ОСОБЛИВОСТІ ВПРОВАДЖЕННЯ ІНКЛЮЗІЇ В ДОШКІЛЛІ

ОСОБЛИВОСТІ ВПРОВАДЖЕННЯ ІНКЛЮЗІЇ В ДОШКІЛЛІ

Перший етап введення дітей з особливостями психофізичного розвитку до загальноосвітнього простору здійснюється в дошкільному закладі.

Включення таких дітей у педпроцес дитсадка змі­нює насамперед установки дорослих: у всіх дітей є особливості, а не тільки у дітей з особливи­ми освітніми потребами. Дотепер у педагогічній практиці цим особливостям не завжди приділялася належна увага. Особливості “особливих" дітей не помічати неможливо — доводиться змінювати пед­процес, щоб професійно розв’язувати проблеми їх освіти разом з іншими. Водночас, створюючи спе­ціальні особливі умови для “особливих” дітей, пору­шуємо принцип рівних прав для інших вихованців. Тому маємо навчитися працювати, враховуючи ін­дивідуальні особливості кожного.

За такого підходу педагогіка змінюється в ці­лому: вона стає інклюзивною, не тільки в тому сен­сі, що “особливі” діти мають бути включені в уже вибудуваний процес трансляції знань, умінь та навичок дітям, які розвиваються нормально, а й у тому, що освіта з урахуванням індивідуальних від­мінностей дітей потребує створення нових форм та способів організації освітнього процесу. Тут потріб­ний постійний творчий пошук, внесок від кожного. До педпроцесу залучаються всі його учасники — педагоги, батьки, діти, адміністрація. Розглянемо основні принципи дошкільної інклюзивної освіти.

Принципи дошкільної інклюзивної освіти

•        Принцип індивідуального підходу пе­редбачає вибір форм, методів і засобів на­вчання та виховання з урахуванням індивіду­альних освітніх потреб кожної дитини в групі. Індивідуальні програми розвитку ґрунтуються на діагностиці функціонального стану дитини й припускають вироблення індивідуальної стра­тегії розвитку конкретного вихованця. Індиві­дуальний підхід передбачає не тільки увагу до потреб дитини, але й надає їй самій можли­вості реалізувати свою індивідуальність.

•        Принцип підтримки самостійної актив­ності дитини. Реалізація цього принципу дає змогу формувати соціально активну особис­тість, яка є суб’єктом свого розвитку та соці­ально значущої діяльності. Якщо активність — цілком прерогатива дорослих, формується так звана “навчена безпорадність” — феномен, коли дитина очікує зовнішньої ініціативи, сама лишаючись пасивною. Це стосується і батьків дітей з особливими потребами. Батьки мо­жуть сподіватися на допомогу або активно до­магатися пільг від держави, ігноруючи власні можливості участі у соціальному житті.

•        Принцип активного залучення в освітній процес усіх його учасників передбачає створен­ня умов для розуміння та прийняття одне одного з метою досягнення плідної взаємодії на гуманіс­тичній основі. Інклюзія — активне включення дітей, батьків і фахівців у спільну діяльність.
•        Принцип міждисциплінарного підходу. Різ­номанітність індивідуальних характеристик дітей диктує необхідність комплексного, міждисциплі­нарного підходу до методів та засобів виховання й навчання. Фахівці (вихователь, логопед, соціальний педагог, психолог, дефектолог, за участю старшого вихователя), що працюють у групі, регулярно здій­снюють діагностику дітей та складають в результаті обговорення освітній план дій, розрахований як на конкретну дитину, так і на групу в цілому.
•        Принцип варіативності в організації проце­сів навчання і виховання. Включення в інклюзив­ну групу дітей з різними особливостями розвитку передбачає наявність варіативного розвивального середовища, тобто відповідних розвивальних та дидактичних посібників, засобів навчання, безбар’єрного середовища, варіативної методич­ної бази та здатність педагога до застосування різ­номанітних методів і засобів роботи як загальної (дошкільної), так і спеціальної педагогіки.
•        Принцип партнерської взаємодії із сім’єю. Завдання фахівця — встановити довірчі партнерські взаємини з рідними дитини, домовитися про спіль­ні дії, уважно ставитися до їхніх запитів.
•        Принцип динамічного розвитку освітньої моделі дошкільного закладу. Модель дитсадка, включаючи нові структурні підрозділи, фахівців, розвивальні методи і засоби, може змінюватися.

На жаль, доводиться констатувати: нині мало хто в нашій країні готовий до повноцінного впровадження моделі інклюзивної освіти через недостатню кваліфікацію кадрів, відсутність норма­тивної бази, досить високу витратність процесу. Тож сучасний етап слід розглядати як перехідний і рухатися дуже обережно, обмірковуючи кожний крок, аналізуючи умови та добираючи оптимальні засоби для реалізації інклюзії у практиці.