Пантелеймон Куліш і Тарас Шевченко

Пантелеймон Куліш і Тарас Шевченко

 

Традиційно взаємостосунки двох митців окреслюють у самій темі дослідження. І все ж, як описати стосунки цих двох побратимів, самобутніх письменників. Творчість Т.Шевченка так вразила П.Куліша, що багато дослідників вважає його епігоном Кобзаря. Постать Т.Шевченка має неабиякий вплив на всіх, хто цікавиться його поезією, Україною.

Варто писати в назві теми на першому місці саме ім’я Т.Шевченка, якщо потрібно охарактеризувати значення його творчості, її вплив на іншого митця. Чому ж тоді назва дослідження визначилася сама: "Пантелеймон Куліш і Тарас Шевченко"? Чи не тому, що саме П.Куліш почав писати про Т.Шевченка як про генія? Чи не тому, що саме П.Куліш був причетний до редагування поезії Т.Шевченка? І саме ці редакційні правки були вирішальними в долі багатьох поколінь українців? Чи не тому, що саме П.Куліш прагнув продовжити шлях Кобзаря, а за життя Т.Шевченка намагався бути його ментором?

Хто ж він, цей відомий-невідомий письменник, культурний діяч і філософ? Чому його поглядами захоплювалися навіть футуристи? Чому  радянські вчені називали його "буржуазним націоналістом", а книги вилучили з архівів бібліотек?

Віктор Петров у статті, написаній на матеріалі листів П.Куліша з-за кордону, так характеризував погляди письменника: "Вражіння від соціяльного життя Европи, від західньої цивілізації, культури великих міст він усвідомив для себе, як зайвий доказ на користь хуторянства [...]. Його народницька соціяльна теорія – протиміська й противласницька [...]. Питання, як "уравномерить бедность с богатством" турбує його в своєрідній формулі: "Словом мало толку в Европейской цивилизации; надобно городам раздробиться на села, на мызы [26; 76-77]". Заперечуючи великоміську цивілізацію, П.Куліш на перший план висуває селянство, закорінене в українську землеробську культуру. Позицію поета можна означити кількома аспектами, що будуть характерними як для громадської діяльності, так і для поетичної творчості: перший морально-етичний аспект, який можна розглядати як зародження традиції народництва, адже поезія Михайла Старицького, Івана Франка, Лесі Українки, Володимира Cамійленка, Якова Щоголева зросла з тих пагінців, які П.Куліш прищепив українській поезії. Це вирізняє поетове дотримання традицій літератури взагалі, української зокрема. Інший аспект – гуманістичний є позачасовим містком покоління доби Відродження, шістдесятників, екзистенційної культури тощо. Наступний – натурфілософський характеризується як традиційна риса, притаманна добі романтизму, хоча його коріння сягає античності, адже саме тоді питання світобудови було наріжним.

І нарешті, урбаністичний аспект творчості П.Куліша вражає своїм актуальним мисленням, яким так захоплювався Микола Євшан. Позиція поета ще більше окреслила дві антагоністичні течії української літератури: мистецтво заради мистецтва і мистецтво для народу. Власне, це лише вияв боротьби протилежностей: простоти та складності, або ж інший рівень – романтизм та реалізм як взаємодоповнюючі складові циклічного витвору мистецтва в контексті теорії "культурних хвиль", представленої також працями Д.Чижевського про "неповну літературу [36; 352]". Творче переосмислення Пантелеймоном Кулішем внутрішньої форми жанру є вирішенням фундаментальної проблематики буття української нації у межах провідних тенденцій розвитку світової культури.

Увібравши найкращі зразки, Пантелеймон Куліш припадає до джерела народної поетики. Переосмислює фольклор народів Європи та Азії, творчість Франческо Петрарки, П’єра де Ронсара, Людовіко Аріосто. Почасти неусвідомлено, ремінісцентно, відтворюючи цим пошуки чарівного слова Іоникія Галятовського. Останній, зберігаючи закони перекладу та унікальність його призначення, намагався віднайти в пісенному фольклорі іншого народу ідентичне українській нації. Ірина Бетко підкреслює, що роль "творця" у становленні національно-культурної свідомості вирізняє гіперконтекстуальність Кулішевої поезії: "...осмислюючи проблеми своєї нації, поет послуговувався "словниками" різноманітних культурно-художніх традицій. Багате тло символіко-семантичної гіперконтекстуальності складають такі чинники: народнопісенний, шевченківський, біблійний, античний, західноєвропейський, російський тощо. Серед них найвагомішим є біблійний. Об’єктивно він надавав широкі можливості художнього аналізу буття бездержавної нації, специфіки її менталітету. Суб’єктивно ж саме з використанням біблійних сюжетів, мотивів, образів і символів пов’язані найвагоміші творчі здобутки Куліша-поета [3; 121]".  Такий дослідник, як Дмитро Чижевський,  вважав, що есхатологічні ноти творчості поета є "надзвичайно своєрідні і одинокі в часи панування позитивізму і "просвічености" [36; 166]". Євген Нахлік убачає в цьому підтвердження теорії про синтез у світогляді пізнього Куліша просвітительських, романтичних і позитивістських уявлень, які повною мірою відбилися на естетичних поглядах, а також у творчості – романтичного та реалістичного способів художнього узагальнення. Перекладені ж П.Кулішем рядки Вічної Біблії ставали незнищенною молитвою за весь український знедолений народ. Можливістю читати й аналізувати тексти рідною мовою.

Пошуки істини, ключі до розуміння світу, П.Куліш означує через мистецтво слова, звука ("Чарований ключ", "До Кобзи та Музи", "Сум та розвага"). Народну мову, просте слово П.Куліш вважає безпосереднім виявом екзистенційної "глибини" людського єства, безпосереднім "голосом" серця. Більш як через півстоліття про це скаже Мартін Хайдеггер, з'ясовуючи метафізичні глибини мови. Просте, щире слово П.Куліш протиставляє мові літературній. І хоча проста людина шанує цю мову, що походить від розуму (з "голови"), у серці несвідомо береже рідне слово як найбільший скарб свого єства. Тому поет стверджує, що існують дві мови: справжня – "мова серця", і штучна – "мова розуму". Читаючи поезію П.Куліша, маємо пам'ятати про її екзистенційний характер. Хитання П.Куліша – своєрідне бунтарство в тому значенні слова, яке надавав йому Альберт Камю. Бунт, що заперечує певну несправедливу соціально-політичну реальність з її порядками, законами, у світі яких живе "маленька людина". Тому й не дивно, що чи не найголовнішим складним образом-символом філософської поезії Пантелеймона Куліша є його ліричне "я", стилізоване під старозавітного пророка, яке реалізує себе у повчаннях, інвективах, проповідуванні. В усьому тому, що згодом Микола Зеров узагальнив поняттям "ієріаміди": "Позиція і поводження Куліша типові для багатьох діячів українського життя не тільки 70–80х рр., але й пізніших часів. Різкість і упертість Куліша тільки яскравіше виявила всі хиби цієї позиції, всі непоказні сторони цього поводження… Але разом з тим його темперамент, повсякчасна віра в свою правду дозволяла йому інколи і широкі жести, одважні вчинки, що виходили з сфери жестикуляції та чинення багатьох його сучасників [16; 2; 276-277]". 

Більшість дослідників присвячує свої праці прозі П.Куліша. Так, Романа Багрій у дослі­д­женні "Шлях Вальтера Скотта на Україну ("Тарас Бульба" Миколи Гоголя, "Чорна рада" Пантелеймона Куліша в світлі романістики Вальтера Скотта") проводить паралелі між тво­ра­ми письменника та українським письменством. Подібну тенденцію спо­стерігаємо у праці Анатолія Гуляка "Становлення українського історичного роману "Чор­на рада". Це питання потребує подальших наукових розвідок. Євген Нахлік у двотомній науковій монографії "Пантелеймон Куліш: Особистість, письменник. мислитель" (К., 2007) розглядає творчість митця в усіх аспектах. О.Федорук та П.Гончарук зосереджують увагу читача більше на оточенні письменника, світоглядних засадах тогочасного суспільства; досліджують взаємовпливи (Федорук О. "Куліш та його оточення" (К., 2007); Гончарук П.С. "Суспільно-політичні та історичні погляди П.О.Куліша: до 110-ої річниці його світлої пам’яті (1819 – 1897)" (К., 2006).

Майже всі дослідники намагалися пояснити природу його хитань, мінливі політичні орієнтації. На думку Д.Чижевського, "принцип подвійності людини, двох природ, двоякого єства душі", ідея "внутрішньої людини" і зовнішнього в людині глибоко вразила П.Куліша і дала провідну ідею його "еволюціям", "рухові між суперечностями", його романтично-трагічній долі. Ось чому виникли ці антитези – минуле й сучасне, народна мова і штучна, хутір і місто, Україна і Європа, релігійний світогляд – наука, православіє – природна релігія, козакофільство – туркофільство... Творчість і діяльність П.Куліша являє собою спробу гармонізації, прагнення поєднати непоєднуване, несумісне. За Дмитром Чижевським, це "еволюція в межах логічного розвитку даної ідеї", що притаманне романтичній культурі, а за Віктором Петровим, у цій "еволюції" полягає її трагедія [36; 156]".

Тарас Закидальський, науковець з Канади, у дослідженні "Поняття серця в українській філософській думці" зосереджує увагу на відсутності певних критеріїв на позначення уявлення про українську філософію, а тому, повторюючи думку Д.Чижевського, пише лише про філософію в Україні. Дослідник має рацію – чіткі критерії відсутні, адже П.Куліш – постать багатогранна: фольклорист, етнограф, публіцист, історик, літературний критик, прозаїк, поет, драматург, перекладач, редактор, видавець, який цікавився політикою, релігією, філософією. Українські письменники XIX століття мусили бути поліфункціональними, оскільки цей період був чи не найтяжчим за всю колоніальну добу нашої історії. Ось чому виникає питання, чи не вияв це того, означеного Жан-Полем Сартром екзистенційного парадокса, коли найбільшою мірою свобода притаманна людям у ситуаціях обмеження та скутості? Саме під цим кутом зору спробуємо розглянути творчість П.Куліша, актуальну нині. Інтерес до творчості не згасає, адже специфічно історіософський тип художнього мислення митця-інтелектуала визначив саму природу Кулішевого поетичного обдарування. У його поезії активно-дійове начало переважає над споглядальним. М.Зеров розглядав її як поетичну діяльність: "Куліш був найближчий, найтісніше зв’язаний з Шевченком, найвиразнішу мав на собі печать його доби, а через те і боротьба його за власну в історії української поезії постать була найгостріша [16; 2; 293]". Тому трагедію П.Куліша вбачаємо не в "хитаннях", і не у відсутності життєвого напряму, а в передчутті машинізації людського життя, бездуховного животіння натовпу. З огляду на це, можна заперечити сучасникам П.Куліша, які звинувачували його в тому, що не продовжив Тарасового шляху. Поет так само, як і Т.Шевченко, створюючи позачасові візії, відчував нагальну потребу в новому мисленні, відмінному від чисто раціоналістичного способу, що спирається на зовнішні чинники, а не на почуття, вірування, врешті на людську духовність. Звідси його інтерес до Біблії, сподівання знайти в ній підґрунтя для подолання крайнощів раціоналізму. Поезія пізнього П.Куліша, його "поетична діяльність", свідчить швидше про поступовий розвиток світоглядних позицій автора, аніж "хитання" від одних крайнощів до других (москвофільство, туркофільство). Козацтво свого часу теж шукало собі прихильності і в турків, і в поляків заради вищої мети.

У збірці "Дзвін" відбилися його світоглядні позиції. Його політична поезія, пронизана ідеями державотворення. Поет наполегливо пропагує "апостольство до ближнього", "визволення народу дорогою просвіти". Тож, може здатися, що П.Куліш остаточно визначив свою життєву позицію наприкінці життя. Однак ще в "Чорній раді", а також у ранній поемі "Україна" П.Куліш негативно поставився до народних рухів. Поезія збірки – це чорнії візії, ліричні медитації, філософсько-психологічна лірика. У деяких творах навіть громадянська патетика виражена інтимно-сповідальною інтонацією, де поет не стільки проповідує, скільки звіряється у своїх почуттях: "Анахорет", "До Кобзи та до Музи", "На чужій чужині", "Піонер", – усі ці твори є ліричною сповіддю. Отже, громадянська лірика П.Куліша, це своєрідний звіт поета перед українською громадою. Вона має наскрізний характер, і не становить окремої групи в творчості П.Куліша. Оскільки інтимна, пейзажна, а також громадянська лірика тісно переплетені в уяві поета, то його поезію бажано розглядати як філософсько-світоглядну в цілому.

Творчий шлях поета визначають тривимірно: 1840-1864 – "козакофільства"; 1864-1882 – "русофільства та полонофільства"; 1882-1897 – "позагромадський", "туркофільства", припустімо, що світоглядна позиція протягом життя була незмінною. Тим більше, що "хитання" чи "еволюція" не позначилися на образно-символічній системі творчості поета, який цілком усвідомлював місце та значення в українській літературі Кобзаря. Тож, просто вдався до химерництва під час написання поетичних збірок, які постали в оцінці реципієнта як думи (міфологеми бездержавного мислення громади), думки про інертне сприйняття постаті Кобзаря, міфологізованої ще самим Т.Шевченком. Тональність творів у цілому передбачала декодифікацію творчості Т.Шевченка та П.Куліша. Поет свідомо став на шлях деміфологізації постаті Кобзаря суспільством, яке навіть не наблизилося до розуміння його творчості. Тому поет химерно зрікається тих Шевченкових настанов, витлумачених громадою на свій смак. Сповідуючи хуторні цінності, продовжує діяльність, започатковану раннім періодом творчості. Основна настанова цих спроб полягає в естетизації морально-етичних якостей людини, що сповідує цінності, буттєвість української нації. У зв’язку з цим, П.Кулішева світобудова постає у поєднанні культури "серця" та "розуму", тобто певної ідеальної єдності, представленої особистістю Т.Шевченка: "Чому тебе нема між нами, З твоїм волоссям золотим, З твоїми ніжними очима І серцем чистим, приязним? [22; 1; 507]". Григорій Сковорода також писав про макросвіт людини, серце.

Суголосний стилістичній манері Пантелеймона Куліша синкретизм доби романтизму, естетичні засади якого Жан-Жак Руссо, Йоган-Готфрид Гердер означили як релігію серця та розуму, постане в певних традиційних межах формозмісту культурно-історичного періоду, згустку співіснуючих рис: провідного та індивідуального стилю письменника, що має понадчасові озаки: філософічність, психологізм, ухил до втаємничення громадянської, інтимної та пейзажної лірики в контексті єдиної тональної палітри жанрово-стильової системи, певної художньої структури, що порушує пропорційність елементів: систему образів, часопросторові межі, родовидові ознаки тощо. Характерні риси поетики П.Куліша, що тяжіє до морально-етичного моделювання світобудови крізь призму просвітницьких тенденцій, зосереджені навколо культурологічної проблематики. Вона увиразнює філософську тональність стилістичної манери, виражену в модифікації мандрівних сюжетів. У переосмисленні фольклору, зокрема міфопоетики. Творчість Пантелеймона Куліша має безліч супротивних інтерпретацій, оскільки множинність тлумачень тексту зумовлена особистою позицією інтерпретатора, прихильника тієї чи іншої методології певної культурно-історичної епохи. Постать письменника приречена зникнути за обрієм компаративістики чи навіть вульгарного соціологізму  під час читання… Оскільки  "Кожне читання вірша – це щоразу переклад" мовою нашої душі, що прагне зрозуміти істинний сенс твору [8; 152]. З огляду на це, питання методології, тлумачення тексту, актуальне й нині. Тим більше, що герменевтичний аналіз означено Фрідрихом Шлейєрмахером і Вільгельмом Дільтеєм крізь призму психології, що розуміє, виокремлює герменевтичні разки основних мотивів творчості. Тлумаченню текстової природи поетичного образу (твору) присвячені праці  Валерії Смілянської, а також Григорія Клочека та Михайлини Коцюбинської з помітним відлунням теоретичних положень Олександра Потебні. Його теорія зацікавила Івана Фізера та Леоніда Білецького. Вони намагалися сконструювати цілісну систему поглядів ученого, котрий проводив аналогію між виникненням слова та поетичного образу (твору), спостерігаючи еволюціонування від міфу до метафори як поступового усвідомлення відмінностей між образом і значенням. Кожен із дослідників, враховуючи досвід попередника, створював свою, цілком відмінну від інших, систему бачення художнього твору, оригінальний підхід, інтерпретацію комплексу питань, що входять в обсяг відображеного у творі змісту, на який спирається художній текст. Так, Л.Білецький вважав, що найважливішим завданням критика є віднайдення внутрішньої форми, а не лише аналізу зовнішніх ознак, статистичного підходу до розгляду метрики, фоніки, ритміки тощо. На думку дослідника, у внутрішній формі виявляється міра оригінальності окремого твору письменника чи його таланту взагалі, а сюжет твору "формується через підпорядкування другорядних мотивів основному, який і стає внутрішньою формою твору, і в якому здійснюється зв'язок зовнішньої форми (ритм, метр) зі змістом [4; 14]". Дослідник інтерпретував художній твір за допомогою певної градації рівнів, яку можна означити як попередні студії про твір, моменти біографії автора і його світогляд, літературні смаки крізь призму психології творчого процесу. Прискіпливий дослідник творчості П.Куліша, автор праці про філософські підоснови його творчості, Василь Щурат також закликав до уважного вивчення текстової природи твору: "До розуміння письменника передовсім веде поглиблене студіованнє його творів [38; 4]". Дослідження, присвячені аналізу психології автора найбільш об’єктивні в своєму суб’єктивізмі, проте психологічний метод так само, як і герменевтичний аналіз безвідносно до інших аспектів вивчення творчості, може призвести до обмеження, спрощення, викривлення постаті письменника. Тому поетична творчість П.Куліша потребує ретельного розгляду всіх чинників формування світогляду, адже поряд з екзистенційно-коордоцентричною лінією у його філософії можна помітити антеїстичний мотив, орієнтацію на землеробську культуру, єднання з природою, рідною землею. Творчість поета постає своєрідним містком між століттями, що означили добу Відродження української культури початку ХХ століття. Філософська тональність поезії П.Куліша належить до позажанрових чи наджанрових явищ.  Характерною рисою філософської лірики Пантелеймона Куліша є його тяжіння до ліричного й епічного начала, до створення відкритого образу-символу, інформативно насиченого, а тому позбавленого рухливості. Ритм, інтонація поезії Пантелеймона Куліша сповільнена, а метафора ускладнена, розширена до неможливого. Образно-символічна система усталена, наскрізна для всієї творчості, поетичної діяльності. Його ж образи – це втілення державотворчих ідей, художній час і простір злиті в єдине ціле, в єдину мету – Україна. Складність образно-символічної поезії П.Куліша зумовлена кількома структурно-формотворчими чинниками. По-перше, позицією автора, тобто його світоглядною настановою, по-друге, самим матеріалом відображуваної дійсності, по-третє, формою вираження, оскільки мистецтво – це окрема дійсність, яка викликує "… в   н а ш і й   п с и х і ц і   т а к і   п е р е ж и в а н н я, я к и х   н е   д а є   н а м   р е а л ь н а   д і й с н і с т ь [1; 232]". Цей інший світ, поза межами "повсякденного життя", на думку Й.Гейзінги, переносить читача "назад у світ дикуна, дитини й поета – власне, в царину гри [9; 26]". Можливо, саме тому всі історичні постаті у творчості П. Куліша, не лише Кантемир, Осман, Петро І чи Катерина ІІ, постають не як історичні фігури, а як символи ідей, адже поезія – це віддзеркалення життя соціуму, складових його культури (історії, філософії і т. п.). Поетичній творчості так само, як ігровій діяльності властивий елемент напруги, що, власне, "виходить за межі добра і зла [9; 18]" Тому доцільно розглядати поетичну творчість П.Куліша як своєрідну гру, позбавлену певної етичної цінності, гармонії. Його поетичну діяльність не слід розуміти буквально, оскільки він не раз вдавався до творення штучних конструкцій  чи, як ще писав В.Щурат про поезію останніх літ: "... кожда історична фіґура, зберігаючи лиш ім'я, тратить знані історичні риси, тратить свою знану історичну індивідуальність, стає зовсім новим єством, більше символічним, ніж реальним, скристалізованим доґматом, візією, мрією поета, що, зазнавши дійсність за пусту, заповнив її роєм мар – не для своєї забави, а для спасення світа [38; 106]". Останньою тезою дослідник окреслює межі – серйозності та несерйозності, не підозрюючи, що ця риса властива саме грі...

Чи можна вважати цю особливість творчої манери П.Куліша характерною рисою доби романтизму. Чи ознакою індивідуального стилю, враховуючи, що це співіснуючі діалектичні складові культурно-історичної епохи, складність полягає в співмірності цих явищ. З огляду на це, особливості стильової манери, специфіку змістової природи жанру (форми вираження), творчість письменника варто розглядати не лише крізь призму психологічного чи біографічного методу, а на рівні структурального аналізу образно-символічної системи поезії, застосовуючи метод Р.Барта, який запропонував "розсмикування тексту на нитки" (на думку дослідника, подібний метод "відрізняє структуру – об'єкт структурального аналізу від структурування – об'єкта текстуального аналізу [28; 403]"). Однак слід зауважити, що навіть цей учений дотримувався принципу варіативності підходів, адже для дослідника текст – це "павутинка різних голосів і множинність кодів, які одночасно тісно переплетені і незавершені [28; 403]". Тому "дискурс", "контекст" у критичній думці ХХ сторіччя, це передусім, асоціативне поле рецептивної естетики, яку Ролан Барт убачав у понадтекстуальності, визначаючи систему значень цих елементів як коди інтертекстуальності, як сукупність правил, які коментують уже прочитане, уже бачене тощо. Тож, розгляд твору як певної структури видається уже аксіоматичним. Тим більше, що читач нерідко намагається інтерпретувати текст із огляду власних почуттів. Це сприяє знищенню граней імперсональності так само, як і авторського начала. Отож, хоча призма рецептивної естетики передбачає міру спотвореності, не слід вважати непізнанність творчості П.Куліша – знаковою, найвищою оцінкою його діяльності. Тим більше, що втаємничена мова в умовах царської цензури, явище цілком умотивоване, нескладне для розуміння. А різноликі прочитання, інтерпретації творчості, завжди призведуть до єдиного знаменника, істини.

Контекст рецептивної естетики передбачає характеристику першопрочитань як сучасниками, так і нащадками. На думку Миколи Ігнатенка, кожен читач є учасником літературного процесу, претендуючи на співавторство. Проблема дослідження, перетинаючи концепт доби романтизму "народ-історія як особистість-історія" завжди окреслена  буде лише крізь призму психології автора. Тим більше, що цей метод найбільш об'єктивний в своєму суб'єктивізмі. Однак психологічний метод безвідносно до інших, може також призвести до обмеження, спрощення, викривлення постаті письменника. З огляду на це, слід критично поставитися до тверджень Раїси Скворцової. На її думку: "Песимістичний настрій огортав П.Куліша хвилями духовної розгубленості і зневіри. Нерідко випадкова невдача, якась скрута з виданням творів чи суто господарська проблема, набували в нього, як у людини надзвичайно емоційної, такого узагальнення, яке сучасники, а згодом і нащадки, вивершували до рівня позиції, а то й цілої концепції [30; 186]". Суголосні думки подибуємо в Сергія Єфремова, який наголошував на відсутності певного світоглядного напряму роздвоєної душі "трагічної фігури [15; 395]", а також у Віктора Петрова, що пов'язував ім'я поета з драматичною долею романтика, манера якого була наслідувальною, адже "З своєю повістю виступив він не тоді, коли даний сюжет був щось нове й свіже, а вже тоді, коли цей сюжет починав виходити з моди. Куліш не був новатором. Хоч які мав здібності, хоч який був працьовитий та в літературних своїх спробах він завсіди зупинявся на темах і стилістичних підхідках, що були не новими й не викликали сумніву [27; 487]". Така манера письма є специфікою таланту, а не недоліком. Творець якісно нових художніх форм – явище рідкісне в світовій літературі. Більшість митців вдосконалюють і модифікують уже існуючі жанрово-стильові канони. До цього типу належить і П.Куліш. Поет-мислитель з драматичною долею романтика, що стремить до еволюції, до зміни, до того, щоб "спробувати власним досвідом протилежне, суперечливе, щоб не лишатися застиглим, нерухливим, мертвим духом [27; 10]".

Микола Зеров, будучи загалом невисокої думки про Пантелеймона Куліша – драматурга та поета-епіка, шанував його як лірика, автора гарних зразків полемічного, ямбічно-сатиричного й особливо сповідального стилю: "Друга частина "Дзвону" стоїть іще вище за першу. То є одна з вершин української лірики взагалі [16; 2; 278]".

Неоднозначним було ставлення Івана Франка до Пантелеймона Куліша. Він називав його "перворядною звіздою в нашому письменстві [33; 32; 169]". Віддавав йому належне як одному із фундаторів національної самосвідомості українця, що не був байдужий до соціальних потреб народу. Аналізуючи поетичну творчість Пантелеймона Куліша, він відмовляє авторові в ориґінальності, відводячи йому лише перше місце в числі епігонів Тараса Шевченка: "Ми бачили майже у всіх наших новіших поетів щире змагання визволитися з пут шаблону, позбутися клейма епігонів стилю Шевченка, який для свого часу, в початку 40-х років, був новиною, дійсною революцією, але по смерті Шевченка зробився навіть у найбільше талановитих його епігонів стилізуванням, тобто обкроюванням або замазуванням дійсного чуття, бездушною формою, грою слів і фраз, а не поезією. Вже в останніх поетичних творах Куліша видно рішучий розрив із тим напрямом; наша новіша поезія майже вся пішла новою дорогою [33; 33; 293]".

На думку Ірини Бетко, вільному мистецькому самовияву "поета" перешкоджала його ідейна іпостась "культуротворця". Дослідниця помітила в цьому "колосальний розрив між ґрандіозністю попереднього творчого задуму й естетичною переконливістю його кінцевого художнього втілення". За приклад подає мотив до написання поеми "Україна", вважаючи поштовхом прагнення "створити національний епос українського народу на кшталт Гомерових "Іліади" та "Одіссеї" шляхом імітації й безпосереднього цитування кобзарської поезії [3; 112]".

 Не заперечуючи позиції Миколи Зерова, який оцінював цей задум як "досить фальшивий", дослідниця акцентує увагу на "аналогічному надзавданні (якщо не сказати більше – соціальне замовлення) стояло свого часу скажімо, перед Верґілієм, котрий, втім, заповів знищити свою "Енеїду", будучи щиро переконаним, що високої місії створення національного епосу римського народу йому довершити так і не вдалося. Але з Зеровим не можна не погодитися в тому, що до творчої невдачі у поемі "Україна" призвело сполучення поетичної та етнографічної (власне, історіо- та культурософської) задач і що на заваді істинному поетичному натхненню митця стала його "орієнтація на авторитетний арбітраж народних співців" [...], яким  Куліш мав намір подати свій твір на апробацію [3; 112]".

Михайло Драгоманов розглядав "Чорну раду" як твір, що "заснований на серйозному досліді джерел [14; 1; 289]". Він також позитивно відгукнувся про переклади П.Куліша, хоча в цілому вважав його поетом слабим. Михайло Старицький зізнавався, що при написанні своїх історичних романів користувався найбільше його Кулішевими здобутками: "Як же мені не любити того, хто чарами свого співочого слова натхнув і мені "духа свята" [29; 8; 534]". Іван Нечуй-Левицький високої оцінки удостоїв "Чорну раду", "Марусю Богуславку", "Драмовану трилогію". Він відзначив "гарну чисту народну мову" творів П.Куліша [25; 10; 201]". На думку ж Є.Нахліка, пізній П.Куліш започаткував історично назрілу реформу української версифікації, а його поезії притаманні риси романтично-просвітницького, національно-культурницького маніфесту та історико-політичного памфлету: "Від часів Шевченка поезія українська не промовляла такою чудовою, енергійною мовою, яку отсе на старості літ віднайшов Куліш. З отсих кільканадцять суб’єктивних, ліричних та епічних п’єс (гляди вельми інтересну казку про курку з курчатами) ми готові простити Кулішеві цілу купу його псевдополітичного і псевдокультурного непоетичного, а то прямо несмачного блекотання… котрим наповнена решта його "Дзвону" [24; 30]".

Микола Зеров заслугу вбачав у тому, що Пантелеймон Куліш, один із перших, став на шлях європеїзації художніх форм нової української літератури (жанрових, ритмо-мелодійних, строфічних). В епічній прозі П.Куліш дав зразок історичного роману та оповідання-ідилії, у драматургії створив довершені зразки у віршах. Удосконалив, модифікував такі жанри лірики, як медитація, елегія, молитва, послання тощо.

Пантелеймон Куліш широко запровадив використання силабо-тонічних розмірів (п’яти- і шестистопний ямб, анапест, дактиль), а також білий вірш ("Псалтирна псальма" "До старої баби"), різноманітні види строф, багато з яких запровадив уперше в українській поезії: двовірш ("До Шекспіра", "З підгір'я", "Муза"), александрійський вірш ("Царська грамота"), п'ятивірш ("До Тараса за річку Ахерон", "Земляцтво"), секстину ("Божий суд", "Піонер", "Рай", "Видіннє"), септиму ("До Кобзи", "Покобзарщина", "Сум і розвага"), восьмивірш ("Побоянщина", "Заспів до "Думи про курку з курчатами"), октаву ("Уляна-ключниця", "Дума-пересторога...", "До Марусі В***"), спенсерову дев'ятирядкову строфу ("Чому тебе нема між нами"), східний бейт ("Анахорет", "Взором арабщини"), терцину ("До Данте, прочитавши його поему "Пекло"). Пантелеймон Куліш нерідко вдається до складних композиційних конструкцій. Так, найулюбленіший жанр поета, інвектива та медитація, має не менш складну будову, ніж великі ліро-епічні твори, подібна тенденція зумовлена внутрішньою природою жанру, який набув широкої популярності в творчості поетів пошевченківської доби. На думку такого дослідника, як М.Бондар, складність проблеми подібного явища зумовлена, передусім самобутнім талантом Т.Шевченка, наслідування мотивів, тематики творчості якого пов'язане з вшануванням пам'яті: "Жанровий аспект літературної системи подає свого роду "серединний" розтин її; в жанрі і – ширше – в системі жанрів знаходять переломлення істотні риси художнього методу, концепції дійсності, взаємовідношення традицій і новаторства в проблематиці й поетиці, особливості – композиційних побудов та образотворення, тобто все те, що має першорядне значення для всебічної конкретно-історичної характеристики літератури певного періоду [6; 7]". Прихильники цієї традиції, навіть не усвідомлюючи наслідків, спровокували занепад, інерцію розвитку тогочасної української літератури в межах культивування поета як речника державотворчих ідей нації.

Еміль Еннекен вважав, що твір має естетичну дію тільки на тих людей, душевні особливості яких утілені в його естетичних властивостях, тобто художній твір діє тільки на тих, чия душевна організація є хоч і нижчою, але аналогічною організації митця. У своїй книзі "Наукова критика" (1888) розглядав три види аналізу: естетичний, психологічний та соціологічний. Кожен із них мав завершуватися науково-критичним синтезом. Розглядаючи твір мистецтва як символ, викриття душевної і суспільної організації, заперечував досвід Шарля-Оґюстена Сент-Бева. На думку Е.Еннекена, душевну організацію письменника можна дослідити, не вивчаючи біографії, а за допомогою естетичного аналізу твору. Еміль Еннекен не сприймав також і концепцій Іпполита Тена, зокрема його теорії про вплив на митця раси, середовища без врахування впливу художника на загал. І.Франко певним чином сприйняв деякі положення теорії Е.Еннекена. Так, усі три види аналізу застосовані в праці І.Франка "Із секретів поетичної творчості", деякі інші порушувалися у розвідках "Конечність реформи учення руської літератури по наших школах середніх", "План викладів історії літератури руської", "Метод й задача історії літератури".

Етнопсихологія, правильніше наукова критика, це напрям, що дозволяє дослідникові проаналізувати риси українського менталітету крізь призму фольклору та художніх творів письменників різних епох. Однак потребує зваженості в арґументуванні. Так, суперечливість думок в оцінці спадщини письменника подибується в літературно-критичному доробку не одного дослідника. Ю.Бойко-Блохин зацікавився цим питанням, висвітлюючи позицію І.Франка, який "називав" Куліша перворядною звіздою в нашому письменстві, а разом з тим вважав Куліша Шевченковим епігоном, нарікав у передмові до Кулішевих перекладів Шекспіра на не виробленість мови Куліша. Як вийти з цієї дилеми у Франкових поглядах […]? Мусимо визнати, що перед дослідниками стоять ще дуже великі завдання, щоб довести читача до глибшого розуміння, ще мало доступного, малозрозумілого, але великого таланту [5;   48]".

Пантелеймон Куліш – митець з яскраво вираженим світобаченням та світовідчуттям. Кожна його наступна збірка відмінна від попередньої, і не втрачає стильової домінанти. Наслідуючи форму й мову народної думи, мав на меті відтворити життя народу в оссіанській манері, оскільки "... въ потемкахъ старины не останемся безъ светоча. Этимъ светочемъ будетъ для насъ современность. Только она, обнятая со всехъ сторонъ, постивитъ насъ въ возможность постигнуть подлинную, прямую жизнь народа въ его прошедшемъ... [19; 1; 122]". Оспівування епохи, проекції минулого на майбутнє, величини сталої, подібне до визначення Мартіном Хайдаггером "буття і часу", виразно окреслює дуалістичні студіювання фольклору Пантелеймоном Кулішем. Тим більше, що історик-етнограф "скользить по поверхности", тобто, поглиблюючи знання поза народною стихією, проектує самознищення: "І погибав Дажбожий внук Від побурсачених наук" ("Григорій Сковорода") [20; 2;  294].

Збірник пісень Михайла Максимовича, стилізації Ізмаїла Срезневського, поетизація романтиками подій періоду Руїни, – усе це в сукупності стало поштовхом для того, аби Пантелеймон Куліш на відміну від Миколи Костомарова, віддавав перевагу історичним джерелам, плекаючи істинне бачення занепаду української нації в тому, що "духъ народный ослабелъ в масъ неселенія [19; 1; 184]", тоді як інтеліґенція не прагнула до злиття з ним.  Кулішеві студії народно-пісенної поетики заклали основні засади культурологічної концепції письменника, яка передбачала освітню програму для незабезпеченого прошарку населення ("Граматка", 1857), а також моральне очищен­ня еліти, процес звиродіння якої тривав не одне століття: "… Где ему деваться после того, какъ онъ пропьетъ все, что только можно пропить? Работать онъ отвыкъ, отъ казакованья отстать не хочетъ. Разумеется, всего проще й удобнее идти ему туда, где не спрашиваютъ: откуда й зачемъ пришелъ, на січ ("Дума о казацкой жизни") [19; 1; 222]".

Тема Руїни пронизує творчість П.Куліша в контексті морального занепаду нації. На засланні, продовжуючи фольклорні студії, П.Куліш пише російською мовою роман у віршах "Евгений Онегин нашего времени", в якому чільне місце посідає трансформація ранніх мотивів творчості. Тема Руїни зазнає видозміни, починаючи від поеми "Україна", якою поет мав на меті охопити унікальний епос народу, і закінчуючи "Шукачами щастя", тобто "Мальованою гайдамаччиною", а також поемами збірки "Хуторні недогарки", інвективами останніх літ, що викликали лише нерозуміння громади, яка акцентувала увагу на працях "История воссоединения Руси" (1856) чи "Крашанка русинам і полякам" (1882).

Пантелеймон Куліш сповідував питомо національні цінності крізь призму об'єктивної критики. Свої тези письменник завуальовував вихвалянням культу єдиного правителя, однак не конкретної особи; піднесеним стилем описував федерацію слов'янських держав, однак не російської імперії; оспівував геній англійської, російської, турецької літератури, однак понад усе цінував чарівні тони українського слова. Кулішеве поклоніння словесності лише увиразнювало цінність історичних джерел, заперечуючи цим спроби фальсифікації епічного цілого, про які писав М.Комаров у часописі "Правда" на початку 90-х рр. ХІХ століття щодо М.Костомарова, який, ніби, висловлював думки про "домове" призначення української літератури заради заспокоєння уряду. М.Драгоманов заперечив це, твердячи, що письменник перебував на позиції панславізму, єднаючись у цьому з С.Аксаковим. На думку ж І.Шрага, письменник вимушений був використовувати езопівську мову для висловлення заборонених ідей: "Хиба ж у всім цім не виявив Костомарів, що він бажав широкого розвитку українського письменства, а не одної елементарної словесности для народу", як пише д. Драгоманів, признавав окрімність українського народу і української мови, таку окрімність, яку "обшеруссъ не признає, і кажучи про те, що було тодї найпотрібнїйше, знаходив, що на все єсть свій час, указував, що треба зараз робити, а з чим і пострівати не шкода, що можна відкласти до іншого часу [35; ХІІ–XV; 565]".

Схильність письменства того часу до створення прихованих, утаємничених текстів пояснюється специфікою культурно-історичного періоду, а використання "мови Езопа" відбиває лише безперервність традицій літератури. Однак латентна система поетової концепції державотворення, пересипана епатажними дражливостями громади, не змогла справити відповідного впливу на свідомість українства. Дослідники й нині  аналізують "рудиментну, архаїзовану" проблематику, нещадно розкритиковану Іваном Ткаченком та Дмитром Дорошенком в особі П.Куліша: "... так захопився війною з козакофільством, що й не помічав, що в 90-х роках козакофільство було вже в значній мірі перейдений етап у розвитку українського громадянства підчас боротьби марксистів з народниками, що тоді розгорталась [31; 46]". Сприймали П.Куліша прихильником доктрини ліберального державотворення, що зрікся шляхів українського мучеництва, занурився в плекання культури. Іван Ткаченко стверджував, ніби поет відмовився від активної боротьби, закликаючи громаду "забиться в темну норку", бо мовляв, той момент "еще далеко", коли маси "не захотять терпеть" настоящего порядка вещей [31; 22]". Д.Дорошенко вважав, що заклик П.Куліша – "культурі спасенній служімо!" – характеризує як книжника, що зарився в архівах, і не помічає, що "він одстав од життя", бо "ідеалізація козаччини – пережитий уже етап громадських настроїв і літературних поглядів на Україну. Це – романтика від якої протверезило наше громадянство багато дечого іншого, окрім писань П.Куліша. Боротьба за політичне й соціальне визволення народних мас, апостолом якого був для цілої України М.Драгоманов, опанувала помислами цілого покоління, й П.Куліш з своїми антикозацькими виступами став фігурою анахронічною [13; 83]". З цими тезами важко погодитися, оскільки П.Куліш протягом життя дотримувався позиції Кирило-Мефодіївського братства. Свої погляди письменник завуалював за культом єдиного правителя, але не конкретної особи. Піднесеним стилем описував федерацію слов’янських держав, але не російської імперії; оспівував геній англійської, російської, турецької літератури, але понад усе шанував чарівні тони українського слова. Однак його епатажні праці, серед них "История воссоединения Руси" (1874–1877), що були присвячені генезі мотивів великої Руїни в українській культурно-історичній традиції 1663–1687 років, добі безпорадності широких верств населення, безпринципності користолюбивих гетьманів, викликали в громаді лише непорозуміння.

У збірці "Досвітки" П.Куліш висловив своє ставлення до козацтва, означивши його, як "низове гультяйство", здатне лише на бунт. Козаччина для письменника, це символ міжусобиці, дисгармонії, занепаду української державності, саме тому виникає в його уяві образ великої Руїни: "Де п’яне гультяйство триста літ співає Про своє хижацтво, про руїну й кров [22; 1; 389]". Образно-символічна система поезії постає як усталена світобудова з наскрізними біблійними мотивами. Найулюбленішим художнім засобом письменника є мова, сповнена патосу, брутальна, драстична, пронизана бароковими тональностями в сприйнятті смерті, що знайшли своє вираження в творчості Лазаря Барановича, зокрема в збірці "Вірші на Апокаліпсис…".

Пантелеймон Куліш апелює до громади історичними фактами щодо хижацтва й каверзи, яка знищила Золоту Орду так само, як і козацьку республіку: "Умерла ти, матусенько Вкраїно, Серед козащини, серед незгоди; В крові й руїні цвіт найкращий згинув Твоєї благодатної природи [22; 1; 438]", хоча "Тимчасом як недомисел земляцький Юртується в письменницьких кагалах [22; 1; 481]", бо "Чортма на світі правди [22; 1; 485]". Письменника не влаштовує місія історика, оскільки він співучасник ганьби – усвідомлення занепаду: " Я не поет і не історик, ні! Я – піонер з сокирою важкою: Терен колючий в рідній стороні Вирубую трудящою рукою [22; 1; 448]". Це запустіння в душах, цей терен колючий постав в якості невірних інтерпретацій діяльності козацтва, дії якого керуються ідеєю розбишацтва, а не державним мисленням. Тому поет звертається до нащадків:

"Не славте кобзаря піснями голосними:

Дзвенить йому хвалу його тридцятиструна.

Колись він заблищить між душами ясними,

І зникне вся хула ворожа, нерозумна.

І буде дух його із віку в вік сіяти,

Серця зцілющою водою покропляти,

І рани гоїти, і сльози обтирати [22; 1; 485]".

Слід враховувати парадоксальність мислення поета в творчості якого позитив та неґатив сумісні. Контрастність мислення є специфікою поетики П.Куліша. У посланні "До Данте, прочитавши його поему "Пекло" (1861) це вплинуло навіть на структуру вірша. Кілька образів, наприклад: квіти слід прочитувати як думи. Символ суголосний Шевченковому "квіти, мої діти". Символізує знання, працю, навіть Танталові муки, бо ж вони "… гинуть без сліду, що, мов сон, зникають, Оставивши в серці болі невимовні [22; 1; 268]". І хоча алюзії посідають чільне місце в творчості П.Куліша, вони втрачають свої чари ледве з’являється символ "серце", адже його не можна вмістити в асоціативне поле, оскільки воно уособлює викінчену логічну систему алогічного, тобто водночас постає макро-мікрокосмосом, пеклом-раєм, першопочатком, рушієм конечного й початкового.

 На відміну від інших творів, композиція цієї інвективи не має двоїстої структури. Найхарактерніша для творів П.Куліша композиція складається з двох частин, інколи з трьох: зачину, констатації-пояснення, а також заключної частини, вираженої закликом до дії ("Національний ідеал"), ускладненої діалогічним мовленням ("Заспів" до збірки "Дзвін", "Что есть мне, и тебе жено"). Остання із згаданих медитація має зачин, який протиставляється іншим частинам твору, як засадничий, позачасовий твір. Інвектива "До старої баби" традиційно складається з двох частин, в яких подибуються не антагоністичні зв’язки, а причинно-наслідкові. Серед інших особливостей композиційної структури вирізняється "Псалтирна псальма" ґрадацією гнівного засудження історичних реаліїв, інвектива "До Данте…" – скристалізованою формою вираження думок, а також "До Кобзи", кільцева структура якої уповільнює, фокусує увагу читача на мотиві братського єднання, який повторюється з метою тематичного акцентування.

До наулюбленіших образотворчих засобів поета належить метафори: "Через край із серця Рідне слово ллється [22; 1; 266]", а також повтори, синекдоха, наприклад у творах "Люлі-Люлі", "До Данте…", "До старої баби": "Нехай усі землі, всі язики знають, Як великі душі за весь мир горюють [22; 1; 268]". Характерним засобом поетики П.Куліша є опосередковане називання, що моделює двоїсте сприйняття: "Олегова столиця" тощо.

У своїх інвективах таких, як "Менший брат", "До старої  баби", "Петро да Катерина", а також "Німецька наука-розлука" якнайповніше відбилося іронічно-саркастичне мислення поета, який висміює етнічні вади українства. Неґація минулого, за П.Кулішем, здатна викликати катарсис, очищення громади від добровільного поневолення. Тому він звертається до письменства в поезії "Титани" як до месників духу, здатних відродити найбільший скарб – мову, а отже, й істину непреложну. Для П.Куліша світ творця полягає в перемозі звичайного, буденного, традиційного. Його обурює філістерський підхід до життя звичайної людини, незбагненно чистої в уяві поета. З огляду на це, П.Куліш закликав до єднання: "Озовітеся, брати, з восходу і з заходу До неприязного всім деспотам народу", адже "… й москалям живу вказали мову і привели його ід пушкінському слову [22; 1; 418]". П.Куліш так само, як і більшість братчиків, сподівався на спільність дій слов’ян у знищенні деспотії "старшого брата". Тому поет присвячує "Гімн єдиному цареві" його діянням, іронізуючи в самій назві над претензійними зазіханнями владолюбцями на "Третій Рим". З огляду на просвітницьку діяльність Петра І та Катерини ІІ, поет звеличує їх до рівня "подвижників свободи": "завіщали нам велике діло: Щоб кожен з нас царем у мислях був своїх, Щоб серце в нас огнем на чесний труд горіло І не лякалося недолюдків лихих [22; 1; 416]". В однойменній поезії він аналізує позачасовість процесу звиродніння нації, а також храм розбещеної деспотії в образі "двох предків". У поезії "Забули ми", "Гомер і Шекспір", а також "Національний ідеал", "Псалтирна псальма", "Двоє предків" письменник намагається відтворити способи очищення, плекаючи надію на відродження віри в поневолених душах. П.Куліш наполегливо пропаґує "апостольство до ближнього", визволення народу дорогою просвіти. Ці настанови найбільш уживані в поезії П.Куліша. У цих повторах щодо відродження державотворчих процесів націорозвитку слід вбачати не роздуми, а життєве кредо письменника.

Заклики до непокори в творчості П.Куліша поєднуються з упокоренням перед Божою владою: "Благословляй-хвали Всевишнього й за те, Що не мовчиш один між стадом без’язиким. Да не смущається твій дух і знай росте. Над темними людьми і над письмацтвом диким [22; 1; 447]". Його світоглядна позиція знайшла своє вираження і в збірці "Дзвін" (Женева, 1893). Поезія збірки – це чорні візії, уявні і справжні лихоліття, що випали на долю автора. Це також і ліричні медитації. Близько тридцяти десятків поезій філософсько-психологічної лірики: "Шуканнє-викликаннє", "До Марусі В***", "Чудо", "Видіння", "Рай", "Праведне пануваннє", "Три поети", "Премудрість", "Хмари", "Троє схотінок" та інші. У деяких творах збірки навіть громадянська патетика виражена інтимно-сповідальною інтонацією, – поет не стільки проповідує, скільки неквапно роздумує, звіряється у своїх почуттях, оглядаючи пройдений шлях ("До Тараса за річку Ахерон", "З підгір'я", "На чужій чужині", "Анахорет", "Піонер", "По Кобзи та до Музи", "Одвідини" та інші). Ці твори є ліричною сповіддю громадянина, патріота. Він пише те, що думає, не лукавить ні з собою, ні з читачем, не запобігає перед сильними світу, ані догоджає письменницькій громаді. Його творча уява та горде серце зреклися мирської суєти, вириваються "у високе Небо правди й красоти".

У його творчості подибуються: як типові, так індивідуальні образи-символи, які він деталізує, переосмислюючи поетичний обсяг народно-пісенної образно-символічної системи. Однак за цим поетичним коментарем образу криється чітка знакова структура, алюзії якої спрямовані нагадувати читачеві світоглядні авторські концепти творчості. Тож, розгляд особливостей структурованої системи може підтвердити незмінність позиції П.Куліша протягом життя, мету якого поет убачав у плеканні ідеї державотворення. Заради цієї мети митець долав традиційні світоглядні засади суспільства, епатуючи до його сумління. Тому намагання П.Куліша розглянути цю концепцію спектрально в контексті різних філософських систем, еклектичного поєднання автократії, федерації вільних держав німецького ідеаліста Імануїла Канта, філософії почуттів Жан-Жака Руссо, етики Бенедикта Спінози, неґації власності крізь призму сродної праці, на вибір якої впливає серце, – усе це ніщо інше, як пошуки ідеального державного устрою. І хоча художній світ поета завжди умовний, символічний, а образи – носії певних гуманістичних ідей, він прагнув започаткувати в суспільстві диспут, зродити бажання об'єктивно мислити, аналізувати спадщину, яку заповіла "козацька республіка", княжа доба. Тому втілення ідей в життя нерідко носило характер "хитання" в межах одного напряму, який письменник означив у своїй морально-етичній концепції. Ця концепція спиралася на роздуми П.Куліша щодо оцінки гайдамацького руху та козацтва, яке занепало. Шукаючи відповіді на питання "хто ми?" поет, зачарований звитягою українського лицарства, писав:

"Ми з рідним словом на сторожі стали

Проти Ляхви й хороброї Литви.

Хоч би й дощенту землю зруйновали

Нам вороги, не зникнем з неї ми.

Нехай аакають вельможні з москалями,

Як цвенькали та пшикали з ляхами [22; 1; 423]".

Цими рядками П.Куліш апелює до українського письменства, зокрема до Т.Шевченка, який виступає в ролі останнього Кобзаря козацького, який возвеличував народ "без пуття, без честі і поваги". Брутальні словесні пасажі Пантелеймона Куліша, не вилучаючи з контексту його творчості, свідчать лише про палке вболівання за долю народу, який втратив провідника і не встиг відчути сирітство, тому більшість своїх послань поет адресує "до Тараса за Ахерон". У цій однойменній інвективі, як і в "Останньому Кобзареві козацькому" П. Куліш нівелює захоплення українським лицарством, яке "і в браті, і в сестрі, і в жінці, і в дитині Ви любите свого хижацтва підпомогу, Щоб широко ваш рід осівся на Вкраїні, Муруєте церкви та молитеся Богу [22; 1; 396]". Філістерське бачення світу, на думку П.Куліша, породило занепад духу, байдужість. Поет висміює в переспіві німецької пісеньки морально-етичні риси тогочасного суспільства, етапи розвитку якого зумовили жахливу формацію, означену поетом одним рядком, рефреном: "Яке нам діло до того, Яке нам діло до того [22; 1; 425]".

Неприйняття історично зумовлених моральних засад українського народу характерне й для творчості Т.Шевченка. Проекція морально-етичних співвідношень різних періодів розвитку нації в творчості П.Куліша співмірна з основними засадами світогляду Т.Шевченка, однак існують суттєві відмінності. Висвітленню традиційних рис моралі як основних чинників подальшого формування менталітету за певною домінантною ознакою присвячено низку творів Т.Шевченка, зокрема "Причинна", "Утоплена", "Катерина", "Відьма", "Гайдамаки". У цих творах не знайдемо осуду, лише неквапні роздуми та співчуття, які спонукають реципієнта до дії ефективніше, ніж епатажні повчання П.Куліша, що прагнув миттєвих змін у свідомості поспільства.

На відміну від Т.Шевченка, який вбачав корінь зла "в ушкодженій свідомості та втраті національної пам'яті й гідності", а тому висміював – "типові, самовдоволені гімни українському минулому [10; 57]", П.Куліш, створюючи свою метаісторію спирався на занепад морально-етичних засад нації. На його переконання, він зумовив добу Руїни в українській історії. За аналогічним біблійним мотивом стоїть розорення Єрусалима і зруйнування Єрусалимського храму військом царя Навуходоносора ІІ року 587 до Р. Х. , за сучасним літочисленням, Перекладання Біблії істотно вплинуло на ориґінальну творчість письменника, передусім збагативши її філософськими мотивами, зокрема мотивом Великої Руїни, генеза якого в українській культурно-історичній традиції сягає 1663–1687 років. Ця доба знаменувала період бездержавності, який, на думку обох письменників, започаткував Богдан Хмельницький. З огляду на це, П.Куліш декларує першочергові завдання в переосмисленні минулого поступу нації, бо кровопролиття здатне відкинути Україну назад у культурному і державному становленні. У поезії "До рідного народу", "Національний ідеал", "Письмакам гайдамакам", "Руїноманам", "До Мазепи" письменник намагається застерегти прийдешні покоління від самоомани в оцінці діяльності українських гетьманів.

Т.Шевченко тримався не такої категоричної думки щодо діяльності гетьмана І.Мазепи, як П.Куліш, який вважав його зрадником серед тих, хто має одну пекельну раду, аби "не довідалась громада, Звідкіль їх ласощі беруться [22; 1; 399]".

У переважній більшості інвектив П.Куліша присутній полемічний дискурс щодо соціальних катаклізмів за лаштунками автократії. Його думки суголосні Т.Шевченковим уявленням про духовну єдність. Однак П.Куліш схиляється перед "престолом правди верховенства ума", представленого в образі царя Соломона, який явив "осяйні скрижалі" не з "потового поля" ("Подвижники свободи"). Асоціативний ряд цих положень у поезії П.Куліша прочитується на рівні освіченості правителів. Структуроване суспільство покликане в нього сприяти розвиткові науки та духовній чистоті, яка забезпечить наявність неупередженої самооцінки українством. Воно уявлялося йому водночас незбагненно праведним та грішним: "Хоть нікого ми не любим, Та  ба! що робити? Мусимо всім заволокам, Ба й катам годити [22; 1; 389]".

У поезії "До Тараса", "На незабудь 1847 року", "Останньому Кобзареві козацькому" постать Т. Шевченка символізує мученика, страдника, месію, який зможе виправдати П.Кулішеві поривання до самознищення, бо не герої "правди й волі В комиші ховались... Утікали в нетрі слуги, що в панів прокрались [...]. Хижаки-п'яниці із заробітком розбишацьким", та "Все ж бо в них була омана: Воля, честь, лицарство, За що світом колотило Без пуття козацтво [22; 1; 421]".

 "... Тяжко, важко Вкраїна сумує, Що темноти повки Облягли двір царський, А просвічена правда німує… [22; 1; 397]" ("Божий суд"). У своїх апокаліптичних творах П.Куліш засуджує правителів, які перебирають на себе роль вищого судді, що "У пишних палатах, поневолюючи народ" рятують від католицизму слов'ян-поляків, діяльності Б.Хмельницького, І.Мазепи та від "злюк, що наплодила дика сила [22; 1; 413]" ("Подвижникам свободи", "Епілог" до збірки "Досвітки", "До Ганни Барвінок").

В інвективі "По підкарпатських земляків" поет ідеалізує постать князя Володимира в історії єдиної Русі, іронізуючи над претензією на "Третій Рим": "Обманщице, кого ти не лестила [...] Да славиться народ-освободитель! Да шествує вослід йому біда! Да буде він вовіки побідитель! Да ллється кров слов'янська як вода [22; 1; 502-503]" ("Слов'янська ода").

У поезії "Німецька наука-розлука" поет декларує шлях Кобзаря, заперечуючи визначені німцем "норми" українського менталітету та аналізуючи формування основних ознак, провідна з яких – тяжіння до самознищення. Висвітленню цієї проблеми й присвячені панегіричні описи Катерини II та Петра І ("Гімн єдиному цареві, "Він і Вона", "Петро да Катерина", "Подвижникам свободи" та низка інших творів). Поет прагне очищення від крові, пролитої пращурами з метою звільнення поневоленого мислення сучасників, тому закликає до возз'єднання в очікуванні "живої весни". Ці положення його творчості нерідко розглядалися спотворено, зі зміщеними акцентами. У межах прославлення деспотії, імперії, соціальні верстви якої зазнають авторських саркастичних оцінок, зокрема козацька еліта. Вона представлена в світлі непевної діяльності на службі царату. На думку Пантелеймона Куліша, лише шляхом просвіти можна очиститися від гріхів попередніх поколінь. Тому він прискіпливо аналізує свою діяльність: "Я атеїст, що знає тілько Бога [22; 1; 387]".

У поезії "До Тараса" письменник звіряється в суголосних Т.Шевченкові відчуттях "мертвої колоди", а тому торування праведного шляху вбачає в очищенні поснулого духу народного крізь сльози, тобто серце.

В інвективі "До Данте" символ "серце" – це як праведність мученика, митця, який своїм душевним запалом може очистити інші душі, бо в них рай і пекло. Тому в "серці" гинуть "рожевії квіти", за Т.Шевченком, образ ідей, дум, виражених творами – "квіти-діти". Кулішевий символ безпорадності громади, яка постає як стадо без’язике серед "тісноти" – неволі, зубожіння ("Псалтирна псальма", "Стою один"), а тому, на його думку, потребує виразника ідеї. Отож, маємо еліптичну знакову систему творчості поета, який прагнув піднести музу Шевченкового генія до рівня зречення, чистоти єднання сердець, що мають спільну душу: "Та єдину душу Удвох вони мали [...]. Та на одно діло Душу положили! [22; 1; 295]" ("Брату Тарасові, на той світ").

Образ "душі" символізує в уяві поета символ духу нації, спільної мети, безмежність світу, світове дерево. Ця культорологічна міфологема, співзвучна ідеям Платона та Григорія Сковороди, знайшла своє ориґінальне тлумачення в творчості П.Куліша. Серця його "ніхто не знає", бо це "тихий рай", далекий від узагальненого в поетиці Т.Шевченка образу-символу неґації "лихих людей", не воріженьків, своїх "люде". Образ автора в якості ментора визначено як той, що може радити, бо страждає за весь "мир" в значенні "люде", віру в любощі, милощі, яких втрачено. Тому серце чистих дітей, райських віковічних квітів ("Что есть тебе, й мне, жено?"), у полоні солодкої дрімоти, довічного сна, "хатнього упокою", який може здолати лише "дух серця" – "слово", символ сили, бо рідне слово із серця – віще. Воно символізує знання, світ, мир – "люде" у позитивному значенні ("Заспів" до збірки "Досвітки") [22; 1; 266].

Типове для творчості П.Куліша та його сучасників кодування внутрішньої форми твору за допомогою міфологем алегоричного плану виникло під тиском культурно-історичних обставин, позначених мисленням доби античності: на думку давніх греків, поетове слово завжди повинне бути "темним", надмір ясності якого слід вважати, за ісландськими скальдами, технічною вадою [9; 155].

Медитація П.Куліша, що має назву "Чарований ключ" порушує тему чистоти слова, яка штовхає в "чужі, непевні двері", де можливо "живуть і душогубці [20; 1; 379]".

Страдницькі мотиви християнства пронизують творчий доробок митця, спонукаючи до індивідуального осмислення загального розвитку людства зі спорадичними проявами занепаду та відродження духовних якостей. Тому слово правди для П.Куліша – двопланове. Варіативно породжує асоціативний ряд зрадливості як риси менталітету нації, представники якої занедбали ідеали пращурів заради себелюбства во ім'я створення держави бунчуків ("Прокид від сну"), де не чують серцем правди, не сповідують кредо: "… нового Воскресення, Справдыть обицянку Священного Письма, Що истыну колысь мы серцемъ зрозуміємъ, Неволю розумомъ перемогты здоліємъ [18; 64]". У творі "Козацька хата", "Він і Вона", "Молитва Боянові", коннотацію – "п’яних Кобзаря, Хмеля Варшави" слід розглядати в значенні засліплення. Діяльність можновладців різко засуджується поетом з позиції морально-етичного занепаду.

Розглядаючи братовбивчі тенденції в історії козаччини, письменник означив причини занепаду в понятті зради як домінантної риси цього періоду:

"… Ви перед Хмелями бєте в книжках поклони,

З хаптурних ницаків малюєте ікони,

А я на тих казюк дивлюсь без суєвірства,

Як на наслїдників усобицї та здирства  [20; 1; 329]", або

"І поти нам серце пектимуть

Пекельні печалї сумне,

Покіль в нас письменні верзтимуть

Казки про козацтво пяне [20; 1; 355]".

Поет переосмислює ці гріхи як гіпотетично статичний стан українського духу: "… Брехні під маскою високої культури [20; 1; 447]". У медитації "Слово Правди" П.Куліш окреслює шлях розвитку українського народу крізь муки забуття, очищення від скверни віроломства. Ці апокаліптичні тенденції розвитку подій простежуються також у творі, жанр якого модифіковано. Елементи феноменологічного метажанру трансформовані в посланні, що має назву "Стою один". Відтворюючи біблійну поетику в створенні звіриної подоби людської гріховності, поет акумулює державотворчі конструкції "престолу правди", що здатен відродити істину в маревах варіативної правди, виплеканої козацькими історіографами. Ці науковці, на думку поета, сповідують суб'єктивний підхід до аналізу морально-етичних засад козацької республіки, яка занедбала традиції в засліпленні від власних вад, плекаючи дух дуків-срібляків.

Морально-етичний аспект творчості П.Куліша нерозривно пов'язаний з історіософським та культорологічним, оскільки вираження основних засад світо­гляду потребувало незвичних форм, здатних максимально відтворити пошуки істини. Формозмістові єдності в контексті естетичної системи творчості поета відбивають основні моделі архетипного мислення людства. Параболічно-притчева структура образної системи лірики Пантелеймона Куліша, неро­зривно пов'язана з переосмисленням позачасової проблематики, ориґінальним тлумаченням теми Руїни в площині звиродіння нації, очоленої можновладцями-фарисеями.

Істинний митець, за переконаннями П.Куліша, невибагливий. Той, хто цурається багатства висоти, щасливий лише маючи "веселий в серці сміх", серед "моїх книжок, серед моїх палатів тихих [22; 1; 492]" ("Троє схотінок"). Однак не слід сприймати ці зізнання в контексті біографізму. У цих Кулішевих заявах відчувається панегірична патетика, присвячена творчій діяльності митця як такій. Вонаь здатна осіяти серце огнем правоти, оскільки творчість, на його думку, очищення, Божий суд у душах, що присвятили себе праці праведників, сила слова яких воскрешає мертвих: "Виростають, – твоїм слідом, 3 матернього лона Утікають розпинатись Серед Вавілона [22; 1; 267]". Місто спокус, боротьби праведних та грішних, постає як дещо умовне, позачасове. Назва його тлумачиться як означник перебування матері Ісуса Христа ("Что есть мнь й тебь, жено?"), і як історичної персони, і більш узагальнено як символ Батьківщини, землі роду, рідної  землі, в якій, за П.Кулішем, "чисті серцем діти", громада, що прохає дозволу до дії – очищення працею, творчим натхненням.

Пантелеймон Куліш припадає до неї, живої істини добра, шукаючи порятунку від облуди та самоомани тих його сучасників, хто зрікся праведного вогню за лаштунками зручної правди. Образ правди в творчості П.Куліша досить сталий, проте має означення "брехлива", яке слід розглядати в значенні "непотрібна". В інвективі "До старої баби" поет намагається конкретизувати за рахунок описів культурно-історичного періоду риси української нації. Однак його роздуми  – це лише особисте ставлення поета до громадської думки, яка інертно животіє на правах імперської служниці, і стремить до національної розбудови держави за рахунок вирішення соціальних проблем. Творчість П.Куліша – це  сповідь його Кобзи та Музи, які на тлі бездержавності стоять на сторожі слова, оберега, який заповів Т.Шевченко.

Образ Батьківщини є наскрізним для всієї творчості П.Куліша. Поет окреслив у позачасових, позапросторових межах історії Великої Руїни. У його уяві він постає як "хутір", а тому символізує вічне буття. Цьому символу в поетиці П.Куліша підпорядкована вся образно-символічна система. Семантичним відповідником цього символу постає образ "хати" – "твоя хата, блага мати", "сирітська хата" ("Великі проводи"), "пахарська хата" ("Брату Тарасові на той світ", "Де-не-де по хатах ясне світло сяє" ("Заспів" до збірки "Досвітки"), оскільки це "козацька хата" тих, хто "на сум благородний багатий", тому поет закликає "сходьтеся до рідної хати" ("До Кобзи"), хоча вона й "темрява хатина" тихого спокою серця, господа спасенної душі ("Что есть мне и тебе, жено?", "Дивлюсь на срібний волос твій, Кохана", "Присвят..."). "Убога хатина", що символізує Батьківщину, територіальні межі України, "огонь правоти осіяє", – це варіанти ідеї відродження нації, ідеї діяльності. Ідеї сакрального очищення творчістю серед найбільш уживаних образів-символів. Лише крім персони автора – виразника єдиної мети України, окресленої такою ґрадацією як "серце", дух якого "слово", що долає "хатній упокой" – довічний сон – творчою діяльністю, вираженою символом – "кобза", який у свого чергу підпорядковано натхненню – "музі", тобто істині. Для П.Куліша слово є питанням світобудови, оскільки лише творче натхнення зумовлює праведне панування. Спираючись на ці засади, П.Куліш звертається до безхитрісної Музи та до Кобзи з глибокою пошаною, аби вони допомогли здолати темряву людства, незнання справжніх цінностей та істини ("Метаморфоза", "Праведне панування", "Сум і розвага", "Муза", "До Кобзи", "До Кобзи та до Музи"). Усвідомлюючи свою гріховність, поет прагне очищення через служіння слову, мечу обоюдному, бо лише це допоможе йому спастися "... од гніва Премудрості": " ... спасуся, Воскресну чистий у Великдень судний І о спасенні людськім звеселюся [22; 1; 393]". Пантелеймон Куліш міфологізує дійсність, постать Тараса Шевченка, покладаючи надію на прийдешні покоління, які освятять його діяльність, відродивши його сповідальні скрижалі пошуків нелукавої правди, істини.

Будь-яке спорадичне, іманентне відродження мистецтва, зумовлене рухом естетичної свідомості людства, продукує міфологемне сприйняття світу. Теорія "культурних хвиль" нідерландського вченого Генріха Вельфліна зосереджена на специфіці гуманістичної культури, основні засади якої полягають у вираженні ідеалістичних тенденцій мислення. У цьому контексті цікавими є міфологеми та ключові коди поетичної діяльності П.Куліша. Крізь призму герменевтичної аналізи постає ідеалістичний: поет звертається до музи, до єдиної Русі як федерації західних та східних слов'ян, очолених Олеговим містом. Подібні заклики в інвективах П.Куліша є певними штучними конструкціями, тобто поетичними актами розбудови держави, територіальної єдності, оскільки поет шукає "твориво трону" – "престолу правди", мудрість.

Зосереджуючи увагу читача на сутності людського існування крізь призму власних сумнівів та пошуків істинності буття, поет розглядає перебіг світової історії у контексті історії українства. П.Куліш зачаровує читача описами звитяги жіноцтва. Українські амазонки: козачка, польська панянка, що усвідомлює трагізм долі слов’янського народу. Вони відображають віру митця в краще майбутнє, а також і сучасне. Неодноразово поет наголошує на сталості життя хутірського. Благість убачає саме в діяльності українського жіноцтва. Саме притчево-параболічний тон поетичних творів, надмірна їх суб’єктивізація, неясна позиція авторського "я" ускладнює сприймання Кулішевої позиції.

Якщо згадати основні положення літературно-критичного доробку Михайла Драгоманова, то на думку відразу спаде несхвалення діяльності, критика музи поета, що не продовжив шляху Кобзаря. Його творчість у "цім періоді звучала майже в суспільній порожнечі. Вона не знаходила відгуку. Вона залишалася в друкованій постаті коломийкових куплетів, майже нарівні з фольклорними записами. Д у х  Шевченкової поезії блукав безпритульний [23; 151]". На думку Євгена Маланюка, "Голос пізнього Шевченка фактично вже лунав у порожнечі. Палахкотів несамовитий Куліш, але то була розпачливо-трагічна борсанина вже полоненого духу [...]. Врешті й Куліш, як скалічений і ранений звір до барлогу, – відступив на хутір, звідкіля, задивлений у візію  к н я ж о ї  державности, ще вергав громами [23; 177]".

Спробуємо розглянути найхарактерніші риси поезії Пантелеймона Куліша, враховуючи попередні оцінки творчості, тлумачення досвідчених дослідників та аматорів. На початку огляду, по змозі, були представлені різні позиції, найліпші тези зацитовано. Тому подальший аналіз буде спрямовано лише на розкриття концепції, що суттєво розходиться з прибічниками "хитливості" та "еволюції" світогляду П.Куліша. Тим більше, що й на його думку подібне може призвести до деґрадації. Чи чи не тому в посланні "До старої баби", "Руїноманам", "Українським історіографам", "Писакам-брехунам" (зб. "Дзвін", 1893) висвітлив причини занепаду нації, що втратила моральну чистоту. Чи відрізняються Шевченкові постулати моральної чистоти від Кулішевих. Найбільший гріх, за Т.Шевченком, це втрата істинності буття, штучність закону; пошуки Бога за межами серця – здатне спричинитися до трагедії цілого народу. У поезії "Письмакам Гайдамакам" автор крає серце зізнанням, що апостоли, сучасники, своїм нерозумінням затьмарили тексти Тараса Шевченка. Ця заувага "не тхне чарочками", на яких так акцентують увагу, стверджуючи, що П. Куліш – перший блюзнір творчості Кобзаря.

У двадцяті роки минулого сторіччя протиставляли Тарасові Шевченку  Пантелеймона Куліша як носія певних аристократичних тенденцій. Олександр Дорошкевич вважав, що причина, так званих, хитань Кулішевих та його конфліктів з громадськістю полягає в соціальному походженні і класових симпатіях письменника. У тому, що П.Куліш є повний і орґанічний прихильник маєткового панства в Україні, цього спадкоємця козацької старшини: "Треба сказати, що підставу всім цим тверденням дав сам Куліш, зіставивши себе з Шевченком у "Правді" за р. 1868 ("Жизнь Куліша") [16; 2; 187]". На противагу цьому твердженню Микола Зеров твердив, що П.Куліш не завжди протиставляє себе Т.Шевченкові, що в їхній творчості можна знайти чимало спільних рис [16; 2; 188]". Просвітительські і християнські ідеали рівності, справедливості, братерства, ідеали всеслов'янської рівноправної єдності, які сповідував П.Куліш, не були чужими й Т.Шевченкові. Не випадково після глузливих насмішок із земляків Т.Шевченко своє послання "І мертвим, і живим, і ненарожденним..." завершує закликом брататися. Ця ідея виростає на ґрунті попереднього безкомпромісного осудження гріхів, очищення національної совісті над розритими могилами своїх предків. Безжальне осудження злочинів і помилок вивершує той моральний храм, який вибудував Т.Шевченко у своєму прагненні до соціальної гармонії: "Обніміться ж, брати мої, Молю вас, благаю [37;  272]".

Т.Шевченко, як П.Куліш, лякає тих, хто дере шкуру з братів незрячих, гречкосіїв, всенародним апокаліпсисом, жахає Божим судом, земною карою. У липневому листі від 1857 року до сестер Милорадович П.Куліш полемізує від свого імені та імені Т.Шевченка з українським панством, яке обурюється їхніми пророцтвами про страшний народний суд і кров. Одночасно поет засуджує насильство, руйнівну силу повсталого люду, жахаючи майбутньою розплатою за жорстокість тих, хто кров людську змірився розливати: "Підійметесь, розіллєте Кривавії ріки, А прийде час – провалитесь В страшну тьму навіки ("Великі проводи") [22; 1; 330]". Поет вважав, що добро має торжествувати над злом, а милосердя над жорстокістю, оскільки "кривавими манівцями до щастя не дійти, треба "на культури путь" вертатися.

Лише деякі дослідники спромоглися відкинути нашарування поезогри, і розгледіти істинний сенс штукарства письменника. Митець у лабетах поневолення намагався зберегти дух боротьби, оспіваний Миколою Костомаровим і Тарасом Шевченком. П.Куліш не зміг змиритися з довічним сном народного духу в спільній могилі-домовині, вважаючи найбільшим злом – етнічні вади асиміляції. Звідси його емоційна, дражлива лексика, прискіплива увага до Шевченкових чарочок; всього, що не відповідало тим нормам поведінки, які він собі взяв за зразок, – усе це зіпсувало його стосунки не лише з Михайлом Максимовичем та Осипом Бодянським. З огляду на це, слід заперечити тези Ольги Грушевської, оскільки чвари письменників зумовив саме лібералізм вищезгаданих. Останнє цілком суперечило державотворчій концепції П. Куліша [11; 168].

Дмитро Дорошенко неодноразово наголошував на неабиякому максималізмові поета, що яскраво засвідчує "Дунайська Дума" [13; 69] та епістолярних заувагах. Його роздуми окреслюють позиції кирило-мефодіївського братчика щодо навали чужорідної культури.

Сучасний читач по-різному інтерпретує окреслені П.П.Хропком домінанти епохи іманентного відродження етносів в аспекті дуалістичної природи явища: "Несумісність високих людських ідеалів з національним й соціальним пригнобленням мас зумовлює у творчості українських романтиків поетизацію історичних подій, піднесення волелюбних постатей [...] неприйняття гнітючої реальності, часто нуртуючого в підтексті протесту проти її потворних форм [32; 15]". Творчість П.Куліша завжди непокоїтиме своєю брутальною дражливістю, нескореною жадобою до трансформації минувшини-майбутнього в теперішнє. Тому спроба визначення провідних ідей творчості завжди призведе до усвідомлення наявності єдиної концепції. Деякі дослідники схильні визначати її як державотворчу, тобто конструктивну, на думку інших, поет є передчасним представником мистецтва деструкції.

З огляду на це, спробуємо розглянути сповнене суперечностей ставлення П.Куліша до Т.Шевченка. Незабаром після їхнього знайомства, між ними налагодилися теплі стосунки. Високо цінуючи творчість молодого Т.Шевченка, П.Куліш щиро радив допрацювати "Кобзаря" і поему "Гайдамаки" з метою видання їх за кордоном у перекладі і коментарями німецькою мовою. На таке видання він обіцяв роздобути потрібні гроші.

Однак не слід ідеалізувати стосунки П.Куліша з Т.Шевченком. Хоча Пантелеймон Куліш і називав поета "другом та братом", проте у взаєминах був не завжди щирим, про що свідчить чимало конкретних фактів. Олександр Кониський згадував, що звістки про "Буквар" вже не радували хорого Шевченка: а тут ще й Куліш , як оповідає д. Чалий, заходився іронізовати, що "Шевченко почав "Кобзарем, а скінчив "Букварем", і далі зауважує "... не Кулішевим би устам личило іронізовати над Шевченковими заходами коло освіти народної [17; 583]".

Пантелеймон Куліш при всій своїй гоноровитості, самолюбстві, розумів наскільки вище нього стоїть Тарас Шевченко і як поет, і як художник. В "Эпилоге к "Черной раде" Пантелеймон Куліш дав дуже високу і об'єктивну оцінку творів Тараса Шевченка, не називаючи його імені, оголосив як "… величайший талант южнорусской литературы, певец людских неправд и собственных горячих слез [21; 2; 470]". Після заслання Пантелеймон Куліш розгорнув широку літературно-громадську діяльність, не забуваючи при цьому про Тараса Шевченка, творчість якого була суворо заборонена царатом. Не зважаючи на ризик, Пантелеймон Куліш у другому томі збірника "Записки о Южной Руси" опублікував поему Тараса Шевченка "Наймичка" (без підпису), а в "Граматці" (1857) – кілька його творів з циклу "Псалми Давидові" (теж анонімно). Під час заслання надсилав книги. Радо зустрів звістку про його повернення.

Пантелеймон Куліш завжди мав бажання бути Шевченковим ментором і критиком, це бажання і по смерті не полишало письменника. Напевно, саме в цьому криється причина розходжень з Т.Шевченком, який цілком природно, не міг терпіти надмірної над собою опіки і менторства.

Пантелеймон Куліш від надмірної любові, шани до таланту Тараса Шевченка давав інколи болючі поради, вважаючи, що поет має забути про особисте, жити лише життям громади. З огляду на це, радить Т.Шевченкові не одружуватися: "Засмутывъ ты мене, брате, сказавшы, що хочешъ одружытысь. Не гарну ты пору выбравъ; Треба бъ тоби зъ симъ диломъ пидождать [...]. А въ мене була така думка, щобъ  тебе за гряныцю спровадити, и щобъ ты шырше по свиту поглянувъ [...]. А не багато бъ тоби й треба, що бъ дойты до свого розуму й вчынытысь великимъ поетомъ на вси вичны роки [34; 72 (24)]".

Як бачимо, Пантелеймон Куліш не полишає думки про закордонне відрядження Тараса Шевченка з пізнавальною метою, а головне – піклується про якісне зростання його поезії, вважаючи це за свій обов'язок як літератора-патріота і друга. Про "московські повісті", нижчі за можливості автора, він писав: "Про Московськи жъ повисти скажу, що зневажиышъ ты себе имы передъ свитомъ, да й бильшъ ничого. Щобъ пысать тоби по-московськи, треба жыты мижъ московськими пысателями й багато де-чого набратьця. Поглянь на Квитку: винъ себе въ таке багно втеребывъ московщыною, що посли смерты ёго мы ніякъ ёго не вытягнемъ й не поставымъ такъ высоко, якъ винъ достоинъ по украиньскымъ повистямъ. Москали тычутъ нам въ вичи Халявскимъ, Столбыковымы и всякою гидотою, на котру сами жъ ёго необачного пидбылы. Такъ и тоби буде, брате! [34; 74]".

Після смерті Т.Шевченка поет розгорнув активну діяльність навколо імені Кобзаря: виступає з промовами та пише статті про нього, у яких високо підносить геній Тараса Шевченка, обіцяє йти його шляхом. На думку Михайла Драгоманова, Пантелеймон Куліш зійшов з цієї дороги: "Найбільш разючий примір такого повернення показав один із найближчих приятелів Т.Шевченка, д. П.Куліш, який у 1857–61 рр. виславляв Шевченка як навіки славного громадянина, поета і навіть "першого історика" України ("Эпилог к "Черной раде" (1857), "Чого стоїть Шевченко яко поет народний" (1861), а в 1875–77 рр.  знайшов у ньому тільки "пьяную музу", поддержанную худшими, а не лучшими умами своей родины. П.Чубський (М.Могилянський) в 1925 році виправдовував різкі висловлювання П.Куліша тим, що від Т.Шевченка деколи справді тхнуло богемою і горілкою (та й сам Т.Шевченко, ніби, визнавав, що "подвізався потроху коло чарочок"). Тому прихильник тверезості, П.Куліш опинився в колізії з Т.Шевченком. Василь Щурат порівнював діяльність Пантелеймона Куліша, його життєву позицію, з Юлієм Словацьким як антиподом Адама Міцкевича. Сучасні дослідження, присвячені "хитанням" П.Куліша, зумовлені відсутністю цілісного аналізу творчості в контексті доби, знаковою рисою якої була цензура та "езопотворчість". Сумнівним також видається "еволюційний рух" розвитку особистості поета, зважаючи на сталі концепції, обриси яких стали невдовзі чіткішими. З огляду на це, періодизація творчості (1840-1864 –"козакофільства"; 1864-1882 – "русофільства та полонофільства"; 1882-1897 – "позагромадський", "туркофільства") видається занадто штучною. За Євгеном Нахліком, нараховує два відлікові вектори, позначені самобутнім мисленням письменника. Тож, творчість Пантелеймона Куліша не слід розглядати лише крізь призму історії літератури Олександра Дорошкевича, який дотримувався станового розшарування як важливого чинника творчої трансформації мистецьких ідей. Наріжним каменем цих інтерпретацій слід вважати перегляд попередніх студій, а також зміну акцентів стосовно... Певний перелік осіб можна знайти в автобіографічній поемі "Куліш у пеклі". Однак повторимо тезу дослідника щодо поета, який критикував "пьяную музу, поддержанную худшими, а не лучшими умами своей родини", крім того дотримувався крайніх ідей українського націоналізму, наявність яких у творчості Пантелеймона Куліша дослідник Дмитро Донцов заперечив [12;  95].

Чи варто долучатися до штучних конструкцій протиставлення: у тридцятих роках минулого сторіччя критики вже вкотре перебільшили і загострили від'ємні сторони взаємин між Миколою Костомаровим, Пантелеймоном Кулішем і Тарасом Шевченком, адже суперечності між ними випливали з їхніх різних темпераментів і душевних прагнень.

П.Куліш перший звернув увагу на всесвітнє значення поезії Т.Шевченка як геніального народного поета (у передмові до публікації "Наймички", у "Записках о Южной Руси"). Після смерті Т.Шевченка виступив з низкою праць, в яких продовжував славити його полум'яну поезію. З цих робіт слід відзначити насамперед "Історичне оповідання". Воно відкриває поетичну збірку П.Куліша "Хуторна поезія", видану у Львові 1882 року.

Висловлюючи своє захоплення творчістю Т.Шевченка в листі від 14 лютого 1858 року, а також в "Эпилоге к "Черной раде", не міг не передбачити неґативного впливу генія Кобзаря на інертне письменницьке плем'я, що тяжіє до самозречення заради пошанування культу чергового пророка. Отож, створення ідола призвело до спотворення образу Т.Шевченка, появи подоби в кожушку та смушевій шапці, а також спровокувало протилежний модус епігонства – роздягання сучасниками та нащадками: Пантелеймоном Кулішем, Михайлем Семенком, поетами угрупування "Пропала грамота" чи "Бу-ба-бу". Спроби зіставлення творів зазначених авторів матимуть штучний характер, оскільки різняться морально-етичними настановами [2;130]. Схильність Пантелеймона Куліша до деструкції подибується на рівні поезогри, що призвело до переоцінки його творчості читачами, яка видається їм несамобутньою.

 Чи варто визначати міру наслідування – питання риторичне, оскільки будь-яке подражаніє великого – це лише спроба узгодити власне почуття, переживання, з чужим. Завдяки суголосним темам, образам, мотивам, що стимулюють ориґінальний творчий процес, передбачаючи співіснування особистісного з загальнолюдським на межі перекладу, переспіву, стилізації та навіть пародії тощо.

Поезія П.Куліша – це спроба активізувати поснулий дух громади, провокуючи діяльність за покликом часу, в унісон епохи впроваджувати в життя найдоцільніші ідеї державотворення, які дослідниця Валентина Владимирова означила в межах двох типів дискурсу: етнографічної та історичної істини [7; 61].

З огляду на двоплановість розгляду, прискіпливий інтерес П.Куліша до проблем української державності, що мали форму орґанічно-ортодоксальних (козацтво чи подальші військові формування України як військова структура, оберіг нації, урядова конструкція тощо) не буде видаватися "анахронізмом".

У 70–90-ті роки П.Куліш схилявся до переосмислення релігії в науково-історичному та філософсько-етичному сенсі. Уявлення про це дають нам його нотатники. На думку Євгена Нахліка, творчість та діяльність Пантелеймона Куліша у 70–90-х роках не менш важлива та проґресивна, ніж 40–60-х років: "Вершиною поетичної творчості П.Куліша стала збірка "Дзвін" (Женева, 1893), у яку ввійшли вірші і невеликі віршовані оповідки, написані у 80-х – на початку 90-х рр. Значною мірою, вона, щоправда, повторює мотиви "Хуторної поезії" – автор продовжує свій памфлет, розробляючи політичний, полемічний і сатиричний стилі української лірики [24; 23]". Пізній П.Куліш, на думку багатьох дослідників, П.Куліш 70–90-х років є самобутнім і проникливим письменником-провидцем, мислителем. Саме в цей час він висловив ряд ориґінальних філософсько-історичних ідей, більш різко поставився до козацького та гайдамацького фольклору, оспівування народно-визвольних рухів Т.Шевченком. На думку Євгена Нахліка, це було пов'язано, передусім, з переосмисленням історії козацької України, його бажанням перейти від пасивної фольклоризації до більш широкого європейського мислення. Ці ідеї виросли з зерна, посіяного ще в "Чорній раді". Ще в цьому соціально-історичному романі П.Куліш висловив свою концепцію історії України, своє бачення світу та призначення людини в ньому. У своїх листах до І.Хиль­чевського (лист від 1875. 25. 11) писав, що перечитує Канта, який у праці "Вічний мир"(1795) обстоював федерацію вільних держав, об'єднаних домовленістю, що забороняє війну. Разом з тим філософ пише про монархію як благо, котра допомагає досягти досконалого врядування, зазначаючи, що "увесь народ" не здійснює  врядування, а тільки більшість. Отож, тут загальна воля суперечить сама собі й принципові свободи. Однак письменника лякала анархія, кривава помста за наругу загальнолюдської моралі. Тому в поемі "Дума-пересторога, вельми на потомні часи потрібна"(1899) П.Куліш розгорнув повчальну візію-пересторогу для майбутніх поколінь. Поет засуджує насильство, жахаючи майбутньою розплатою за жорстокість тих, хто кров людську замірився розливати. Т.Шевченкові міркування вирізняються від "гарячих" закликів поета, оскільки він лише констатував гріх зради, не засуджуючи, а лише попереджаючи про криваву кару Божу. На противагу цьому, Пантелеймон Куліш винищує та засуджує винних, до яких зараховує "товариство як скло" – козацтво, земляцтво, персоналії: Богдана Хмельницького, Івана Мазепу та товаришів по перу, адже загальна неґація видається йому очищенням.

Пантелеймон Куліш чи не вперше наголосив на тому, що Тарас Шевченко змістив акценти теоцентричної культури, видозмінивши морально-етичні засади змертвіння народного духу крізь призму власного серця в межах Божественного начала, сутності всього. Ріднило Пантелеймона Куліша та Тараса Шевченка, передусім, уболівання за долю народу,  соціальне й національне визволення. Поезія "Великий льох" Тараса Шевченка позначена надзвичайним пафосом очищення від кровопролиття та відродження морально-етичних засад гуманістичної цивілізації. Суголосні думки подибуємо в творчості П.Куліша, який застерігав від кривавиці, нагадуючи про Велику Руїну. Спільна мета єднання поетів – це служіння своєму народові, хоча вони йшли до неї різними шляхами... Про це влучно сказав Пантелеймон Куліш у поезії "Брату Тарасові на той світ": "Різно діти, різно По світу блудили, Та на одно діло Душу положили [22; 1; 295]".

 

                                        Список використаних джерел

 

1. Антонич Б.-І. Національне мистецтво. Спроба ідеалістичної системи мистецтва// Наука і культура: Щорічник. – К., – Вип. № 24. – 1990.  –  230 – 240 с.
2. Баран Є. Пантелеймон Куліш проти Юрія Андруховича// Кур'єр Кривбасу. – 1998. – № 10. – С. 128 – 130.
3. Бетко І. Філософська поезія П.Куліша// Філософська і соціологічна думка. – 1994. – № 11– 12. – С. 110 – 121.
4. Білецький Л.Т. Основи української літературно-наукової критики. – К.: Либідь, 1998. –  408 с.
5. Бойко-Блохин Ю. Великий клясик української літератури П.О.Куліш: Дослідження творчості. – Чернівці; Мюнхен: Осередок НТШ у Мюнхені, 1997. – 50 с.
6. Бондар М.П. Поезія пошевченківської епохи. Система жанрів. – К.: Наукова думка, 1986. – 327 с.
7. Владимирова В. Етнографічна та історична істини: Два типи дискурсу Пантелеймона Куліша// Слово і час. – 1998. – № 11. – С. 58 – 61.
8. Гадамер Г.-Ґ. Герменевтика і поетика. Вибрані твори/ Пер. з нім. – К.: Юніверс, 2001. – 288 с.
9. Гейзінга Й. Homo Ludens – K.: Основи, 1994. – 250 с.
10. Грабович Г. Поет як міфотворець. Семантика символів у творчості Тараса Шевченка. – 2 вип. й авторизов. вид. – К.: Критика, 1998. – 206 с.
11. Грушевська О. З діяльності Куліша в 1850 роках// Науковий збірник ВУАН за 1924 рік. – К., 1925. – Т. ХІХ. – 235 с.
12. Донцов Д. Правда прадідів великих. – Филадельфія: Видання Головної Управи Організації Оборони Чотирьох Свобід України. – 1952. – 95 с.
13. Дорошенко Д. Пантелеймон Куліш. – Київ-Ляйпціг: Українська накладня, 1930. – 207 с.
14. Драгоманов М.П. Літературно-публіцистичні праці: В 2-х томах// Редкол.: О.Є.Засенко (голова) та ін. – К.: Наукова думка, 1970.
15. Єфремов С. Літературно-критичні статті. – К.: Дніпро, 1993. – 351с.
16. Зеров М.К. Твори: В 2-х томах/ Упоряд. Г.П.Кочура. – К.: Дніпро, 1990.
17. Кониський О.Я. Тарас Шевченко-Грушівський: хроніка його життя/ Упоряд., під­гот. тексти, передм., приміт., покажч. В.Л.Смілянська. – К.: Дніпро, 1991. – 702 с.
18. Кулишъ П.А. Хуторнии недогарки. – Х.: Типо-Литографія "Печатноє Дело"/ кн. К.Н.Гагарина, 1901. – 112 с.
19. Кулиш П.О. Записки о Южной Руси: В 2-х томах/ Сост. и изд. П.Кулиша. – Репр. вид. – К.: Дніпро, 1994. – 719с.
20. Куліш П.О. Твори: В 6-ти томах. – Львів: Просвіта. – Т. 1. – 1908. – 504 с.; Т. 2. – 1909. – 556 с.; Т. З. – 1909. – 575 с.; Т. 6. – 1910. – 700 с.
21. Куліш П.О. Твори: В 2-х томах/ Підгот. текстів, упоряд. і склав примітки М.Л.Гончарук; авт. передм. М.Г.Жулинський. – К.: Дніпро, 1989.
22. Куліш П.О. Твори: В 2-х томах. – 2-ге видання/ Редкол.: І.О.Дзеверін (голова) та ін. – К.: Наукова думка, 1998.
23. Маланюк Є. Книга спостережень. – К.: Дніпро, 1997. – 430 с.
24. Нахлік Є.К. Пантелеймон Куліш: До 170-річчя від дня народження. – К., 1989. – 48 с. – (Сер. 6. Література і мистецтво. Темат. цикл: література. Т-во Знання УРСР; №5).
25. Нечуй-Левицький І. Зібр. творів: У 10-ти томах/ Редкол.:                            Н.Є.Крутікова (голова) та інші. – К.: Наукова думка, 1968.
26. Петров В. Хуторянство і Европа (Листування П.Куліша з-за кордону 1858-го року)// Життя і Революція. – 1926. – № 7. – С. 71– 80.
27. Петров В.  Пантелеймон Куліш у п'ятдесяті роки: Життя. Ідеологія. Твор­чість. – К.: 3б. АН УРСР (Історично-філологічний відділ. – № 88.). – Т 2. – 1929. – 572 с.
28. Слово. Знак. Дискурс: Антологія світової літературно-критичної думки XX ст./ Упоряд. М.Зубрицька. – Львів: Літопис, 1996. – 639 с.
29. Старицький М.П. Твори: У 8-ми томах/ Редкол.: М.Д.Бернштейн (голова) та інші. – К.: Дніпро, 1965.
30. Творчі та ідейні шукання П.О.Куліша в контексті сьогодення: Зб. наук. праць до 180-річчя від дня народження Пантелеймона Куліша/ За заг. ред. П.П.Коненка, І.С.Плюща. – К.: МП Леся, 2000. – 220 с.
31. Ткаченко І.  П.О.Куліш: Критико-біографічний нарис. – Х.: Книгоспілка, 1927. – 72 с.
32. Хропко П.П. Українське козацтво в поетичному осмисленні романтиків 30 – 40х pp. XIX століття// Сучасний погляд на літературу: Зб. наук. праць. – Вип. 4./ Редкол.: П.П.Хропко (відп. ред.) та інші. – К.: ІВЦ Держкомстату України. – 2000. – С. 14 – 20.
33. Франко І. Зібр. творів: У 50-ти томах/ Редкол.: Є.П.Кирилюк (голова) та інші. – К.: Наукова думка, 1975 – 1984.
34. Чалый М. Юные годы П.А.Кулиша и письма. – К., 1899. – С. 1–2; 7–10. – Оттиск из ж. "Киевская старина". – п. № 139.
35. Черніговець (І.Шраг) Українське письменство і М.Костомарів (Відповідь М.П.Драгоманову). – Правда. – 1892. – т. ХII – ХV. – С. 559 – 568.
36. Чижевський Д. Нариси з історії філософії на Україні. – К.: Орій, УКСП Кобза, 1992. – 230 с.
37. Шевченко Т.Г. Кобзар. – К.: Дніпро, 1980. – 614 с.
38. Щурат В. Фільософічна основа творчости П.Куліша: В 25-літтє смерти письменника. – Львів: Накл. авт., 1922. – 130 с.