році Київ зазнав великої пожежі, під час якої згоріли церкви. Отже, тоді знищено стару дерев’яну Софійську церкву, після чого було закладено нову, також, імовірно, дерев’яну, адже кам’яну будівлю неможливо було звести за один рік.

Таким чином, митрополія на Русі існувала вже задовго до 1037 року, і її розвиток пов’язується з подіями перших десятиліть XI століття. Невдовзі після хрещення Володимир створив Київську митрополію, підпорядковану Константинопольському патріархові. Спочатку резиденція митрополита, ймовірно, знаходилася в Переяславі, щоб зменшити безпосередній вплив Візантії, однак згодом її перенесли до Києва. Митрополія мала право засновувати єпископські кафедри в інших містах: спершу в Новгороді та Білгороді, згодом у Чернігові, Полоцьку, Турові, Юр’єві та інших центрах.

Вищі церковні посади й передусім крісло митрополита віддавалися переважно вихідцям із Візантії (із 23 митрополитів, які очолювали руську церкву в домонгольський період, 17 були греками, національність трьох не встановлена й лише троє були руськими). Митрополит висвячувався Константинопольським патріархом, призначався патріаршим собором й інтронізувався на кафедру в Києві, у Софійському соборі, за згодою великого князя. Існуюча практика поставлення митрополитів на Русь не зобов’язувала їх служити державно-політичним інтересам Візантійської імперії. Новопоставлені митрополити шукали союзу з великокнязівською владою, від якої вони залежали насамперед економічно.

Діяльність вищих церковних сановників була під контролем давньоруського уряду. Крім того, великокнязівська влада навіть дозволяла собі іноді зовсім не рахуватися з думкою патріаршого синоду в питанні вибору кандидата на митрополичу кафедру. Так, 1051 р. Ярослав Мудрий поставив на митрополита Іларіона з великокнязівського Спаського монастиря. Через століття на церковному соборі 1147 р. у Києві митрополитом руським було обрано й висвячено без благословіння Константинопольського патріарха постриженика Зарубського Пречистенського монастиря Клима Смолятича.

Поставлення єпископів стало переважно прерогативою князя, хоча згідно з нормами канонічного права їх мали обирати на архієрейському соборі за участю всіх єпископів, а також священнослужителів і ”людей” його майбутньої єпархії. Єпископи Київської Русі були високопоставленими церковними сановниками, духовними князями, влада яких коли й не прирівнювалася до становища місцевого князя, то принаймні виступала в багатьох питаннях рівноправною. Єпископ мав свій адміністративно-управлінський апарат, що за своєю структурою відповідав князівському.

Внутрішній устрій церковно-адміністративних областей цілковито відповідав політико-адміністративному поділу земель-князівств на волості й погости. Основу внутрішньої організації єпархіальної області становили парафії-погости, управління якими здійснювалося намісниками єпископа. Ці церковно-адміністративні осередки збігалися з областями князівських намісників чи посадників. Отже, пристосовуючись до конкретно-історичних умов ранньосередньовічної Русі, православна церква будувала свою організацію за феодально-ієрархічним зразком, наслідуючи в загальних рисах структуру державного устрою.

Церковна корпорація, хоч і являла собою замкнену структуру з розвинутою автономією внутрішнього життя і власними, лише їй властивими формами управління, була одним із найважливіших інститутів феодальної держави. Церква на Русі (в особі вищого духовенства) не обмежувалася тільки віросповідною діяльністю. Вона виконувала певні юридичні функції в сімейних і шлюбних справах, здійснювала охорону соціального спокою, налагоджувала та підтримувала зовнішньополітичні зв’язки тощо. Представники вищого духовенства часто-густо очолювали дипломатичні місії, виконували функції послів і посередників у взаєминах між ворогуючими князівськими коаліціями Київської Русі.

У ранньофеодальну добу історії давньоруської держави в країні існувала єдина митрополія, яка об’єднувала кілька єпископій. Церква утримувалася за рахунок відрахування десятої частини князівських прибутків. Розповідаючи про завершення будівництва головної церкви країни – Десятинної, Нестор свідчив, що князь урочисто заявив: ”Даю церкви сей святой богородици от именья моего и от град моих десятую часть”. З утвердженням поліцентричної форми державної влади в XII ст., відповідно, еволюціонує й церковна організація. Вона ускладнюється, відтворюючи державно-адміністративну структуру Русі епохи феодальної роздробленості.

Основним джерелом матеріального забезпечення церкви зазначеної пори було землеволодіння, прибутки від судочинства тощо. Церковна організація в Київській Русі своєрідно відбивала феодально-ієрархічну структуру суспільства.

Використана література:

Брайчевський М.Ю. Утвердження християнства на Русі. Київ, 1988.