Останнє свято
Твір-есе
Ранок… Віє свіжістю, прохолодою. Весна пробуджує все живе, насичує світ барвами. Промінь ясного сонця відновлює сили. Тиша… Самотня оселя, чужа моєму серцю. Бажання жити поступово згасає. І раптом… Що це? «Тарасе! Тарасе!» - чую крізь сон ніжний жіночий голос. Хто кличе мене в такий час? Мати? Ні. Ви, мамо, уже давно спочиваєте у кращому світі. Залишили мене ще дитиною. Не минає дня, щоб я вас не згадував. А може це дружина, люба, кохана, що подарувала мені сімейний затишок, купу дітей, сміх яких наповнює дзвоном нашу оселю. Нездійснена мрія, фантазія, зруйнована тернами реальності…
«Тарасе! Прокидайся, сину! – знову лунає в моїй свідомості. – Сьогодні твій день народження. Візьми в дарунок цей світлий ранок, сонце, теплий вітер!» Тепер пізнаю: голос рідний, лагідний. Протягом усього життя ти супроводжуєш мене. Були знайомі, друзі, близькі серцю жінки. Наділяли мою буденщину яскравими спогадами, потім покидали її назавжди. Україно! Єдина ти зі мною тепер. Пробуджуєш від забуття, уселяєш життя в мої жили. Дійсно, люблю тебе безмежно й не цураюся цього. Не маю дозволу оспівувати твою славу ні пером, ні пензлем. Працею всього життя підписую собі смертний вирок. Однак продовжую творити. Почесно навіть бути катованим заради твого, Україно, щастя!
Сьогодні – уже сорок сім років мого існування, двадцять чотири із них загублені кріпацтвом, десять – на засланні. Чи задоволений життєвим шляхом? Абсурдне запитання! Даром поетичного слова був наділений від природи. Шляхом митця йшов несхильно. Для тебе, Україно, складав творчий доробок рідним словом. Тепер уже згасаю… Під наглядом жандармів догорають мої останні літа. Не маю права повернутися додому. Вічним сном спочину не у твоїй, Батьківщино, колисці… Про єдине благаю, уже востаннє :
Почуй же, Боже, України мову,
Її квітучий солов’їний спів!
Храни, Всевишній, країни-неньки вроду
Для діточок, батьків і матерів!